Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Чому ви пішли самі? – Мирон узяв її за плечі, вона тремтіла і була німою. – Я вийшов слідом за вами. Скажіть, що трапилось? Ви такі бліді…

– Я… я сп’яніла…

Мирон нахилився до Віри, і вона чекала. А коли побачила в його очах невимовний жаль, мабуть, до себе самого і зрозуміла той жаль, сказала:

– Ви хочете мене ще побачити?

– Хочу… Мушу вас побачити…

– Я прийду. Сюди, на це місце. Післязавтра вранці. В неділю.

Надійшов трамвай. Віра не подала руки, ступила крок, другий і побігла не оглядаючись.

Мирон дивився вслід за трамваєм і думав, чи не вдруге його доля – подібна і не така – зустрічається йому тут, на вузькій вулиці замарстинівського передмістя?

III

Шинкарук повертався з Коломиї пішки через Сакатурські правці. Смалило сонце, тополі чахли над берегом, висихав Прут у своєму жолобі, тулився до ріні, але й вона не була холодною, і Прут задихався від спеки.

Не чекав на чайку – вона бовваніла на тому боці; навхрест складені жердини сохли і тріскали, давно не зволожувані; скинув черевики і, підкачавши штани, пішов убрід.

– Жабі по око, – сказав уголос і сам не чув, що сказав; кляв гостре каміння, яке лізло в підошви, і не пам’ятав своїх прокльонів. Думками він тепер був не тут. – Добре, що хоч Віра у Львові, – прошепотів, а самому хотілося кричати отут, серед пустинного зарінку: – Що робиться, звідки йде зло?!

Та ніхто його не почув би – ні ті, що вірять богам земним, ні ті, що небесним, та й боги не почули б.

Не міг простити собі самому, що розпочав оту всю тяганину. Але ж просила братова не в одному листі: «Ви, шваґре, зробіть це не для мене, ми з вами незнайомі, для брата зробіть, який вас так любив. Він не винен, присягаюсь дитиною, не винен. Сам приїхав до Харкова після того, як Львів зайняли пілсудчики, захистив дисертацію, коли повернувся з експедиції на Землю Франца-Йосифа, комуніст – і от забрали. Я не мала від нього жодного листа, не знаю, де він. Писала скрізь, але відповіді не одержала. Може, вам, шваґре, пощастить дізнатися хоч що-небудь про нього. Добийтеся, щоб переглянули справу, і я впевнена – все це жахливе непорозуміння залишиться лише поганим сном».

Ще в минулому році Шинкарук радився з партприкріпленим Скакуновим. Розповів йому про свій клопіт.

Спокійний і неговіркий Скакунов, колишній вчитель з Херсонщини, любив працьовитого Шинкарука. Він давно знав про те, що брат Шинкаруків репресований, але не нагадував, не розпитував – рана болить, як би її не завдали: вмисне чи випадково, справедливо чи незаслужено. Зі співчуттям глянув на Шинкарука, сказав:

– Замішані в націоналізмі не підлягають ніякій реабілітації. А брат ваш… Щось мусило там бути…

– Не вірю в це! – Вчитель звів до грудей стиснуті кулаки. – Він був соціалістом ще в юності, крайньо лівим. Часто у нас з ним були суперечки. Я… належав до тих, поміркованих… У Харкові Михайла прийняли в партію.

– Будьте розсудливі. А написати генеральному прокурору можете, за це вам нічого не скажуть.

І Шинкарук написав. Майже рік не було відповіді, аж сьогодні його покликали.

У приймальні Коломийського відділу НКВС чекають виклику два мовчазні клієнти. Черговий біля столика з телефоном теж мовчазний. По обидва боки приймальної кімнати – високі двері, оббиті дерматином.

Шинкарука викликали поза чергою.

В кабінеті на фронтальній стіні – портрет Берії. Пронизливі очі сховалися за пенсне, недовірливо блимають на відвідувача.

– Оперуповноважений Шкрупила, – не підводячись, підкреслено чітко представився чекіст. – Прошу сідати.

