Шенгенська історія. Литовський роман

– Так. І не тільки звички.

– А кого ще? – грайливо поцікавився парубок.

– Всіх. І тебе також.

Вираз обличчя Бориса змінився. Погляд став холодним.

– Може, поясниш? – неголосно, але наполегливо зажадав він.

– А що тут пояснювати?! – Барбора зазирнула в його сірі очі. – Це ти не змінюєшся! Все такий же! Сім’я – робота – фітнес-клуб і молода коханка. Але хтось же має змінюватися, щоб життя минало правильно та цікаво. Ось я і вирішила змінитися. І життя своє змінити. Сподіваюся, на краще! До речі, я вирішила заміж вийти.

– Коли?! За кого? За того рудого клоуна?! – зневажливо засипав її запитаннями Борис, зовсім не здивувавшись почутій новині.

– Ага, за нього! Ми через тиждень їдемо до Парижа.

– Новий рік святкувати?

– Ні, в нове життя.

– То ти що, останнім часом одночасно і з ним, і зі мною?!..

– Ти мені, до речі, колись також Париж обіцяв…

– Не все відразу…

– І не всім одразу! – захихотіла Барбора. – З дружиною ж ти нещодавно туди злітав? І ваше подвійне селфі на Ейфелевій я у тебе на сторінці в фейсбуці лайкнула. Ти помітив? А він, мій рудий клоун, без усіляких обіцянок заробив гроші і купив два квитки на автобус.

– Автобусом у Париж?! – Губи Бориса розпливлися в єхидній усмішці.

Барбора помітила на бульварі якийсь дивний рух. Відволіклася від співрозмовника. Побачила, як п’ять червоних двометрових пляшок кока-коли стомлено чвалають по бульвару. Витягнула з торбинки мобільник і немов забула про Бориса.

– Андрюсе, привіт! Я тебе бачу, тільки не знаю, в якій ти пляшці? – звеселілим голосом заговорили вона в телефон.

Борис ошелешено дивився на дівчину.

– Не скажу! Ти мене все одно не побачиш! Тільки вас п’ятеро! Ану зупинись!

Одна червона «пляшка» спинилася на бульварі і крутонулася навколо своєї осі, розмахуючи руками врізнобіч. Інші чотири пішли далі.

– Тепер зрозуміло! Спасибі! Цілую! До вечора!

Барбора сховала мобільник назад у торбинку.

Борис доволі голосно зітхнув, немов захотів привернути до себе її увагу.

Барбора кинула на супутника показово байдужий погляд і знову втупилася на бульвар. Рекламна процесія кока-коли вже зникла. Інші пішоходи яскравістю барви одягу не виділялися.

– І ти думаєш, що ось цим він зможе вам заробити на життя в Парижі?! – Борис піднявся, одягнув шкіряну куртку. – Буде зле – телефонуй! Пришлю грошей на зворотний квиток. Теж на автобус! Але тільки тобі!..

Борис різкою ходою вийшов із кав’ярні і, немов зумисне, пройшов тротуаром близько-близько до вікон, за якими пила каву літня парочка іноземців і Барбора.

– Ще щось бажаєте? – спитав офіціант.

– Ні, – видихнула дівчина і піднялася з-за столика.

Розділ 5. Лондон

Однокласник Клаудіюса Марюс зустрів їх прямо на платформі автовокзалу «Вікторія». Поки Інґрида роззиралася, Марюс допоміг Клаудіюсу закинути рюкзак на плечі, а потім закинув собі на спину і рюкзак Інґриди. Так що перші кроки по лондонській землі далися їй особливо легко.

– На квартирі нас чекають через три години. А поки можемо погуляти, посидіти в кафе, – повідомив Марюс.

– Так давайте речі в камері схову залишимо! – запропонувала Інґрида і кинула погляд на важке, свинцеве небо над головою.

– По три фунти за місце, – сказав Марюс і заперечно похитав головою. – Краще ці фунти в кафе проїсти!

