Саламандра (збірник)

На колії проти станції стоїть собі спокійно неушкоджений пасажирський з Бжеска. Довкола панує безмежна, бездонна тиша. Тільки від лук, там, у далечі, лунає стишене свіркотіння коників, тільки по дротах, там, угорі, пливе буркотлива балачка телеграфу…

Люди на пероні, служба, урядовці протирають, наче зі сну, очі і спантеличено перезираються: чи воно насправді було, а чи примарилося?

Поволі всі погляди, охоплені спільним імпульсом, скупчуються на потязі з Бжеска. Стоїть він геть глухий і мовчазний. Лише запалені в купе лампи жевріють рівним, спокійним світлом, лише у прочинених вікнах легкий вітерець бавиться фіранками…

У вагонах запала мертва тиша, ніхто не висідає, ніхто не визирає зсередини. Крізь освітлені прямокутники вікон видно пасажирів: чоловіків, жінок і дітей. Усі вони цілі й неушкоджені – ніхто не зазнав і найменшої контузії. Однак стан їх напрочуд дивний…

Усі вони застигли, обернуті обличчями в керунку, куди зник диявольський потяг. Якась жахлива сила заклякла тих людей в одній поставі і тримає в німому остовпінні.

Якийсь сильний струм переорав скупчення душ і споляризував їх на один манір. Випростані руки вказують на якусь неясну ціль, певно, віддалену – похилені тіла пориваються у запаморочливі далі, до імлистої потойбічної країни – а очі, пройняті божевільною тривогою і… захватом… очі втопились у просторі без меж…

І так вони усе стоять і мовчать; жодна жилка не здригнеться, жодна повіка не кліпне. Так усе стоять і мовчать…

Бо пройшов крізь них предивний повів, бо торкнулося їх велике осяяння, бо були вже всі вони… несповна розуму…

Аж тут відлунням безтурботних буднів забриніли міцні й знайомі звуки – удари, ритмічні, як серце, що калатає у здорові груди – розмірені, звиклі звуки, що від віку виголошують те ж саме:

– Бім – бам… – і пауза. – Бім – бам… Бім – бам…

Сигнали тривали…

ULTІMA THULE[6]

[7]

Буде цьому вже років десять. Подія здобула туманні, майже маревні контури, заволоклася голубим серпанком минулого. Тепер усе уявляється мало не шаленим маренням, але я напевно знаю, що все, до найдрібніших деталей, було саме так, як мені пригадується. З тієї пори не один удар звалився на мою посивілу голову, я багато що пережив і багато побачив всяких дивовиж, але пам’ять про той незвичайний випадок залишається незмінною, його образ навіки врізався в мою душу: патина часу не приглушила виразного рисунку, ба навпаки, з роками таємничим чином поглибилися тіні.

Я був тоді начальником станції у Кренпачу, поблизу кордону, з мого перону як на долоні виднівся видовжений щербатий ланцюг гір. Кренпач був передостанньою станцією на лінії, що біжить до кордону, а за нею на відстані 50 км були ще тільки Щитниськи, кінцева станція краю, де вартував пильний, як журавель, Казимир Йошт, мій колега і приятель.

Він любив порівнювати себе з Хароном, а станцію, довірену його турботам, іменував на античний лад Ultіma Thule. Мені в цьому вчувалася не просто класична ремінісценція, бо сенс обох назв ховався глибше, аніж на перший погляд здавалося.

Околиці Щитниськ були на диво красивими. Хоча вони віддалені були від мого постерунку ледве на три чверті години їзди пасажирським потягом, але місцевість виявляла засадничо окремішній і своєрідний характер, який годі було спіткати у наших сторонах.

