Шенгенська історія. Литовський роман

– Знаєш що, – звернувся до нього Кукутіс. – Я тобі відкрию одну таємницю, яка потім у житті не раз допоможе! Хочеш?

Сташек кивнув.

– Усе, що можна скрутити в рульку, треба обов’язково скручувати! І їжу, й одяг. Їжа так легше в рот проходить, а одяг так легше із собою возити. Ось дивись!

І він, розмазавши варення по всьому своєму млинцю, скрутив його в «сигару», взяв у руку і відкусив кінчик.

Сташек опустив виделку і ніж на стіл і почав зосереджено скручувати в рурку свій млинець.

– Молодець! – похвалив його мандрівник. – У тебе з першого разу вийшло!!!

Розділ 18. Париж

Якщо заткнути вуха музикою й увімкнути в смартфоні пісеньку про парасольку Ріанни, то жодних неприємних відчуттів легкий зимовий паризький дощик не дасть. Парасолька не потрібна. Адже її треба нести над собою. А у Барбі і так руки зайняті – однією рукою штовхати візочок із чужою дитиною не зручно. До того ж до поручня візочка прив’язаний повідець із сенбернаром. Кличка у собаки зовсім людська і, до того ж, аж надто французька – Франсуа. І господарі – французи. Сюзанн і Режис. Правда, Режиса Барбора бачила тільки раз. Коли його дружина Сюзанн завела Барбору в коридор їхнього помешкання на рю де ля Вілетт. Завела й одразу ж познайомила і з чоловіком, і з їхнім собакою. Сказала, що Франсуа – спокійний і нікуди її під час прогулянок тягти не буде. І боятися його не треба, хоч він і великий.

– А чому ви оголошення англійською написали? Я думала, що ви також іноземці! – здивувалася тоді Барбі, втямивши, що перед нею справжні французи, хоч і чудово розмовляють англійською.

Сюзанн всміхнулася, почувши запитання.

– Ми писали французькою, і до нас одна за одною на це оголошення припленталися три бабусі, котрі живуть по сусідству. Балакучі та самотні, й у кожної вдома свій маленький песик. Франсуа на них справив відчутне враження. Одна, побачивши сенбернара, навіть за серце хапалася! Добре, що хоч лікаря не довелося викликати. Тому вирішили найняти когось із мігрантів. Мігранти завжди молодші і роботи не бояться!

Авжеж, Сюзанн саме так і сказала тоді про мігрантів. Барбора, пригадавши ту розмову, всміхнулася і трохи сповільнила крок. Зупинилася біля галявинки, на якій уже кілька разів бачила групу, що займається йогою під керівництвом мініатюрної китаянки. Цього разу йогів у парку Бут-Шомон не було. Мабуть, через дощ. Однак погода явно не заважала десяткам, якщо не сотням дідусів і бабусь вештатися алеями з собаками і без. Погода не заважала і десяткам молодих матусь штовхати поперед себе візочки з дитинчатами точно так само, як штовхала свій Барбора.

«Може, і вони ніякі не матусі?!» – подумала вона.

І продовжила свій шлях. Побачила ліворуч від алеї явно штучну гору над штучним озером. А на його поверхні – море качок.

Сенбернар статечно йшов праворуч, немов охороняв візочок із сплячою дитиною. Пес виявився настільки слухняним і тямущим, що в якийсь момент Барбора і сама уявила себе господинею такого же великого та поступливого собаки, тільки в майбутньому, коли у них буде своя квартира і свій власний малюк!

Дощик посилився, і дівчина мимоволі пришвидшила крок. Попрямувала до виходу з парку. Вже вийшовши за металеву огорожу, зупинилася. Будинки, що виходили до парку, вже засвітили свої очі-вікна. Вуличні ліхтарі віддзеркалювалися в мокрому асфальті тротуарів. І скляні двері кав’ярні на розі, відчиняючись і зачиняючись, бавилися зі світлом найближчого ліхтаря. До повернення малюка батькам залишалося близько години. До повернення собаки господарям – трохи менше. Можна буде спочатку віддати собаку, а потім і дитину. Малюк зараз прокинеться і зарюмсає. На цей випадок його вже чекає пляшечка з молочною сумішшю.

