Шенгенська історія. Литовський роман

На обличчі Барбори з’явилася сумна усмішка. Ні, і тут також не все так кепсько! Навіть навпаки! Тут усе чудово, просто вони ще не звикли, ще не пристосувалися до цього паризького легкого життя. Просто не вдається заробити! Хоча ні, на прожиток вони сяк-так заробляють, а ось на спокій – ні. Але процес іде. Й Андрюс, здається, в цьому процесі обганяє її, Барбору. Хоча це вона йому розповіла про «ринок клоунів» на рю де Севр. І хоча жодного реального ринку там не виявилося, але він його знайшов! Бо не дурень!

Усмішка Барбори перестала бути сумною.

І дуже вчасно. За вхідними дверима дзенькнули ключі. Два замки по черзі клацнули, і двері відчинилися.

Барбора піднялася йому назустріч. Поцілувала.

– Ти, мабуть, хочеш піти кудись повечеряти? – поцікавилася вона.

– А що, у нас нічого немає? – розгубився Андрюс. – Я якось втомився сьогодні. Гадав, що вдома повечеряємо.

Барбора з полегшенням зітхнула.

– Я також втомилася, – зізналася вона. – Можемо і тут перекусити.

Уже за столиком, поїдаючи круасан, перетворений на канапку з сиром, Андрюс трохи ожив, став безпричинно хихотіти і підсміюватися, чим викликав у Барбори цікавість.

– Ти чого? – не витримала вона.

– Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнібал, – пояснив Андрюс. – Я таких диваків ще не бачив! Заплатив мені тільки двадцять євро сьогодні. Сказав, що всі гроші у нього пішли на дорогий італійський костюм. А сам і так прийшов у костюмі від «Г’юґо Босса».

– А ти хіба тямиш в одязі? – здивувалася Барбора.

– Ні, але на рукаві піджака у нього пришита лейбочка з фірмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з піджака зрізав би! А він до того ж ще й дипломат! І їздить на крутому «мерседесі»!

Барбора стенула плечима.

– Африка, – видихнула вона з таким виразом, що це слово було ніби універсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. – А як хлопчик?

– Нічого! Сміявся. У нього, виявляється, хвороба кісток. Але у Франції цю недугу лікують. У Камеруні медицини практично не існує. Ганнібал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лікарні кілька місяців.

– Це добре, – Барбі закивала.

– Чому добре? – Андрюс подивився на неї спантеличено.

– Для тебе добре, – пояснила Барбора з нотками провини в голосі. – Поки він хворіє, у тебе є регулярна робота.

– Так, – погодився Андрюс. – Тільки спочатку він мені платив по сорок євро, а тепер – двадцять.

– Будь удячний і за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмішити?!

– Клоун не зобов’язаний смішити, – Андрюс дожував кінчик круасана і глянув у забарвлене вечірніми сутінками вікно, що виходило у двір. – Я, звісно, сиджу там, у кафе. І це справді схоже на «ринок клоунів». Заходить чоловік, розглядає нас, вибирає когось і веде… Найчастіше беруть Джека, він чорношкірий, іммігрант. Каже, що з Нігерії. Є два хлопці-албанці, Сесіль сказала, що вони рідні брати, сидять завжди похмурі, зовсім не смішні, приходять іноді ще й інші клоуни. Сесіль завжди сидить за столиком біля вікна.

– А Сесіль це хто? – з підозрою спитала Барбора.

– Француженка. Руда, маленька, їй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона іноді ходить у дитячу онкологію безкоштовно дітей смішити. Ну і кілька разів на день її беруть батьки до своїх хворих дітей за гроші. Вона симпатична, але англійською не дуже.

У куртці Андрюса, залишеній на настінному вішаку біля дверей, зателенькав мобільний. Він витягнув телефон.

– Так, так, привіт, Поле! – сказав у трубку. – Гаразд. О котрій? Як сьогодні? Домовилися. На добраніч!

Повернувся за столик і поклав телефон на вузьке підвіконня.

– Це хто? Той хлопчик із лікарні? – поцікавилася Барбора.

– Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього піднявся.

– Добре, коли клієнти самі телефонують, – Барбора схвально всміхнулася і раптом завмерла, зникла.