– Та в нас є п’ятсот фунтів, – похвалилася дівчина, все ще розглядаючи небо над Лондоном і думаючи, що не так уже воно й відрізняється від зимового литовського неба.

– На двох? І все?! – здивувався Марюс. І тут же вирішив змінити тему, зауваживши в очах Інґриди неспокій. – Ходімо! Тут поруч є одна симпатична кав’ярня з майже литовськими цінами!

І Марюс повів прибульців за собою по Воксгол-роуд. Хвилин через десять вони звернули на бічну вуличку і побачили цілий ряд маленьких крамничок.

Присіли в дальньому та темному кутку італійської тратторії, не обтяженої дизайном та особливими меблями. На стінці висіло меню з переліком десятка видів піци. Праворуч від бару – холодильник зі скляними дверима, в ньому – пляшки з колою та фантою.

– Я пригощаю, – оголосив Марюс.

Дві піци на трьох і пляшка коли з трьома склянками. Легкий столик із червоного пластику похитувався на нерівній підлозі, покритій коричневою керамічною плиткою. Інґрида згорнула вже не потрібний автобусний квиток і підсунула під одну з ніжок стола.

Клаудіюс нахилився до наплічника Інґриди, витягнув звідти пляшку бальзаму «Три дев’ятки». По-змовницьки зиркнув на Марюса. Той кивнув.

Клаудіюс розлив по третині склянки та сховав назад.

– Тут загалом класно, – «Три дев’ятки» розслабили Марюса, і його обличчя немов округлилося через посмішку. – Головне – знайти роботу. А далі: калькулятор у руки й усе можна прорахувати. Можна і на три фунти в день харчуватися, можна на п’ять. Якщо велосипед купувати, то краще вживаний і поганий на вигляд, щоб не вкрали. Зате економія величезна.

– А ти сам де влаштувався? – жуючи шматок піци, поцікавився Клаудіюс.

– Я зараз одного серба підміняю на заправці. Ночами. Він на батьківщину поїхав, а мені за ніч по тридцять фунтів платять. Чистими. Господар заправки – араб. Нормальний чолов’яга. З ним жодних проблем.

– Тридцять фунтів за ніч? – задумливо повторила Інґрида. – Це непогано…

Квартирка, в яку Марюс привів друзів, містилася в підвальному поверсі вузького чотириповерхового таунгауза за два квартали від метро «Іслінґтон». На віконці – решітка з товстої арматури.

Двері відчинила коротко обстрижена молода жінка в джинсах і довгому светрі синього кольору. Побачила Марюса, кивнула і пропустила гостей усередину. Відразу ж провела Інґриду та Клаудіюса в маленьку кімнатку з полуторним ліжком і віконцем.

– Тут можете розташовуватися, – сказала вона. – Марюс вам усе розповів?

Інґрида, опустивши рюкзак біля ліжка, обернулася на лондонського однокласника Клаудіюса, який зупинився в дверях.

– Ні, Таню, ще не встиг. Зараз усе розповім.

– Ходімо на кухню, там затишніше!

Таня завела їх на маленьку кухню зі старою газовою плитою, умивальником, холодильником і квадратним столиком, за яким ледь могли б розміститися четверо. Однак цього разу їм це вдалося.

Насамперед Таня увімкнула електрочайник, що стояв на холодильнику. Сіли на табуретки.

– За тиждень сто двадцять фунтів, – сказала вона доброзичливо. – Тільки водою й електрикою користуйтеся економно. Тут ще дві пари живуть, і вам треба буде з ними домовитися про час: хто коли користується кухнею. Влаштовує?

Інґрида кинула розгублений погляд на Марюса. Клаудіюс також глипнув запитально на однокласника.

– Це найнормальніші умови, – сказав той неголосно. – Особливо для вашого бюджету. Коли знайдете роботу, самі вирішите: залишатися чи щось інше шукати! Але дешевше в Лондоні нічого не знайдете! Ще спасибі Тані скажете, – він глянув на господиню з удячністю.