Зайшовши до кав’ярні, Барбора відразу ж подалася до столика біля вікна. Відсунула дерев’яний вішак із червоним плащем, що перепинив їй шлях, аби втиснути між ним і столом візочок. Сенбернар спокійно ліг на підлогу. Бармен вийшов з-за стійки.

– Мадам? – спитав він.

Дівчина витягла з вух навушники і засунула їх у кишеню куртки до смартфона. Попросила коньяку і дуже вчасно кашлянула. Бармен схвально кивнув.

Малюк запхинькав. Немов відчув, що зараз його точно почують.

Довелося підняти дитину акуратно з візочка. Теплий синій комбінезончик, застебнутий на блискавку, приховував її майже повністю. Дівчина вийняла хлопчика з комбінезона. Зазирнула в сонне розпашіле личко.

– Ну що, Валіде? Їсти хочеш? – спитала, вкладаючи його на колінах так, аби головка лягла на внутрішній вигин ліктя. Дала йому пляшечку із сумішшю.

Пригубила коньяку, принесеного барменом, і перший маленький ковточок ніби повернув її, Барбору, собі самій. Думки й уривки минулих розмов відсунулися на другий план. А на першому залишилася вона сама в теплій і затишній кав’ярні. Але ж тільки-но їй було холодно та вогко. Тільки-но вона відсувала вішак із червоним плащем, що належить, мабуть, жінці з короткою старомодною зачіскою, котра сидить через столик від неї. Перед жінкою – келих вина і попільничка. У руці – цигарка. А хіба в європейських кав’ярнях можна диміти?! Барбора усміхнулася, відчуваючи, як розслабилася від зовсім дещиці коньяку. На жінці – червоний светр. А волосся, здається, пофарбоване. Сиве, пофарбоване в такий попелястий колір, який немов підказує, що воно під фарбою все одно сиве.

Бармен вибрався з-за стійки до дверей, відчинив, впускаючи всередину ще один візочок! Його штовхала худенька кучерява чорнявка у фіолетовій утепленій куртці з каптуром. Разом із візочком і брюнеткою в кав’ярню забігла брунатна такса, також одягнена в фіолетову тілогрійку на блискавці. Тілогрійка була з того ж матеріалу, що і куртка господині. Чорнявка озирнулася на всі боки, зупинивши свій гостренький погляд на Барборі, а потім, відсунувши з дороги два стільця, підкотила свій візочок до сусіднього з Барборою столика. Кивнула усміхнено новій сусідці, зняла курточку і, переступивши через сенбернара, повісила її на дерев’яний ріг вішака. Залишилася у синій вовняній кофтині, застебнутій на великі ґудзики.

– Il fait froid,[15] – сказала вона, ще раз усміхнувшись.

– Pas FranÇais, – Барбора розвела руками. – English!

– Холодно, – молода жінка легко перейшла на англійську. – Тут завжди взимку гидко, і дощ щодня!

Литовка кивнула.

Брюнетка весело гукнула щось бармену і той за хвилину приніс їй горнятко кави і склянку мінералки з м’ятним сиропом. М’ятний аромат дотягнувся до носика Барбори і вона, немов захищаючись від нього, інстинктивно підняла до рота келих із коньяком.

– Ви з Англії? – спитала брюнетка, знову обернувшись до Барбори.

– Ні. З Литви. А ви?

– Я звідси, з Бельвіля. Народилася в Алжирі, але виросла тут!

Брюнетку звали Айша і вона раз по раз споглядала на лежачу біля своїх ніг таксу в фіолетовій тілогрійці. Песик махав хвостиком, не зводячи очей із сенбернара. А той, розлігшись перед візочком Валіда, також дивився на таксу, але якось ледаче та байдуже.