Маленька будівля станції, що ліпилася до гранітної прямовисної кручі, нагадувала ластівчине кубло в скельній ніші. Навколо здіймалися на дві тисячі метрів вершини, що занурювали в напівтемряву шляхи, склади, вокзал. З похмурих чолів гігантів наповзала печаль, закутувала станцію невидимою пеленою. Вгорі клубочилася вічна мла, скочуючись тюрбанами мокрих випарів. На рівні тисячі метрів, приблизно в половині своєї висоти, круча утворювала виступ у формі величезної платформи, жолоб якої, мов келих, повнився по самі вінця сріблясто-сірим озерцем. Підземні струмочки, побратавшись тайкома у надрах гори, рвалися з її боків іскристою дугою водопаду.

Ліворуч – скеля у вічнозеленому плащі з кедрів і ялиць, праворуч – поросле гірською сосною дике урочище, а, навпроти, наче прикордонний стовп, височіла непохильна грань вершини. Над нею – простір неба, похмурого або підрум’яненого на зорі раннім сонцем, а за нею – світ інший, невідомий, чужий. Дика, заглиблена в себе глушина, поезією висот овіяний неприступний кордон…

Станцію сполучав з рештою світу довгий, пробитий в скелі, тунель, якби не він, ізоляція гірського закутку була б повною.

Колійовий рух тут малів, слабшав, вичерпувався, задушений горами. Нечисленні потяги нагадували боліди, що випадково зірвалися з центральної орбіти; зрідка випірнали вони з тунелю і під’їжджали до перону тихо, безшумно, мовби прагнучи не порушити сувору думу кам’яних велетнів. Слабенькі вібрації, що супроводжували їхнє прибуття в скелясту глушину, швидко ціпеніли і сторопіло глухнули.

Коли вагони пустіли, паротяг просувався на декілька метрів вперед і в’їжджав під склепіння вибитої у скелі величезної зали. Тут він простоював тривалий час в очікуванні заміни, вдивляючись в печерний морок зяючими провалами порожніх вікон. Як тільки надходив довгожданий товариш, він неквапом покидав свій гірський притулок і відправлявся у світ життя, у світ бушуючих ритмів. Прибулець займав його місце. Станція знову занурювалася в сонну дрімоту, оповиту димчастою пеленою, безлюдну тишу лише зрідка порушувало клекотання орлят, що загніздилися в навколишніх розколинах, та шерех гравію, що сповзав із насипу…

Любив я цю гірську обитель незмірно. Вона була для мене символом таємних меж, якимсь містичним пограниччям двох світів, що зависло поміж життям і смертю.

У кожну вільну хвилину, довіривши Кренпач опіці помічника, я їздив дрезиною в гості до колеги Йошта. Давня наша дружба, зав’язана ще на шкільній лаві, окріпла завдяки спільному фаху і близькому сусідству. Ми притерлися один до одного, а згода в думках народжувала духовну близькість.

Йошт ніколи візитів не відзаємнювався.

– Я звідси вже не рушуся, – відповідав зазвичай на мої докори, – тут мені вже залишатися до кінця. І хіба тут не чудово? – додавав за хвилю, окинувши околиці захопленим поглядом.

Я мовчазно погоджувався, і все йшло колишнім порядком.

Незвичною людиною був мій приятель Казимир Йошт, з багатьох поглядів дивним. Попри свою голубину лагідність і безприкладну доброту, він не користувався симпатією оточуючих. Горяни обходили начальника станції боком, прагнучи не попадатися йому на очі. Причина крилася в дивовижній репутації, яку він умудрився заробити собі тут. Місцеві люди вважали його «відуном», причому в негативному значенні цього слова.

Твердили, ніби він умів вгадувати наближення смерті, немовби бачив її печать на обличчі обранця. Не знаю, скільки в тому було правди, але я теж помічав за ним дещо дивне, здатне стривожити вразливу або схильну до марновірств уяву. Мені запам’ятався один загадковий випадок, що наводив на роздуми.

Був на його станції серед службовців стрілочник на прізвище Ґлодзік, людина тямуща і працьовита. Йошт дуже його цінував, трактуючи його не як до підлеглого, а як товариша по роботі.