Ні, вона, як і раніше, сиділа навпроти за столиком, перед блюдцем із крихтами від круасана, перед порожнім чайним горнятком, перед відкритим слоїком «Нутелли», що стояв якраз посередині столу. Але вона більше не дивилася на Андрюса. Дівчина взагалі нікуди не дивилася, хоча очі її залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднішнього дня. Дивилася на те, що від сьогоднішнього дня залишилося в її почуттях і переживаннях. Вдивлялася у високі цегляні стіни кладовища «Пер-Лашез», на вивіску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вікон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» із веселою і грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивіскою над входом по інший бік бульвару Менільмонтан. Вона бачила себе, як штовхає візочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвіль. І бачила маму Валіда, непоказну молоду арабку, обличчя котрої вона ніколи б не змогла описати так, аби хтось зміг відтворити його в своїй уяві, користуючись тільки описом Барбори.

– А в тебе як день минув? – поцікавився Андрюс.

– Га? День? – перепитала, «повертаючись» за стіл, Барбора. – Добре. Як зазвичай. До обіду – собака, після обіду – дитина.

– І хто тобі з них більше подобається? – жартома поцікавився він.

– Собака, – відразу ж відповіла Барбора. – І дитина також, – додала після ледь помітної паузи. – Але собака більше… Його не треба возити!..

Андрюс засміявся.

Розділ 30. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Обідня зала особняка пана Кравеця ніби зникла, коли Клаудіюс запалив на трьох шестирогих срібних підсвічниках всі свічки й установив їх прямою лінією на витягнутому овалі трапезного столу. Над кожним підсвічником затріпотіла неяскрава хмарка світла. Здавалося, що воно трохи розповзається, розчиняється. І справді: лакована стільниця неначе не відразу віддзеркалювала це світло, а немов зачекала кілька миттєвостей.

Клаудіюс обійшов стіл, ще раз підрівняв крайні свічники. Підсунув їх трохи ближче до центру. Підрівняв і крісла, чи то справді старовинні, чи зроблені під старовину, з високими підлокітниками і витонченими спинками.

Клаудіюс на мить завмер, прислухався. Цілковита тиша, як не дивно, не лякала його. Не лякало його і те, що з поля зору зникли темні дерев’яні панелі стін, що підіймалися від паркетної підлоги на півтораметрову висоту, і старовинні портрети у важких рельєфних рамах. Усе це щезло, коли він «перемкнув» освітлення з електричного на свічкове.

У кишені джинсів завібрував мобільник.

– Усе готово, ти скоро? – уточнив Клаудіюс.

– Десять хвилин, – відповіла Інґрида.

Вона виїхала на їхньому службовому «Морріс Майнор Тревел» майже годину тому, щоб купити на винос гарячу ресторанну вечерю, що пасувала до нагоди. А нагодою святкової вечері було їхнє дивовижне переселення з чужої кімнатки на винайм у напівпідвальному Лондоні в окремий двоповерховий цегляний будинок із можливістю користуватися справжнім англійським маєтком і справжнім англійським автомобілем. Звісно, переселенням їхніх душ і тіл командувала Інґрида, й автомобілем кермувала Інґрида, і відповідальною на довіреній їм приватній території також призначили її. Але Клаудіюс легко подолав у своїй душі осад якоїсь власної «вторинності» та «другорядності». Так, він чоловік! Так, він вважає себе розумним і фізично міцним. Але жінкам притаманна хитрість і гнучкість розуму. І без отієї хитрості та гнучкості розуму Інґриди вони б так і сиділи в крихітній холодній кімнатці в Іслінґтоні, стикаючись ніс до носа з безіменними сусідами, котрі поспішають першими зайняти кухню чи душову або туалет.

Вікна їдальні будинку виходили на головний під’їзд. Клаудіюс ще півгодини тому акуратно, спеціальним гачком на довгій полірованій палиці, схожій на більярдний кий, щільно засунув штори. Але тепер він виглянув за штору і припав поглядом до темряви за вікном. Темрява тривала хвилин із п’ять, поки світло фар автомобіля не розсіяло її перед тим, як в’їхати в доступний погляду Клаудіюса «кадр» вікна і зупинитися відразу перед сходами помпезного входу.

Клаудіюс заквапився назустріч Інґриді. Вона легко піднялася мармуровими сходами на другий поверх, несучи в руках картонну коробку, над якою ледь помітно здіймалася пара. Запах східних спецій обганяв дівчину. Клаудіюс відчинив перед нею обидві стулки високих дверей. Вона впурхнула в обідню залу й поставила коробку на стіл біля центрального свічника.