Шинкарук придивився до червоних кубиків на синіх петлицях оперуповноваженого. Не знав добре ранґів радянських військовослужбовців, проте догадався, що в цього звання невисоке. А він хотів би порозмовляти з начальником районного відділу.

– Ви писали, – підвів Шкрупила важкі, свинцевого кольору очі, пильно глянув на вчителя, – до генерального прокурора в справі вашого брата Михайла Шинкарука?

Питання прозвучало, як початок допиту. Шинкарукові похололо біля серця.

– Так… писав.

– І чого ви хотіли?

– Дізнатися, де він і чи…

– Це вам конче потрібне? Для чого?

– Як для чого?… Сім’я в нього, дитина…

– І ще для чого? – підвищив тон оперуповноважений.

– Хотів просити переглянути справу. Можливо… невинний. Адже могла зайти помилка…

– Бідний, невинний радянський мученик! Добре вас тут підкрутили! – Шкрупила змахнув рукою, схопившись з-за столу. Опанував себе, сів у крісло.

По борознявому обличчі Шинкарука котився піт. Мовчав.

– Отож, – мовив оперуповноважений. – Одного поля ягідки – ви і ваш брат. Я так гадаю.

Руки в Шинкарука трусилися. Він боязко оглянувся, коли рипнули з сусідньої кімнати двері і до кабінету увійшов літній чоловік у цивільному.

«Мабуть, начальник», – подумав Шинкарук, але вже не наважувався просити в нього аудієнції. Хотілося як можна швидше вийти звідси.

Чоловік у цивільному підійшов до вчителя і подав руку.

– Шинкарук? Знаю, знаю… Славний лікнепівець району, так? Це ви у справі вашого листа прокуророві?

– Так…

– Ми вже вирішили справу, – втрутився оперуповноважений.

– Ага… А немає у вас питань до мене?

– Ні… немає, – заперечливо сказав вчитель, втомлено зітхнувши.

«Вивезуть, – це перше, про що подумав Шинкарук, зачинивши за собою двері кабінету. – Як Якубського».

Він ішов навпростець, забуваючи про спеку і втому, а в голові, мов шашіль у старих меблях, товклося одне: «Добре, що хоч Віра у Львові». З ним віталися знайомі, а він механічно кивав головою і не зупинявся ні з ким на розмову. Але на Каменецькій горі в Сакатурському лісі зустрів Опришка.

Худий, гачконосий, понурий, він був, зрештою, таким, як завжди. Та Шинкарукові здалося, що Андрій якось вороже глянув на нього.

Від спраги Шинкаруку пересохло в горлі, він хрипко привітався і хотів минути голову загайпільського колгоспу, але Опришко зупинився сам.

– Стурбовані ви якісь нині, вчителю. На поїзд не встигли, що пішки?

– Не встиг…

Шинкарук витер хустинкою піт з потилиці, сягнув рукою в кишеню, витяг кисет і став крутити цигарку.

– Куріть, Андрію.

Закурили.

– На нараду до Коломиї їздили?

– Ага… На нараду.

– А учні з ким?

– Таж є… Марта Яківна є. Та й чи то на Шинкарукові світ клином зійшовся? Треба буде, знайдуть іншого.

Не спідлоба, як завжди, а прямо вчителеві в очі глянув Андрій і помітив на його широкому обличчі тривожну журу.

– Не за брата часом кликали? Кликали… Кирчаєв прийняв вас?

– Ні, Шкрупила…

– A-а, опер… А до Кирєєва чому не зайшли? Він же начальник.

– Начальник заходив. Справа вияснена…

– Не журіться. Багатьох тепер кличуть, навіть членів КПЗУ. Перевіряють. Видно, так треба…

Шинкарук змінився на обличчі, м’ясисті губи болісно сіпнулися, він схопив Андрія за плече:

– Чому, ну чому таке недовір’я? «Одного поля ягоди!» Я ж впевнений, що брат невинний. А якби й так, то чому повинен відповідати за нього я, чому діти мої мають покутувати за свого стрия?