Порожня пластмасова пляшка з-під молочної суміші випала з рученят малюка, грюкнулася об дерев’яну підлогу і покотилася до морди сенбернара. Валід знову заснув, і Барбора поклала його у візочок.

– Скільки йому? – спитала Айша.

– Сім місяців.

– Моєму тільки чотири, – вона з любов’ю озирнулася на свій візочок. – Ви сюди з чоловіком приїхали?

Барбора кивнула.

– Він роботу знайшов?

– Він – клоун, – на обличчі Барбори сама по собі виникла іронічна посмішка.

– Мій також клоун! – критично вимовила брюнетка. – Пропонували йому хорошу роботу в універмазі, а він у таксисти поліз. Тепер його ні вдень удома немає, ні вночі!

– Ні, мій справдешній клоун, – Барбора поквапилася виправити двозначність. – Актор-аматор. Він у Вільнюсі в рекламних акціях працював, а тут наразі тільки на вулиці… А на вулиці багато не збереш. Ось якби він французьку вивчив!

– Справжній клоун? – Кругленькі очі Айши спалахнули щирим зацікавленням. – Він ходить на «Марші де клуні»?

– Куди? – перепитала Барбора. – На ринок клоунів?

– Ну, так, – закивала Айша. – Мені розповідали, що коли їх багато, вони дуже смішні!

– А де цей ринок?

– Десь на рю де Севр, біля університетської лікарні!

– Рю де Севр, – повторила Барбі, намагаючись запам’ятати назву вулиці.

Озирнулася на бармена, попросила кави.

За вікнами кав’ярні звідкілясь засяяло сонце. Неяскраве і, мабуть, потомлене від повсякденної боротьби із хмарами, які не давали йому досвічувати до землі та людей.

Вони обидві – Айша та Барбі – обернулися, помітивши проміння, що потрапило всередину кав’ярні. Айша витягла жменю дріб’язку та виклала дрібними монетами біля горнятка оплату за каву.

– Даруйте, а це ваша дитина? – обережно запитала Барбі, кивнувши на візочок.

– Ага, – на ходу кинула Айша, знімаючи з вішака свою фіолетову куртку.

– І пес ваш?

– Звісно, – кучерява брюнетка засміялася. – А це що, не ваш собака? – кивнула вона на сенбернара.

Барбі заперечно похитала головою.

– Ще побачимося, – привітно промовила Айша і, розвернувши візочок із малюком, що проспав усю їхню з Барборою балачку, посунула її до дверей. Такса побігла вслід, проводжаючи трохи здивованим поглядом сенбернара, що все ще лежав на підлозі й опустив велику та лагідну морду повз лапи на правий бік.

– Рю де Севр, – ще раз повторила Барбора і собі почала лічити витягнутий із кишені куртки дріб’язок.

Розділ 19. Лондон

Дивна ця штука – чад від згорілих паперів. Точніше його запах. Чому він так в’їдається в одяг, у волосся? Чому його неможливо змити з першого разу?

Клаудіюс не спав уже півночі. Хоча Інґрида, котра скаржилася на запах чаду, який він приніс із собою, вже давно заснула.

Звісно, шкода, що вони так і не доїхали минулого вечора до Марюса. Але попереду – життя. І не просто життя, а життя лондонське. В якому треба бути «flexible», тобто гнучким. Настільки гнучким, аби при появі можливості заробітку легко скасовувати плани. Адже які плани без заробітку?!

Інґрида спала, обернувшись обличчям до вікна. Її голова лежала рівно посередині маленької подушки. Клаудіюс помилувався спокоєм її обличчя. Обережно зліз із ліжка. Вийшов на кухню.

Тут бурчав холодильник, цокав годинник, щось ледь чутно дзижчало. Цю кухню навіть найзапекліший романтик ніколи б не зміг назвати затишною. Але іншої кухні наразі не було. Та й ця була, за великим рахунком, не їхня кухня, а кухня англійської комуналки. Її треба було просто пережити. Але для цього знову ж таки потрібен заробіток. Бажано постійний. І тоді можна буде спочатку оплачувати маленький затишок, а потім, якщо все буде гаразд, то і більший!