Клаудіюс також дивився на неї, на її волосся, по якому неможливо було визначити його натуральний колір. Світло на кухню потрапляло з вікна, але позаяк вікно виходило на вузький бетонний колодязь і на залізну драбину, що спускалася з рівня вулиці до вхідних дверей, то і розгледіти саме приміщення в його подробицях без увімкненої під стелею лампочки ніхто б не зміг. Ось і волосся Тані здавалося Клаудіюсу то червоним, то темним, то русявим, і не міг він збагнути: чи це гра його зору, ослабленого півмороком кухні, чи ж справді дівчина так часто міняла колір свого волосся, що воно стало пістрявим і відмовилося «слухатися» нової фарби.

– Гаразд, – видихнула Інґрида.

– Ви, будь ласка, зараз заплатіть, і я вам дам ключі, – наполегливо мовила Таня.

Отримавши гроші, вона піднялася до чайника, що закипів на холодильнику.

– Тільки ви їх не загубіть! – Кільце з чотирма ключами, дзенькнувши, опустилося на стіл. – І нікому не відчиняйте! В усіх, хто тут живе, є свої ключі!

Інґрида кивнула.

Тані зателефонували на мобільний, і вона вийшла, попросивши Марюса дочекатися її.

– Ось бачите, навіть без застави, – сказав він із гордістю.

– А вона господиня? Вона що, росіянка? – зацікавився Клаудіюс.

– Ні, господарі – араби, вони десь за кордоном, у Туреччині. А вона у них орендує та перездає. Іноді і сама тут ночує.

– Де ночує? – здивувалася Інґрида. – Тут же всього три кімнати, й усі вони зайняті!

– Не знаю, може, на кухні. Але вона нормальна! Не турбуйтесь!

Через півгодини повернулася Таня.

– Пощастило вам, – сказала. – Тут ще одна пара хотіла вашу кімнату винайняти. Але я їх в іншому місці поселила. У знайомих.

Розділ 6. Дорога на Авґустів.[4] Підляське воєводство

Скільки там тієї Європи?! Він її вже пройшов із кінця в кінець десятки разів! І до своєї дерев’яної ноги, і з нею. Найбільше йому подобалася колись Пруссія, Східна Пруссія. Вона була майже рідною, як двоюрідна сестра. Знав її якщо не з народження, то вже явно з молодих років і до того дивного моменту, коли вона розчинилася в історії. Цей момент тривав достатньо довго, кілька років Кукутіса не відпускало відчуття, що десь поруч вариться зупа з квашеної капусти та гороху. У великому казані, що висить на гаку над багаттям. Запах цієї зупи наздоганяв Кукутіса то на одній дорозі, то на іншій. А той єдиний раз, коли він потрапив у Кеніґсберґ, ноги занесли його в самісіньке черево Східної Пруссії – ресторан «Блутгеріхт» у погребі королівського замку. І він, напившись пива і наївшись перцевих клопсів,[5] ніяк не міг і не хотів іти звідтіля. Сидів і все милувався люстрами та підвішеними вітрильниками, і торцями великих бочок із родинними гербами східно-прусських баронів і зображеннями їхніх замків. І пішов тільки, коли над ним у стійці фельдфебеля завмер насуплений і вусатий офіціант, вимовивши лише одне слово «Zeit!», яке прозвучало, як слово «Ordnung».[6] І тоді, розуміючи, де він перебуває й як тут ставляться до коротких слів, Кукутіс устав і насилу піднявся крутими східцями з підвалу-ресторану з дивною назвою «Кривавий суд» на поверхню Східної Пруссії. Минали роки, і він знову і знову заходив у прусські села та містечка, бачив їх, чув їх, хапав носом запахи їхніх кухонь. І раптом, у якийсь момент, щось змінилося. Вони зникли. Звіялися пруссаки, немов в один момент зібрали свої манатки та запахи і пішли. Ось так жили собі століттями, зустрічалися на шляху, всміхалися своїми особливими дрібними посмішками. Першими і голосніше за всіх на всю Європу відсвяткували винахід барона Карла Фрідріха Крістіана Людвіга Драйз фон Зауерброна – механічну м’ясорубку. Здавалося б, ну все, прощавайте муки з подрібненням ножами м’яса для клопсів, здрастуй, нове, комфортне життя! Але ні, недовго вони раділи появі механічної м’ясорубки! Й ось, мабуть, завис хтось над ними в стійці фельдфебеля, насуплений і вусатий або навпаки – хитро усміхаючись, безвусий. Встав і сказав: «Es ist Zeit».