– Хто вам казав?

– Бо вивозять. Самі знаєте. Колись шкодив Єжов. А зараз?

Андрій смикнув плечем, і його запалі під лоб очі налилися злом.

– У тих Млинищах чи в Хімчині сволоту позабирали, а ви панську сльозу за ними пускаєте. І у владу нашу зневірюєтесь, бо один раз власна шкіра затерпла! Не вивезуть, спіть спокійно і думайте, як ото Яким або Пушкар, лише про свою спину!

Низька кремезна постать вчителя виросла, коротко стрижені вуса наїжилися, здавалося, зараз він крикне, вилається.

– Про себе… – сказав несподівано м’яко. – Про себе… – похитав докірливо головою. – Коли я весь свій вік чужих дітей виводив у люди, не думав тільки про себе. І не для себе корплю тепер у школі вдень і ввечері! – вже кричав учитель. – І ви не маєте права, не маєте права, Опришку!

Він круто повернувся і швидко зник за горою в густих ліщинових заростях, залишивши на стежці збентеженого Андрія.

Діждався Богдан ще одної вакаційної неділі. Хлоп’ячі будні збігали в полі.

Свої нерозлогі морґи Шинкарук обробляв сам, робітників не наймав ніколи. Він любив господарство і привчав до сільської роботи дітей. Тому-то селяни були з учителем запанібрата, а Віра й Богдан довге літо проводили разом з сусідськими дітьми на вулиці, на пасовиськах і з сапою на похилих загонах.

Нинішнє літо було для Богдана не таким, як попередні. Він закінчив у Коломиї сьомий клас з відзнакою. Замість табеля отримав свідоцтво про неповну середню освіту – документ, який свідчив, що Богдан розпрощався з дитинством назавжди.

А насправді це прощання відбулося раніше. І тому він ображався, що мама й дотепер вважає його дітваком, досі контролює, які він читає книжки, і сюсюкає, як до маленького: «Богданю, рибонько, дитинко!»

Крім добрих оцінок у свідоцтві, Богдан приніс ще й два значки – тсоавіахімівський і ГПО, похвалився, що на другий рік приймуть його в комсомол. Не розумів тільки, чому мати нахмурилась і заборонила йому показуватися в селі з цими відзнаками.

Набагато кращою була зустріч з батьком. Він назвав хлопця козарлюгою і не дуже його засмутив, коли замість велосипеда, на який тайкома надіявся Богдан, подав сапку в руки і сказав:

– Ходім, сину, сапати кукурудзу.

Богдан давно мріяв про цей день, коли вийде разом з дорослими в поле, займе свій загін і гнатиме його від гаю до дороги. Дорогою йтимуть люди й вітатимуть: «Дай, Боже, щастя!» – а він, розмашисто витираючи піт з чола, відповідатиме: «Дякую за слово добре, дай, Боже, щастя й вам!»

Романтика сільської праці трохи зблідла, коли почали мліти руки, а сонце без жодної поблажливості до його молодого віку безжалісно пражило від самого ранку до надвечір’я. Але Богдан не скаржився. Щоранку, перемагаючи біль у суглобах, схоплювався з ліжка, обливався холодною водою і виходив на загін першим, із задоволенням мацаючи стужавілі мускули рук.

Зате неділя була його. З самого ранку Богдана немає вдома. Ще далеко до того часу, коли добре продрухаються люди, приберуться й потягнуться стежкою до церкви, а він уже обійшов царини і прибрів на потічок, у довгу жолобину між шпаївським узгір’ям і горбатою загайпільською толокою.

Повітря, настояне на ранішній прохолоді і густому запаху акацій, свіжою патокою пливе понад долиною і заповзає, ховаючись від сонця, під крони вільх, припадає до холодної чорної ріні, до слизьких водоростей і кислуватих лопухів. А потічок, дбайливо виминаючи високе каміння, квапно перебігає, напружено морщиться на своїх вузьких перебродах, а над ним гойдаються, ніби підвішені на ниточці, комахи-русалки, завмирають у одній точці, дрібно тріпочучи голубими крильцями; шугають проти течії воронобокі мересниці і кумедно булькають угору за комарами.

