Пікнік на льоду

Вийшов з будинку біля полудня. Купив свіжі газети, зайшов до гастроному по рибу для Мишка. Собі там же купив ковбаси й кіло бананів.

Повернувшись, переглянув газети, але в них не було відповіді на дзвінок головного. Натомість в очі впало кілька нових прізвищ. Відразу діставши загальний зошит, Віктор переписав до нього прізвища для подальшої роботи, але працювати не хотілося. Стан у нього був розслаблений. Сидів за кухонним столом, на якому лежав кульок із покупками. Віктор витяг з кулька банан.

Відкриваючись, рипнули двері на кухню. Зайшов пінгвін Мишко. Зупинився перед хазяїном. Подивився на нього благально.

– На! – Віктор тицьнув йому під ніс початий банан.

Пінгвін подався уперед усім тілом і відщипнув дзьобом шматок банана.

– Ти що, – здивувався Віктор, – мавпа? Дивись, отруїшся, а де я тобі лікаря знайду? Тут людям лікарів бракує! Ліпше я тобі риби дам!

У тиші кухні чулося прицмокування пінгвіна, що давав раду рибині тріски і дихання глибоко замисленого Віктора. Нарешті, тяжко зітхнувши, він підвівся, увімкнув радіоприймач. З динаміка вирвалася міліцейська сирена. «Радіоп’єса?» – подумав Віктор, але помилився. Це був репортаж із «бойовища». Цього разу «бойовище» лежало майже в центрі, на перетині вулиць Червоноармійської та Саксаганського. Віктор зробив гучніше і прислухався. Схвильований голос розповідав про плями крові на асфальті, про три швидких, що приїхали через півгодини після виклику, про сім трупів і п’ятьох поранених. За попередніми даними серед убитих знайшли заступника міністра спорту депутата Стоянова. Почувши прізвище, Віктор автоматично розкрив загальний зошит і перевірив записи. Свіжопокійний Стоянов у цих записах був. Віктор кивнув сам собі і, залишивши зошит відкритим, знову припав до радіоприймача. Але репортер продовжував перераховувати вже названі ним самим факти. Либонь, більше нічого не знав. Він пообіцяв повернутися в ефір з новими даними за півгодини і відразу його замінила жінка, яка приємним голосом сповістила прогноз погоди на вихідні.

«Завтра субота», – подумав Віктор і озирнувся на пінгвіна.

Працюючи вдома, він втратив відчуття відмінності між робочими і неробочими днями тижня. Хотілося – працював, не хотілося – не працював. Але все-таки частіше хотілося. Просто більше йому нічим було займатися. Писати оповідання або почати справжню повість або навіть роман не випадало. Він немов знайшов свій жанр і так затиснувся його рамками, що навіть коли не писав «хрестики», то думав про них, або ж плекав думки, стрункі й траурно ритмічні настільки, що хоч бери їх і вставляй у будь-який некролог у вигляді філософського відступу. Іноді він так і робив.

Віктор потелефонував дільничному.

– Лейтенант Фішбейн слухає! – пролунав з рурки виразний знайомий голос.

– Сергію? Привіт. Це Вітя.

– Вітя? – перепитав дільничний, мабуть, не пізнаючи.

– Хазяїн пінгвіна.

– О, так би й сказав! – Сергій зрадів. – Що чутно? Як там Мишко?

– Нормально! Слухай, ти завтра вихідний?

– Так, – відповів Сергій.

– У мене є непогана ідейка, підтримаєш? – з надією запитав Віктор. – Тільки потрібна машина, будь-який міліцейський «газик» підійде…

– Звичайно, якщо це не кримінально карне діяння… Тільки нащо тобі «газик», у мене «запорожець» є, – сказав Сергій і розреготався.

20

Морозяним суботнім ранком з червоного «запорожця», що зупинився на набережній Дніпра біля нижніх Лаврських садів, вийшли Віктор, Сергій та пінгвін Мишко. Сергій витяг з багажника щільно напакований рюкзак. Завдав собі на спину. Вони спустилися кам’яними східцями до замерзлої річки.