Клаудіюс ще раз помив голову, намагаючись отямитися від неприємного запаху чаду. Згадав запах батьківської автомайстерні і запах батька, котрий перекочував із майстерні в їхню квартиру і прижився в ній. Мама іноді скаржилася на цей «аромат» бензину і мастила для двигунів. Іноді відправляла його в душ. Але запах нікуди не зникав, і найчастіше вона його просто не помічала. Точніше – помічала його тільки, коли хотіла зауважити, коли треба було знайти причину для свого невдоволення. Певна річ, зі своєї роботи жодних яскравих запахів вона принести не могла. Які запахи в лікарні, де вона працювала старшою медсестрою? Запах накрохмаленого білого халата? Запах валер’янки? Запах ліків і нашатирного спирту? Ні, вона всі ці аромати залишала на робочому місці. Як їй це вдавалося, Клаудіюс досі не міг збагнути. Хіба буває робота, яка не передає працівникам свої запахи? А якщо б йому довелося спалювати папери щодня? І за це дуже добре платили? Щоб тоді сказала Інґрида?!

Клаудіюс зітхнув і окинув сумним поглядом кухоньку. Тут для них, природно, бракувало місця. Їхній простір вимірювався кроками, і жодна лінія їхнього простору не перевищувала трьох-чотирьох кроків. Чотири кроки – це довжина їхньої кімнати. Хоча, якщо захотіти, то можна розтягнути ці два з половиною метри на кроків вісім. Але навіщо? Реальність йому відома. Ця реальність – некомфортна та й тимчасова, але термін її тимчасовості залежить тільки від нього самого! Треба менше спати та старанніше шукати нормальну роботу! Але ж він і зараз не спить. І думає саме про це! Клаудіюс заспокоївся. Ні, він не ледачий, він не гальмо, він думає про майбутнє, поки кохана спить і, можливо, бачить це прекрасне майбутнє в кольоровому англійському сні?!

У коридорі рипнули двері. Потім кроки. Потім тиша, немов хтось вийшов і прислухався. Клаудіюс завмер. Знову крок чи два порушили відносне нічне затишшя. І Клаудіюс збагнув, що зі своєї кімнати вийшли сусіди.

Клацнув замок дверей до помешкання. Та Клаудіюс нахилив голову. Адже з тих дверей ти натикаєшся відразу на колодязь перед їхнім напівпідвалом. І далі вже підіймаєшся залізними сходами якраз повз кухонне віконце вгору, на рівень тротуару.

Ще одне клацання вхідних дверей, і за кухонним вікном пропливли два силуети. У хлопця на плечах рюкзак, а в дівчини у руці – спортивна торба. Вони підіймалися сходами майже безгучно. Клаудіюс заворожено провадив їх поглядом. Куди вони? Навіщо?

Кілька хвилин після цього і собі вийшов із кухоньки в коридор. Зупинився перед дверима в кімнату сусідів. Побачив залишений у замковій щілині ключ. Потягнув двері на себе – вони піддалися.

Кімнатка за дверима нагадувала їхню тимчасову спальню. Теж одне ліжко, два стільці, невеликий квадрат дзеркала на стіні. На ковроліні підлоги – порожні бляшанки з-під пива. І поруч упаковка чотирьох повних бляшанок пива, скованих пластиком.

«Отже, повернуться», – Клаудіюс усміхнувся, згадавши, як вирішив, проводжаючи їх поглядом, що вони таємно полишають своє житло.

Коли Клаудіюс прокинувся, в ніс йому вдарив запах кави. Він спав на краєчку ліжка і голова його майже звисала з краю подушки. Може, саме тому Інґрида поставила кухлик кави прямо на підлогу коло узголів’я.

Він спробував ковтнути кави не підіймаючи голови, і тут же обпік губи. Лайнувся від душі. В кімнату на його голос повернулася Інґрида в домашньому халатику.

– О! Щось нове! – здивувався він.

