Шенгенська історія. Литовський роман

Далі два нові дерев’яні будинки, збудовані на місці старих хутірських. На тому ж фундаменті. Так тут заведено. Потім лісок і ще один хутір, тільки той уже сучасніший, ціла ферма! Там і корівник, і свинарник, і два трактори.

Мерзла укочена бічна доріжка з гравію повернула до цієї ферми, а Рената поїхала далі. По її особистій доріжці, по коліях, витиснених у снігу, що осів під колесами її маленької машинки. Ще п’ять кілометрів, і вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в діда Йонаса. Їхніх двох «домів» під одним дахом. Просто один дивиться вікнами на північ, а другий – на південь.

Пес Барсас вискочив із будки і заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фіат» спинився біля комори.

Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила біля зелених фарбованих-перефарбованих дверей діда. Другий занесла до себе.

«Треба буде щось смачне на вечерю приготувати і діда покликати!» – вирішила вона.

Повернулася в коридор, постукала в зелені двері, штовхнула їх. Ті відчинилися.

– О! Приїхала! – зрадів Йонас. – Які в світі є новини?

– А що, треба було газети купити? – спитала Рената, намагаючись згадати, чи просив її про це дідусь.

– Ні, навіщо мені газети! Що там у місті? Може, щось нове бачила? Може, збудували щось?

– Ні, – на ходу відповіла Рената. Занесла пакет із їжею на кухню, розклала покупки на столі. Частину в холодильник сховала, частину – в шафку біля плити.

– Все по-старому. Нічого нового! Згадувала там бабусині пиріжки з яблуками…

– Так, – дід кивнув. – Пиріжки… Завези мене якось туди, в місто. Давненько не був.

– Звісно! Ти сьогодні ввечері у мене повечеряєш?

– О! А я думав тебе до себе кликати! – зізнався дід.

– Ну тоді давай я вечерю приготую, а їсти будемо у тебе! Гаразд? – запропонувала Рената.

– Тобі треба в політику йти, – посміхнувся дід. – Згоден. А що приготуєш?

– Ще не знаю, але спробую щось смачне! – пообіцяла Рената.

Повернулася до себе.

Задумалася про Вітаса. Згадала нещодавню «Шенґенську ніч», згадала гостей і веселу атмосферу очікування від опівночі дива. Інґрида та Клаудіюс уже в Лондоні, Барбора й Андрюс – у Парижі. Вітас сказав, що вони йому вже телефонували. Вони в захваті. У них все чудово!

Може, якби Вітас приніс їй квитки на потяг чи на літак і стояв би над нею, поки дівчина не збере речі, тоді б і вони вже були зараз десь в Італії. Але Вітас – практичний, він усе ж ветеринар. Вирішив, що вони поїдуть її автівкою. А їхати треба через усю Європу. Машина маленька, слабенька. Довезе? Але навіть не це головне! Навіщо? Що робити їм, литовцям, в Італії? Подивитися на Рим і Венецію? Авжеж. А потім?

Уся ця історія з «Шенґенською ніччю» зараз здавалася Ренаті продовженням фестивалю «Be2gether», де вони всі й познайомилися наприкінці серпня. Драйв, який захопив їх у вир музики та спілкування, був занадто сильним, щоб йому чинити опір. Та й не було причини чинити опір. А потім жартівливе одруження! Хтось же вигадав усе це. Хтось придумав, а вони з радістю взяли участь і після цього, як після справжнього одруження, влаштували в окремому наметі потрійне весілля без гостей. Кожен був одночасно і нареченим, і гостем на весіллі своїх друзів. А потім, коли прощалися, домовилися відсвяткувати разом «Шенґенську ніч». Ця ідея, здається, спала на гадку Барборі. Вітас зрадів, але сказав, що у нього в Каунасі не можна: занадто маленьке помешкання, хоч і своє власне – подарунок від батьків на честь закінчення ветеринарної академії. До Інґриди, яка живе в Пренаї, далеченько. Клаудіюс та Андрюс своїм мовчанням дали зрозуміти, що також не зможуть стати гостинними господарями. І тільки у Ренати виявилося достатньо місця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторі Пієнаґаліс, на цьому литовському хуторі, на своїй землі, вкритій снігом. І їздила вона в Анікщяй двічі, зустрічаючи з автобуса друзів і відвозячи їх у будинок. А наступного дня після «шенґенської забави», коли всі відіспалися та пообідали, відвезла їх назад на Анікщяйський автовокзал. Відвезла за один раз, здивувавшись, що в її маленькому «фіаті» на задньому сидінні вмістилося аж четверо пасажирів! А вони не тільки вмістилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже їх назва хутора розсмішила. Пієнаґаліс – коріння молока. «У тебе ж жодної корови!» – реготав Клаудіюс. «А яке в молока може бути коріння?» – питала теж із посмішкою на обличчі Інґрида. Рената кермувала машиною і на їхні запитання тільки стенала плечима. І сама при цьому думала про «коріння молока». Адже й її колись ця назва – Пієнаґаліс – здивувала. Коли була зовсім маленькою. «Все має коріння, – відповідала тоді на її цікавість бабуся Северюте. – У каміння, в історій, у трави й у молока. Коріння молока дуже схоже на коріння трави! Якщо молоко на траву пролити, то піде воно в землю по корінням трави…»