В одну з неділь, приїхавши, як завжди, відвідати Йошта, я застав його в дуже похмурому настрої. Від моїх розпитувань вивільнився якимись дурницями і постарався узяти себе в руки. Саме на ту пору до нього зазирнув Ґлодзік – про щось доповідав, чекав розпоряджень. У відповідь Йошт лопотів щось незрозуміле, дивився на нього дивним поглядом, а на прощання навіть ні з того ні з сього потиснув його натруджену шорстку руку. Стрілочник пішов вочевидь здивований поведінкою начальника, крутячи з недовірою своєю великою кучерявою головою.

– Бідолаха! – з тугою дивлячись йому услід, прошепотів Йошт.

– Чому? – запитав я, донезмоги здивований цією сценою.

Йошт вирішив за краще розтлумачити.

– Сьогодні вночі я бачив поганий сон, – сказав, уникаючи мого погляду, – дуже поганий.

– Ти віриш у сни?

– На жаль, той, який я бачив, завжди збувається, такі сни називають віщими. Мені наснилася стара покинута халупа з вибитими шибами. Щоразу, як з’явиться у моєму сні такий проклятий будинок, чекай лиха.

– А Ґлодзік тут до чого?

– В одному з порожніх вікон я виразно розрізнив його обличчя. Він висунувся з чорної діри і махав мені своєю картатою хусткою, яку завжди носить на шиї.

– Ну і що?

– Жест був прощальний. Ця людина скоро помре – сьогодні, завтра, у будь-яку мить.

– Куди ніч – туди сон, – спробував я заспокоїти його давньою мудрістю.

Йошт із зусиллям посміхнувся і замовк.

Увечері того ж дня Ґлодзік загинув через власну помилку: паротяг, що рушив на його помилковий сигнал, відрізав ноги стрілочника, і він помер на місці.

Випадок потряс мене до глибини душі, тривалий час я уникав розмов з Йоштом на цю тему. Пізніше, можливо, рік потому, я немовби ненавмисно поцікавився:

– З яких пір стали тебе відвідувати зловісні сни? Скільки пам’ятаю, раніше ти на них не скаржився.

– Маєш рацію, – відповів, виразно невдоволений заторкнутою темою, – зловісні сни стали відвідувати мене останніми роками.

– Вибач, що докучаю неприємною розмовою, але мені б хотілося знайти засіб визволити тебе від фатального дару. Коли ти вперше відчув у собі дар ясновидіння?

– Приблизно років вісім тому.

– Тобто через рік після того, як поселився у цих краях?

– Так, через рік після переїзду до Щитниськ. Тоді в грудні, в самий святвечір, я відчув смерть тутешнього війта. Історія стала широко знаною і за декілька днів здобула мені славу відуна. З тих пір горяни уникають мене.

– Дивно. Але в цьому, проте, є щось глибше. Схоже, ми маємо справу з класичним прикладом так званого «другого зору», про який я стільки свого часу читав у книгах з магії. Подібний дар нерідко зустрічається серед шотландських та ірландських горян.

– Я теж зі зрозумілим інтересом вивчав спеціальну літературу. Мені навіть здається, що у загальних рисах я уловив причину. Твоє зауваження про шотландських горян дуже слушне, тільки вимагає невеликого доповнення. Ти забув згадати, що цих ненависних для свого оточення зловісних вістунів частенько виганяють, наче пранцюватих, за межі селища, і якщо нещасні покидають рідний острів і опиняються на континенті, їх скорботний дар пропадає, вони стають такими ж, як інші смертні.

– Цікаво. Виходить, цей рідкісний психічний феномен перебуває в залежності від хтонічних сил?[8]

– Так, мабуть, цей дар виникає не без участі теллуричних складників[9]. Ми сини Землі і випробовуємо її могутню дію, навіть коли нам здається, що ми від неї відрізані.

– І свою здатність передбачати смерть ти виводиш з подібних же причин? – запитав я по хвилі вагання.

