Шенгенська історія. Литовський роман

– Даруй, – Вітас відірвав погляд від підлоги. Глянув у вічі Ренаті. – Це все через цю бісову «чорну скриньку»! Може, і правда, що у нас не так, як скрізь… Недаремно лиш один Каунас «чорні скриньки» на весь Радянський Союз робив!

– Перестань нісенітницю торочити! – Рената важко зітхнула, зробила крок до Вітаса, обійняла його. – Поїхали, я тобі наших янголів покажу! Може, вони твою голову від дурниць почистять!

Вітас пригорнув Ренату. Притиснув до себе і, утнувшись носом в її скроню, прошепотів:

– Вибач! Я сьогодні – дурень.

– Гаразд, вибачаю! – прошепотіла у відповідь Рената. – А тепер – до янголів!

Розділ 21. Париж

Коли потяг шостої лінії метро виїхав на міст Бір-Хакейм, ліворуч наче нізвідки виросла Ейфелева вежа, й Андрюс, котрий уперше опинився в вагоні цієї лінії, провів її поглядом, поки та не сховалася за житловими мансардними дахами паризьких будинків. Потяг метро, здавалося, забув, що він має бути підземним. Навпаки, він піднявся на віадук і вихилявся, як змія хвостом, повторюючи всі вигини спочатку широкого бульвару де Гренель, а потім і його продовження – бульвару Ґарібальді.

Вийшовши на станції «Севр-Лекурб», Андрюс спустився залізними сходами вниз. Озирнувся назад, немов хотів ще раз упевнитися, що платформи цієї станції перебувають над, а не під землею. Тільки потім роззирнувся обабіч у пошуках ринку. Але на відкритому та зайнятому тільки машинами та моторолерами майданному просторі на перетині бульвару з авеню Суфрен жодного гендлярського життя не спостерігалося. Тільки нижні поверхи будівель як на бульварі, так і на авеню, майоріли фасадами та вітринами крамничок, неоновою зеленню аптечних вивісок і хрестів, звичними логотипами міні-маркетів і банківських відділень.

– Ринок клоунів?! – прошепотів собі Андрюс і стенув плечима. – «Мабуть, ця паризька алжирка просто пожартувала над Барбі, – подумав він. – Або це назва якогось особливого бюро працевлаштування для клоунів та акторів?»

На паризькому небі все ще сяяло сонце, яке вирішило цього дня компенсувати людям майже тиждень вогкості та сірості. Їхати назад у Бельвіль або навіть просто до площі Републік не хотілося. Та й він може з годинку, що залишалася до сутінків, покривлятися біля базарної каруселі та назбирати кілька євро, може, навіть десять, але все одно Барбора принесе більше і з гордістю буде порівнювати свій заробіток із його дріб’язком. Ні, вона, звісно, все це робить без задньої думки, без бажання показати, хто в домі господар. Вона, мабуть, просто жартівливо провокує Андрюса, підштовхуючи його до пошуку роботи серйознішої та надійнішої. Сама ж сказала днями: «Ти б у якусь акторську агенцію сходив! Тут же сотні фільмів знімають, їм, мабуть, актори потрібні, хоча б для масовки!» «Але я ж французькою ні бум-бум, як і ти!» – такою була його відповідь. «А навіщо французька для мовчазної ролі?» «А щоб розуміти команду: куди дивитися, куди йти!»…

