Саламандра (збірник)

Стефан Грабинський

Саламандра (збірник)

БЛУДНИЙ СИН

В історії нашої літератури відсутні імена дуже цікавих письменників лише з тої причини, що творили вони чужою мовою. Якби так само ставилися до своєї літератури інші народи, які зазнали терору і колоніялізму, то культура їхня набрала б дуже жалюгідного вигляду. Спробуйте вичленити англомовну літературу Ірландії, Уельсу, Африки чи Філіппін. Кому ви її потім припишете? Англії? Англійці охоче публікують англомовну літературу з-поза меж своєї держави. Але це ще нічого не означає.

Українська література в силу важких обставин творилася усіма суміжними мовами: польською, російською, білоруською, німецькою (ціла плеяда буковинських письменників), румунською, болгарською, чеською, угорською, ба навіть французькою та англійською.

Стефан Грабинський творив польською мовою, а народився у Галичині в Кам’янці Струмиловій у 1887 році. Батьки його були українці греко-католицького віросповідання. Батько, Денис Грабинський, повітовий суддя, належав до кола староруських патріотів, а брат його був уніятським священиком.

Мовби передчуваючи, що рано чи пізно хтось з українців таки посягне на Грабинського, один із польських дослідників писав, що «наведені факти жодною мірою не дають підстав, аби засумніватися в польськості письменника та його родичів». А для того, щоб узаконити польськість, пише про перехід Грабинського в дорослому віці до римсько-католицької конфесії. Якщо так дійсно сталося, то в Галичині це було звичайне явище. Навіть у такій патріотичній родині, як Шептицькі, сини обрали різні конфесії.

Разом з тим самі поляки пишуть про Джозефа Конрада як про великого польського письменника. Тому й Грабинський, безперечно, може належати не тільки польській літературі, але також українській. Тому-то польські дослідники змушені були утверджувати його творчість як польського літератора. Але якщо він вже такий щирий поляк, то навіщо це доводити подібними словами: «Його письменницька творчість належить, звичайно ж, до польської літератури»?

Життя Грабинського було коротке і повне смутку. Багато чим він нагадував Едгара По. Завше в чорному вбранні, з блідим, аж прозорим обличчям, з якого хвороба виссала всі барви життя, він, здавалося, дивився своїми голубими очима з якогось іншого світу. Сухоти, ця фатальна хвороба для європейських письменників початку століття, не обминула і Стефана. Життя його проминуло в постійному страху й очікуванні рішенця. Причому ця атмосфера оточувала цілу родину, бо й батько помер від сухот.

Мешкали вони спочатку під Самбором, а згодом перебралися до Львова.

У гімназії Стефан потрапив у суто польське середовище, однак перші свої віршовані твори писав обома мовами. Оповідань українських не збереглося, але вони існували, бо була спроба надрукуватися в «Ділі» та в «Літературно-Науковому Віснику». Однак чи то мова його виявилася надто кострубата, чи не сподобалася нашим хлопцям містична тематика, але українського дебюту так і не відбулося.

Зате 1909 р. відбувся польський дебют збіркою новел під псевдонімом Стефан Жальний. І хоч було в цих творах чимало ознак майбутньої оригінальності, однак збірка не викликала жодного резонансу і хутко пішла в забуття. А от наступна збірка «В узгір’ї руж», яка з’явилася на десять літ пізніше, була визнана вартою уваги і відкрила авторові шлях до літератури. Ще за рік вийшла збірка моторошних оповідань з життя залізниці «Демон руху».

Треба сказати, що його творчість доволі нетипова для цього ґатунку прози, бо мало там класичної готики, мало самих духів, зате багато чогось, що викликає неспокій, та є водночас невловимим. Грабинський не нехтував досягненнями науки й техніки, впроваджуючи до своїх сюжетів новітню тематику. Ціла збірка «Демон руху» присвячена залізниці.