Це улюблене Богданове місце. Тут його ніхто не бачить, не покличе, не розвіє думок. А їх у нього багато, та не всі можна навіть висловити.

Хіба передаси словом п’янкий запах чебрецю або колір жовтоцвіту, що жахтить під берегом на сонці, чи тремтливий багрець бузькового вогню, розлитий по мочаруватій леваді? Хто повірить йому, що тільки тут, пригорнувшись грудьми до м’якої трав’яної бараниці, він відчуває, що повернувся додому? Кого цікавитиме те, що лише на цьому місці він може найкраще осмислити прочитане, почуте, бачене?

А коли вгледишся в небесну блакить, тоді мислиш зовсім по-дорослому. Та не всім думкам можна самому дати лад. Тоді він іде до батька, а його батько не такий, як інші, – він товариш, друг і мудрець.

Над зеленим тунелем у високості горить сонце, довкола сонця безмежний простір холоду, проміння безслідно пропадає в безвістях, і тільки земля, така малесенька порошинка, бере собі частину тепла і творить з нього життя. Одна земля і одне сонце… Це було б зрозумілим, але сонць і планет, так пише книжка, не тисячі, не мільйони, а без кінця. Як збагнути це «без кінця»? І чому до болю в голові хочеться зрозуміти?

А може, це Бог? Ні. З богами покінчено давно…

Минулого літа сидів отут і вимовляв слова «отченашу» – борг перед Богом, вранці забув помолитися. Богдан змалку молився. Колись поставав у його уяві добрячий дідуган, який усе знає. Потім зрозумів, що бородатий бог – це казка. Є вічний і всесильний невидимий дух, який існує всюди. Цей дух народив сина і послав його на землю… Богдан враз спіймав себе на блюзнірській думці: адже планет безліч, то хіба на кожну з них Бог послав своїх синів і всі вони називалися Ісусами? Тут щось не так… «Це також казка, видумка!» – жахнувся хлопець, струсонув головою, щоб прогнати сумніви, бо ж страшно: батько й мати вірять, а він… Ні, ні! Швидко повторював слова молитви, але вони уже звучали якось дивно пусто, а зовсім нові, чужі думки били молоточком по мозку і вистукували тільки заперечення того всього, у що вірив дотепер.

Він утікав тоді з левади, втікав від самого себе, але не міг уже позбутися нав’язливих сумнівів і перестав молитися. А вночі снився йому розсерджений Бог. Він потрясав над його обличчям кудлатою бородою і душив кощавими пальцями за горло. Цілими днями ходив, наче струєний, все боявся кари невідомої сили, а найбільше тієї порожнечі, що глухо стугоніла в грудях.

Не витримав. Увечері, коли мати вже спала, а батько допізна працював над річними звітами, він зайшов до нього в кімнату.

– Тату…

– Ти ще не спиш? А я просив не заважати, – не відриваючись від паперів, промовив Шинкарук.

– Я мушу щось сказати, татку…

Шинкарук відчув тривогу в голосі сина, різко повернув голову, глянув і весь насторожився: він дотепер не задумувався над тим, що цьому довгов’язому хлопчині минуло чотирнадцять років. У нього, напевно, є свій світ думок і запитів, і його батьківська порада зараз як ніколи потрібна Богданові.

– Що трапилося, Богданю? – Він простяг руку, щоб погладити хлопця, і опустив її. Побачив: син уже не хоче, щоб його пестили, він чекає, коли з ним поговорять, нарешті, як з дорослим.

Шинкарук встав. Богдан мовчки переступав з ноги на ногу.

– Татку, я… я вже не вірю в Бога.

Батько зміряв поглядом сина з ніг до голови, випростався і, здавлюючи задоволений вигук, чмихнув у вуса.

– Переконали вчителі?