Так, вона погодилася з його аргументами. Та й суперечкою цю розмову не можна було назвати. Так, потеревенили та й годі. Побалакали і замовкли. Кожен про своє замовк. Він не знав, про що задумалася Барбора. А вона так і не дізналася, що він згадав шматочок дитинства, дивний і кумедний шматочок – «голий пляж» у Паланзі, заповнений голими жінками. І мама його – тоді ще молода і також гола, водить його, трирічного малюка, за руку по жовтому піску пляжу від однієї підстилки до іншої. І на кожній підстилці сидить господиня, а поруч із нею на тій же підстилці або на розстеленій газетці чи цераті лежать товари: одяг, прикраси із золота, червоні шкіряні рукавички. Чому вони так запам’яталися йому – червоні шкіряні рукавички? Цей пляж-базар, куди не могли потрапити міліціонери, щоб завадити «забороненій і незаконній» торгівлі, запам’ятався Андрюсові в деталях і особах. Ніхто туди не міг потрапити одягнений – пляжні жінки-гендлярки відразу здіймали такий ґвалт, що й перетинки могли тріснути. Ну а що може зробити голий міліціонер на такому пляжі-ринку, навіть якщо у нього в руках папір і ручка для складання протоколів?! Нічого не може! Голі жінки непереможні! Андрюс був там, на цьому пляжі, десятки разів, поки не виріс і поки мама не перестала брати його з собою. Майже все, що носила мама, купувалося там. Мірялося та купувалося. Міряють всі на пляжі швидко і на голе тіло. То праворуч раптом на звичному тлі жовтого піску і такого ж кольору оголених жінок з’являлася фігура в червоній сукні, то ліворуч раптом насилу і зі заздрісним завзяттям натягувалися на товсті ноги джинси, забарвлюючи жінку, точніше нижню її половину, в синій колір. Це був дивний світ, до якого не підійшла б жодна музика. Тільки пісочний шепіт Балтійського моря. А ось йому мама там нічого не купила і, мабуть, купити не могла – голі жінки продавали тільки жіночий одяг і всілякі жіночі дрібнички та аксесуари: торбинки, хустки, рукавички… Ні, здається, там продавалися і дитячі речі, але тільки для дівчаток. І знову Андрюс повернувся думками до пари червоних шкіряних рукавичок, що лежали прямо на піску поряд із коричневою торбинкою, прикрашеною великою металевою пряжкою-застібкою. Вони, ці рукавички, так сподобалися мамі! Вона їх міряла по кілька разів. Питала ціну. Відходила в інший кінець пляжу, заходила по щиколотки в прохолодну балтійську воду і знову вела його до гладкої жінки з великими цицьками і круглим добрим обличчям. Андрюс пам’ятав, як мама знову і знову міряла рукавички й, одягнувши їх, ворушила пальчиками, повертаючи долоню перед своїм обличчям то тильним боком, то внутрішнім. Вона їх міряла і балакала з голою гендляркою. Розмова про абсолютно сторонні речі, про те, що не було продано на пляжі – про смак місцевого молока, яке щоранку приносила до дерев’яного будиночка їхнього пансіонату молода червонощока білявка-селянка; про те, де можна знайти бурштинове намисто дешевше; про те, що путівки в пансіонати та будинки відпочинку Паланги скоро знову здорожчають. Вона їх так і не купила, ці рукавички. Але наміряла їх на кілька років наперед!

Андрюс пройшовся кілька кварталів бульваром Ґарібальді назад у бік бульвару де Гренель, потім повернувся до спуску зі станції метро і повернув на рю Лекурб. Знову ліворуч зелена неонова вивіска аптеки і зелений хрест, в центрі якого миготів електронними крапками точний час – 15 година 40 хвилин.

Андрюс зупинився під аптекою. Задумався. «Ринок на рю де Севр!» – знову згадав він слова Барбори.

Повернувся на рю де Севр. Пройшов квартал авеню, що виходила на вулицю, засаджену двома рядами високих дерев. Тут не було жодних слідів ринку. Хоча в цьому місці можна було собі уявити тимчасові ряди продавців зелені, сиру, вина. Але нічого цього не було. Навпроти авеню, що під косим кутом виходила на рю де Севр, по інший бік вулиці стояли невисокі будівлі лікарняного кварталу. Андрюс пішов далі. Промайнув табличку з номером будинку – «136».

– О, то ця вулиця не з коротких, – збагнув Андрюс і хотів уже було крокувати по ній до самого її початку, але тут погляд його впав на брунатну господарську торбу в руках у чорношкірого хлопця, котрий неспішно йшов назустріч. Зі саквояжа стирчали загнутими носками вгору яскраво-жовті клоунські мешти величезного розміру. Андрюс зупинився. Хлопець проминув його прогулянковою ходою. Дійшов до авеню і звернув на неї.