Довкола щоденної, повної сірості колійової праці Грабинський створив якусь дивовижну таємничу ауру, сповнену особливої жаскої поезії. Всюди ввижається присутність загадкового «демона руху», який причаївся в організмі залізниці й керує невидимим внутрішнім життям, викликаючи катастрофи, перекреслює всі людські розрахунки, жене кудись безлюдні шалені потяги.

Після успіху «Демона руху» настав особливо активний період творчості. З’явилися наступні збірки готичних оповідань: «Шалений подорожній» (1920), «Несамовита оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922).

Критика інколи закидала Грабинському психологічні спрощення в описах персонажів, поверховість, а також невідповідність того світу, який він описував, реальному. Письменника й справді не надто цікавила психологія, бо всі явища природи були для нього сповнені таємничих знаків, за якими насилу можна було зауважити дійсність.

Талант Грабинського викристалізувався найповніше в новелах, хоч є в його доробку й фантастичні повісті, повні містики й жахів, – «Саламандра», «Тінь Бафомета», «Монастир і море», «Острів Ітонго». Їх за життя недооцінили, особливо перші дві.

Звичайно, новели Грабинського – це особливий жанр не тільки для польської літератури, а й узагалі для світової. Моторошні твори впливають на читача передусім своїм настроєм. У Грабинського до цього настрою додається ще й незвичність просторової і часової сценографії. Він не обмежується таємничими узбіччями, запущеними будинками, а веде читача в абсолютно необстежені ще авторами жахів терени. То в середовище залізничників, то до пожежників, то до сажотрусів. Місце, в якому «страшить», Грабинський описує дуже детально і вже самим описом викликає в читача тривогу. Досконала архітектоніка композиції досягається тим, що автор упродовж оповіді по черзі впроваджує цілу шерегу мотивів, значення яких не так легко сприйняти. Але всі ці елементи змісту поволі відкривають з перспективи фіналу свою функціональну важливість. Після прочитання новела постає як тематичне рівняння. Ця залізна логіка в розвитку фабули змушує читача сприймати твір не як чисту фантастику, а як правдиву оповідь з фантастичним настроєм.

Творчість Грабинського дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Грабинський, будучи представником глибокої провінції, створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів з-поза Галичини». Успіх він мав лише тут, у Львові, а в Польщі його ігнорували. Мовчання високої критики Стефан переживав дуже боляче.

Хвороба поглинала всі фінанси. Біда була ще й у тім, що хвороба перешкоджала писати. Єдина людина, яка його підтримувала і боролася за нього, – це Кароль Іжиковський. У львівській газеті «Dziennik Ludowy» (13 січня 1931) з’явилася його стаття «Кому присудити літературну премію міста Львова?», у якій він твердо стояв на тому, що преміювати треба саме Грабинського. В квітні після довгих дебатів Грабинський таки дістав цю нагороду. І якраз вчасно, бо врятувала вона йому ще кілька літ життя. Саме того року він переселився в Брюховичі.

Влітку 1935 року спробував ще раз загамувати хворобу і подався з матір’ю до Кут на Косівщину. Але побут у горах не дав бажаного результату – повернувшись до Львова, Грабинський дістав крововилив. Звідтоді майже не вставав з ліжка, хоча намагався писати й давати інтерв’ю. Помер 12 листопада 1936 р. і похований у Львові на Янівському цвинтарі.

Незважаючи на те, що творив Грабинський польською мовою, усі редактори й видавці страшенно на цю мову нарікали за її засміченість «русинізмами», себто українськими словами. Та не тільки слова, а й сама стилістика, побудова речень видавали в Грабинському українця. Через те всі видання дбайливо редагувалися. Але навіть виправивши окремі слова, не вдавалося розвернути речення так, щоб воно не виривалося з пут польської стилістики. Це щось подібне до російської мови О. Потебні й М. Драгоманова, яка теж зраджувала свою українськість.