– Звичайно. На мене, без сумніву, впливає оточуюче середовище, я знаходжуся під дією тутешньої атмосфери. Мій нещасливий талант породжений душею цієї околиці. Живу на межі двох світів.

– Ultіma Thule! – шепнув я, опускаючи голову.

– Ultіma Thule! – луною озвався Йошт.

Я замовк, охоплений острахом, але трохи згодом, струсивши заціпеніння, запитав:

– Чому ж ти, так ясно все усвідомлюючи, не переїдеш в інше місце?

– Не можу і у жодному випадку не бажаю. Відчуваю, що коли звідси втечу, то піду наперекір своєму призначенню.

– Ти стаєш марновірним, Казику.

– Ні, це не марновірство. Це призначення. Я глибоко переконаний, що саме тут, в цьому куточку землі, мені належить виконати якусь місію, яку – я не знаю ще, тільки слабо її передчуваю…

Він замовк, немов злякавшись сказаного. За хвилю, перевівши свої сірі очі, осяяні світлом призахідного сонця, на скелясту прикордонну стіну, додав пошепки:

– Знаєш, мені здається іноді, що цією прямовисною стіною закінчується видимий світ, а там, по той бік, починається світ інший, новий, якесь незнане на людській мові mare tenebrarum – море темряви.

Він опустив до землі стомлені пурпуром вершин очі і озирнувся в протилежний від колії бік.

– А тут, – продовжував він, – тут закінчується життя земне. Оце його останнє зусилля, останнє кінцеве відгалуження. Тут вичерпується його творчий розмах. Тому стою тут наче вартовий життя і смерті, повірник таємниць з того і цього боку гробу.

Договорюючи ці слова, Йошт зазирнув мені глибоко в очі. Був красивий у цю хвилину – обличчя містика і поета: натхненний погляд увібрав у себе стільки вогню, що я не міг витримати променистої його потуги і схилив голову. Наприкінці він запитав:

– Ти віриш в життя після смерті?

Я поволі підняв голову.

– Не знаю. Кажуть, що доказів «за» і «проти» однакова кількість.

– Померлі живуть, – твердо промовив Йошт.

Настало довге, занурене в себе мовчання.

Тим часом сонце, описавши дугу над ущелиною, сховалося за його зазубленим краєм.

– Вже пізно, – помітив Йошт, – тіні виходять з гір. Тобі пора відпочити з дороги.

На тому і закінчилась наша пам’ятна розмова. Відтоді ми жодного разу не торкалися вічних питань, не згадували про дар ясновидіння. Я уникав дискусій на тему, яка Йошта помітно нервувала. Але одного разу він сам нагадав мені про свої невеселі здібності.

Трапилося це десять років тому, в липні. Всі деталі я пам’ятаю з винятковою точністю – вони назавжди врізалися у мою душу.

Була середа, 13 липня, святковий день. Я, як завжди, приїхав зранку, ми збиралися разом навідатися з рушницями до сусідньої балки, де з’явилися дикі кабани. Йошта я застав у настрої серйозному і зосередженому.

Говорив мало, мовби займала його якась уперта думка, стріляв погано, в нервах. Увечері на прощання з чуттям потиснув мені руку і подав запечатаний конверт без адреси.

– Послухай, Романе, – почав тремтячим від хвилювання голосом, – в моєму житті можуть настати важливі зміни. Можливо, доведеться виїхати звідси надовго, змінити житло. Якщо таке і насправді трапиться, ти розкриєш конверт і відішлеш листа за адресою, вказаною всередині. Сам я цього зробити не зможу з причини, якої поки назвати не можу. Пізніше усе зрозумієш.

– Збираєшся мене покинути, Казику? – спитав я голосом притлумленим від болю. – Чому? Одержав якусь неприємну звістку? Чому ти виражаєшся так неясно?

– Ти вгадав. Я знову бачив уві сні свою віщу розвалюху, а в одному з її вікон обличчя людини, мені дуже близької. От і все. Прощай, Ромку!