Виклала на темну, поліровану стільницю, що м’яко віддзеркалювала запалені свічки, пластикові контейнери з їжею. Зняла кришечки, і тут же, немов у контейнерах був кисень чи горючий газ, свічки, як здалося Клаудіюсу, спалахнули яскравіше, і в залі стало трохи світліше. І повітря наповнилося апетитним коктейлем східних ароматів. Кисле, солодке, гостре – підігріті запахи змішалися, залоскотали в носі Клаудіюса.

Він відкоркував пляшку вина. Пройшов до правого краю столу і налив келих Інґриди так граційно, немов тренувався для виконання в якомусь фільмі ролі слуги лорда. Коли вирівняв спину, відчув потилицею чийсь погляд. Озирнувся. Над ним на стіні висів старовинний портрет англійського аристократа в білій перуці та суддівській мантії. Задумливо-мружний погляд шляхтича прикипів до іншого кінця зали, туди, де ось-ось сяде сам Клаудіюс.

Інґрида раптом схаменулася, злякалася за стільницю. Підклала під контейнери паперові серветки.

Коли все розклали по тарілках, вона прибрала пластикові контейнери в картонну коробку й опустила її під стіл.

Незважаючи на піднесеність і якесь особливе відчуття неповторності та важливості цієї миті, Клаудіюс час від часу неспокійно озирався на зачинені подвійні двері, за якими в коридорі другого поверху палали яскраві світильники. Головні двері були зачинені зсередини. Службовий вихід із кухні до вузької доріжки, що провадить до комор і гаражів, також був зачинений. Але невідповідність їхнього з Інґридою маленького людського щастя з цим урочисто-чужим простором раз по раз змушувала здригатися або з острахом обертатися й перевіряти, чи не підглядає за ними хтось.

Інґриді ж, навпаки, все подобалося. Клаудіюс через довжину столу, через палаючі над рівнем їхніх поглядів свічки вдивлявся в її обличчя, яке через теплу непрозорість повітря втратило «фотографічні» риси та набуло рис «портрету олією». Погляд його не міг не підійматися час від часу на портреті судді в мантії та білій перуці. Інґрида здавалася спадкоємицею цього незнайомця. Не обличчям, не поглядом, а вільною, незалежною поставою. Вона також, як здавалося Клаудіюсу, вдивлялася в його, Клаудіюса, обличчя і також мружилася. І тоді ледь помітний нахил її голови і погляд ніби повторювали такий же нахил голови і погляд чоловіка, зображеного на портреті за її спиною.

– Ідо, я тебе кохаю! – прошепотів Клаудіюс, ледь нахилившись уперед.

І відчув, як вимовлені пошепки слова відірвалися від його губ і зі швидкістю метелика полетіли над столом до Інґриди. Вона їх упіймала своїми вустами й у відповідь відправила Клаудіюсу поцілунок.

Він підвівся, пройшов до її краю з пляшкою вина, наповнив знову келих коханої. Нахилився, торкнувся своїми губами її щоки, вушка.

– Дякую! – прошепотів. – Ти збудувала для нас замок!

Повернувшись на свій край, Клаудіюс урочисто підняв келих із вином. Вона підняла свій. Вони пили вино повільно, так повільно, як хворим переливають кров. Відчували, що земля під ногами стала твердішою, надійнішою. Що боги на небі не зводять із них очей. Що тепер усе буде інакше, бо у них з’явився власний світ. Він, певна річ, збігається з чиїмось чужим світом, який вони мають охороняти й тримати в красі та порядку. Але у господаря чужого світу, мабуть, занадто багато інших світів, і він не всюдисущий, не може бути скрізь. Він навіть не може бути тут. Отже, поки його немає, портрет судді на стіні цілком може сприймати Інґриду та Клаудіюса як нових господарів цього старовинного особняка.

За чверть десяту мобільник завібрував у кишені Клаудіюса, попереджаючи, що через п’ятнадцять хвилин у них щоденна «скайп-доповідь» панові Кравецю про справи в його англійському маєтку. Останні три дні він на зв’язок не виходив. Але пам’ятаючи жорсткі правила, прописані в контракті, вони все одно мають сидіти біля монітора комп’ютера і чекати до чверті на одинадцяту, після чого можна з почуттям виконаного обов’язку забути про пана Кравеця до наступного, завтрашнього вечора.