Голос бабусі Северюте пролунав у пам’яті Ренати дзвінкіше, ніж зазвичай.

Тепер чотири пасажири зі заднього сидіння роз’їхалися по двоє в дві країни, а ті, хто сидів на передніх, залишилися наразі вдома, в Литві.

– То що ж приготувати? – спитала себе Рената.

Дід Йонас зізнався, що про вечерю почав думати з обіду, якого вирішив не їсти. Апетит уже не той, що раніше. Зовсім не той. По два апетити на день не навідується! Тому вирішив зберегти той єдиний, що ще з’являвся у нього в думках і бажаннях, на вечір.

На кухонному столі по центру – дерев’яне кружальце: підставка для каструлі чи казанка, дві тарілки, виделки, ножі. І дві чарочки. Строго, по-прусському. Нічого зайвого.

Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кімнату. Дід звеселів, вловивши простий і знайомий аромат тушкованих свинячих реберець із картоплею.

– Ти ж зі мною вип’єш трохи? – спитав він, уже сівши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарілку.

Не чекаючи відповіді, налив собі й їй гіркого бальзаму.

– Діду, – Рената сіла за стіл, – ну давай, смачного!

Йонас вхопив міцними пальцями свиняче реберце, підніс до рота.

– Чим простіша їжа, тим смачніша, – вимовив він перед тим, як зняти з кісточки зубами м’ясо.

– Не поспішай, гаряче! – попередила Рената.

– Це не я поспішаю, а мій голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! – Дід кинув уважний погляд на онуку. – Під колір машини купувала?

– Майже! Я ж спочатку машину купувала під колір старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаєш… Майже такий же червоний… А потім новий светр – під колір машини.

– Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Він у тебе ще, як гольф, на шиї манжетою закручувався! А що з роботою?

– Звільнилася.

– Це я вже помітив. А нову знайшла?

– Ще ні. Треба вирішити, що хочу робити.

– Ну так, продавщицею, мабуть, нудно…

– Ні, не нудно. Можна багато книжок прочитати… Покупців зараз в Анікщяї стало менше. Всі, у кого машина є, в Паневежис за покупками їздять. Там вибір більший! Тобі, діду, також, до речі, треба щось купити. А то носиш усе старе!

– Старі носять старе, а нові – нове! Я ж не винен, що раніше так шили, що двадцять років носити можна!

– Винен, – засміялася Рената. – Певна річ, винен! Сам же ж шив!

– Шив, маю гріх, – закивав головою старий. – То куди тепер працювати підеш?

– Поки що не знаю… Ми з друзями вирішили пошукати роботу в Європі…

Дід Йонас завмер. Очі на мить зробилися скляні.

– В Європі? А ми тут де? – після паузи перепитав він. – Це ти з Вітасом вирішила?

– Це ми вшістьох вирішили. Наші друзі вже поїхали і влаштовуються, а ми наразі ще тут…

– А ти з Вітасом давно знайома?

– З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.

– Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!

Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, підняв руку та тут же опустив знову на стільницю.