– Цікаво, – прошепотів Андрюс і подався за ним слідом.

Дійшовши до рогу авеню, засадженої високими деревами, він мало не зіткнувся з цим же хлопцем ніс до носа – той саме знову виходив на рю де Севр і йшов тепер у зворотному напрямку. У джинсах і джинсовій куртці з піднятим коміром, в твідовій кепці, в білих кросівках цей чорношкірий хлопець найменше, здавалося, пасував на роль клоуна. Але визираючий назовні вміст саквояжа його видавав. Тепер Андрюс розгледів там і зім’ятий або нашвидкуруч засунутий у торбу клоунський костюм із атласної тканини веселих, ріжучих очей барв: яскраво-салатової, жовтої й яскраво-червоної.

– Цікаво, – прошепотів Андрюс і, зачекавши, поки чорношкірий хлопець пройде метрів із десять, рушив такою же прогулянковою ходою за ним. Парубок зупинився на розі біля кав’ярні з червоним фасадом і завмер, вдивляючись в арку, немов вбудовану між двома однаковими одноповерховими будиночками старовинної споруди.

– «Госпіталь “Нектар”», – прочитав Андрюс напис угорі арки.

Ліворуч над входом висіла велика буква «H». З арки вийшла, жваво патякаючи щось на ходу, група молодих хлопців і дівчат, мабуть, студентів. За ними слідом – літня жінка зі заплаканим обличчям і складеною парасолькою в руці. Двоє чоловіків зупинилися на вулиці біля арки, потиснули один одному руки. Один увійшов, інший подався в бік метро.

Андрюс скосив погляд на хлопця в джинсах і джинсовій куртці. Той балакав по мобільнику, не зводячи очей з арки-входу на територію шпиталю. Закінчивши розмову, зайшов у кав’ярню.

Спостерігаючи за аркою кілька хвилин, Андрюс також пірнув у кав’ярню. Зупинився біля барної стійки, замовив еспресо. Дочекався кави і, сівши на високу табуретку, напівобернувся й роззирнувся. Непоказна обстановка, великий телемонітор на стіні, на якому показували без звуку футбольний матч, все це ніяк не створювало відчуття затишку. Та й на телеекран ніхто з відвідувачів не дивився. «Джинсовий» чорношкірий юнак сидів із келихом пива сам-один за столиком. За іншим столиком сиділи двоє білих, але смаглявих хлопців. Біля вікна – жінка років сорока зі скуйовдженою рудою копицею волосся. На спинці стільця поруч висіла її жовта куртка з білим коміром зі штучного хутра. Андрюс уявив її в куртці і мало не зареготав – така вийшла в його уяві картинка: руда копиця волосся, явно фарбованого, маленьке личко, худеньке, наче здуте, як здута кулька, і білий пух коміра.

У двері кав’ярні зазирнув, а потім, звернувши увагу на клієнтів, зайшов високий чоловік у коричневому пальті і коричневих штанях. У руці, в напівпрозорому пластиковому пакеті – плюшевий ведмедик. Він кинув погляд і на Андрюса і, як здалося Андрюсові, огледів його з ніг до голови, після чого пройшов у залу і підсів за столик до «джинсового» хлопця. Вони балакали неголосно, але навіть якби б вони і говорили голосніше, Андрюс нічого б не втямив.

Бармен – чоловік років п’ятдесяти з черевцем, добре прихованим під мішкуватим чорним светром, – підійшов до них. Але чоловік явно не збирався тут залишатися – він і присів прямо в пальті, навіть не розстебнувши його. Підняв погляд на бармена і похитав головою.

Поки Андрюс проводив поглядом бармена назад до стійки, чоловік у коричневому плащі вже пересів до рудоволосої жінки. Він промовляв, вона кивала. Розмова тривала не більше двох хвилин. Після цього вони вдвох вийшли: в його руці плюшевий ведмедик, в її – синя, щільно набита спортивна торба-сосиска.

