Шенгенська історія. Литовський роман

Алея в цьому парку була ретельно очищена від снігу. І лавки вздовж алеї також. Але тільки одна жінка гуляла по парку зі своєю дитиною, і тільки лише він, Кукутіс, сидів на лаві. Винна, звісно, зима. Або, може, винні газети?! Кукутіс кинув погляд на газету, що лежала поруч на лавці, яку щойно читав. На німецьку газету, в якій перші кілька сторінок були присвячені добрим або трохи дивним новинам про них, німців, а наступні дві – дивним або недобрим новинам про інших: про страйк французів, про невдоволених греків, про кровожерливих ісламістів і про те, як в Америці акула відкусила руку студентові Гарварду.

Кукутіс ще встиг подумки пожаліти цього однорукого студента, але жалість якось аж надто миттєво перетворилася в упевненість, що цей студент обов’язково стане видатним ученим, адже чим менше у людини кінцівок, тим більше вона метикує головою! Та й найвидатніші вчені, котрі найкраще тямлять світобудову, вони ж узагалі паралізовані і живуть в інвалідних візочках. Тут Кукутісу і його власна нога згадалася. Та нога, з якою він уже багато літ тому попрощався. Згадалося, як довго він звикав без неї жити, а тоді довго звикав до дерев’яної ноги, й як багато тоді міркував. Про все думав: про світ, про війну, про Європу та смерть, про Литву та любов. І як тільки став на одну ногу коротшим, одразу ж думки його стали незмірно довшими, чіткішими, просто бери їх гамузом і в книжку записуй!

Кукутіс ніколи в житті не брав у руки газету зумисне. Щоразу газета потрапляла йому в руки випадково, і щоразу він потім досадував, що почав це читати чи переглядати. Вперше пережив таке, коли якась газетка – до речі, також німецькою – залетіла до нього в рів завдяки вітру. Вітер, мабуть, вирвав її з рук якогось офіцера і поніс обвугленою війною землею над вирвами, траншеями та бліндажами.

У тій газеті писалося про подвиги і про близьку перемогу. Але писалося німецькою, а поруч із Кукутісом у шанцях сиділи канадські солдати. Хтось курив, хтось писав листа на коліні, підклавши військовий планшет. А Кукутіс читав німецьку газету і дійшов до сторінки солдатських анекдотів. Спочатку навіть зрадів, подумавши, що зараз витлумачить канадцям німецькі солдатські анекдоти і вони разом посміються. Але німецький солдатський гумор не викликав навіть найменшої посмішки. І тоді наслинив Кукутіс пальця і висунув його з рову, щоб перевірити напрямок і силу вітру. Вітер дув у тил. «Гаразд, – подумав Кукутіс, – нехай там читають!» І підкинув газетку догори. Вітер її підхопив і відразу ж підняв на кілька метрів над землею. Тут же пролунав постріл, і газета сіпнулася, вражена кулею, але що їй, газетці, від кулі?! Нічого. Сіпнулася і далі за вітром полетіла. А німці їй навздогін ще кілька куль послали. А потім бабахнули з гармати.

Обірвав свої спогади Кукутіс. Не любив він про цей гарматний постріл згадувати. Все намагався виманити зі своєї пам’яті щось раніше, щось довоєнне, з дитинства. Але дитинство, якщо і згадувалося Кукутісу, то здавалося чужим, а не його власним. Може, тому, що не збереглося в Кукутіса своєї дитячої фотографії. Не збереглося, але й не було ніколи. Не збереглося і світлини батьків, що коли задуматися, було чимось незбагненним. Адже і самих батьків Кукутіс не пам’ятав, а тому іноді виникав у його думках сумнів: а чи були у нього взагалі батьки? І тоді на допомогу приходила пам’ять, витягала з далекого минулого голос матері, котра кличе батька вечеряти: «Марцеліусе, де ти? Іди за стіл!»