Розділ 31. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Недільні плани поїхати в Паневежис довелося відкласти. Сухий морозний день, який обіцяв приємну автомобільну прогулянку під зимовим сонцем, несподівано почався з сумної новини: помер Барсас.

Рената та Вітас уже взувалися в коридорі, коли двері з вулиці прочинилися, і в проймі зупинився, дивлячись на них відчужено, дід Йонас із баняком, в якому він завжди варив їжу для собаки. Над баняком ще здіймалася пара. У коридорі запахло сумішшю вареної картоплі, пшона і кісткового бульйона.

– Мій пес здох, – видихнув Йонас розгублено.

Потім опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях. Позадкував, вийшов на поріг і поставив його там. Повернувся в коридор, уже зачинивши за собою двері.

– А ви куди? – спитав, дивлячись на Ренату.

– Я ж тобі казала, в Паневежис. Вітасу показати та закупитися. Там крамниць більше.

– Так, – Йонас кивнув. – Ну, їдьте! А я його закопаю.

Рената та Вітас перезирнулися.

– Та ми можемо й іншим разом поїхати, – невпевнено сказав Вітас.

– Авжеж, – підхопила Рената. – У будній день навіть буде краще! Може, і ветлікарню там подивимося! – Вона кинула погляд на Вітаса.

Хлопець засмучено похитав головою.

– Далася тобі ця ветлікарня! – зронив він неголосно.

– А хіба тобі нецікаво? Ти ж ветеринар! – зашепотіла Рената і тут же зніяковіла, помітивши на собі дивний замислений погляд діда.

– Ви так балакаєте, ніби вже сто років разом живете і набридли одне одному, – сказав він без злості. – Можете їхати, я впораюся!

– Ні, – рішучіше сказав Вітас. – Я допоможу. Земля ж мерзла.

Біля шести поздовжніх могильних горбочків, у продовження цього сумного білого ряду застукали дві лопати рискалями по мерзлій землі. Лопата Йонаса стукала нечасто, він зупинявся, робив паузи, а потім із силою опускав її у землю, і лопата дзвеніла у відповідь, ударившись і відбивши від вже очищеної від снігу поверхні кілька земляних крижинок. Лопата Вітаса стукала по землі частіше. І саме лопата Вітаса пробила перший земний лід і увійшла під його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю. Промерзлий шар не перевищував кількох сантиметрів. Далі копати було легко, і майбутня могила Барсаса поглиблювалася на очах.

Дід Йонас втомився, зупинився, встромив рискаль лопати в лід під ногами і обіперся на її держак.

– Бачиш, мій останній собака мене покинув, – сказав він, спостерігаючи за Вітасом, котрий продовжував працювати.

Парубок кивнув. Кинув на старого повний співчуття погляд.

– Годі! Не людина ж! – зупинив його через кілька хвилин Йонас. – Стривай, я зараз!

Він зайшов у будинок. Повернувся звідти зі шматком теплої шинельної тканини.

– Допоможи! – попросив, зупинившись біля Барсаса, що лежав на снігу перед будкою.

Переклали вони на розстелений шматок тканини мертвого собаку. Йонас закутав його.

– Тепер не замерзне, – промовив дідуган із сумом у голосі. Здійняв погляд на Вітаса. Той усе збагнув.

Узявшись удвох за краї згортка, чоловіки підняли загорнутого в шинельну шмату Барсаса й опустили на дно неглибокої могилки. Потім засипали її.

– Треба буде додати землі, коли потеплішає, – сказав Вітас.

Дід кивнув.

– Пішли, пом’янемо! – скомандував він.

Перед тим як зайти на половину діда Йонаса, Вітас зазирнув до себе і застав Ренату за пранням – у ванній кімнаті щодуху гула пральна машина.

– Ну все, закопали! – доповів Ренаті Вітас. – Я піду у нього посиджу трохи!

Посидіти у Йонаса Вітасу особливо і не вдалося – старий налив собі і хлопцю по чарці зубрівки, випили, а потім дід вирішив лягти відпочити.

Вітасу не хотілося йти від діда, але довелося. У коридорі він одягнув куртку і черевики і знову вийшов надвір. Постояв біля порожньої собачої буди, підійшов до комори – двері були зачинені. Прогулявся до ближнього лісу, вслухаючись, як потріскує під ногами снігова кірка.

На небі сяяло сонце. Світило легко, прохолодно та байдуже.