Ми кинулися одне одному в обійми на довгу, довгу хвилину. За годину я був уже вдома і, розшарпуваний бурею суперечливих почуттів, сипав інструкціями, як автомат.

Тої ночі я не стулив око, неспокійно проходжуючись по перону. Під ранок не в силах більше витримати невідомість, задзвонив Йошту. Він негайно відповів, сердечно подякувавши за турботу. Голос був упевнений і спокійний, тон розмови легкий, майже жартівливий, я міг зітхнути з полегшенням.

Четвер і п’ятниця пройшли без хвилювань. Я час від часу йому подзвонював, кожного разу одержуючи заспокійливу відповідь: нічого серйозного не трапилося. Тим же порядком йшли справи і в суботу до самого вечора.

Я вже почав знаходити втрачений спокій духу, і увечері близько дев’яти влаштовуючись на відпочинок в службовому приміщенні, навіть злегка покартав Йошта по телефону, застерігаючи від пугачів, воронів і інших шкідливих тварюк, які самі не знають спокою і іншим його не дають. Він сприйняв мій докір з лагідністю і побажав доброї ночі. Незабаром я міцно заснув.

Спав я години дві і прокинувся від відчайдушного телефонного дзвінка. Нічого не тямлячи, я схопився з ліжка, прикриваючи очі від разючого світла газової лампи. Телефон продовжував надриватися, я кинувся до апарату і приклав вухо до слухавки.

Говорив Йошт – із зусиллям, ламким голосом:

– Пробач… перериваю твій сон… але… як виняток я вимушений раніше… пустити сьогодні… товарняк № 21… Мені щось недобре… Товарняк відправиться через півгодини… Дай відповідний сигн… Ха!..

Апарат, видавши декілька хрипів, замовк. З серцем, що гучно б’ється, я продовжував напружено вслухатися – марно, з того кінця дроту йшло до мене глухе мовчання ночі.

Тоді я взявся говорити сам. Схилившись над апаратом, я посилав у простір нетерплячі, пульсуючі болем слова… Мені відповідало кам’яне мовчання. Нарешті, похитуючись немов п’яний, я відійшов в глибину кімнати.

Вийнявши годинника, я зиркнув на циферблат – десять хвилин першої. Машинально вирішив звірити з дзиґарем над столом. Дивна справа! Годинник стояв. Застиглі стрілки, що насуваються одна на одну, показували дванадцяту – отже, годинник зупинився десять хвилин тому, в ту саму мить, коли раптово урвалася наша розмова. Холодні дрижаки пройняли мене.

Я безпорадно стояв посеред кімнати, не знаючи, куди кинутися і що робити. Щонайпершим бажанням було скочити на дрезину і помчати до Щитниськ. Але я вчасно стримався: станції кинути не можна – помічника немає, служба спить, а позаплановий товарняк міг прибути будь-якої хвилини. Я не мав права ризикувати безпекою своєї станції. Залишалося тільки змиритися і чекати.

І я, зціпивши зуби, чекав, бігаючи, наче поранений звір, з кута в кут, чекав, раз у раз вискакуючи на перон і прислухаючись до сигналів. Абсолютна тиша, нещасливий товарняк не з’являвся. Повернувшись у контору, я відновлював атаку на телефон. Безрезультатно: з того боку відповіді не було.

Я відчував себе нескінченно самотнім у просторій станційній конторі, освітленій сліпучим білим світлом газової лампи. Якийсь жах, досі невідомий, дикий, схопив мене у свої хижі кігті і тряс – я тремтів від голови до ніг, як у лихоманці.

Знесилений, я опустився на канапу, сховавши обличчя в долонях. Я боявся дивитися перед себе, боявся наштовхнутися на чорний, утворений стрілками палець, що невблаганно вказував на опівнічну годину; немов мале дитя, я боявся глянути на боки в очікуванні якого-небудь остраху, що крижанить кров. Так минуло години дві.

Раптово я здригнувся. Задеренчав телеграф. Я підскочив до столу і гарячково урухомив приймальний пристрій.