– Марцеліус… – ніжно прошепотів Кукутіс, зрадівши несподівано теплим спогадам.

– Можна? – спитав раптом у Кукутіса безхатченко, котрий невідомо звідки взявся перед ним. Спитав німецькою з балканським акцентом і вказав поглядом на газету.

Кукутіс кивнув. Волоцюга взяв газету і потупцяв очищеною від снігу алеєю парку. Дійшов до наступної лавки, постелив на неї кілька сторінок газети, сів згори і, розгорнувши сторінки, що залишилися в руках, заглибився із серйозним виглядом у читання.

Розділ 33. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Коли Клаудіюс прокинувся, вікно спальні із зовнішнього боку все ще було затулене нічною темрявою. А прокинувся він через холод. Присунувся до Інґриди, обійняв і відразу ж відчув її ніжне тепло. Але насолодитися ним не встиг, позаяк раптом, крізь сон, вона щось невдоволено буркнула і відсунулася на свій краєчок ліжка.

Клаудіюс підвівся, одягнув важкий махровий халат, знайдений тут же, в спальні, першого ж дня. Ступнями вліз у пухнасті зсередини капці. Спустився на перший поверх і відразу ж подався на кухоньку, до монетоприймача-вмикача опалення. Під стіною, на залізній коробці вмикача, викладені стовпчиком, лежало кілька однофунтових монет. Клаудіюс кинув в отвір одну, другу. Другий фунт «відмовився» падати всередину. Своїм ребром він визирав із щілини. І звичного клацання, що зазвичай супроводжувало монети, які опускаються (це сигналізувало про відновлення опалювального процесу), Клаудіюс не почув. Узяв виделку, спробував просунути монету всередину. Не вдалося. Тоді Клаудіюс нетерпляче вдарив п’ястуком по всій залізній коробці і фунт нарешті провалився в нутрощі апарата. Почулося клацання, що заспокоїло Клаудіюса. Він повернувся в спальню, заліз із головою під важку ковдру. Задрімав.

– Цей Артур набагато приємніший за самого господаря, – сказав Клаудіюс за сніданком, згадуючи вчорашній вечір.

Уже три вечори поспіль на зв’язок по скайпу з ними виходив не пан Кравець, загальмований і завжди грубувато-зарозумілий, а молодик років тридцяти, схожий на неформала: із сережкою у вусі та з підкрученими догори кінчиками акуратних вусів. Його звали Артур. Він усміхався під час розмови. Питав, яка погода. Просив сфотографувати чагарники й алеї з різних точок, але особливо з боку головного в’їзду на територію. Казав, що пан Кравець хотів показати знімки ландшафтному дизайнеру. Питав, чи бували вони з Інґридою в Москві. Жартував. І головне: він опинявся на зв’язку відразу, як тільки вони запускали скайп. Рівно о десятій вечора.

– Мабуть, син, – припустила Інґрида, намазуючи на трохи підгорілий тост арахісове масло.

Клаудіюс нахилився до лічильника опалення та спробував опустити в монетоприймач ще один фунт. Монета не ввійшла. Погляд Клаудіюса опустився на наклейку збоку металевої коробки.

– О! Тут є телефон фірми обслуговування! – з полегшенням промовив він і повернувся за столик.

Фірма, яка обслуговувала лічильник, відгукнулася швидко, і вже за кілька годин із білого «форда-фієсти», що зупинився перед ворітьми, виліз хлопець років двадцяти в синьому комбінезоні з пластиковою валізкою.

– А чого у вас так жарко? – здивувався він, увійшовши в будиночок.

Одразу ж завернув на кухню, сів до коробки лічильника, виклав інструменти та маленький ключик.

Здивований Клаудіюс подивився на кімнатний градусник, що висів на кухонній стіні, – 20 градусів за Цельсієм. Піднявся нагору.

– Уявляєш, він заявив, що у нас спекотно! – сказав він Інґриді, котра застеляла ліжко.