Вітас задер голову і дивився на світило кілька хвилин, дивуючись, що зовсім воно не яскраве й очам від цього перегляду нітрохи не боляче. Сонце немов також було вкрите крижаною кіркою, що не пропускала сонячне тепло вниз до людей.

Утомившись дивитися вгору, Вітас вирішив пройтися до найближчого покинутого хутора. Але коли дійшов до будинку та комори, то допетрав, що покинутим це господарство називати не слід. Усі двері були зачинені на новенькі навісні замки. І хоча жодних слідів на снігу подвір’я та навколо дверей Вітас не побачив, але з поваги до людей, котрі навісили замки, подався геть від чужої землі.

Коли сутінки почали фарбувати відступаючий день, Вітас відчув голод і повернувся в будинок.

– Нудно тут у вас… – вирвалося у юнака, коли зайшов до кімнати.

– Може, й так, – відповіла Рената. – Але нудно буває тільки тоді, коли нема чого робити!

Ці слова прозвучали, як докір. Адже Рената саме розкладала на постеленій поверх столу цераті випрані сорочки Вітаса.

– Це я так, – пішов він назад. – Просто пройшовся. Дід твій саме відпочити приліг.

Зайшов Вітас на кухню, відрізав кусень чорного хліба і змайстрував бутерброд із шинкою.

Рената поставила в правому кутку дошку для прасування, витягнула праску. Хотіла було увіткнути виделку праски в розетку, але побачила, що та зайнята. З неї стирчала стара виделка, від якої дивний грубий дріт тягнувся до «чорної скриньки», що стояла під стіною в сумці.

– Можна твою «чорну скриньку» вимкнути? – В голосі Ренати прозвучали нотки роздратування.

– Взагалі-то вона твоя, – відповів із кухні Вітас і тут же вигулькнув звідти. – Ну, або наша! – виправився він.

Рената нахилилася, висмикнула за шнур виделку з розетки. Ввімкнула праску.

– Чим ти думав, коли її сюди віз? – спитала спересердя.

– Не гнівайся, – попросив Вітас. – А то вона все записує! Це все ж магнітофон!

Рената невдоволено похитала головою й промовчала. Взялася за прасування.

Вітас вийшов із кухні.

– Може, хочеш сам попрасувати? – спитала вона, не витримавши його погляду, який здався їй поблажливим і співчутливим одночасно.

– У мене так не вийде, – м’яко відповів Вітас.

Годині о сьомій вона зварила вермішель і відправила Вітаса покликати дідуся на вечерю.

– Він не відчиняє, – повідомив Вітас, повернувшись із коридора.

Рената сама вирішила покликати старого Йонаса. Гупала з хвилину в двері і, не дочекавшись відповіді, зайшла. Старого в оселі не було. Вона взулась і накинула куртку. Вийшла в морозну темряву. Пройшлася до комори і побачила діда, котрий сидів на винесеному з дому стільці біля могили Барсаса. Дід сидів нерухомо, комір кожуха був піднятий і закривав його сиву голову майже до тімені.

– Ти замерзнеш! – гукнула Рената.

Підбігла до нього, присіла навпочіпки, зазирнула в обличчя.

– Не замерзну! – вперто промовив старий Йонас.

– Слава Богу! – видихнула з полегшенням внучка. – Я злякалася, що ти вже замерз!

– Та я тільки п’ять хвилин, як вийшов, – зізнався дід. – Захотілося відчути, як воно – бути собакою взимку і на холоді…

– Я вечерю спорядила, прийдеш?

Дід похитав головою.

– Посиджу поки тут. Їсти все одно не хочеться.

Повечеряли вони вдвох, а потім Рената попросила Вітаса скласти дідові компанію у дворі.

– Візьми бальзам і чарки, побалакай із ним, а потім заведи у будинок! – попросила вона.

– Ну, ти з мене якогось соціального працівника робиш! – без злості виголосив Вітас, піднявшись з-за столу.

Одягнувся, вийшов із стільцем надвір. Сів поруч із Йонасом, налив дві чарки «Жальгіріса». Одну дідові простягнув.

– Для зігріву! – сказав.

Старий чарку взяв. Випив одним ковтком, крякнув і повернув. Недовго думаючи, Вітас наповнив її ще раз, а свою також одним ковтком осушив.

– Ви тут усе життя прожили? – спитав, простягаючи другу чарку.

Дід кивнув. Узяв чарку, але до рота не доніс. Затримав у руці.

– Так, – сказав старий. – Від початку й до кінця.