Дніпро був закатаний товстим шаром криги. На ній нерухомими тлустими воронами сиділи, витримуючи між собою «чемну» дистанцію, аматори підлідного рибальства. Кожний біля своєї ополонки.

Обираючи шлях так, щоб не турбувати рибалок, Віктор, Сергій та Мишко відійшли від берега і подалися в дніпровські льоди.

Вони йшли, пристаючи біля кожної незайнятої ополонки, але ці ополонки були або вже замерзлі, або завузькі.

– Ходімо до затоки! – запропонував Сергій. – Там десь моржі збираються…

Вони перейшли Дніпро, потім перетнули вузьку смужку землі – «хвостик» острова.

– Оно, поглянь! – Сергій показав рукою вперед. – Синя пляма – бачиш?

Вони підійшли і не встигли як слід озирнути величезну ополонку, край якої виднілося чимало слідів голих п’яток, як Мишко рвонув уперед і плавно, без бризок пірнув у воду.

Віктор і Сергій затамували подих, дивлячись на темне гойдливе місиво води та криги.

– Слухай, а вони під водою бачать? – запитав Сергій.

– Напевно… – відповів Віктор. – Якщо є на що дивитися.

Сергій зняв зі спини плечак, витяг відтіля стару ватяну ковдру і розстелив її на кризі метрів зо два від ополонки.

– Сідай! – гукнув він Віктора. – У кожного своє свято.

Віктор присів. А Сергій вже дістав з плечака торбинку. Витяг звідтіль термос і дві пластмасові чашки.

– Почнемо з кави! – сказав він.

Кава виявилася соложавою, але на морозі пилася приємно, із задоволенням.

– А я нічого не здогадавсь узяти… – з жалем у голосі визнав Віктор, гріючи долоні об чашку з недопитою кавою.

– Дарма, іншим разом ти візьмеш. Коньячку хочеш?

Доливши в каву коньяку, Сергій засунув пласку пляшечку до кишені куртки.

– Нумо, – він підняв чашку. – За все краще!

Вони випили, і тепло проникло в їхні тіла й думки.

– Слухай-но, він там не утоне? – запитав Сергій, показуючи поглядом на широку ополонку.

– Не повинен… – Віктор знизав плечима. – Я, власне, нічого про пінгвінів не знаю… Шукав якісь книжки, але не знайшов…

– Якщо мені щось трапиться, я тобі дам! – пообіцяв Сергій.

Віктор почав хвилюватися. Озирнувся навсибіч – до найближчого рибалки, а, отже, і до його ополонки було метрів тридцять. Рибалка сидів на валізі-ящику і було видно, як час від часу він підносить до рота похідну літрову фляшку.

– Піду пройдуся! – сказав Віктор, усе ще дивлячись на ближнього до них рибалку.

– Не треба, посидьмо ще, – попросив Сергій. – Нумо ще по коньячку. Припливе Мишко, куди він подінеться. Не утоне ж він насправді!

В ополонці щось булькнуло, і Віктор відразу подивився туди. Місиво води і крижинок коливалося.

– Нумо, за Мишка! – Сергій підняв чашку з коньяком. – Людей багато, а пінгвінів мало, їх треба берегти!

Вони пригубили, і відразу тихе морозяне повітря розітнулося лементом. Сергій і Віктор обернулися на лемент і побачили метрів за п’ятдесят рибалку, що відскочив від ополонки і показував на неї обіруч. До нього прямували два інших рибалки, залишивши свої короткі вудки в ополонках.

– Чого це він там? – сам себе запитав Сергій.

Віктор відвернувся від того, що діялося в п’ятдесятьох метрах від них. Він поволі цідив коньяк і думав про те, що кожний новий день приносить у життя щось нове, але цілком незаплановане. Колись, думав він, новий день принесе які-небудь прикрості, а може, і смерть.

– Диви-но! Диви! – ляснув його рукою по плечі Сергій.