– Це, мабуть, порівняно з вулицею, – дівчина кинула погляд на вікно, за яким сяяло сонце. На продив сухий день немов кликав на прогулянку.

Клаудіюс повернувся на кухню. Бічна стінка коробки лічильника була знята. На підлозі біля ніг майстра стояла коробка-скарбничка, і окремо на підлозі валявся з десяток однофунтових монет. А майстер тим часом вставляв всередину лічильника іншу, порожню скарбничку.

– Забилася! – зауважив він, озирнувшись на Клаудіюса.

Потім п’ять монет із підлоги сховав у кишеню комбінезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.

– Даруйте, як вас звати? – спитав Клаудіюс.

– Хосе, – назвався хлопець.

– Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?

– Ну, у них, в англійців, звичайна температура в будинку взимку градусів 15–16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!

– І що, значна економія? – поцікавився Клаудіюс.

– Ну, в такому будиночку, – хлопець озирнувся, провів поглядом по стінах, – якщо опустити температуру до 15 градусів, то фунтів п’ятдесят за місяць збережете!

Надворі сяяло сонце. Термометр із зовнішнього боку дверей показував плюс вісім. Безхмарне небо годувало погляд радістю.

– Чого смієшся? – по-доброму спитала Інґрида, глипнувши на Клаудіюса, котрий мружився на сонці.

– Я щасливий! – відповів він. – І зима тут сонячна, і палац ти організувала! Усе класно! Дякую, люба!

Він обійняв Інґриду, поцілував у вуста, в носик.

– Обережно, фотоапарат зламаєш! Забув, що нам треба алеї відзняти?!

І рушили вони гуляти по ввіреній їм території. Садівник і економка, молоді та вродливі. Фотографували й один одне на тлі особняка, і маленький будиночок із червоної цегли, в якому мешкали, фотографували алеї та сліди колишніх клумб, фотографували недоглянутий і «подірявлений» подекуди чагарниковий лабіринт, за яким, як здалося Інґриді, не доглядали вже років із десять.

– Ти знаєш, як тільки ми пошлемо ці фотки Артуру, нас звільнять! Через тебе! – цілком серйозно заявила Інґрида, коли вони, повернувшись у будиночок, сіли на кухні пити чай.

– Чому?

– Тебе десять днів тому взяли сюди садівником! За світлинами видно, що ти всі ці дні байдикував!

– А сміття? – запротестував Клаудіюс. – Ти бачила, скільки я його вигріб?!

Інґрида задумалася.

– Знаєш, треба буде інші світлини зробити! Візьми лопату та фотоапарат, піди обкопай кілька дерев і сфотографуй так, аби й лопату було видно! Просто увіткни її поруч! Кілька клумб перекопай, тільки так, аби було зрозуміло, що там буде!

– А ти допоможеш? – спитав хлопець.

– Ні, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цікаво, як вони там?! Перейшли на жаб і равликів, чи ще тримаються?

Як тільки Клаудіюс узяв до рук садову лопату, то відразу відчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як і раніше, сяяло на безхмарному небі. Легкий вітерець ворушив тонкими гілками алейних туй. У кишені куртки лежала камера.

А він думав про інше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморі в валізі. Під фотоапаратом там лежав одяг – джинси та чисті сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валізи з фотоапаратом? А може, когось іншого?

Земля по краях клумби виявилася м’якою та піддатливою. Клаудіюс заганяв лопату на піврискаля і перевертав вивернуте з поверхні земляне груддя догори дриґом.

«Дивно, – думав він, знову згадуючи про валізу та чужі речі. – Якщо тут до нас уже жив якийсь садівник, то чому все таке занедбане?! Чи він просто сидів у будинку і нічого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навіть зібрати речі не дали? Дуже навіть може бути! Цей Ахмед – що йому накаже господар, те і зробить! Отож треба трудитися!»

І Клаудіюс запрацював лопатою спритніше та швидше, тільки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.