– І як? Як тут жилося? – Вітас намагався розговорити діда.

– Жилося, – відповів той. – Спочатку добре, потім гірше, а потім, коли дружина померла, тоскно було, та Рената сумувати не давала.

– А її батьки? – обережно спитав Вітас. – Вона про них згадувати не любить…

– А що вона може про них сказати, якщо їх і не пам’ятає майже! Тільки по світлинах… Вони поїхали за кордон, коли їй років із шість було. Сказали, що на три місяці. Грошей заробити. Батько її там і похований, за кордоном. А мати, – дід Йонас зробив паузу, випив чарку бальзаму і простягнув порожню Вітасу, – а мати згинула. Також, мабуть, померла.

Вітас випив свій бальзам і знову наповнив чарки.

– І що, ви її не шукали? – здивувався хлопець.

Старий Йонас заперечливо похитав головою.

Помивши посуд, Рената занепокоїлася. Одяглася. Знову вийшла надвір.

– Ви тут ночувати зібралися? – спитала сердито у двох підпилих чоловіків.

– Забирай його додому, – запропонував Йонас.

– Ні, ви обидва підете, – твердо сказала вона.

Так твердо, що і дід, і Вітас заворушилися, піднялися зі стільців, аж захрумтіла сніжна кірка під їхніми ногами. Позаду, слідом за ними, несла на поріг будинку два стільці Рената: один старий і легкий, з кухні – Йонаса, а другий важчий і новіший – зі своєї кімнати.

– Я пляшку й чарки там забув! – зупинився раптом Вітас.

– Ніхто за ніч не вип’є, – викрикнула неголосно Рената. Нотки роздратування прозвучали в її голосі вже явно.

І Вітас слухняно продовжив путь. Короткий зимовий путь до порога будинку, в якому тепер жив.

Розділ 32. Земля Заксен

Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то і земля була б квадратна. Всі кути були б прямими, і було б набагато легше та зрозуміліше нею пересуватися.

Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то в землі було б набагато більше залізної руди та вугілля. Й усі ці мінеральні багатства лежали б на зручній глибині та біля дороги, якою до них можна було б під’їхати. Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то і всі люди, що заселили землю, також були б німцями. Бог-німець не став би заселяти землю французами чи греками. Навіщо воно йому?!

Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би створив німця та доручив би йому підготувати креслення майбутньої землі з докладним описом усієї необхідної для існування землі інфраструктури. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би попросив свого заступника-німця для створення Литви виділити половину якогось зручного для проживання континенту, де жилося б не спекотно, і не холодно, де земля охоче годувала би своїми корисними солями всіляку їстівну рослинність, де тварин і птахів було б набагато більше, ніж людей, де не було б гір, але чергувалися б ліси із річками та озерами.

Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би обов’язково створив французів і попросив їх займатися виноробством, створив би поляків і попросив би їх робити найсмачнішу горілку та найсмачнішу ковбасу в світі, створив би чехів і попросив би їх обмотати весь світ своїми звукопередавальними дротами, аби всі в світі мали доступ до музики та до радіоновин. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би ніколи не зміг вирішити: кому можна довірити писати новини для такого всесвітнього дротового радіо.

Але Бог, котрий сотворив землю, не був ні німцем, ні литовцем, не був ні французом, ні голландцем. І тому Бог створив литовців, німців, французів і голландців і сказав їм, аби вони самі свої країни облаштовували з його найвищого веління.

І подалися вони будувати свої королівства, відволікаючись іноді на розмноження, а іноді, після епідемії чуми чи холери, після кожної з яких знову доводилося відволікатися на розмноження, щоб було кому ці королівства будувати.

Повз лавку, на якій сидів, оповитий дивними думками, мандрівник із дерев’яною ногою, прочимчикувала гладка білявка, штовхаючи поперед себе візочок із дитиною. Невідомий Кукутісу малюк муркотів, а мама дивилася на дорогу попереду візочка, споглядала строго та монотонно. Її погляд відбивав своєю нерухомістю нерухомість її думки. Нерухомість думки робить рухи людини ритмічно одноманітними та правильними в геометричному сенсі. Це Кукутісу було відомо давно, ще з часів війни. Тоді ті, хто постійно думав, частіше висували голову з шанців і тому й вмирали частіше. А ті, у кого думка виявлялася нерухомою, так і сиділи нерухомо і з ровів не визирали. Тому і вижило їх більше, хоча багато хто й стали каліками.