– Чорна діра – ця Велика Європа, – промовив він. – З неї не повертаються, не відгукуються…

Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!

– Як звали твою матір, мою доньку? – Йонас перейшов на шепіт.

– Юрате, – відповіла також пошепки Рената.

– А твого батька?

– Римас.

– Ти їх пам’ятаєш?

Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.

– Кого ти пам’ятаєш? – продовжував шепотіти запитання дід Йонас. – Бабусю Северюте пам’ятаєш?

Онучка кивнула.

– Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки… І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!

Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.

– Я зараз, вибач, діду! – сказала і вийшла.

Повернулася через кілька хвилин, умита.

Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді – сльози.

– Одягнися, підемо на зірки подивимося! – запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.

Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка – в китайському пуховику.

Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.

– Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, – дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. – Цей помер, – він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, – цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки… Я тут останній… Якщо ти поїдеш…

– Я ще не знаю, – зізналася Рената.

– Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу не буде! – запропонував раптом старий.

– Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!

– Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні… Пальто, природно, до кольору машини не підійде, – він усміхнувся. – Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну…

– Згода, – Рената кивнула. – Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».

– Ні, – дід захитав головою. – Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!

Розділ 9. Лондон

М’яка лондонська зима спочатку втішила Клаудіюса. Все місто святкувало Різдво, гамірно та весело. По Оксфорд-стрит вешталися юрби туристів. Суцільна молодь. У лівому вусі дзвеніла іспанська мова, в правому – польська. А Клаудіюс стояв на розі Оксфорд-стрит і Бервік-стрит, встромивши свою жердину з рекламним щитом в асфальт тротуару. Напис на жердині справді привертав увагу перехожих: «Буфет за 5.99, їси, скільки заманеться!» І стрілка, що вказувала на бічну вуличку, де розмістилася та сама китайська забігайлівка, яка забезпечила його першим лондонським заробітком. У першу годину Клаудіюс навіть лічив, скільки людей його щит звернув із дороги і відправив підкріпитися до китайців, але потім перестав.

Інґрида волочилася крамницями, час від часу навідуючись до свого коханого. Раз принесла каву в паперовому горнятку з пластиковою накривкою. Другий раз – ситний пиріжок із картоплею.

– Може, підемо посидимо в кав’ярні? – запропонувала вона, підійшовши до Клаудіюса вже десь о четвертій. – Я всі магазини в окрузі обійшла! Більше нічого робити!

– До восьмої не можу, – втомлено видихнув хлопець. – «Довгий» сказав, що якщо прийде і мене не застане, то за день не заплатить!

– Цікаво, а тут можна отримати роботу напряму?! – пирхнула Інґрида. – Так, щоб не за когось працювати, а за себе?

– Треба шукати, – впевнено промовив Клаудіюс. – Ще кілька днів тут простою, а більше – ні! Вже ноги гудуть!

– А мені що робити? – спитала розгублено Інґрида.

– Піди в національну галерею! Вона безкоштовна та велика!

– Гаразд, – дівчина покірно кивнула. – Піду закохуватися в світові шедеври!

«Довгий» з’явився тільки о чверть на дев’яту, коли Клаудіюс, опустивши щит-покажчик догори дриґом, притулив його до стіни кутової крамниці одягу між вітринами, а сам сидів навпочіпки, спираючись спиною об ту ж стінку. Настрій був гидкий. Він уже думав, що його просто кинули, як якогось розтелеху.

Інґриді ж настрій приятеля не просто передався, а передався в обтяженому варіанті. Вона стояла на розі біля входу в магазин, скляні двері якого раз по раз роз’їжджалися та з’їжджалися, щоразу при цьому викидаючи на вулицю потік теплого повітря. Інґриді було холодно та нудно, але найбільше їй було прикро за Клаудіюса.

Однак «Довгий» усе ж з’явився. Відлічив Клаудіюсу тридцять фунтів – по три за кожну годину роботи, і підказав, що тепер він може віднести щит-покажчик у китайський ресторанчик і його там безкоштовно погодують.

– А її? – поцікавився Клаудіюс, показавши рукою на Інґриду, котра стояла трохи віддалік.