Віктор ніби отямився, подивився на Сергія, потім, прослідкувавши за його поглядом, повернув голову і побачив пінгвіна Мишка, що наближався до них. Він ішов з боку острова.

– Де це він випірнув? – здивувався вголос Сергій.

Пінгвін підійшов і зупинився біля краю розстеленої на кризі ковдри.

– Може, і йому коньячку? – пожартував Сергій.

– Йди-но, йди сюди, Мишко! – покликав Віктор, поплескуючи долонею по ковдрі.

Мишко незграбно ступив уперед, заліз на ковдру, подивився на Сергія, потім на хазяїна.

Сергій знову поліз у рюкзак і цим разом дістав відтіля рушник. Сповив ним пінгвіна.

– Це щоб не застудився! – пояснив він Вікторові.

Пінгвін постояв так, сповитий, хвилин п’ять, потім скинув з себе рушник.

Віктор почув за спиною чиїсь кроки. Озирнувся.

У кількох кроках від них стояв рибалка, «хазяїн» ближньої ополонки.

– Що? Клює? – запитав його Сергій.

Той заперечно замотав головою, не пускаючи при цьому пінгвіна з очей.

– Послухайте, – нарешті вимовив він. – Це у вас пінгвін або я вже схибив?

– Схибив, – цілком щиро сказав йому Сергій.

– О Господи! – злякано видихнув рибалка.

Він якось незграбно змахнув руками, розвернувся і подався назад до своєї ополонки.

Віктор і Сергій провели його поглядом.

– Може, питиме менше! – з надією в голосі вимовив Сергій.

– Слухай, ти ж не на роботі! – докоряв Віктор. – Чом ти п’яниць лякаєш?

– Професійний інстинкт, – з усмішкою на обличчі виправдався Сергій. – їсти хочеш? Або ще хильнем коньячку?

– Хильнем! – Віктор кивнув.

Пінгвін раптом почав нетерпляче переступати з лапи на лапу і ляскати себе по боках плавцями-недокрилками.

– Він що, до вітру хоче? – посміхнувся Сергій, відгвинчуючи з коньячної пляшечки корок.

А Мишко тим часом пересунувся з ковдри на кригу і, смішно подріботівши, знову шубовснув в ополонку.

21

Уночі з неділі на понеділок Віктора розбуркав наполегливий телефонний дзвінок. Остаточно прокинувшись, він однаково не хотів підводитися, просто лежав і чекав, коли настирливцю урветься терпець, але він не уривався. Навіть пінгвін прокинувся і щось крекнув.

Віктор підвівся і невпевнено підійшов до телефону, що дзвонив.

«Що за ідіотські жарти!» – думав він, беручи рурку.

– Алло, Вітя? – пролунав нетерплячий голос головного. – Пробач, що збудив! Термінова робота! Чуєш?

– Авжеж.

– Зараз до тебе приїде кур’єр з конвертом. Він чекатиме в машині під парадним, а ти постарайся якнайшвидше зробити «хрестик». Він має піти в ранковий випуск!

Віктор кинув оком на будики на тумбочці. Пів на другу.

– Згода, – сказав Віктор.

Він одяг блакитний махровий халат і пішов у ванну. Вмився зимною водою. Потім – до кухні. Поставив на плитку чайник, друкмашинку – на кухонний стіл.

Вслухався в тишу нічного подвір’я. Подивився на будинок навпроти – в усьому будинку світилося тільки два вікна.

Чуже неспання не хвилювало Віктора. Він уже отямився, тільки у голові відчувалася важкість.

Дістав аркуш паперу, вставив у машинку і знов прислухався до тиші нічної вулиці.

З тиші народився звук легковички, що під’їхала до парадного. Ляснули дверцята.

Віктор сидів і терпляче чекав на дзвінок у двері. Але замість дзвінка за хвилину він почув обережний стукіт.

Чоловік років на п’ятдесят із заспаним обличчям і червоними очима простягнув йому великий коричневий конверт.