З апарату поволі потягнулася довга біла стрічка. Схилившись над зеленим квадратом сукна, я узяв в руку повзучу стрічку, шукаючи знаків. Але стрічка була чиста – жодної букви. Я чекав, напружуючи зір, стежив за рухом білої смужки…

Нарешті стали з’являтися перші слова, з довгими, хвилинними, проміжками вирази невиразні, складаються з величезним зусиллям, немов би в боротьбі з заціпенінням розуму…

«…хаос… морок… сум’яття сну… далеко… сіре… світло… ох! як тяжко!.. як тяжко… вирватися… гидота! гидота!.. сіра маса… густа… смердюча… нарешті… я відірвався… я… єсьм…»

Потім настала довга, на кілька хвилин перерва, але стрічка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з’явилися знаки – тепер проставлені упевненіше, сміливіше:

«…Єсьм!.. Єсьм!.. Єсьм!.. Он… там… моя оболонка… лежить… на канапі… холодна, брр… розкладається… потроху… зсередини… Байдужа мені… надходять якісь хвилі… великі, ясні хвилі… вихор!.. Чуєш цей велетенський вихор!.. Ні!.. Ти його не можеш чути… І все переді мною теперішнє… все тепер… чудесна круговерть… підхоплює мене… з собою… понесло!.. Йду вже, йду!.. Прощай… Ром…»

Депеша раптово обірвалася, апарат став. Мабуть, саме тоді я захитався і впав на підлогу. Принаймні у такому вигляді застав мене помічник, що увійшов до контори близько трьох ранку, – я лежав на підлозі без пам’яті, з рукою, обмотаною телеграфною стрічкою.

Прокинувшись, я насамперед запитав про товарняк. Так і не прибув. Не барившись ні секунди, я скочив на дрезину і погнав її повним ходом крізь світанкову мряку.

Вже під’їжджаючи до Щитниськ, я помітив, що відбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокійна і пустельна двірцева площа була забита натовпом, що облягав службову будівлю.

Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове приміщення. Там я застав двох чоловіків, що схилилися над канапою, на якій із закритими очима лежав Йошт. Відштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла і холодна, як мармур, вислизнула з моєї і безсило звісилася. Обличчя під шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смерті, застигло в трохи помітній ласкавій усмішці.

– Серцевий напад, – пояснив лікар, що стояв поряд. – Рівно опівночі.

Я відчув гострий, колючий біль з лівого боку грудей. Підняв очі на дзиґар, що висів над столом, – показував дванадцяту: стрілки завмерли в трагічну хвилину.

Я сів на канапу поряд з померлим.

– Він помер відразу? – запитав я у лікаря.

– На місці. Смерть настала рівно опівночі під час надавання телефонної депеші. Коли я прибув сюди десять хвилин на першу, отримавши вістку від залізничника, пан начальник уже не жив.

– Хто ж спілкувався зі мною телеграфом поміж другою і третьою ночі? – запитав я, вдивляючись в обличчя друга.

Присутні здивовано переглянулися.

– Ні, – відповів мені помічник Йошта, – це виключено. В цю кімнату я ввійшов близько першої ночі, щоб прийняти справи, і з того часу не покидав службового приміщення ні на хвилину. Ні, пане начальнику, ані я, ані хто інший зі співробітників не користувалися цієї ночі телеграфним апаратом.

– А проте, – впівголоса сказав я, – сьогодні вночі поміж другою і третьою я отримав депешу зі Щитниськ.

Запанувало глухе, кам’яне мовчання.

– Лист!

Я сягнув до кишені, розірвав конверта. Був адресований мені. Йошт писав:

«Ultіma Thule, 13 липня.

Дорогий Ромку!

Я повинен загинути – скоро, раптово. Людиною, яку я побачив сьогодні уночі в одному з вікон халупи, – був я сам. Може, небавом виконаю свою місію, а тебе виберу на посередники. Розкажеш людям, засвідчиш істину.