Дивно, але білий комір куртки все ж не зробив цю жінку надто смішною чи безглуздою. Андрюс кинув погляд на «джинсового» – той виглядав роздратованим. Зробив ковток пива, опустив погляд на свою торбу, що стояла на підлозі. З неї, як і раніше, стирчали клоунські аксесуари. Хлопець підняв її і поставив прямо на сидіння сусіднього стільця.

«Аби було краще видно!» – здогадався Андрюс.

Він розплатився за каву і вийшов на вулицю. Побачив, як чоловік у коричневому плащі з плюшевим ведмедиком у пакеті разом із рудоволосою жінкою заходять в арку лікарняного комплексу.

Андрюсові здалося, що він починає розуміти побачене. Хоча «картинка» була ще не чіткою, їй, як епізоду, вирваному з фільму, бракувало субтитрів або діалогів.

Юнак перебіг дорогу і також увійшов в арку. Не криючись і вже не боячись бути поміченим, він попрямував за дивною парою, витримуючи ввічливу дистанцію.

Дивна пара привела його до чотириповерхового будинку. Тут біля входу він помітив дві сім’ї з маленькими дітьми і ще одну старшу дитину – в інвалідному візку. Поруч із візочком – добре одягнена чорношкіра жінка. Не мати, адже дитина була білою.

Чоловік і рудоволоса зайшли всередину. Андрюс залишився зовні. Поки стояв біля подвійних скляних дверей, усередину зайшов і «джинсовий хлопець» із торбою, з якої стирчали загнуті носаки величезних клоунських черевиків. Пішов слідом за молодою жінкою в чорних шкіряних штанях і такій же шкіряній куртці, котра несла у лівій руці мотоциклетний шолом, а в правій – пакет із супермаркету «Франпрі».

Сутінки вже опустилися на Париж, на його п’ятнадцятий квартал, на рю де Севр і на госпіталь «Нектар». У всіх вікнах чотириповерхового корпусу світилося. Все більше людей заходило в подвійні скляні двері і виходило з них. І Андрюс перестав стежити за вхідними та вихідними. Але тут його увагу відволікла вже бачена раніше пара – чоловік у коричневому пальті та рудоволоса маленька жіночка в білій куртці і з синьою спортивною торбою-сосискою на плечі. Вони вийшли і зупинилися поруч із ним, дружньо теревенячи французькою. Жінка натягнула на руки білі шкіряні рукавички. Потім обоє витягнули свої мобільники, вона продиктувала чоловікові в коричневому свій номер, той тут же набрав і з її мобільного полилася мелодія пісні Don’t worry, be happy![16]

Андрюс усміхнувся.

Музика стихла, мобілки повернулися в кишені господарів. Чоловік і жінка обмінялися ще кількома фразами, після чого в руках чоловіка з’явився гаманець. Він вийняв із нього двадцять євро і простягнув їй. Кивнув на прощання і попрямував до арки, що виходила на вулицю. Жінка залишилася. Озирнулася на всі боки й Андрюс раптом відчув, як вона зупинила на ньому свій погляд. Хлопець стояв за три кроки.

Вона підійшла і спитала щось французькою.

– Pas FranÇais, – завчено повторив Андрюс свою універсальну відповідь на будь-яке питання, поставлене йому французькою.

Вона показала жестом, що просить цигарку.

Він похитав головою.

Розділ 22. Десь між Зґожельцем і Герліцем

До кордону з Німеччиною залишалося двадцять два кілометри. На машині – хвилин двадцять, не більше. Яскраве блакитне небо завдяки особливій, кришталевій прозорості промерзлого повітря відбивалося в снігу, як у люстерку.

Затишний дерев’яний зруб автобусної зупинки захищав від холодного вітру. Кукутіса сюди підвіз місцевий лісник, старий добродій, на доглянутому зеленому «полонезі». Спочатку він хотів висадити мандрівника біля повороту до свого лісництва, але вже в дорозі сказав: «Ні, висаджу тебе за лісом!» І провіз Кукутіса зайвий десяток кілометрів. Ближче до німців. Туди, де замість лісу починалося нескінченне засніжене поле.