– Її? Нехай на вулиці зачекає! А ти візьми це, – він передав хлопцеві маленький пластиковий пакет. – Поклади його в кишеню куртки і потихеньку накидай туди всього. Краще шматочки свинини та курки!

Китайці – юнак і дівчина, що прибирали з вільних столиків посуд, – побачивши рекламний щит-покажчик у руках Клаудіюса, привітно закивали. Кинули погляд на Інґриду, котра зайшла з ним. Старший китаєць забрав із його рук щит, відніс у підсобку. Потім показав рукою на буфетний прилавок, на якому під склом у металевих прямокутних контейнерах ще залишалася всіляка їжа. З кожного стирчала ручка великої ложки.

Клаудіюс показав китайцеві пальцем на Інґриду. Той зрозумів безсловесне запитання і, чемно всміхнувшись, кивнув.

Вони взяли по тарілці, наповнили її кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, підсмаженою з ананасами і горіхами кеш’ю. Сіли за чистий столик і почали наминати смачну, екзотичну вечерю.

Коли захотілося пити, Клаудіюс підійшов до холодильника зі скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаєць і пояснив, що за фанти і кóли треба платити. Клаудіюс повернувся на місце, і тут же їм принесли літрову фігурну пляшку з водою та дві склянки.

– Ну що, ми тут виживемо? – спитав роблено бадьорим голосом Клаудіюс.

Інґрида подивилася на нього сумно.

– Мусимо вижити, – сказала вона. – Треба тільки знайти нормальну роботу! І знайти її самим!

До Іслінґтона їхали на другому поверсі автобуса, на передніх сидіннях. Вечірнє місто, що пропливало повз із висоти «даблдеккера», діяло як заспокійливі ліки. У Клаудіюса трохи паморочилося в голові. Язик ще відчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудіти, але водночас настало умиротворення і навіть десь поруч із його думками ховалася радість від того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кімнатку, де буде майже тепло та затишно і де вони зможуть відпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, поміркувати вголос про наступні кроки з пошуку власного місця, власного життєвого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою місті.

Сходинки, що спускалися до дверей, були освітлені кухонним вікном. За столиком хтось сидів.

– Добре, що ми вже поїли, – промовив Клаудіюс, витягаючи ключі з кишені.

У кімнатці вони зняли куртки, роззулися, прилягли на ліжко, накрите старим пледом.

– Чимось пахне, – Інґрида підняла голову.

Клаудіюс принюхався.

– Сусіди на кухні курять, – сказав він. Нахилився, зазирнув під ліжко і раптом зареготав.

– Ти чого? – здивувалася Інґрида.

– Минулі мешканці свій антикваріат забули! – Він підняв із підлоги червону гумову грілку, наповнену холодною водою.

– Може, залити окропом? – спитав весело в Інґриди.

– Не треба, – відмахнулася вона й усміхнулася. – Ти будеш моєю грілкою!

Розділ 10. Париж

Рю де Бельвіль котилася вниз у напрямку площі Републік, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, синє та легке, як ситець, що проглядає через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимізму.

Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз відпускали один одного, щоб обійти жінку з візочком, котра йшла назустріч, або пенсіонера з продуктовою торбою-візком.

Все у них вийшло напрочуд швидко та безболісно. Нехай торочать, що інтернету довіряти не можна. А ось вони ще до від’їзду познайомилися у фейсбуці з литовцем, котрий уже десять років живе в Парижі. Він їх через соцмережу познайомив із поляком, а той підшукав для молодої симпатичної пари маленьку однокімнатну квартирку поруч із метро «Жардан», на вируючій життям вуличці з десятками крамничок, цукерень і дешевих перемовних пунктів. Половина привезених грошей пішла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав її поляк, зате квартирка була чистенька, а кухня, хоч і мікроскопічна, вміщала в себе все необхідне для нормального життя. На низькорослому холодильнику стояла мікрохвильовка, на ній – електрочайник. Праворуч від холодильника – мийка. Власне, ось і вся кухня – метра зо два завширшки і стільки ж – углибину. Довжини тут не було. Зате не було і дверей, просто кухонна ніша, в яку заходиш безпосередньо з кімнатки з одним вікном, одним столиком під цим же вікном, широким ліжком під стінкою і дивною шафкою в закутку. Дивовижа її полягала в тому, що шафка застібалася на блискавку і зроблена була з білої тканини, натягнутої на прямокутний металевий каркас. Практично й сучасно.