– Ага, – кивнула Інґрида. – Тут поруч є крамничка, в якій можна за кілька фунтів із ніг до голови одягнутися!

– Секонд-хенд із Європи?!

– Доброчинність із Англії. До речі, халатик був новенький, з биркою! За півтора фунти!

– Покажеш крамничку після сніданку, – Клаудіюс піднявся, натягнув джинси і светр. – Я саме учора гроші заробив.

– Тоді готуй сніданок! Наші яйця праворуч, а сусідські – ліворуч! – скомандувала дівчина.

Коли наминали яєчню, сидячи за кухонним столиком, залізними сходами за вікном спустилася Таня.

– Ви мені зараз сто двадцять фунтів за наступний тиждень можете дати? – спитала вона, зазирнувши на кухню.

Клаудіюс похитав головою. Таня перевела погляд на Інґриду, але Інґрида ніби й не звернула на неї уваги. Виделкою вона обскубувала правильної сонячної форми жовток, звільняючи його від білка.

– За кілька днів, – пообіцяв Клаудіюс.

Тетяна зітхнула і зачинила за собою двері. Але через хвилину знову з’явилася на кухні.

– А ці, сусіди ваші? Ви їх не бачили? – поцікавилася дещо заклопотано.

– Буцімто вночі галасували, – відповів Клаудіюс.

– Вони мені за тиждень заборгували, – промовила вона.

– Та прийдуть вони, он і продукти їхні в холодильнику, і пиво у них є, – вже не підіймаючи голови, вимовив Клаудіюс.

Таня зазирнула в холодильник.

– Їхня їжа ліворуч, – підказала Інґрида.

– Та тут самі яйця! – видихнула задумливо Тетяна.

Розділ 20. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Велика чорна торба на блискавці важила, мабуть, кілограмів із тридцять, а то й більше. Ще в Анікщяї Рената здивувалася, як важко було Вітасу її нести від автобуса до машини й як хитнувся її маленький «фіат», коли Вітас майже впустив її в багажник.

Поки їхали, Рената перебрала в голові всі можливі подарунки, здатні стільки важити, але жодної притомної підказки від своєї уяви не отримала. Найважчим подарунком в її думках могла бути тільки якась китайська ваза, але, з іншого боку, вази ж роблять із порцеляни, а порцеляна легка. Тобто ваза цілком могла бути великою, але щоб такою важкою? Це навряд. Кухонна техніка? Комбайн із електричною м’ясорубкою? Теж не міг бути аж таким важким, та й не був Вітас настільки сільським хлопцем, щоб дарувати своїй коханій на Різдво кухонне приладдя!

Цікавість пришвидшувала ритм серця, і Рената на ходу споглядала на Вітаса, чекаючи, що він усе ж розкриє таємницю подарунка до того, як відсуне замок-блискавку на торбі.

Але Вітас тільки посміхався хитро і мовчав, зиркаючи на засніжене полотно землі по обидва боки дороги, яку взяв у лещата зимовий ліс.

На засніженій гравійці Рената зменшила швидкість, і машина плавно захиталася.

Знову, як кораблик до пристані, повільно приткнувся червоний «фіат» передніми колесами до кінця колії, зупинившись під бічною дерев’яною стіною комори.

Стежка вела прямо від машини на поріг будинку. Протоптана не машиною, звісно, а тому, що цією стежкою човгав щодня по кілька разів Йонас до Барсаса або в комору, чи в льох, що містився за коморою.

Дошки порога жалібно скрипнули, коли Вітас опустив на них важку торбу. Удвох занесли вони вантаж на половину Ренати.

– Таких важких подарунків я ніколи в житті не отримувала! – зізналася Рената, подивившись на долоню лівої руки з червоною смугою від ручки торби. – Це що, будматеріали?

– Ні, дещо оригінальніше! Але якщо тобі не сподобається, то подаруємо твоєму дідові! Йому точно підійде! Хоча я для нього пляшку «Жальгіріса» привіз… Загалом, вибирай, що хочеш? Кота в лантуху чи пляшку «Жальгіріса»?