– Я чекатиму внизу, в машині. Якщо засну – постукаєте в дверцята, – сказав він, не заходячи до коридора.

Віктор кивнув.

Уже вмостившись перед машинкою, розкрив конверт, витяг аркуш паперу і театральну програмку.

«Пархоменко Юлія Андріївна, 1955 року народження, з 1988 р. – солістка Національної опери. Заміжня, двоє дітей, – читав Віктор надрукований на машинці текст, – 1991 р. мала операцію на груді. У 1993 р. як свідок залучалася до суду в справі про зникнення артистки Національної опери Санученко Ірини Федорівни, з якою відверто ворогувала. 1995 року відмовилася від участі в гастрольній поїздці до Італії, чим ледве не зірвала заплановані гастролі».

Далі додано від руки: «тяжко пережила загибель свого найближчого друга – письменника і депутата парламенту Миколи Олександровича Якорницького, з яким познайомилася під час свого виступу на закритому святкуванні депутатами Дня незалежності України в Маріїнському палаці в 1994 році». Ці рядки були підкреслені червоним олівцем, і Віктор одразу пригадав останню розмову з Ігорем Львовичем.

Він кілька разів перечитав підкреслені рядки. Інформації було обмаль, але ритм думок уже налаштувався на смуток майбутнього тексту.

Віктор переглянув програмку, на другій сторінці побачив кольорове фото солістки. Гарна струнка жінка з яскравим, либонь штучним рум’янцем на щоках. Мигдалевий розтин очей, каштанове волосся, що хвилясто спадало з плечей. Театральна сукня дуже пасувала їй.

Віктор знову зосередився на чистому аркуші паперу, вставленому в машинку.

«В арабів білий колір вважається жалобним», – подумав він, наближаючись пальцями до клавіатури з тастрами.

«Все живе на землі має власний голос. Голос – це ознака життя, ознака щастя або горя. Він може посилюватися, уриватися, зриватися, переходити на ледь чутний шепіт. У хорі нашого життя важко виокремити голоси, але коли вони раптом замовкають, виникає відчуття скінченності будь-якого звука, будь-якого життя. Чимало людей любили голос, що нам більше не випаде почути… Він увірвався зненацька і передчасно. У світі стало набагато тихіше, але це не та тиша, яку шукають аматори спокою. Ця запала тиша, як чорна діра у всесвіті, лише підкреслює скінченність будь-якого звуку і безкраїсть минулих і майбутніх втрат…»

Віктор підвівся, запарив собі чаю і з повною чашкою повернувся до столу. «…Голос Юлії Пархоменко замовк. Але доки стоїть стіна Маріїнського палацу, доки позолота підбання відбиває пишноту Національної опери, вона залишиться серед нас, розчинившись золотим пилом у повітрі, яким ми дихаємо. Її голос стане позолотою тиші, яку лишила вона після себе».

– Забагато золота, – подумав Віктор, зупинившись. Знову взяв аркуш із текстом, укотре перебіг очима підкреслені рукописні рядки.

– Як же сюди вставити цього Якорницького? – міркував він. – Кохання? Кохання…

Він замислився, ковтнув чаю. Прочитав уже написаний текст. Продовжив.

«Нещодавно сама Юлія зазнала важкої втрати. Пропав голос її коханої людини. Замовк раптово, зірвавшись криком униз, у безодню, куди за законами тяжіння смерті падає усе, що віджило, відборолося або ж просто програло…»

Тут Віктор знову відвернувся і взяв до рук програмку, переглянув її уважніше і ледь помітно посміхнувся.

«Нещодавно, виконуючи партію Тоски в опері Пуччині, вона сама зіграла, проспівала всю свою трагедію, всю до останнього її стрибка з муру фортеці. Байдуже, як вона померла. Хай вона померла по-іншому, але у нас, тих, кому її життя було чутне, тепер нелегко буде звикнути до тиші і відшукати в цій тиші золоті порошини її минулої присутності. Помовчімо ж усі разом, щоб легше було нам почути посеред тиші її голос, почути, запам’ятати і зберегти в нашій пам’яті надовго, доти, поки наші голоси змішаються з тишею і вічністю…»

Віктор випростав спину, відсапнув, немов щойно пробіг стометрівку, а не клацав літери й слова на друкмашинці. Потер пальцями скроні, проганяючи напругу, що з’явилася через це термінове нічне завдання. Але наразі завдання виконане.