Сонце тільки-тільки піднялося в зеніт. Кукутіс дивився на його біле холодне кружальце. Дивився і подумки прощався з Польщею, такою зрозумілою та знайомою! Ось вийде він зараз до дороги, стане на узбіччі і, може, відразу, а може, через півгодини, підбере його якась машина і повезе далі. Відвезе туди, де вже не так легко знайти випадковий нічліг, туди, де люди менше зітхають про минуле та менше розповідають про себе, про свої біди та радощі.

А до вечора ще далеко було. До сутінків – години з чотири, а до теперішнього вечора, який позіхати змушує, й усі сім-вісім. Може, тому Кукутіс і не квапився, сховавшись від холодного вітру в дерев’яному зрубі автобусної зупинки.

Дорогою повз зруб-зупинку поїхали в бік Німеччини відразу десять фур із однаковим коричневим ведмедем, намальованим на борту у кожної. Поїхали, піднявши за собою снігову поземку, яка шлейфом за останньою машиною навздогін помчала. І настала тиша і нерухомість. Тривала вона кілька хвилин і змусила Кукутіса вийти зі свого сховку і на дорогу в бік Литви поглянути. А там – порожня дорога. Подивився тоді Кукутіс у бік Німеччини: і там порожньо! Здивувався і подумав про рівновагу. Про рівновагу руху машин і людей. Коли ця рівновага існує, то все в світі гаразд. Приїжджають сто машин із Німеччини до Польщі і сто машин із Польщі до Німеччини, приходить литовський Кукутіс у польське село, а якийсь польський Кукутіс опиняється випадково на литовському хуторі. Так має бути і так, мабуть, відбувається, тільки ніхто всього цього руху не бачить, бо ніхто не може так уважно дивитися згори вниз на землю. Ніхто, крім того, хто може! Але чи існує той, хто може так дивитися, невтямки наразі Кукутісу. Може, й існує. А може, й ні. Він, Кукутіс, існує. Це Кукутіс точно знає. Він існує і постійно відчуває, що існують інші литовці, литовці, розкидані по хуторах Литви, та литовці, розкидані по світу, і кожен із них мріє збудувати свій хутір у чужій країні. Й ось вартує тільки з кимось із них якійсь біді трапитися, як починає в Кукутіса серце боліти. Починає поколювати. Й якщо в самому низу серце поколює, отже, це якийсь литовець у біду в Південній Африці потрапив. Тоді перечікує просто Кукутіс цей біль, розуміючи, що ніяк він до Південної Африки зараз не дістанеться. Він і в Європі ніколи не встигає на допомогу, але завжди поспішає. В Європі легше квапитись. Європа маленька і вона найчастіше у Кукутіса в серці болить. Хоча і займає тільки малу частину серцевої поверхні. Зате «європейський» біль свого серця відчуває Кукутіс докладніше, ніж будь-який інший. Відчуває так точно, що відразу визначити може: з Парижа він долинає чи з Тулузи! З Парижа литовський біль, звісно, долинає набагато частіше. Він уже й не пам’ятав точно, скільки разів йому цей шлях проробляти доводилося – то від Маріамполя до Парижа, то від Сартая до французької столиці. А колись давно, дуже давно, либонь, ще до закінчення Першої світової, на якій він свою праву ногу втратив, бачив Кукутіс заграву дивовижну на горизонті. Бачив її, визираючи зі шанців. І сказав йому тоді товариш, що це Париж горить. Був тоді Кукутіс трохи молодший і сперечатися любив. І сказав він приятелю, що Париж далеко, й Європа величезна, отже, горить десь ближче, може, навіть у сусідньому бельгійському містечку. Товариш на те негативно головою в касці хитнув, і сказав одну фразу, яку пам’ять Кукутіса зберегла краще, ніж обличчя товариша. Замість обличчя від товариша в пам’яті тільки каска залишилася. І кілька секунд голосу, який сказав: «Під час війни Європа стає маленькою». Так, це точно. А в мирний час вона розправляє свої поля та ліси і знову перетворюється в майже неосяжний простір, порізаний нескінченними дорогами, якими для рівноваги однакова кількість машин і людей переміщаються в протилежних напрямках.

