Жарінь. Зупинись, подорожній!

– О, аж тепер ні, аж тепер за тобою слід рутою заросте, на твоєму похороні плачу нині, синку!..

Яким стояв посеред хати, і здавалося, не рушиться він, камінний, з місця, так і вийде син за отчий поріг і не візьме на важку дорогу батьківського благословення. Схлипуючи, дивилася Якимиха на чоловіка, тремтячі руки піднесла до горла і, завмираючи, чекала: невже отак розстанеться рідний батько з сином?

Наче в спину хтось штовхнув – кинувся Яким до Івана і затрусився від здавленого крику. Все, мабуть, тут – і прикрощі, яких завдав йому первісток, і втрачені надії, що їх колись плекав Яким, виводячи Івана в люди, і батьківська любов, яку таки не вбив жаль до сина, – збіглося зараз в один кривавий болісний згусток, і старий виплюнув його страшним словом:

– А будь цей світ навіки проклятий!

Тільки Василь холодно подав руку, не дивився в очі братові.

Учора ввечері він зустрічався з хімчинським Михасюком. Михасюк сам прийшов нагадати йому про той час, коли вони удвох вікна били комуністам. «Наша героїчна дає драла, ми будемо ще воювати за справжню Україну». Василь відмахнувся од нього, але крапля злоби впала і зашипіла на незастиглій ще образі… І тепер курилася десь там, глибоко в серці, їдким димком.

Вже на порозі обернувся Іван і, прискуливши очі, сказав з притиском:

– Бачу твій настрій, парубче. Тільки гляди… Зустрінемось – звіт даси мені. За добро, а чи за зло.

– Йди, йди, – визвірився Василь і з кулаками підступив до старшого брата. – З чужими ти прийшов і йдеш з чужими. Не було тобі тут рідні: ні в хаті, ні серед людей.

Позеленів Іван. Помутніло в очах від оскаженіння, він міг би тепер убити Василя. Але серед хати стояв батько, звісивши голову, і мати – з закляклими в розпуці руками, мов живий пам’ятник одвічному материнському стражданню.

Пішов. А коли проходив через Дідицьке, зупинився. На порозі Пантелової хати стояла та, яку кохав. На призьбі повзала дитина, плакала, але мати не звертала на неї уваги, дивилася на Івана.

– Куди ви?…

Він підійшов до тину, переступив перелаз і, не думаючи про те, що може побачити Семен, обняв її по-парубоцьки однією рукою, поцілував у щоку.

– Щасти тобі тут, Оленко…

– Хай вам Бог помагає, Іване. За все добро… За мене.

На тракті догнала Івана Ганна Сторожучка. Хустина сповзла з голови на шию, злом іскрились очі, дихнула йому в обличчя пекучим докором:

– Так легко все, так просто, як дитині цяцьку показати… Куди ідеш, голово сільради, начальнику? За себе боїшся? А ми як? Погрались діточки в свободу і досить їм? Пити разом, а розплачуватися окремо, Іване?

– Ой, Ганко, Ганко… Скільки такого цвіту, як ти, змарнується. Прости, Ганнусько… Перед тобою, як перед народом, благаю прощення.

Він нагнувся до її рук і заквапився по тракту, щоб не дивитися більше на горе, на тугу, що застигла сірим силуетом при битій дорозі.

Шинкарук повертався зі Львова. Йому пощастило доїхати до Станіслава товарним поїздом – це, мабуть, був останній, посланий для евакуації військових частин, – далі до Коломиї довелося йти пішки.

Не відчував ні втоми, ні голоду. Все, що не стосувалося його неймовірного горя, було далеким, чужим, ворожим.

Віри немає, донечки!

Люди ходять, працюють у полі, діти граються в поросі, хтось хихоче в сутінках за тином, навіть пісня, мов заперечення смерті, стрепенеться то тут, то там над стривоженою землею. Мирно стоїть крислатий дуб, розпростерши чепірнате гілля над хрестом край дороги, сонце досушує стомлене колосся, а воно хилиться й покірно жде серпа; вечори скроплюють росами прив’ялі трави, споліскують короткі грозові дощі смагу з землі; люди відчиняють двері й приймають подорожнього на ніч.

І все це живе поза його горем, байдуже до нього; світ існує, як і колись, не знає і знати не хоче, що він утратив дочку!

Дратували Шинкарука безжурні обличчя, ображали розмови про щось зовсім далеке від війни і смерті, святотатством здавався сміх. Він утратив дочку, над його сім’єю нависла страшна непевність, можливо, в нього немає вже дружини й сина, а світові байдуже до цього всього, байдуже!