Узяв до рук готовий текст. Прочитав і самому стало шкода невідомо як загиблу або померлу оперну співачку.

Визирнув у вікно – внизу стояла машина, чекала.

Віктор підвівся, повернувся і відразу завмер від несподіванки: з порогу дверей на нього уважно дивився пінгвін. Він стояв нерухомо, і тільки вічка його горіли живим вогнем, але не виказували ніяких бажань. Він просто стежив за хазяїном. Безпристрасно і безпричинно.

Віктор, тяжко зітхнувши, протиснувся між пінгвіном і дверми в коридор, накинув на халат дублянку і, стискаючи в руці текст, вийшов на сходову площадку.

Кур’єр спав, опустивши голову на кермо. Віктор постукав по склу дверцят. Чоловік протер очі. Ні слова не мовлячи, відчинив дверцята, узяв з рук Віктора аркуш із текстом і, завівши машину, рушив.

Віктор повернувся до себе. Ніч була розбита. Спати не хотілося, у тілі народжувалася непотрібна бадьорість.

Віктор знайшов в аптечці снодійне, ковтнув дві пігулки, запив ще теплою водою з чайника і пішов до відпочивальні.

22

Наступного ранку о десятій годині знову зателефонував головний. Він був задоволений «хрестиком». Перепросив ще раз за те, що порушив нічний сон. Сказав, що за пару днів уже можна буде заходити до редакції, але головне при цьому – не забувати вдома кореспондентську «кірочку», бо тепер на всіх поверхах і на вході чергує ЗМОП.

На вулиці тривала зима з тріскучим морозом. Було досить тихо.

Стоячи з джезвою біля плитки, Віктор міркував: чим би заповнити новий день. З одного боку, з огляду на робочу ніч, він міг би цілком улаштувати собі вихідний. Але вихідний ще більше потребував заповнення чимось цікавим, ніж день звичайний. І тому Віктор вирішив після кави піти до кіоску по газети, а вже відтак вирішити, що робити далі.

Другу чашечку кави він пив уже з газетами підруч. Передусім прочитав свою нічну працю, надруковану півмільйонним накладом на передостанній сторінці газети. Всі слова були на місці, редактор тексту не чіпав. Хоча тут Віктор збагнув, що редактор радше не спав уночі, коли текст «виставляли» на шпальту перед тим, як запрацював друкарський верстат. Повернувшись до першої шпальти газети, Віктор прочитав довгу, на всю шпальту передову: «Війна не скінчилася, настало перемир’я». Упереміж з фотографіями, що нагадували фотографії часів штурму Грозного, на сторінці по-воєнному шикувалися колонки тексту. Віктор машинально втягся у читання статті. Чим більше він читав, тим більше вона його затягувала. Виявилося, поки Віктор жив нормальним життям, у Києві точилися майже справжні бої – розбирання «двох мафіозних кланів». Принаймні саме так твердилося в статті. Сімнадцятеро вбитих, дев’ять поранених, п’ять вибухів. Серед загиблих – водій головного редактора, три міліціонери, якийсь арабський бізнесмен, кілька людей, особистість яких не вдалося встановити, і солістка Національної опери.

Передивившись інші газети, Віктор зауважив, що «війні» там було приділено набагато менше уваги, ніж у «Столичних вістях». Натомість трохи більше було написано про загибель солістки Опери. Її тіло знайшли рано вранці на нижній станції фунікулера. Її задушили шкіряним ременем. Крім того, пропав її чоловік – архітектор, а сама квартира була перевернена догори дриґом – у ній відверто щось шукали.