– Ні, я сам…

– Са-а-м?

– Так-так! – блиснули Богданові очі. – Нам казали, що Бога нема, але я вірив мамі, та й ти… А тепер зрозумів, що на інших планетах ніхто не може знати нашого Бога, що його самі люди на Землі видумали… Але мені страшно, татку… Ні в що не вірити?…

Шинкарук узяв сина за рамена і посадив у крісло.

– Я теж атеїст, Богдане.

Хлопець схопився. Він ніколи не підозрював, що батько безбожник. Адже мати запевняла: тато молиться, а у школі говорить те, що мусить. Разом з бентежним здивуванням прийшло до Богдана незвичайне відкриття: перед ним стоїть його однодумець, друг!

– А мама?

– Багато людей вірять… Але пройде певний час, і Біблія стане казкою для дітей. Та головне не це, синашу. Людині треба в щось вірити, на те вона людина.

– У що?

– Приглянься до життя. Ти мусиш дорожити своєю землею і знати, за що нею дорожиш. Це справа не одного дня, Богдане. Любити рідний край, пити рідну мову, як джерельну воду в спеку, поважати працю людей, ненавидіти тих, хто чинить зло, а любити тих, хто добро творить, – це велика, добра віра.

Богдан заворожено слухав батька. Він не міг одвести від нього очей і відчув, як вірить цій людині, що є його батьком. Примруживши від щастя очі, притулився до його грудей. Шинкарук давно не схилявся до синового чуба, що пахнув сонцем і суницями. Крадькома витер зрадливу сльозу.

Легко пройшли батькові слова через призму конкретного життя, яке оточувало Богдана. Він бачив тільки добро на землі і людей, які творять добро, і любив їх. Не питаючи дозволу матері, вступив до піонерської організації. Обурювався, коли вона забрала в нього галстук, сказавши: «Індиків лякати будеш», не розумів, чому мовчав батько, коли він похвалився, що за рік стане комсомольцем. Адже тато мусить вірити в те саме, що й Богдан. Бо ж у що інше?

Богдан ліг долілиць на землю. Вчора підгортав картоплю, ще трохи мліє поперек. А земля пахне листям кульбаби, чорнобилем, пахне свіжим молоком, немов на цьому місці тулилась до трави корова повним вим’ям, пахне вощиною і житнім хлібом. І здається Богданові, що сьогодні він, як ніколи дотепер, відчуває, як міцно можна любити свій край.

«Ні, хто вірить у богів, той не може по-справжньому вірити в людей».

Над потічком співали хори беріз. Він завжди їх чув. Ще в ранньому дитинстві будився серед ночі від співу беріз за вікном. Тоді він вірив, що це співають ангели. А тепер вчував у цій мелодії пісню всієї землі, прекрасної, чистої, повної світла, зелені й добра.

Далеко, в тому боці, де Коломия, почулися глухі вибухи. Густо – один за одним. Богдан підвівся, вибіг на леваду. Що це? На небосхилі висіли білі м’ячики дивних хмаринок. Вони з’являлися густими зграйками то в одному, то в іншому місці і розпливалися в повітрі.

A-а, летунські вправи…

Але до струмка вже не повертався. Перейшов сіножать і подався стежкою додому.

Ще здалека почув голос батька. З кимсь розмовляв у хаті.

Богдан зупинився біля кущика бузку неподалік од вікна. Чий це голос?

– А я не прийшов вас перепрошувати, – впізнав Опришків густий баритон. – Тільки ото за Пушкаря тоді, немов спросоння… Та ви, вчителю, таки трохи мене здивували.

– У нас з вами ніколи не було зовсім однакових поглядів. Проте якщо подумати, ми завжди змагалися за одне: щоб краще люди жили на землі. І коли я поділився з вами своїми сумнівами, то це ще не означає…

– Су-умніви! Ви, інтеліґенти, надто багато сумніваєтесь. Не привезли мануфактури в кооператив – за Польщею банно, не доплатили колгоспникові за роботу – погана влада, брата вашого скривдили – давай іншу. А я люблю радянську владу, як добрий господар землю, хоч вона між пшеницею і будяка часом сплодить. Бо вірю, чуєте, вірю в справедливість нашого ладу!