Мороз, що проліз за піднятий комір сірого зимового пальта, поквапив Кукутіса. Знову вийшов він до дороги, придивився у бік Польщі і, побачивши кілька пар жовтих автомобільних очей-фар, що повільно до нього наближаються, всміхнувся. Хоч і було йому жаль залишати Польщу, та не покинувши її, до Парижа не дістанешся!

Розділ 23. Лондон

Сусіди більше не з’являлися. Виявилося, що вони втекли, не заплативши за два тижні. Таня не дуже й засмутилася. Кілька хвилин лаялася, проклинала їх і свою доброту. А потім швиденько навела в кімнатці лад. Решту їхніх яєць дозволила з’їсти Клаудіюсу й Інґриді, а пиво забрала собі. І вже наступного дня привела в квартиру нових пожильців – і також молоду пару, що приїхала з Будапешта. Вони навіть не назвалися, але при зустрічі в коридорі або на кухні привітно всміхалися.

Клаудіюс у перший момент з досадою поскаржився Інґриді на дивну поведінку нових сусідів.

– А навіщо їм називатися? – дівчина стенула плечима. – Ти думаєш, ми будемо довго з ними пліч-о-пліч жити? Завтра вони втечуть, або ми післязавтра злиняємо, і що – тримати їхні імена в пам’яті?!

Клаудіюс раптом збагнув, що Інґрида має рацію. Все навколо мінливе та швидкоплинне. За останні кілька днів йому вдалося трохи підзаробити і щоразу в новому місці. І в кожному новому місці він із кимось балакав, когось слухав і ні у кого імені не питав. На оптовому ринку риби з третьої години ранку тягав пластикові лотки від продавців до машин рестораторів і власників кафе, котрі скуповувалися на день. У скверику біля кладовища вигулював вагітну самку спанієля похилого іранця, знайомого Тетяни. Іранець, ім’я котрого Клаудіюсу так і залишилося невідомим, видав йому на порозі своєї квартири двадцять фунтів за дві години вигулу і, не попрощавшись, хряснув перед носом двері. Але найважчим, хоча і найприбутковішим, виявився попередній день, коли, знову ж таки завдяки Тетяні, Клаудіюсу довелося допомагати молодому безіменному поляку розрізати болгаркою у дворі покинутого складу металеві конструкції будівельного риштовання. Вони удвох знімали з автомобільного причепа трубу з привареними кріпленнями, ставили її на збиті ними ж з підручного дерева козли і спочатку відпилювали від рури все зайве, а потім і саму чотириметрову трубу розпилювали навпіл. Поляк виявився спритним, його чіпкі довгі пальці відразу привернули увагу Клаудіюса. Вони б підійшли і піаністу, і кишеньковому злодію, але дісталися, як виявилося, фахівцеві в царині сантехніки. Після кількох годин наполегливої праці він запропонував Клаудіюсу викурити по цигарці, а після цигарки зробив абсолютно несподівану пропозицію: розплатитися за працю саме цигарками. Клаудіюс відмовився, пояснивши, що йому потрібні гроші, позаяк дружина вагітна. Поляк без зайвих слів вручив йому тридцять фунтів.

Дорогою додому Клаудіюс зупинився у жалюгідній на вигляд кав’ярні. Одне віконце, одні двері. Праворуч у дверях на дошці крейдою цінник, де першим пунктом стояла кава за сімдесят пенсів.

– Заслужив! – Клаудіюс рішуче зайшов, сів за хисткий столик.