Віктор замислився. Смерть солістки, схоже, не мала нічого спільного з війною кланів. То був цілком «чужий» злочин. «Може, до цього доклав рук її зниклий чоловік? – подумав Віктор. – А може, я і сам доклав до цього рук? – власна думка раптово злякала його. – Адже в некролозі на смерть Якорницького я написав про неї. Звичайно, без прізвища, не розкриваючи, але, напевно, все це було для багатьох занадто прозорим натяком… І, може, для чоловіка це стало останньою краплею?…»

Віктор тяжко зітхнув, умить відчувши себе страшно стомленим власними припущеннями.

– Нісенітниця! – прошепотів він сам собі. – Чого пак чоловіку влаштовувати обшук у власній квартирі?…

23

День завершився, як не дивно, досить продуктивно. На столі лежали три готових «хрестики». За вікном сутенів зимовий вечір. Над чашкою свіжозапареного чаю піднімалася пара.

Віктор пробіг рядки нових текстів очима. «Хрестики» були короткуваті, але усе тому, що він давно не був у редакції і не брав у Федора додаткової інформації на своїх героїв. Проте у цьому проблеми не було. Поки текст не надрукований, з ним можна працювати, до нього можна повертатися.

Випивши чаю, він вимкнув світло в кухні і збирався було йти спати, як раптом почув стукіт у двері.

На мить завмер у коридорі, прислуховуючись до тиші. Потім, залишивши пантофлі там, де стояв, босоніж підійшов до дверей і зазирнув у вічко. Перед дверима стояв Мишко-непінгвін.

Віктор відчинив.

У Мишка на руках спала Соня. Він зайшов мовчки. Тільки кивнув замість «драстуйте».

– Де її можна покласти? – запитав Мишко, дивлячись на дочку.

– Там, – прошептав Віктор, кивком голови вказавши на двері до вітальні.

У вітальні Мишко опустив Соню на канапу і, намагаючись ступати якомога тихіше, повернувся в коридор.

– Ходімо на кухню! – сказав він Вікторові.

На кухні знову запалилося світло.

– Постав чайник! – сказав Мишко.

– Щойно кипів, – відповів Віктор.

– Я в тебе до ранку посиджу… – сказав Мишко якось загальмовано. – А Соня нехай поки тут поживе… Гаразд? Доки усе не владнається…

– Що не владнається? – запитав Віктор.

Але відповіді не одержав. Вони сиділи один проти одного за кухонним столом, тільки Мишко зараз сидів на звичному місці хазяїна, а Віктор – спиною до плитки. Вікторові на мить здалося, що в очах Мишкові промайнула неприязнь.

– Може коньяку? – запропонував Віктор, бажаючи зняти напругу, що ніби хмара нависла над ними.

– Давай, – проговорив гість.

Віктор налив собі й Мишкові. Випили мовчки.

Мишко замислено постукав пальцями по столі. Озирнувся і, побачивши біля себе на підвіконні паку свіжих газет, потяг їх до себе. Узяв верхню, губи йому скривились. Він відсунув газети назад на підвіконня.

– Життя – химерна річ, – сказав він і зітхнув. – Хочеш зробити людині приємне, а в результаті доводиться удавати, що ти – підводний човен…

Віктор уважно вслухався в кожне слово гостя, але зміст сказаного був невловимий, як павутинка на вітрі.

– Налий ще, – попросив Мишко.

Випивши другу чарку, він вийшов у коридор, відтіль зазирнув до кімнати, де на канапі мирно спала Соня. Знову повернувся до кухні.

– Ти, напевно, хочеш знати, що трапилося? – повільно, уже більш розслабленим голосом запитав Мишко, дивлячись в очі Вікторові.

Віктор промовчав. Йому вже нічого не хотілося дізнатися – він хотів спати і дивна поведінка Мишка-непінгвіна починала його стомлювати.

– Ти, либонь, вже знаєш про стрілянину й вибухи? – запитав Мишко, кивнувши на газети.

– Ну?

– А знаєш, хто у всьому цьому винний?

– Хто?

Втомлена і недобра посмішка Мишка затягла павзу.