Розділ 34. Париж

– А ти загалом не зовсім клоун, – задумливо мовив Поль. – Якщо хочеш, можеш зняти свій ніс!

– А якщо не хочу? – Андрюс широко витріщив очі і схилив голову набік. – Ніс – не капелюх, його знімати не обов’язково!

Хлопчик не відреагував на жарт. Цього дня він був сумніший, ніж учора. Сумніший чи серйозніший. Він напівсидів на короткуватому підлітковому ліжечку, спиною упершись у дві поставлені сторчма пухкі подушки, що впиралися своєю чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почуває. Чорна шкіра не видавала хворобливості чи втоми. Тільки очі були занадто червоні. Поль сміявся, коли перші кілька разів Андрюс смішив його в присутності татка. Татусь також сміявся, коли Андрюс із однією тільки символічною ознакою клоуна – пухнастим червоним носом на ґумці, схожим на зменшений помпон на лижній шапочці, показував, як проявляють свій настрій домашні тварини: поросята, кішки та собаки, як ходить качка, як півень стрибає на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотілося сміятися, або взагалі нічого не хотілося.

Його двомісна палата здавалася просторішою через ретельно застелене друге ліжко.

– Ти тепер сам? – спитав Андрюс.

– Його забрали в іншу лікарню, – відповів Поль і зітхнув.

– Я його жодного разу не бачив, – сказав Андрюс задумливо. – Як його звали?

– Бенуа. Його вранці вивозили на процедури, а ввечері привозили. Він мені тільки раз прошепотів «Привіт!» А давай у шашки пограємо?

– Згода, – погодився Андрюс.

– Дістань їх, вони отам у тумбочці.

Велика біла тумбочка із однією полицею праворуч від ліжка була заповнена книжками та іграми.

Андрюс витягнув шашки, підкотив до ліжка легкий столик на коліщатках, розставив шашки на дошці.

– Ти білими, – сказав гість.

– Ні, ти – білими, ти ж білий. А я – чорними.

– Тоді я ходжу, – кивнув Андрюс, розгорнув дошку й опустив погляд на свою шашкову армію.

– Ні, мій хід перший! – із ноткою впертості, немов із ним хтось сперечався, заявив Поль.

– Гаразд, тоді сьогодні чорні ходять першими! Ходи!

– Зроби хід за мене. Підсунь уперед ось ту, першу з правого краю.

Андрюс посунув чорну шашку. Потім пішов своєю білою їй назустріч і звів погляд на Поля.

– Я ходжу тією ж шашкою вперед, – упевнено заявив хлопчик.

Андрюс знову зробив хід за Поля.

Хлопчик задумався, уважно дивлячись на дошку.

– Ну походи за мене ще раз, так, аби я виграв! – попросив він.

Андрюс зняв клоунський носик і почухав кінчик свого власного носа.

– Ну, знаєш, – сказав він, – шашки – не така серйозна гра, щоб грати до перемоги!

– Тоді здавайся!

– Здаюсь, – погодився клоун. – Ще одну партію?

Поль похитав головою.

– Ні, руки болять.

Андрюс мало не засміявся.

– Чого вони у тебе болять, якщо я за тебе весь час ходив? – Він подивився на руки Поля, але не побачив їх. Плечі та руки хлопчика приховував картатий зелено-коричневий плед.

– Якщо хочеш – можеш поглянути, – сказав хлопчик і опустив погляд на горішній край пледа.

Андрюс акуратно підняв його. Синя фланелева піжамна сорочка Поля була прикрашена повторюваними зображеннями героїв книжки Сент-Екзюпері «Маленький принц». На обох руках, зігнутих у ліктях, що лежали долонями на животі, виблискували металеві конструкції-тубуси, водночас вони немов захищали заховані усередині руки та фіксували їхнє положення. Тільки долоні, що лежали на животі, були вільні від металевих кілець.

– Перелом? – зі співчуттям уточнив Андрюс.