Може, тоді повірять, що існує і світ інший… Якщо встигну… Прощай! Ні! До побачення – колись потойбіч… Казимир».

ДЕМОН РУХУ

[10]

Блискавичний «Continental» щосили мчав уперед, дорогою від Парижа до Мадрида. Була пізня пора, якраз на опівніч, дощило і було дуже холодно. Мокрі батоги дощу хльостали по освітлених шибах та розбризкувалися по склі слізними вервечками крапель. Мокрі від зливи фюзеляжі вагонів виблискували від світла придорожніх ліхтарів. Від їхніх чорних тіл у просторі розчинявся глухий стогін, змішаний зі скреготом коліс, вібруючих бамперів і шин, які безжально крутяться. Ланцюг вагонів пробуджував у нічній тиші відлуння, підіймалися важкі, сонні повіки, з жаху широко розплющувалися очі, і так ціпеніли… А потяг мчав далі, у бурі вітру, в танці осіннього листя, волочачи за собою довжелезний шлейф диму, що чіплявся за дах, кіптю і сажі, мчав далі, без перепочинку, кидаючи за собою криваві іскри і залишки вугілля.

У одному з переділів першого класу, втиснутий у кут між стіною і подушкою, дрімав сорокарічний чоловік міцної статури. Тьмяне світло лампи, що поволі цідилося крізь затягнену занавіску, освічувало старанно виголене подовгасте обличчя, з гримасою затятості довкола вузьких вуст. Він був сам, і ніхто не стояв на заваді його сонних роздумів. Тишу зачиненого купе перекреслював стукіт коліс під підлогою і мерехтіння газу в пальнику. Червоний колір оксамитових подушок навіював сонливість і діяв мов наркоз. М’який, податливий під пальцями пушок матерії приглушав відголоси, тлумив гуркіт шин, вгинався слухняною хвилею під натиском тягаря. Купе здавалося зануреним в глибокий сон; дрімали затягнуті на кілечках фіранки, похитувалися зелені сітки, розіпнуті під стелею. Заколисаний рухом вагону, мандрівник перехилив утомлену голову на узголів’я і заснув. Випущена з рук книжка зісковзнула з колін і впала на підлогу; на оправі з делікатної, темно-шафранової палітурки виднівся заголовок: «Хвилясті лінії», поруч – викарбуване прізвище власника: Тадеуш Шиґонь….

У якийсь момент подорожній нервово смикнувся, розплющив очі і озирнув усе, що його оточувало: на якийсь момент на його обличчі з’явилося здивування і спроба зорієнтуватися, мандрівник мовби не міг зрозуміти, де і чому тут опинився, але в ту ж мить на губах з’явилася поблажлива усмішка, і він вдруге поринув у сон.

На коридорі було чутно чиїсь кроки; двері рвонули, відсунули, і до купе зайшов кондуктор:

– Попрошу квиток.

Шиґонь навіть не здригнувся. Кондуктор підійшов і узяв його за плече:

– Вибачте – прошу пред’явити квиток.

Мандрівник спантеличено поглянув на непрошеного гостя.

– Квиток? – перепитав недбало позіхнувши. – А у мене його ще нема.

– А чому Ви не купили його на станції?

– Я не знаю.

– За це мусите заплатити штраф.

– Штра-а-аф? Так, я заплачу.

– Звідки ви їдете? Певне, з Парижа?

– Я не знаю.

Кондуктор обурився:

– Як то не знаєте? Ви що, насміхаєтеся наді мною? Хто ж повинен знати?

– Менше з тим. Допустимо, я сів у Парижі.

– Куди я маю виставити квиток?

– Подалі звідси.

Кондуктор уважно глянув на пасажира:

– Я можу дати квиток тільки до Мадрида; там собі можете пересісти в довільному для вас напрямку.

– Мені однаково, – байдуже змахнув рукою. – Тільки б їхати.

– Квиток я віддам трохи пізніше. Я мушу спершу розрахувати ціну разом зі штрафом.