І вони пропали. Зникли безвісти. Коли Кукутіс уперше задумався про це, проходячи через колишні прусські землі, і спитав у зустрічного поляка, куди поділися прусси, той відповів: «Їх убили литовці!» Поляк, мабуть, литовців не любив і в Кукутісі також литовця визнав. Тому так і сказав. А Кукутіс спочатку повірив. Він згадав, що йому казали про пруссів литовські селяни. А торочили вони, що прусси не вміють любити і тому в них майже не буває дітей. І справді, жодного разу раніше, проходячи через прусські села та містечка, він не бачив дітей, не чув дитячих голосів і сміху. «Вимерли?» – перепитав він. І кивнув. А якщо вимерли прусси, то зрозуміло, чому й сама Пруссія зникла. Розтягнули її по шматках поляки та росіяни. Ну, литовцям також шматочок дістався – Мемельланд, але він і так був литовським. Хоча до литовців був він і шведським, і тевтонським, і лівонським. Однак коли Мемельланд став литовським і повернув собі назву Клайпедського краю, не було в ньому пруссів. Німці були, поляки були, навіть ці дивні мемельландери, котрі розмовляли литовською, але литовцями себе не вважали, також були. А от пруссів не було! Отже, збрехав поляк, той, хто сказав, що пруссів литовці вбили. Історія ж свідчить, що якщо один народ убиває іншого, то земля убитого народу відразу ж переходить до народу-вбивці, але й недобиті залишки вбитого народу продовжують собі тихенько жити на околицях. Але ж немає на околицях Литви жодних пруссів. І землі у Литви більше не стало.

Її як було мало, так і залишилося мало. Хоча в старі часи, багато століть тому, Велике князівство Литовське було найбільшим панством Європи, в яке, до речі, й усі прусські землі входили. І було тоді Європі в цьому князівстві затишно. І полякам, і пруссам, і тим малим народам, які ще не вигадали, як себе називати.

За спиною Кукутіса несподівано зафиркав кінь, це відвернуло його від піших роздумів, і ступив він злякано вбік, поступаючись тварині дорогою.

– Пру! – гукнув до коняки чолов’яга і потягнув віжки на себе, відхилившись назад. Відсахнулися від його розкритого рота сніжинки, що летіли вниз.

– Siadaj![7] – Чоловік заклично вказав Кукутісу рукою на віз.

Старий підійшов, незграбно підстрибнув, відштовхнувшись здоровою ногою і відвівши трохи вбік дерев’яну. Сів боком, обернувся до візника, кивнув на подяку.

Візник стьобнув рябу коняку коротким батогом, і віз знову рушив у дорогу. Рушив безгучно, що само по собі насторожило Кукутіса. Вже зустрічалися йому в житті безгучні вози, що везли підібраних випадкових попутників у вічність, з якої немає вороття. Траплялися 1918-го, коли війни вже майже не було, але не було й їжі. І тоді села вибирали візника, змащували добре колеса воза, щоб не скрипіли, і відправляли на найближчу путь, аби візник підібрав якогось мандрівника молоденького, вбив, голову відрізав і викинув, а тіло в село на їжу привіз. Тіло без голови й обробляти легше. Голова ж відволікає, змушує вдивлятися, замислюватися: звідки людина прийшла, якого роду, якого кольору очі?

Кукутіс нахилився вперед, щоб на колеса зазирнути, та мало не злетів з воза на вибоїні. Однак встиг помітити, що колеса під возом були від автомашини.