У наш час популярність Грабинського, звісно, не може дорівнювати популярності Лавкрафта, хоча багато що цих письменників єднає, але все ж його перевидають, вивчають, фільмують і не тільки в Польщі, а й у США та Німеччині. Існують переклади багатьма мовами, у Росії, скажімо, видали навіть двотомник.

До нашого тому входять вибрані оповідання та повість «Саламандра», про яку польський дослідник Павел Матея написав: «Анджей Вєруш, учений і маг з «Саламандри» – то постать, з одного боку, досить анахронічна, а з другого – володіє всілякими атрибутами, які можна застосувати до сучасності. Духовна дисципліна, контакти з ефемерним буттям, із загробними світами, купи вчених і рідкісних книг – це щось, що нині піддалося певній трансформації, але надалі присутнє в жаху. В дійсності окультизм і ґноза були зазвичай прерогативою обраних, необов’язково гучно рекламованою. Не здається мені, щоб Ґрабинський в сучасній версії мусив би завернути у бік літератури більш суспільної чи психологічної. Як у свій час, так і тепер він залишився б напевно специфічним і не конче оціненим читачами. Хоч література жаху останніми роки переживає в Польщі роки розквіту, але письменників, яких можна б з ним порівняти, дослівно кілька».

Юрій Винничук

З ТОМУ «ДЕМОН РУХУ»

ГЛУХА ГІЛКА

(Балада колійова)

[1]

Поміж Оршавою і Билічем оновили і вирівняли колію. Вдалося це завдяки тому, що засипали мочарі над Вєршою. Внаслідок цього лінія значно скоротилася, бо потяг замість обминати багнистий терен великим, сильно на північ вигнутим луком, йшов зараз по його тятиві, прямуючи до мети просто, як стріла.

Такий скрут виявився дуже вигідним. Рух на колії значно прискорився, а околиця досі малярійна через суцільні багна, незабаром набрала характеру сухої, здорової рівнини, яка враз покрилася буйною зеленню.

Давню окружну гілку, прозвану тепер «глухою», замкнули й ізолювали. До розбору тору і усунення колійових об’єктів дирекція руху збиралася приступити допіру за якийсь час. Не було з чим квапитися, відомо ж: збурити легко, збудувати важче…

Тим часом за рік після офіційного закриття старої лінії стався факт дивний і несподіваний.

Одного дня зголосився у директора колійового департаменту в Оршаві такий собі Шимон Вавера, заслужений колійовий інвалід і кондуктор на пенсії з просьбою, аби йому віддали під опіку вилучену з руху «глуху гілку». Коли ж йому директор пояснив, що це зовсім зайве, бо петлю в найближчий місяць розберуть, і що функція «будника» в тих умовах була б принаймні ілюзорна, якщо не геть смішна, Вавера відповів, що буде пильнував старий тор цілком безкоштовно.

– Бо прошу пана начальника, – тлумачив гаряче, – в нинішніх тяжких часах то і на шини люди злакомляться. А шкода була б велика для колії, пане начальнику, велика шкода. Прошу самому порахувати: стільки доброго кованого заліза! Тори там завдовжки дванадцять кілометрів! Є чим поживитися. А я допильную вірно, як пес, пане начальнику. Не дам втяти ані одного метра! Слово старого кондуктора Вавери! Ані цента за те не хочу, ані зламаного шеляга. Хоч би мені пан директор сам пхав у руки, не візьму нічого. Я так тільки з любові великої до фаху і для гонору хочу бути будником на «глухій гілці».

Директор поступився.

– Га, коли вже так конечно, і то безінтересовно, пильнуйте собі тої лінії до часу. А відтак, – додав з усміхом легкої іронії, плескаючи його по плечах, – іменую вас віднині колійовцем «глухої гілки».

Вавера зі сльозами на очах стиснув долоню зверхника і вийшов з бюра щасливий, як ніколи.