– Я ж тобі казав, – Поль подивився на відвідувача, як на нетямущого. – У мене кісточки болять. Хвороба така. Легко ламаються… А ці штучки, це як брекети для зубів. Коли все буде гаразд, їх знімуть!

У палату зайшла мулатка-медсестра. Звернулася французькою до Андрюса. Той перевів запитальний погляд на Поля.

– Мене зараз на півгодини заберуть, зачекаєш? – чи то переклав сказане медсестрою, чи від себе попросив Поль.

– А як ти хочеш?

– Зачекай! Я ж тобі винен.

Андрюс відкотив столик із незакінченою партією в шашки до вільного ліжка. А сам піднявся і відсунув свій стілець убік. Медсестра з посмішкою підтягла пледа під саму шию Поля, потім нахилилася і натиснула на педаль унизу ліжка. Після цього відчинила двері в коридор і вивезла хлопчика прямо на ліжку з палати.

За віконцем темніло. Андрюс зачинив двері палати і залишився всередині, в цій лікарняній тиші, зовсім сам. Чомусь стало холодно, і він зняв зі спинки стільця свою куртку, одягнув. Відчуття холоду залишилося, але перестало бути фізичним. Холод немов перебрався з повітря в тіло Андрюса, всередину, в груди. І ця тиша починала здаватися холодною та похмурою. Чогось дуже бракувало юнакові. Чогось, що зробило б цю лікарню і цю палату знайомішою та зрозумілішою.

Андрюс склепив повіки. І відчув, що тепер холод проймає його наскрізь. Не просто холод, а два різних холоди: один тисне зсередини, а другий ззовні дме йому в обличчя, дме на голу потилицю, на пальці рук.

– Це просто зима, – прошепотів собі Андрюс, знову розплющивши очі та намагаючись пояснити свій стан раціонально. – Треба купити шалик, рукавички. Це просто вогка паризька зима.

За дверима палати в коридорі хтось закашлявся. І холод, що охопив Андрюса, відразу ж розвіявся. А на обличчі разом із виразом полегшення з’явилася усмішка, бо згадалося – і не випадково – його єдине перебування в лікарні, в дитячій лікарні, куди його привезли з двостороннім запаленням легенів. Згадалася палата на шість хворих, кашляючих чоловічків. Добра старенька медсестра чи нянечка з марлевою пов’язкою під очима, прикрашеними зморшками.

– Андрюкасе, вип’єш другий кухлик гарячого киселю? – її голос прозвучав у пам’яті так само чітко, як щойно у вухах звучав голос Поля, його запитання: «Зачекаєш?»

Звісно, він зачекає. І не тому, що Поль, а точніше, його тато, дещо Андрюсові винен. Він чекатиме, бо інакше Полю, котрий повернеться в порожню палату, з якої відвезли його товариша по нещастю, буде сумно. Адже Полю ні з ким буде побалакати перед вечерею або перед сном. А коли у людини скуті руки – практично в прямому сенсі, коли у людини немає свободи руху, то єдине, що може принести радість чи хоча б відволікти, це розмова.

Півгодини промайнули дуже швидко. І та ж медсестра привезла ліжечко на коліщатках назад у палату разом із його «пасажиром». Припаркувала на колишнє місце і знову натиснула на педаль фіксації коліс, – своєрідне ручне гальмо ліжка.

– Ну як там процедури? – спитав привітно Андрюс.

– Я не на процедурах був, – Поль ледь помітно хитнув головою. – Мене наскрізь оглядали через якийсь апарат. Щось заміряли.

Андрюс розуміюче закивав.

– Я вже втомився, тому можеш іти, – додав Поль і позіхнув упіврота.

Андрюс підвівся зі стільця, зробив крок до дверей і зупинився. Озирнувся. Поль дивився на нього напівсонним поглядом. Раптом його погляд ожив.

– Ой, вибач! Там, у тумбочці, відчини! На другій полиці.