Небо попереду світлішало. Снігові хмари вичерпалися, весь свій запас розгубивши. І хоч дорога була ще вкрита снігом, але він на ній не затримувався, раз по раз оголював гострі, вичавлені ще восени іншими колесами краї колії, заморожені зимовим повітрям.

– Тобі куди треба? – спитав, не обертаючись, візник.

– Прямо, – відповів Кукутіс. – У Париж.

Візник озирнувся. На губах з’явилася посмішка.

– Це ж далеко, за Варшавою! А навіщо тобі туди?

– На похорон.

– Спізнишся!

– Ні. Він ще не вмер.

– Хто?

– Покійник. Небіжчик ще живий…

Візник стенув плечима й обернув свій погляд на рябого коника, що тягнув віз не надто прудко. Стьобнув його коротким батогом, і той побіг швидше, через що і віз затрясло веселіше на мерзлому ґрунті, і Кукутіса кілька разів підкинуло, та так, що він мало спиною на солому не беркицьнувся.

«Хоче, щоб я не спізнився?!» – подумав про візника Кукутіс, сильніше вхопившись руками за бік воза, на якому сидів.

Розділ 7. Париж

Шоста ранку ще не настала, коли автобус причалив до паризького тротуару в Порт Майо. Відразу ж навпроти кав’ярні, перед якою смаглявий магрибинець підмітав вулицю. Водій увімкнув світло в салоні, та злежала за ніч маса пасажирів заворушилася, стала розпадатися на людські одиниці, що лиш прокидалися.

Андрюс розплющив очі. Кинув погляд на Барбору. Та ще дивилася сни. Будити її не хотілося. Хоча мрія дівчини – прокинутися в Парижі – тепер була за кілька миттєвостей від реальності. Й усе ж Андрюс тягнув ці миті, розтягував їх на секунди та десятки секунд, бачачи, як неспішно і, слава богу, неголосно, підіймалися зі своїх місць інші пасажири.

Він озирнувся, намагаючись побачити кілька знайомих облич, тих, хто сідав разом із ними у Вільнюсі в цей автобус. Але, дивна річ, пасажири виходили та входили дорогою в різних містах Польщі та Німеччини. І, мабуть, із литовців, котрі сіли в автобус у Вільнюсі, тільки вони удвох із Барборою й доїхали до Парижа. Решта зійшли раніше, а їхні місця зайняли поляки, словаки та німці. Тепер вони стояли під автобусом і чекали на свої наплічники та саквояжі, заховані в багажному відсіку. А водій не поспішав. Він усе ще сидів за кермом, споглядаючи в дзеркало на салон, і намагався додзвонитися комусь по мобільному.

– Доброго ранку, – прошепотів Андрюс у вушко Барборі.

І та розплющила повіки.

– Париж тебе вітає! – сказав він їй і показав поглядом за вікно автобуса.

А за вікном у цей час повзли вгору по вітрині кав’ярні захисні залізні жалюзі. Всередині вже горіло світло, і в міру підняття цих жалюзі вулиця під вітриною ставала все світлішою та світлішою.

– Для нас відкрили кав’ярню! – прошепотів Андрюс. – Гайда?

Вона кивнула.

Забравши два наплічники, мандрівники зайшли всередину. Забилися в затишний закуток.

Магрибинець, що тепер стояв за барною стійкою, запитально зиркав на Андрюса.

– Кава і круасан. Два! – замовив юнак.

Магрибинець кивнув і вийшов із кав’ярні. Вони залишилися самі, провівши його здивованим поглядом.

– Куди це він? – здивувався Андрюс.

– Яка різниця! Зате ми прокинулися в Парижі, – промовила Барбора. – І тепер будемо тут прокидатися завжди!

Магрибинець повернувся з паперовим пакетом у руці. Пакет ледь помітно парував. Бармен висипав на тацю на барній стійці гарячі круасани. І підійшов до блискучої нікельованої кавоварки.