Назавтра обійняв «службу». Забрав з собою з Оршави меблі, постіль, трохи книжок, кухонного начиння і, спакувавши те скупе господарство до візка, переселився на нове помешкання, яким мала віднині бути будка колишнього залізничника на вилученій з руху гілці. Був то будинок невеликий, зі слідами цілорічного занедбання, а проте в на дивовижу привабливому оточенні.

Втиснута у саме дно яру і лише два метри над рівнем насипу, будка виглядала здалека під своїм червоним дашком, як чарівна хатка з казки. Ялиновий лісок, що виріс півколом на гребені яру, обіймав її турботливими раменами і беріг від вітрів півночі. У вибиті вікна заглядали золоті голови соняхів, плівся широколистий люпин, у фантазійно вигнутих ринвах виляглися писклята ластівок. Перед хатою в садку, зарослому наглухо хабаззям, віддавалася вітрам на волю самотня тополя…

Вавера, наближаючись до нової садиби, обійняв закоханим поглядом хатину і жваво взявся до порядкування і направи.

А пошкодження були чималі, бо його попередник покинув пост відразу після того, як замкнули гілку, і будка, залишена на ласку долі, дуже потерпала від непогоди і людської хтивості. Проте Вавера не впав на духу і кинувся до роботи.

Повставляв вибиті та викрадені шиби, залатав діру в даху, направив вивалені з завісів двері. По тих найнеобхідніших заходах прийшла черга на реконструкцію майже прогнилої підлоги і зруйнованого паркана. Забрало йому це кілька днів часу, бо мусив усе робити сам, але гумору не втратив, а, навпаки, посвистував весело за роботою. Десь на схилку тижня, як уже робота була завершена, приплівся до нього якийсь блудний пес і поселився у пустій буді коло дровітні за будиночком. Вавера охоче прийняв його, уважаючи з’яву тварини за добру ворожбу на майбутнє.

Перший тиждень на новій посаді Вавера присвятив молитві та роздумам. Розлігшись пополудні в узвозі на траві, вліпив очі в майову блакить неба і запав у довгу задуму, з якої будили його допіру голоси вечірніх дзвонів, що напливали з Оршави…

Наступного дня з самого ранку розпочав службу з перегляду довіреної йому гілки.

Петля була досить довга, майже 12 км, і сливе від початку до кінця йшла глибокою, вузькою улоговиною, стіни якої творили проміжок, удвічі ширший за саму колію. Будка залізничника розташувалася менш більш посередині «глухої гілки», в місці, де лук її кривизни вигинався найдужче на північ.

Обхід зайняв Вавері майже п’ять годин, бо права нога з протезом нижче коліна неабияк перешкоджала йому. Задоволений з результатів, повернувся до будки перекусити.

Так виглядало, що гілка не була найгірша.

В одному тільки місці бракувало кілька метрів рейки, але то можна було якось доштукувати. Не святі горшки ліплять, подумав, краючи хліб і запиваючи його якоюсь імітацією борщу.

– Люди вставляють собі зуби, то чому ж би я не потрафив вставити кількаметрового кавалка рейки?

І вставив. Десь під колійовим насипом, під якимсь кам’яним містком вишпортав зіржавілі вже рейки, очистив, пристосував до решти і залатав колію до невпізнання. Так само гладко пішло з направою старої стрілки і з вибитим оком ліхтаря. Незабаром усе функціонувало, як за давніх добрих часів, а вночі, почавши від години сьомої, виблискував ліхтар милим, хоч і слабеньким світлом.

Вавера пишався витвором своїх рук і з замилуванням водив очима по своїй вартівні, по чистенько прибраній колії і по вилискуючих рейках. Не мав жодних зауважень до своєї гілки. Все тут було, як і деінде на діючих лініях – і подвійні тори, і короткий тунель вище будки, а те, що тут стояв будиночок залізничника, безперечно заслуговувало, аби наректи цей пункт станцією. Та, зрештою, тут і справді колись була невеличка станційка, де будник виконував водночас і функції начальника. І ще рік тому затримувалися тут інколи на хвильку товарняки.