Андрюс сів навпочіпки перед білою тумбочкою. Побачив на стосі книжок конверт. Узяв його до рук. Розгорнув. Усередині лежали дві банкноти по двадцять євро.

– Татко сказав, щоб ти сьогодні взяв двадцять, а другі двадцять – завтра, – пролунав поряд сонний голос Поля.

Сховавши двадцять євро в кишеню куртки, Андрюс кивнув хлопчикові, котрий вже заплющив очі, і тихенько вийшов із палати.

Повертатися додому з двадцятьма євро заробітку в кишені не хотілося. Тим більше, що післязавтра треба платити господині квартири за місяць. Гроші на квартиру із самого початку відкладала та контролювала Барбора. Якби передбачалися проблеми з оплатою, вона б йому сказала. Але все одно чоловік має заробляти більше за дружину. Принаймні так Андрюсові думалося. Вона точно заробила сьогодні не менше сорока євро: двадцять за собаку і двадцять – за арабську дитину. А він – тільки двадцять, і тільки за дитину. Може, треба і йому пошукати песика? Лише десь учетверо меншого, але з такою ж погодинною оплатою за вигулювання!

Андрюс усміхнувся, уявивши себе з таксою на повідку.

Ноги самі привели його до вхідної арки. Навпроти, через дорогу, червонів фасад кафе «Ле Севр», підсвічений трьома настінними ліхтарями, в обох його вікнах, що виходили на вхідну арку шпиталю, світилося. Інший бік вулиці дивував тишею та безлюдністю, в той час як повз Андрюса, котрий зупинився, не дійшовши двох метрів до «зебри» пішохідного переходу, безперервно ходили люди. І йшли вони, в основному, до арки. Парижани йшли навідувати своїх близьких хворих після закінчення робочого дня. Хтось із квітами, хтось із гостинцями в пакетах.

«Посиджу ще», – вирішив, недовго думаючи, Андрюс і, перейшовши вулицю, пірнув у кафе.

Той же пошарпаний життям бармен і знову в мішкуватому светрі, тільки цього разу – темно-синього кольору, за стійкою наповнював комусь келих розливним пивом. Озирнувшись на прибульця, кивнув йому, як старому знайомому.

– Un café,[18] – на ходу зронив йому французькою Андрюс і підійшов до вільного столика під стіною справа.

Поки йшов, відчув на собі напружені погляди двох братів-албанців, котрі сиділи так, аби їх та їхній поставлений перед столом на підлозі прочинений саквояж із виставленими назирці клоунськими аксесуарами було видно кожному, хто входить. Інших відвідувачів Андрюс в обличчя не впізнавав. Хоча щонайменше один із них також сподівався заробити гроші, відволікаючи тимчасових мешканців госпіталю «Нектар» від їхніх недуг. Хлопець із застиглим презирством на обличчі сидів за столиком праворуч, обличчям до входу. На стільці поруч, також трохи розвернутому в бік вхідних дверей, лежали три дерев’яні, яскраво розфарбовані булави для жонглювання, а під кріслом – закрита, чимось заповнена спортивна сумка. «Новачок! – подумав про нього Андрюс. – Хто ж йому дозволить жонглювати в лікарняній палаті?!»

Столик, за яким зазвичай сиділа рудоволоса Сесіль, був вільний, але на ньому стояла табличка «Réservé».

Бармен приніс замовлений еспресо.

У кафе зайшли хлопець із дівчиною, юнка підняла погляд на телеекран, що безгучно показував черговий футбольний матч, і тут же потягла хлопця за рукав шкіряної куртки на вулицю. Як тільки вони зникли, в кафе зайшли дві елегантні француженки бальзаківського віку. Одна в довгому, нижче колін, синьому пальті й такого ж кольору капелюшку, інша в сірій шубці зі штучного хутра. Дама в пальті балакала з барменом, а друга почала розглядати відвідувачів.