А над ліжком висів аматорський портрет кучерявої африканки з білозубою посмішкою, намальований гуашшю і навіть нерозбірливо підписаний художником. Картонка висіла без рами. Квартирку здавала їм звичайна молода француженка, худенька, коротко обстрижена, котра ледь розмовляла англійською. Отже, портрет африканки, що висів над ліжком, явно не був її родинною реліквією.

Між крамницею арабського різника з вивіскою «HALAL»[8] над вітриною і турецької кебабною був затиснутий звичайний паризький бар.

Вони зайшли в його двері так само впевнено, як заходили в бари та кав’ярні Вільнюса.

– Deux cafés![9] – чітко, з гордістю вимовив Андрюс одну з перших вивчених французькою фраз.

Вони стояли з Барборою біля барної стійки та насолоджувалися «паризьким моментом», ритуалом, про який вони і раніше знали. Кава біля барної стійки – найдешевша. Один євро. Варто сісти за столик поруч, й її ціна підскочить до двох. А якщо ще вийти на вуличну терасу, то там той же еспресо буде коштувати два п’ятдесят. Але тут тераси не було, а пити каву стоячи біля барної стійки додавало особливого задоволення. Вони почувалися парижанами. І почувалися б парижанами до останньої краплі кави в горнятку, якби бармен, худий гостроносий француз, не ввімкнув раптом пультом телевізор, що висів на кронштейні під стелею, і не спитав їх про щось французькою, киваючи на телеекран. Тут уже довелося Андрюсові розвести руками.

– Pas FranÇais, English, – сказав Андрюс.

– Pas English, FranÇais,[10] – відповів бармен, але вимовив це з посмішкою цілком привітно, так, немов вони мирно домовилися не розмовляти через відсутність спільної мови.

А на рю Бельвіль випали вслід за зграєю хмар, що пролетіли, промені сонця. Вулицею застрибали сонячні зайчики від скляних дверей магазинчиків і ресторанів, що прочинялися та зачинялися то тут, то там.

Андрюс витягнув із кишені куртки пухнастий червоний клоунський ніс на ґумці, почепив його.

Малюк, якого назустріч вела молода мама-китаянка, залементував щось китайською. Його мама також глянула на клоунський носик і заусміхалася.

На розі біля китайського супермаркету Андрюс зупинився й озирнувся. Тут було людно, але люд не був французьким: араби, китайці, африканці, магрибинці. Хоч настрій і спонукав Андрюса до веселої вуличної клоунади, але ця публіка не вселяла впевненості, що його перший паризький сольний номер виявиться успішним. І вони рушили далі.

Тепер це була вже інша вулиця, рівна, не така яскрава, але ще жвавіша та залюднена. По обидва боки тягнулися нескінченні магазини одягу та взуття, іноді розбавлені крамницею з валізами, перед якою на тротуарі, «скуті одним ланцюгом», щоб не вкрали, стояли цілі валізні родини: від маленьких несесерів, які дозволялося брати зі собою в літак як ручну поклажу, до скринь, в яких могла б поміститися й людина середньої статури.

Повз промайнули ще дві паризькі кав’ярні, за барними стійками яких звичайні парижани, французи, пили повільно свій еспресо за євро, зануривши погляд у газети, що лежали поруч.

А попереду вигулькнула карусель, і вона крутилася! Очі Андрюса спалахнули азартом. Він прискорив крок, Барбора ледве встигала за ним. Зупинилися біля каруселі посеред площі Републік. На карусельних кониках кружляли діти, а мами та няні стояли поруч і махали їм руками.

Барбора кинула погляд на Андрюса. Потім озирнулася навколо, намагаючись здогадатися: куди він зараз встане, щоб привернути до себе увагу. Між бровкою дорожньої розв’язки та каруселлю місця було замало, хоча саме тут якраз і проходили люди, котрі перетинали площу. За каруселлю відкривався вільний майданчик, а далі стояв пам’ятник. «Мабуть, під пам’ятником!» – вирішила Барбора.