Цей факт дуже підняв ув очах Вавери значення його постерунку і вагу пов’язаних з ним завдань. Відтоді почав трактувати свою будку як станцію, і вирішив зробити все, аби утримати її на висоті призначення, воскресити з небуття, прокинути від сну. Аби додати ще більшої ваги своїй посаді і повернути їй колишню шану, він вирішив збільшити тори на одне відгалуження рейок, яке безсумнівно колись тут мусило бути.

Оскільки це завдання було вже понад його сили і технічні здібності, то вдався по допомогу до залізничного коваля зі стації в Билічу, такого собі Люшні, і переконав його пачкою доброго тютюну повернути станції колишній вигляд. Коваль відновив відгалуження згідно вказівок залізничника і відтоді став його найщирішим приятелем.

У вечірні години, вільні від роботи, приходив Люшня провідати будника, і, сівши разом на порозі станції, балакали вони собі, цмулячи файки. Під час тої товариської балачки під сюркіт коників і кумкання болотних жаб дійшла черга і на взаємні звіряння.

Поволі з’ясувалося, що Шимон Вавера не завше був «сам, як той палець», а мав колись молоду і гарну дружину і двійко діток з голівками ясними, як льон. Гей, минуло щастя, минуло безповоротно! Жінку забрав розпаношілий багач, а діток – смерть. Звідтоді ніхто його не очікував у порожній холодній домівці, коли повертався з дороги… Потім потрапив у колійову катастрофу, втратив ногу і службу, мусив піти на пенсію. А мав ще охоту до праці, ох, яку мав охоту!.. Але що ж – виходу не було. Те кляте каліцтво!

А завше його щось тягнуло до колії, не міг ніяк з нею розлучитися. Кілька років, відколи пішов на пенсію, працював підпомагачем на придвірцевому складі, та потім, як нога почала відмовляти, перейшов до котельні помічником слюсаря. Але зате на залізниці, побіля коханих вагонів, машин і гілки.

Така ото кондукторська доля! Їде собі чоловік у безвість, їде ген, далеко перед себе, кілометрами їде… Світ йому крутиться, вдалину стелиться, миготять міста, поля, гостинці… Кондуктор, панове, кондуктор – вічний блукалець!..

Так ото минали літа, плинув час безповоротними хвилями… І ото зараз він став будником, ба більше – керівником станції. Люди, либонь, сміються з нього, що пильнує тієї «глухої гілки» і «перед вітром боронить». Нехай сміються здорові. Він своє також добре знає. А розкрадати колію не дозволить і порядку допильнує. І ото знову служить колії, вернувшись до неї, мов блудний син до родинного дому. Дах над головою має, станцію і дільницю має, залізничне добро доглядає – чого ще треба?..

Слухав Люшня тих звірянь з усміхом на вустах, з часу до часу притакуючи головою. А коли приятель на хвилю замовк і задивився у задумі на перспективу колії, витяг люльку з зубів і запитав:

– То ти, Вавера, пристав тут на будника так ніби тойво, як би то вповісти, ніби з такої туги великої до колії, ге?

Вавера відірвав очі від рейок:

– А ніби так, коханий ковалю, а ніби так.

– Але знаєш, Шимку, мені ся здає, жи ти себе самого туманиш. Ти ту властиво непотрібен. Бо ж то глуха гілка і потяги сюди вже рік як не ходять. Нема чого пильнувати. Тільки й того, що трохи заліза на рейках? Але на дідька воно кому потрібне? А зрештою, якби й украли? То не така велика й шкода для колії. То тілько забавка.