Автобус, що привіз їх у Париж, повільно рушив із місця і поїхав, відкривши для Андрюса та Барбори протилежний бік вулиці. Там уже світилися вітрини булочної та маленької продуктової крамнички.

Бармен подав каву та круасани.

– Мерсі! – подякував йому Андрюс.

Бармен відповів довгою та незрозумілою фразою.

Андрюс і Барбора перезирнулися.

– Як гадаєш, що він сказав? – спитала дівчина.

– Мабуть, що у мене дуже гарна супутниця.

– Ні, він же до мене звертався, – не погодилася Барбора. – Гаразд, треба буде вчити французьку! Чому ми з тобою раніше цього не зробили?

– У нас було мало часу, – Андрюс ковтнув кави. – А коли він був, займалися коханням, а не французькою…

– Ну, тепер треба буде займатися французькою. А кохання може й зачекати!..

– З якого це дива? – жартома обурився Андрюс.

Розділ 8. Анікщяй

Містечко здалося Ренаті цього разу навіть меншим, ніж зазвичай. Немов від морозу зіщулилося. Свій маленький, майже іграшковий «фіат» вона залишила біля цукерні.

Пройшлася до костелу Святого Матаса. Перехрестилася перед брамою. Помилувалася його двома симетричними загостреними вежами, що стриміють у небо. Дивно, кому це спало на думку саме в їхньому маленькому Анікщяї збудувати найвищий костел у Литві? Чому в Анікщяї? Але спитати вже нема в кого, всі, хто загадав і збудував, давно янголи і давно там, на небі!

Рената перенесла погляд зі шпилів башточок костелу на веселе, не затьмарене ні хмарами, ні сніговими хмарами зимове небо.

І тут радісний спокій порушив дзвінок мобільника.

– Вітаю! – пролунав бадьорий голос Вітаса, немов він тільки-но вистрибнув з-під холодного душу. – Даруй, я сьогодні не приїду. Ще не все залагодив. Зате знайшов наймачів на квартиру! Ти вже речі зібрала?

– Ні, не зібрала.

– А з дідом побалакала?

– Увечері побалакаю.

– Ти чимось заклопотана?

– Так, – зізналася Рената. – Мені не дуже й хочеться їхати!

– Але ми ж вирішили! – вигукнув Вітас. – Твоя машина, мій бензин, наше майбутнє!

– Гарно, – спокійно відреагувала на пишномовність Вітаса Рената. – Ти б міг стати спічрайтером у президента!

– Може, й буду! Тільки не у нашого! Вранці зателефоную, а завтра до вечора приїду. О’кей?

Потім у маленькій затишній кав’ярні на вулиці Баранаускаса вона пила м’ятний чай. Пила і дивилася у вікно. Споглядала на майже безлюдну вулицю, що вихиляє будинками, не визнає прямих ліній і прямих кутів, таку типову для маленького містечка Анікщяй, біля якого вона виросла під наглядом дідуся Йонаса та бабусі Северюте. Згадала себе шестирічною. Тоді дідусь був молодший і не такий замислений, як зараз. Тоді у нього був кінь і візок, на якому він їздив у місто. Тоді він був поступливий, бо вдома командувала бабуся Северюте. Вона командувала, а він хитро посміхався. Й іноді робив те, що вона казала. Северюте пишалася чистотою в оселі, яку сама і наводила. Через цю чистоту дід Йонас улітку залишав черевики на порозі та заходив у господу в шкарпетках або босоніж. Бабуся якось вирішила, що Рената любить пиріжки з яблуками і пекла їх щотижня в суботу. Пиріжки були смачні, але дідові вони подобалися більше, ніж Ренаті. І він намагався з’їсти їх більше, ніж онука. А бабуся Северюте, знаючи про цю його слабкість, витягнувши гарячі пиріжки та закликавши Ренату на кухню, не відходила від столу, поки внучка не з’їсть стільки, скільки може. І тільки після того, як дитина вимовляла жалібним голосом: «Більше не можу!», тільки тоді Северюте кликала діда, але наодинці з рештою пиріжків його не залишала. Зате витягала пляшку наливки власного виготовлення та стару срібну чарочку. Адже колись вона вирішила, що дід Йонас любить наливку, і стала робити її з вишень, слив і малини. І дід Йонас справді полюбив бабусину наливку, полюбив так само сильно, як її ж пиріжки з яблуками. Ну а запивати ковтком холодної, з льоху, наливки теплий пиріжок – більшого задоволення для Йонаса й не існувало.