– Ти… – сказав він Вікторові.

– Я? – здивувався Віктор. – Як це – я?

– Ну, не зовсім ти, звісно… Але без тебе цього б не відбулося… – Мишко дивився, не кліпаючи, на Віктора, але Вікторові здавалося, ніби він дивиться кудись далі, крізь нього. – Просто тобі було кепсько, я це бачив. Я тебе запитав – чому? Ти сказав. Ми були відверті, мені саме ця дитяча відвертість у тобі й подобається… Ти хотів, щоб твої «фиґлі» у жалобних рамках друкувалися. Це зрозуміло. Я тебе й запитав тоді, хто твій улюблений майбутній небіжчик… Просто хотілося зробити тобі приємне… Налий ще.

Віктор підвівся, налив коньяку Мишкові й собі. Подивився на свої руки, зауважив, що вони тремтять.

– Ти хочеш сказати… – сторопіло проговорив Віктор, – що Якорницького… ти?

– Не я, а ми… – поправив його Мишко. – Але ти не тривожся, він цього більше ніж заслуговував… Інша справа, що з його смертю «осиротіло» кілька аматорів приватизації, у яких він уже взяв аванси… Крім того, у нього зберігалися якісь папірці, якими він продовжував собі безпеку і життя, папірці, що стосуються його колег по парламенту… У них там, нагорі, важке життя… Як на війні…

Павза, що потім наступила, затяглася. Мишко дивився у вікно. Віктор гарячково обмірковував тільки що почуте.

– Слухай-но, – нарешті заговорив він, – а до смерті його коханки я теж… причетний?

– Ти не зрозумів, – спокійним учительським голосом мовив Мишко. – Ми з тобою витягли спідню карту з-під карткового будиночка, і усе, що сталося потім, – це просто повний обвал. Тепер треба перечекати, доки вляжеться курява…

– Мені теж? – не без переляку в голосі спитав Віктор.

Мишко стенув плечима.

– Це справа індивідуальна, – сказав він, сам собі наливаючи чарку. – Але тобі, напевно, не варто переживати. Здається, ти під гарним захистом… Тому я до тебе і прийшов…

– Під чиїм?

Мишко розвів руками.

– Я ж не сказав, що точно знаю. Просто відчуваю. Не було б захисту – і тебе б уже не було…

Мишко замислився.

– Я тебе можу попросити про послугу? – за мить запитав він.

Віктор кивнув.

– Йди ти спати, а я ще тут посиджу… Подумаю…

Віктор пішов у відпочивальню. Ліг. Спати не хотілося. Прислухався до тиші квартири, але ніщо її не порушувало. Здавалося, усі міцно сплять. Раптом з вітальні долинув невиразний дитячий голос. Віктор прислухався. «Мама… мама…» – бурмотала уві сні Соня.

– А де насправді її мама? – подумав Віктор.

Зрештою він заснув.

За якийсь час з-за темно-зеленої канапи виборсався пінгвін і ліниво пішов до відкритих дверей до вітальні. Проходячи через вітальню, зупинився на мить біля сплячої дівчинки, подивився на неї уважно. Тоді почапав далі. Вийшов у коридор. Штовхнув наступні двері й ступив у кухню.

Перед ним на місці хазяїна сидів, опустивши голову на стіл, незнайомий йому чоловік. Він спав.

Кілька хвилин пінгвін дивився на нього, нерухомо стоячи в дверях. Потім розвернувся і пішов назад.

24

Годинник на тумбочці показував сьому. На вулиці було ще темно і тихо. Головний біль збудив Віктора, і він лежав на спині, дивлячись у стелю і думаючи про вчорашню розмову з Мишком. Зараз, попри головний біль, у нього з’явилося кілька питань до вечірнього гостя.

Віктор поволі, намагаючись не шуміти, підвівся. Одяг халат і пройшов у вітальню.

Соня ще спала. Вона була дбайливо укутана в сіре осіннє пальто Віктора, що доти висіло на вішалці в передпокої.