Вавері мовби хто ножа затопив у серце. Насупився, стис губи і зірвався з місця:

– Коли так, то геть звідси, до лиха! Чуєш?! Геть звідси, кажу, поки добрий! Коли ти такий мудрий, як інші, то йди собі поміж них і смійся з мене разом з ними. Але добре мені так, старому дурневі! Нащо було відкривати серце першому-ліпшому? Ото маєш нагороду! Наплювала тобі худоба до писка, сплюгавила тобі душу. Геть звідси, кажу, бо запам’ятаєш мене!

Люшня знітився, почервонів, стропів неабияк. Голосом уривчастим, повним скрухи і жалю, почав виправдовуватися і вибачатися.

– Ну, ну, старий, не гнівайся так сильно. Я, бачиш, хотів щось інше сказати. Тілько не знав як. Що з мене взяти – я простий собі чоловік, коваль. А ти – то щось інше: кондуктор, багацько світа видів, книжки читаєш. Тілько, видиш, не міг-єм собі якось то витлумачити, пощо ти зашився тут на старі літа. Але тепер то бачу, ніби так в серці чую для чого.

Вавера зиркнув на нього скоса трохи з недовірою, але вже приязніше:

– Ну, що ж, то інша справа. Коли сам признаєш, що дурень, цього разу тобі вибачу. Бо, послухай, Люшня, – додав, знижуючи таємничо голос, – є ще одна причина, яка мене тут тримає на прив’язі. А що вона є – я це відчуваю найкраще тут, глибоко в грудях – тільки її назвати ще не знаю як, тільки вловити її ще не вмію кліщами слів. Але вона є, та дивна причина… є, є, напевно…

Люшня дивився на приятеля виряченими з подиву очима:

– Ти маєш на увазі тепер не тільки тугу за колією?

– Ні, ні. То щось інше. Щось, що в мене з тією тугою єднається, але також існує і без мене, саме для себе.

– Що ж то таке, Вавера?

– Ша! То таємниця! Таємниця «глухої гілки».

Замовкли обоє, ураз перейнявшись невиразним ляком, затоплюючи погляди у вкритий сутінками вибалок. Посеред бездонної тиші серпневого вечора раптом налинули від колії тихі, хоч і виразні шурхоти і шелести. Якесь тамоване шемрання, лякливе шепотіння…

– Ти чуєш, Люшня? – перервав мовчання будник. – Рейки балакають…

– Звичайно, влітку надвечір вони скорочуються від холоду і через те бринькають.

– Рейки балакають, – повторив Вавера, пускаючи повз вуха пояснення коваля. – Балакають собі ввечері після спекотного дня.

– Рейки балакають, – повторив, як луна, Люшня.

– Так-так, – говорив майстер замріяно. – Чи ти думаєш, що вони не живуть, як ми, люди, тварини або дерева? – Коваль зиркнув, ошелешений запитанням. – Живуть, Люшня, живуть, іно своїм власним, відмінним від інших істот життям.

Це вже рішуче сягало за межі сфери уявлень коваля. Зиркнув добряга на товариша, як на вар’ята, покрутив головою і, сплюнувши знічев’я, відсунувся трохи вбік.

– А колія, гадаєш, не живе, га? – наступав на нього розігрітий пасивним опором Вавера. – А цей виярок, ця станція і уся ця гілка, га?

– Глуха гілка, – промурмотів Люшня.

– Глуха, кажеш? Глуха і весь час глуха! То ви глухі, ви, глупі, тупі люди, які чути не хочете голосу Бога!

Коваль злякався:

– Нічого вже не знаю, – белькотів, дивлячись напівсвідомим поглядом на товариша. – Нічого не розумію. Але в Бога – то я вірю.

Коліяр з натхненним зором, усміхнений і розпроменілий, вказав рукою на гілку, що потопала у вечірніх сутінках:

– Все це живе і згадує.

– Згадує? – пожвавився Люшня. – А що згадує?

– Те, що минуло. Те, що тут було колись. Так, як і ми, люди, згадуємо минуле, – додав за хвильку з глибоким смутком у голосі Вавера.