– Щодо загальної справедливості, себто доцільності соціалізму, я не маю ніяких застережень. Та що тут говорити. Самі бачимо… Але мій брат – комуніст. І не один він такий. Буду відвертим перед вами. Це злочин…

Скрипнуло крісло.

– Ну, знаєте… – прошипів Опришко. – За такі розмови…

Не докінчив. Вийшов з хати, грюкнувши дверима. Богдан одсахнувся від парканця. За хвилину почувся мамин плач.

– Ти що наробив, чоловіче, що наробив? Таж він погубить нас усіх!

Богдан ще дихав пахощами землі, з душі ще не спливло зачарування красою світу – і раптом… Та що це таке? Батько не вірив у Бога і втаїв це перед ним, батько нe вірить… А стрийко Михайло, виходить, не помер? Його… що з ним зробили? Навіщо батько обманював удруге? «Опришко погубить нас усіх». Хто погубить? Радянська влада, в яку він повірив, як колись у Бога?

Богдан утікав геть від хати. Він боявся, що буде плакати, кричати, образить тата.

Блукав цілий день по царинах. Повертався додому з серцем, затроюдженим зневірою. Тепер він не мав чого покласти в душу. Любов до рідної землі… До України. Не радянської. А якої? Якої іншої України?

Застав у хаті незрозуміле сум’яття. Вчителька Марта Яківна збирала гамузом свої речі у валізку, плакала, прощалася.

– Що сталося? – спитав тривожно Богдан.

– Війна з німцями, – відповів зажурений батько.

Богдан здригнувся. Білі м’ячики хмарок на небі… Боляче вдарилось у мозок жахне, він скрикнув, здавлюючи ридання:

– А Віра, Вірочка?

Мати згорбилась над столом, обхопивши голову руками. Батько лаштувався в дорогу. Він поїде разом з Мартою Яківною до Львова і забере звідти дочку.

IV

Різноголосою тривожною луною линули над Загайпіллям вістки про війну. Бої котилися стороною, над Прут долітав далекий фронтовий гул, і лише зенітки десь далеко час від часу пугукали, і прожектори розрізували вночі чорне небо вогняними перехрестями.

Не збиралися біля читальні ґазди «на політику», як колись під час польсько-німецької війни, було не до того. Наче сніг у травні, звалилося на голови людям зовсім несподіване, і люди сторопіли. У тремтливому чеканні справжнього жаху, пожеж, голоду і сирітства жив народ у ці дні і не сходився гуртами, і не співали вечорами дівчата на вулиці.

На Пруті, нижче броду, лежав дивовижним мостом збитий німецький бомбардувальник, але й біля нього не збиралися. До літака прийшли тільки батьки двох хлопчиків-пастухів, щоб забрати останки своїх дітей. Їх розірвала бомба, коли вони хотіли помацати продовгувату блискучу диковинку.

На Дідицькому сталася також подія – помер старий дяк Пантела Бобик. Перед смертю сказав, що він не може більше дивитися на злигодні – бачив за свій довгий вік досить. Хату й поле заповів Семенові й Оленці. Коли піп Бабиняк прийшов сповідати Пантелу, він підвівся й промовив:

– Йде велике горе, отче. Будьте людиною і потіште народ хоч раз розумним словом.

За домовиною Пантели йшло півсела. Зловісною була смерть сільського патріарха.

Клим Запоточний ходив по селу, щоб відвести балачкою душу. Всюди повторював одне:

– Червона армія – не польські улани. Гаратнуть, із німця – дим та й нитка. Будете видіти.

Але його слова не втішали загайпільчан. З дня на день чекали мобілізації, не одна мати тихо піднімалася вночі з постелі, щоб постояти в узголів’ях синів, не одна дружина здавлено хлипала всю ніч на грудях сонного чоловіка.