Помітивши у неї в руці букет і паперовий пакет із кондитерської, в якому, ймовірно, ховався торт або картонка з тістечками, Андрюс схаменувся. Йому здалося, що ці жінки вибирають клоуна. Рука сама прошмигнула в ліву кишеню куртки і дістала червоний носик на ґумці. Одягнувши пухнастий «носик», він помітив, як дама відразу звернула на нього увагу. І брати-албанці обернулися, кинувши на нього недобрий погляд.

Андрюс посунув ближче до себе блюдце з горнятком, кинув у каву кубик цукру, став розмішувати. Відпиваючи каву з горнятка, зауважив, що жінка в шубці йде до нього.

Вона присіла поруч і спитала щось французькою.

На обличчі Андрюса з’явилася гірка усмішка.

– Pas FranÇais, – дуже м’яко, прохально вимовив він. – English!

Дама, на його радість, перейшла на англійську.

– Скільки коштують ваші послуги? – спитала вона.

– Двадцять євро.

– Гаразд, ходімо! Тут поруч, – сказала і піднялася з-за столика.

Андрюс швидко зняв клоунський пухнастий «носик» і залишив біля горнятка плату за каву.

Проходячи повз албанців, почув незрозуміле шипляче колюче, коротке слово, явно кинуте йому в спину. Озирнувся, і з виразу облич споглядаючих на нього братів збагнув, що не помилився.

– У вас немає костюма? – спитала на ходу жінка в шубці, коли вони вже зайшли в арку шпиталю. Дама в пальто та капелюшку мовчки йшла поруч.

– Ні.

– У нашої мами сьогодні день народження – вісімдесят п’ять років, – сказала вона. – Ви зайдете в палату першим, з квітами та тістечками. Розвеселіть її, а ми з сестрою зайдемо пізніше! Мама, до речі, знає англійську! Вона її все життя викладала!

Вони йшли до якогось іншого корпусу лікарні. Андрюса скував страх, він гарячково міркував, як можна розсмішити літню людину? Кривлятися перед хворою старенькою? Ходити качечкою або зображати голодне поросятко? Все це здавалося зовсім недоречним. «Гаразд, хай буде, що буде!» – вирішив Андрюс.

Зупинилися втрьох перед дверима до палати.

– Її звати Івонн. Скажете, що вас прислали з Лондона, – прошепотіла йому леді в шубці, передаючи букет і пакет із кондитерської. – І одягніть свій носик!

Андрюс натягнув «носик», зібрався з духом. У правій руці букет квітів і пакет, на обличчі перебільшена клоунська посмішка. Зайшов і завмер розгублено: перед ним на двох металевих ліжках, що стояли під стінами, лежали й явно спали чи дрімали дві жінки. Він навшпиньках пройшов уперед, нахилився легко над узголів’ям лівого ліжка – жінці, котра там лежала, до вісімдесяти п’яти було явно далеко. Підійшов навшпиньки до правого ліжка. Почув ритмічне дихання сплячої. Озирнувся на стілець, що стояв між двома білими тумбочками, такими ж, як і в дитячому корпусі. Присів. Іменинниця ворухнулася, немов відчула присутність стороннього в палаті. Клоун схопився, відсунувши стілець. Зробив крок до ліжка. Старенька іменинниця, котра лежала під ковдрою обличчям до стіни, обернулася тепер до нього, але очі її ще були заплющені.

Андрюс став на одне коліно в позу лицаря, котрий зізнається дамі серця в коханні. Виставив уперед букет тюльпанів. І тихо заспівав: «Happy birthday to you, Happy birthday to you…»

Іменинниця розклепила повіки і спантеличено подивилася на молодика з червоним клоунським носом.

Але коли почула «Happy birthday, dear Yvonne, Happy birthday to you!» – обличчя іменинниці, що не видавало її справжнього віку, розквітло усмішкою.

– Хто послав вас, молодий чоловіче? – спитала вона англійською, відірвавши голову від подушки й узявши в руки букет.