І помилилася.

Андрюс зробив два кроки вперед і, жестом попросивши її не підходити, закрутився на місці, як турецький дервіш. Мами та няні озирнулися на нього здивовано, але його червоний клоунський ніс ніби виправдовував таку поведінку. Й їхні напружені спочатку погляди заспокоїлися.

А Андрюс зупинився, скорчив здивовану фізію і став махати дітям, що кружляли на каруселі, які також його помітили і тепер, як тільки клоун з’являвся в їхньому кругозорі, розглядали його жадібно та з цікавістю.

А коли карусель сповільнила своє обертання та зупинилася, і мами з нянями познімали своїх малюків із конячок, дітлахи самі потягнули дорослих ближче до чоловіка з червоним клоунським носом.

Тут уже Андрюс розійшовся не на жарт. Барбора споглядала на нього і не могла збагнути, чим, крім носа, він привертає увагу цих діточок. Може, рудою шевелюрою? Адже клоуни часто руді. А він до того ж рудий від народження! Андрюс просто нахилявся, махав руками, робив вигляд, що втрачає рівновагу й ось-ось впаде. Опускався різко навпочіпки і заглядався по-собачому в небо. Коротко кажучи, пустував від душі. Діти сміялися, мами з нянями всміхалися, перемовляючись між собою.

«Цікаво, на скільки його вистачить?» – спитала себе Барбора.

Хвилини через три клоун сповільнив свої рухи і немов поплив, захитався, не зводячи з дітей погляду. Потім схопився руками за голову і ніби став її руками нахиляти. І сів знову навпочіпки.

Висока струнка мулатка відпустила руку білого малюка, щоб витягти з гаманця монетку. Підійшла, поглядом шукаючи, куди б її опустити.

Андрюс зніяковів на мить, мабуть, допетрав, що бракує горнятка або тарілки для гонорару. Тому просто простягнув свою долоню. І монетка лягла в неї, заманливо блиснувши на сонці. Ще три жінки потішили його своєю щедрістю, а решта, забравши дітей, пішли.

– Ну от, Барбі, можемо ще кави випити! Тут досить! – зраділо повідомив Андрюс.

– Я більше кави не хочу! – твердо заявила вона. – А ось перекусити було б незле.

Андрюс озирнувся вусібіч. Зупинив погляд на новій групі мам-няньок із дітьми, котрі з’юрмилися біля каруселі.

– Ну, тоді зачекай ще трохи, а я попрацюю! Щоб на щось смачненьке вистачило! – запропонував він.

Розділ 11. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

– Природа Різдво не святкує, тільки людина! – сказав старий Йонас у відповідь на пропозицію Ренати прикрасити не тільки ялинку в будинку на половині діда, а й ялинку, що виросла за коморою ближче до лісу.

Рената сперечатися не стала. Тим більше, що сама сумнівалася, чи вистачить у них прикрас аж на дві ялинки. Коробки з ялинковими іграшками – старі та різних розмірів – дід приніс із комори. Пригадати, де вони там лежали, внучці Йонаса так і не вдалося, та й не було часу.

Дід Йонас сам приніс із лісу ялинку, вже підрубав нижні гілки, щоб глибше запхнути її у відро.

У картонці, яка ще зберегла приклеєний ярличок із написом «Годинник настінний», лежали, загорнутими в газетний папір, із півтора десятка прикрас. Рената звільнила їх від паперу і виклала, щоб легше було вирішити: яку кульку або яку святкову фігурку на яку ялинкову гілку повісити. Перед нею тепер лежали два старовинних прусських Діда Мороза розміром із долоню кожен. Один – одягнений у червону м’яку шубку з ґудзиками-перлинками, на голові – червона шапка, а другий – у білій шубі та коричневій шапці і з яскраво-червоними плямами рум’янцю на ляльковому веселому личку. Поруч із ними – дві снігуроньки, одягнені так, що здогадатися, котрому з Дідів Морозів кожна становила різдвяну пару, нікому б важко не було.

Після підвішування снігуроньок та їхніх білобородих дідів Рената прикрасила ялинку кульками радянського часу та різнобарвними янголятами – новими і дуже старими.