Та мобілізації не було, і це дивувало людей. Газети приходили до Загайпілля реґулярно, в них щодня повідомлялося про успішні бої, про збиті літаки і полонених німців.

Партприкріплений Скакунов поїхав до Коломиї таки в перший день війни і не повертався, а Опришко чекав його і чорнішав з кожною годиною. Ніс ще більше витягнувся, Андрій щоранку приходив до сільської ради і запалими очима дивився на Івана Ковбанюка.

– Що це робиться, Іване?

Голова сільської Ради нічого не міг відповісти Опришкові: він також чекав розпорядження з райкому партії. Його блідувате марне обличчя почало останнім часом наливатися здоров’ям, а тепер зжовкло, як після перепою.

Бували в Опришка хвилини, коли він з жахом відчував, як до його мозку приходять зовсім чужі думки і палять, шпигають зневірою:

«Як це так? Виграти громадянську війну, а через двадцять років хитнутися від першого удару? Що сталося?…»

Та це були секунди сумнівів. Опришко йшов тоді між люди, кричав на тих, хто впадав у безнадію, підозріливо вглядався в Пушкареві очі, намагаючись вловити в них вогник зрадницької втіхи. Пушкар заклопотано поглядав на голову колгоспу і запитував про наряд на роботу, бо війна, мовляв, війною, а хліб треба буде збирати – жнива на носі. Нічого не міг прочитати Опришко на непроникливому обличчі свого бригадира, як і не знав, що вечорами виходить Пушкар у поле, пробує на зуб воскове зерно, гладить молоді листочки на вербових прутиках на межі – їх повтикав крадькома ще ранньою весною, – а тоді в його горлі клекоче злобний сміх, і він здіймає вгору кулаки: «Чекай, жеброто… Прутик деревцем стане. Два ряди головатих верб, мов жовніри на варті. Вішати вас буду на тих вербах! Щоб і внуки сотому заказували переступати межу!»

Іван поїхав до Коломиї, а повернувшись, зайшов прямо до Опришка. Є вже наказ евакуювати установи, відступ триває. Треба збиратися в дорогу.

– Втікати?! – скрикнув Андрій. Він дотепер сидів згорблений за столом і ніби й не слухав Івана. – Від кого? Від своїх людей я, Опришко, втікати буду?

– Не втікати, а відступати. Кутузов теж відступав колись.

– Кутузов… Царська армія, генерали, запроданці! А ми, ми?

– Ви завжди були засліплені, Андрію. Тому не можете нічого бачити далі свого носа. І через те вам до паніки близько. А істериків і панікерів розстрілюють у воєнний час. Зрозуміло?

Опришко охолов. Важко сперся ліктями на стіл і прошелестів зшерхлими губами:

– Не буду відступати. Армія – інша справа. Є різні маневри, відступи й наступи. А я тут залишусь. Думай як хочеш. – Підвів очі, вони налились уперше світлом. – Ліси у нас, Іване, глибокі, слава Богу. Опришкувати буду! Жодного німака в село не пущу. – Він прояснів злою циганською посмішкою і колючим поглядом штрикнув Івана, мов двома розчепіреними пальцями межи очі. – Сина візьму, Павла Циганчука, тебе, партизанку створимо, гімназистику переляканий!

– Мені в райкомі наказали бути завтра в Коломиї, – спокійно відповів Іван. – І раджу вам також іти зі мною. Підпілля буде. Але для цього згуртуватись треба. А поодинці переб’ють. І вас… Тут-таки, в Загайпіллі.

– Дідька лисого! А втім… Роби як знаєш. Тільки я не піду нікуди.

Іван обняв Опришка і пішов прощатися з рідними.

Якимиха впала на коліна перед сином і благала не йти, люди ж свої, заступляться. Чи то ж одна влада тут була, і не вбивали таки нікого. А він, Іванко, що злого кому зробив?

Іван підвів матір, цілував її висохлі щоки.

– Я повернуся, мамо. Не вік же тут будуть німці.