Поки грів долоні об гаряче горнятко, міркував, як легко йому вдалося сьогодні переконати поляка заплатити грішми. Тільки й того: узяв і збрехав, що дружина вагітна. А Інґрида не тільки не вагітна, але й не дружина. Хоча яка різниця? Живуть вони разом і цілком щасливо. Може, якось занадто спокійно? Без пристрасті, якою супроводжувалися їхні перші ночі на прикордонному з Білоруссю фестивалі та наступні рідкісні побачення. Так, пристрасть сховалася, злякавшись чи то лондонського клімату, то чи хиткості місцевого життя, де хиткість столика в дешевій кав’ярні виявлялася найменшим подразником, що не заслуговує навіть на прикрощі. А ось хиткість життя – штука, що відволікає від усього. Думаєш про завтра: яким воно буде? А потім знову думаєш про наступне завтра, а потім про наступне… І немає часу думати про щось інше або відчувати. Немає часу і сил для пристрасті…

Клаудіюсу згадалися слова Інґриди про те, що і вони можуть утекти з квартири так само легко та непомітно, як колишні сусіди. А куди втекти?!

Господар кав’ярні, смаглявий, схожий на турка або тунісця, підійшов, запропонував повечеряти. Курка з картоплею за три дев’яносто дев’ять. Клаудіюс ввічливо відмовився. У цей час дуже до речі в заклад зайшли кілька будівельників у синіх забруднених фарбою комбінезонах. Господар заметушився коло них.

Удома Клаудіюс розповів Інґриді про поляка, про те, як переконливо збрехав йому про її вагітність. Дівчина усміхнулася якось недобре, неприємно.

– А може, ти справді вагітна? – обережно спитав він.

– Я? І не сподівайся! Ось купиш будинок або квартиру, роботу постійну знайдеш, тоді можна буде і помріяти!

Останні слова вона вимовила майже ніжно, чим заспокоїла Клаудіюса.

Правда, мрії про купівлю будинку і постійну роботу тут же занурили його в роздуми. А Інґрида тим часом витягла з кишені джинсів п’ятдесят фунтів і помахала банкнотою в повітрі.

– Звідкіля? – здивувався Клаудіюс.

– Я сьогодні фотомоделлю працювала.

– Таня?

Інґрида кивнула.

– Не бійся, не роздягалася! Перукарню рекламувала.

Клаудіюс зі сумнівом підняв погляд на її волосся. Ніякої зачіски, нічого нового – просто волосся до плечей, та й усе. Все, як завжди.

– Навпаки, – пояснила Інґрида. – Мене фотографували кудлатою, а завтра зроблять зачіску і знову сфотографують. Ну, щоб дві фотографії на вітрині: до і після.

– Це добре, – абстрактно і сумно промовив Клаудіюс. – Так вони і жили…

– А що тебе не влаштовує? – здивувалася Інґрида.

– Відсутність родинного затишку, – зізнався він.

– Мене також це не влаштовує. Але все – в твоїх руках!

– Давай вип’ємо чаю! – запропонував Клаудіюс.

– Давай! – погодилася Інґрида.

Вони тільки зібралися вийти з кімнати, як відчинилися двері сусідів, і парочка, розмовляючи на ходу угорською, зайшла на кухню.

– Хто не встиг, той запізнився, – засмучено промовила Інґрида.

– Може, вони швидко? – Клаудіюс кинув на подругу підбадьорливий погляд. – Давай зачекаємо!

– Давай, – Інґрида кивнула.

Розділ 24. Анікщяй

До полудня радіо в машині пообіцяло снігопад, але ця обіцянка викликала в Ренати лише посмішку. Небо над Анікщяєм світилося дивовижною блакиттю, дерева підступали до дороги і стояли нерухомо. Сніг виблискував так, що хотілося залишити машину на узбіччі та пробігтися по ньому, дослухаючись, як хрумтить його підмерзла і обвітрена нижніми вітрами кірка. А ще краще було б пробігтися по снігу удвох із Вітасом, узявшись за руки. Пробігтися і відчути на щоках колючий і бадьорливий морозець! Але Вітас приїде тільки за кілька днів. У нього залишилися в Каунасі незавершені справи, та й квартирантів він знайшов примхливих. Вони йому цілий список написали, що він має ще в квартиру купити, щоб їм у нього вдома комфортно жилося!