– Кота в лантуху, – Рената розвела руками.

– Тоді тримай! – Він нахилився, бжикнув блискавкою замка, розкриваючи торбу, відтягнув її край, аби Рената могла зазирнути всередину.

– Що це? – здивувалася дівчина, розглядаючи дивний прилад військово-зеленого кольору, розміром зі швейну машинку.

– Це «чорна скринька», – пояснив нарешті Вітас. – Для літаків.

На обличчі Ренати застиг подив. Вона зазирнула у вічі Вітасу дивним, розчарованим поглядом.

– Звідки вона у тебе? – спитала дівчина після паузи.

– В дев’яностому батькові на радіозаводі замість зарплати за рік сім штук дали, обіцяли потім назад викупити, але Союз розвалився, і вони залишилися у нас… Я думав, тобі буде цікаво! Адже вона новісінька!

Рената раптом зареготала, не зводячи очей із Вітаса. Спочатку тихо, потім голосніше.

– Ти чого? – Вітас, здавалося, образився.

– У мене немає літака, – крізь сміх викрикнула вона. – Й у діда також немає!

У кімнаті, заповненій дзвінким сміхом Ренати, Вітас раптом відчув себе дурнем, повним дурнем.

Відчинилися двері з коридору і в проймі з’явилося здивоване обличчя діда Йонаса.

– Що це тут у вас? – спитав він. – Так регочете, ніби телевізор дивитесь!

– Це вона сміється, а не я! – взявся виправдовуватися Вітас. – Добридень, з Новим роком!

І тут же метушливо хлопець поліз у відкриту торбу і витягнув картонну коробку з бальзамом «Жальгіріс». Підійшов із нею до старого, вручив.

– О-о! – закивав дід Йонас, теж посміхаючись привітно і зраділо. – Хороша річ! Шкода тільки, що мені його тільки краплями приймати можна! Але нічого, буду собі в чай крапати! Так надовго вистачить!

Рената нарешті вгамувалася, але тінь нещодавніх веселощів на її обличчі залишилася.

– То це він тебе розсмішив? – звернув на неї свій погляд дід Йонас.

– Ага, подарунком! – пирснула дівчина. – Подивися, може, краще його тобі віддати? – вона кивнула на торбу, що стояла на підлозі.

Йонас підійшов, нахилився над відкритою торбою.

– Щось військове? – уточнив і обернувся до Вітаса.

– Ну, майже, – неохоче став пояснювати юнак. – «Чорна скринька» для літаків, мій батько їх на каунаському радіозаводі за радянських часів робив. Але її можна по-різному використовувати! Там магнітофон дуже якісний, тепер таких не роблять! І акумулятор потужний!

– Це він мені на Різдво подарував, – сказала Рената і знову захихотіла.

– Оригінальний, – закивав дід Йонас. – Це що, той завод, що «Шилялиси» випускав?

– Атож. І телевізори, і радіоприймачі!

– Дивні все ж люди в Каунасі живуть, – промовив немов до себе Йонас, не подивившись на Вітаса. – Якось у них у голові все інакше влаштовано!

– Нічого не інакше! – вперто заявив Вітас.

– Гаразд, – Йонас махнув рукою, немов запропонував до своїх власних слів серйозно не ставитися. – Ходімо до мене, я вам «Жальгіріса» в чай накрапаю. І собі також! – запропонував він.

Коли перейшли на дідову половину будинку, Рената стала серйозною, як камінь. Немов уся веселість на її половині залишилася, разом із відкритою торбою, в якій залишився лежати незвичний різдвяний подарунок.

Сіли Вітас і старий за круглий столик. А внучка Йонаса зайнялася чаєм.

До чаю дід попросив сягнути з горішньої шафки старовинного креденса великі червоні в білий горошок горнятка – ті самі, з яких вони на Різдво чай пили.

Йонас щедро налив у чай Вітасу бальзаму, собі трохи, та й Ренаті тільки кілька крапель.

– Ось ти скажи, ти ж у Каунасі народився? – прискіпувався старий до Вітаса.