– То ніби та твоя гілка згадує свою давнину?

– Так, Люшня, так – нарешті ти мене зрозумів. Згадує свою давнину.

– Ніби ті старі, добрі часи…

– Так-так… Коли тут ще панував рух, коли потяги пролітали, мов блискавки, дудніли глухо колеса автомобілів, пороли простір свистки локомотивів.

– Усе це згадує твоя гілка.

– Саме про це й снить моя гілка, снить без перерви в довгі, чорні, сліпі ночі…

– А ти, Вавера, а ти?

– А я разом з нею – ніби та братня душа.

– Ви сните обоє і згадуєте?

– Снимо у великому смутку й чекаємо.

– На що? Чого ще тут сподіваєтеся?

– Здійснення того, про що снимо.

– Даремне чекання: давнина не повертається.

– Хтозна, старий друже, хтозна? Для того я тут і є, щоб її воскресити.

Коліяр підвівся і, подаючи ковалеві руку на прощання, додав:

– Чи ти думаєш, що спогади – це ніщо? То тільки таке собі пусте слово?

Кинув швидкий погляд вниз на дно виярку, торкнувся ним насипу, колії і зупинився на схилах яру:

– Тут всюди живуть ці спогади. Вештаються невидимі для людського ока між стінами цього яру, товчуться по цих рейках, волочаться ген по цілій вітці. Тільки треба уміти дивитися і слухати.

– Спогади давніх років?

– Спогади – незгладимі сліди. Бо подумай, Люшня, подумай тільки, чи то можливо, щоб після того всього не залишилося нічого!

– Ніби після чого?

– Подумай тільки! Стільки років, стільки десятків років проїжджали цією гілкою потяги, наповнюючи її гуркотом коліс, тріскотінням рейок, стільки років стіни цього узвозу перекидалися відлунням, наче м’ячем. День у день, ніч у ніч народжувалися і вмирали у цій вузькій, тісній шиї повітряні вири, вішалися на скарпах лахмани димів, припадаючи імлистими мацаками до насипу, ховалися під склепінням тунелю…

– Що ти хотів сказати, Вавера?

– Я хотів сказати іно, що спогади не гинуть. Добраніч тобі, Люшня, добраніч!

І так вони того вечора попрощалися…

Тим часом минуло літо, настала осінь. Коліяр весь час справно вартував свою гілку. Чуйний, як бузьок, не прогаяв найменшої неполадки на лінії. Якщо десь випадково сповзла поверхня насипу, відразу підсипав свіжого шутру і дбайливо розрівнював. Коли якоїсь жовтневої ночі біснувата злива залила колію, вижираючи в насипі значну вибоїну, назавтра будник працював цілий день без передиху, поки шкоди не усунув. Зміцнив у кількох пунктах петлі, деінде замінив старі вже, поточені шашелем шпали, новими. Бур’яну і трави на колії не зносив: де лише вони кинулося між рейками, полов нещадно.

Тому після семи місяців його «виконання» службових обов’язків гілка і станція виглядали зразково. Вдалину мчали стрічки рейок поверхнею, засипаною чистим і дрібним, як пісок, гравієм, з легким хрускотом перекидалися старанно змащені важелі. Двічі на день і раз серед ночі відбував Вавера так звані «вправи» і «маневри», які зазвичай здійснюють коліярі в момент проїзду потягів через їхню станцію. Пружинистим кроком, кроком старого ветерана виходив будник на перон, брав у руки сигнал – широкий червоний або зелений щит на білому полі – і ставав випростаний, як струна, між стрілкою і будкою. Іншого разу пускав у рух залізні важелі і перекидав рейки на колії. Вечорами запалював зелений сигнал за шибкою стрілки і другий, зелений або білий, на семафорі перед станцією неподалік тунелю. Інколи на «нічну тривогу» міняв світло сигналів, які тоді уже здалеку остерігали кольорами рубіну…