А коли Северюте не повернулася з лікарні, все в їхньому житті з дідом змінилося. Час пиріжків із яблуками минув і більше не повертався. Щоправда, в погребі ще стояло кілька бутлів із наливками, і дід щовечора навідувався туди зі скляночкою, маленькою, гранованою стограмовою скляночкою. Стара срібна чарочка кудись згинула, і скільки не намагався дід Йонас, а знайти її так і не зміг. У льох він відніс стілець, щоб не підіймати бутель в будинок. І ось, бувало, спуститься, наповнить собі скляночку, посидить, поміркує.

Якось Рената перелякалася, коли раптом помітила, що час наближався до півночі, а діда ще вдома немає. У льох він пішов близько сьомої! Тринадцятирічна на той момент дівчинка перелякалася на смерть, не знаючи, що робити. Спочатку подумала, що дідусь помер, і від жаху ввімкнула по всьому будинку світло та забилася в закуток кухні. Але потім раптом подумала, що він міг впасти зі сходів і вдаритися або зламати ногу. І так лежить і чекає, коли ж онучка прийде йому на допомогу!

Нелегко було Ренаті змусити себе здійнятися на ноги, але, врешті-решт, озброївшись ліхтариком і взувши ґумові чоботи, вона таки вийшла з оселі. На порозі зупинилася і прислухалася. Дзенькнув поруч ланцюг: їхній пес Барсас визирнув із будки.

«Якщо не гавкає, отже, чужих немає!» – подумала Рената і пішла сміливіше до льоху, підсвічуючи собі шлях.

Спустилася, зазирнула в цю завжди холодну кімнату з полицями обабіч стін і нішею для картоплі й інших овочів у кінці приміщення.

Дід сидів на стільці прямо під палаючої лампочкою спиною до Ренати. Сидів нерухомо, через що дівчинка подумала, що він мертвий. Затамувавши подих, вона обійшла його і присіла перед Йонасом навпочіпки, вдивляючись в опущене обличчя.

– Діду, ти помер? – спитала переляканим голосом.

Голова Йонаса сіпнулася, підвелася. Він розплющив очі і тут же з його руки випала на підлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердій, затоптаній до блиску підлозі.

– Що? – вирвалося у діда Йонаса.

– Ти не помер? – прошепотіла внучка.

– Я не помер, – захитав головою дід. – Йонаси не вмирають. Я просто заснув… Вибач!

Вона взяла його за руку і повела до сходів.

Дід потім ще кілька разів вибачався.

Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиної наливки і так йому сумно стало, немов знову і цього разу вже, певно, назавжди попрощався зі своєю Северюте. Вирішив сидіти в льосі, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замість смерті прийшов сон, а потім прийшла й онучка, перелякана та бліда.

– А у вас є пиріжки з яблуками? – спитала, обернувшись до офіціантки, Рената.

– Є з журавлиною та чорницею, – відповіла білява дівчина-офіціантка. – Будете брати?

Рената заперечно похитала головою.

Миготів по обидва боки дороги зимовий ліс. Високі сосни стояли, впершись кронами в небо, й їхні стовбури здавалися напруженими струнами величезної арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!

Поруч на пасажирському сидінні – пакет із продуктами з супермаркету. На підлозі під сидінням – ще один. Запас на дві кухні.

Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравійку. Тут уже маленький червоний «фіат» зменшив швидкість. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Сніг перед його ворітьми і хвірткою лежав незайманий. Ніхто після того, як він випав, до давно померлих не навідувався.