– Авжеж, – відповів той.

– А знаєш, як раніше казали: «У Вільнюсі добрі люди живуть, а в Каунасі – злі»?

– Чув, – зізнався Вітас. – Але це ж у Вільнюсі так казали, а не в Каунасі.

– Мабуть, – дід закивав і пригубив чаю. – А чому у вас так чортів люблять?

– Чому люблять? – не втямив Вітас.

– Ну, єдиний Музей чортів на всю Литву чомусь у Каунасі, а єдиний Музей янголів на всю Литву чомусь у нас, в Анікщяї? – хитро промовив Йонас і перевів погляд на Ренату, немов вона і була одним із янголів.

Вітас стенув плечима.

– Це, ймовірно, комуністи за радянських часів музей чортів заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, – припустив Вітас і подивився винувато в очі Йонасу. Хлопець був явно збентежений і не второпав, до чого старий хилить.

– Ну, ти й загнув, – Йонас усміхнувся. – Комуністи чортів вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечисті на кілька тисяч років давніші за комуністів! А литовські біси давніші за інших чортів!

– Тоді не знаю, – зізнався Вітас. – Я чортами не цікавився і до церкви не ходжу… До речі, мій тато на радіозаводі в церкві працював, – згадав він і очі його спалахнули. – Там у них найсекретніший цех у недобудованому костелі був, тому і підприємство називали «Святим радіозаводом».

– Он як! – щиро здивувався дід Йонас. – Цікаво! Може, даремно я ніколи в житті в Каунас не їздив?

– Може, й даремно, у нас гарно! – переконливо закивав Вітас.

А Рената з усмішкою на вустах тільки і переводила погляд то з діда на Вітаса, то з Вітаса на діда, слухаючи їхню розмову і намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить. Спочатку було злякалася, що дідусь хоче якось принизити чи образити Вітаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в іншому напрямку працюють. Та й у почутті гумору старому ніхто відмовити не зміг би, тому залишалося Ренаті тільки слухати, куди і до чого призведе розмова двох чоловіків за вдвічі міцнішим чаєм.

– У нас також гарно, – закивав дід і знову кинув погляд на внучку. – А ти йому наші краєвиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?

– Не було часу, – зізналася Рената. – Він же завжди… – кинула погляд на Вітаса. – Тільки на день приїжджає!

– Ну, це ваша справа, як ви своїм часом розпоряджаєтесь! – Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вікна.

– Діду, а може, забереш до себе цей військовий презент? – запропонувала раптом Рената.

– Ні, нехай наразі в тебе побуде! Я тут ні з ким не балакаю, тільки мовчу і думаю. А моє мовчання і думки він не запише!

– Ну, тоді можна в комору віднести! Вона у вас велика! – невдоволеним голосом запропонував Вітас.

– В комору не треба, – твердо сказав Йонас. – Там і так стільки всього лежить! Коли не зайду, обов’язково об щось спіткнуся!

Вітас пильно подивився на діда.

– А ви не будете проти, якщо я до Ренати переїду? – випалив він на одному подиху.

Дід розгубився.

– Знаєш, – сказав після паузи, зазираючи Вітасу в очі, – ви – дорослі люди. Подобається вам бути разом – будьте разом! Якщо Рената тебе покличе сюди, переїжджай!..

Він ще раз глипнув на Ренату, котра раптом стала серйозною та трохи стурбованою.

– …А якщо не покличе, то сам розумієш, – закінчив дід. – Та якщо переїдеш, то й мені буде з ким про «чорні скриньки» і про Каунас потеревенити! Жінкам такі теми не цікаві!

– Ти що, з глузду з’їхав? – пошепки накинулася на Вітаса Рената, коли вони повернулися на її половину будинку. – Може, спочатку треба у мене дозволу питати?

Вітас опустив голову і мовчав, як п’яниця під докорами дружини.

– Чи у вас там у Каунасі справді всі божевільні? – продовжувала збуджено шепотіти Рената. – Ти ж не до діда переїжджати зібрався?!