Кілька днів тому Шинкарук, насилу діставши квиток на поїзд, приїхав до Львова. Тут він дізнався про відступ. Але тривожні розмови, голосні команди військових і лайка водіїв на вулицях ковзали повз його увагу. Він біг провулками, боячись, що заблудиться і не знайде будинку, в якому жила Віра. Знайшов. Господиня Слівінська скорботно розповіла про те, як Віра вранці збиралася йти в бібліотеку, була веселою і зовсім не сподівалася, бідна, що її схоплять енкаведисти. Бо, прошу я вас, за цих кілька днів скільки людей пересаджали! Ні-ні, вона нічого докладно не знає. Але казала пані Зарицька, а її чоловік працював кимсь там у міській раді – то хто вже буде краще знати, – казала, що був потайний наказ арештувати як можна більше, щоб німці не мали підтримки від свідомого місцевого населення. Але най добродій Шинкарук не падає у відчай. Можливо, Віра якось врятується, а може бути, що й не арештували, тільки дивно, куди б могла подітися? Першого дня, в неділю, бомби падали за містом і біля пошти. А бібліотека, куди ходила Віра, – осьдечки.

Шинкарук, німий і безвладний, сидів у кріслі і не міг тепер пригадати обличчя своєї первісточки, тільки виразно відчув, як крізь райдугу років простяглися до нього ніжні, теплі дитячі руки, обняли за шию, а віддуті рожеві губки прошептали: «Добраніч, татусю».

Глухий стогін вирвався з грудей і захлинувся в здавлених сльозах. Шинкарук схопився з крісла.

– Куди, куди мені звернутися? О Господи!..

– Пане добрий, – ламала руки Слівінська. – До кого звертатися? Таж то басурмени, азіяти, які не тільки людей – Бога топчуть!

– Що ви говорите? Люди ж вони…

– Людиська! Ви краще їдьте додому, поки не пізно. Хто знає, що там діється? Щиро вам раджу, бо я для своїх людей…

«Так! – стрепенувся Шинкарук. – Так. «Одного поля ягоди». І щоб не залишити ні однієї, Віру тут взяли, сім’ю, напевно, вивезли, а він залишився один. Один!»

Кинувся до дверей, вибіг у коридор. Слівінська втримала його за руку.

– Пане Шинкарук… Хоч то влада має змінитися, але ви заплатіть мені ще таки карбованцями.

Шинкарук витяг з кишені кілька папірців і, не дивлячись на грушувате обличчя Слівінської, побіг сходами вниз.

…Розмовляв з людьми, кожний день приносив усе свіжі новини: німців відтиснули, німці йдуть і палять села, червоні війська вже за Збручем.

Якось байдуже було до всього. Ба ні, не байдуже. В проблисках тверезого мислення він розумів, що в своєму горі став егоїстом, що все на цьому світі вимірює лише благополуччям своєї сім’ї. «Думаєте, як Пушкар, тільки про себе». Так казав Опришко, і він мав рацію. Шинкарук картав себе, називав негідником і все-таки вище свого горя стати не міг. Ці тверезі думки були наче не його власні, а нав’язані звідкись зовні, як ота стара австрійська пісенька, що зовсім недоречно вривалася в свідомість і глузувала його батьківського горя:

Гонвед-банда і музика!Чого ж тобі, брате, ще?

«Геть, геть! Що мені до всього світу, в мене ж дочки нема, мене скривдили, знищили, то хай будуть вони прокляті!»

«Але ж, крім тебе, живе великий світ, океан людських доль! І твоя печаль чи радість – це лише крапля, а не зміст людського життя. Треба стати вище й глянути: може, твоє горе не збігається з людським? Яке ти маєш право проклинати те, чого не проклинає народ? А коли б у тебе була зараз сила виклясти для себе одного щастя – ти став би злочинцем. Адже чекаєш окупантів! Собі – мізерне добро, а лихо мільйонам? Стань вище, як ти смієш оцінювати життя людей своїм горем?»

«Дитини в мене немає… Ви розумієте? Вірочки моєї… О Господи, та невже це правда?»

Третю добу йде Шинкарук пішки. Обличчя заросле, очі спалені спекою і слізьми. Одяг просяк пилюкою, волосся злиплося у ковтуни, а сам він подібний до жебрака.

Остання подорожня ніч застала його недалеко від Коломиї. До Шинкарука довго приглядалася господиня, переморгнулася з чоловіком.

– Не бійтеся, гроші в мене є…

– Та ми не про гроші, – знизав плечима господар. – Різні люди тепер бродять.

– Я не з далеких. Загайпілля, може, чули?

Йому дали вечеряти, постелили на лавиці біля вікна. Прокинувся, коли сонце вже добре підбилося. З пасовиська втекла від ґедзів корова і мукнула під вікном, наставляючи до хати морду. Знайомий запах коров’ячого дихання обдав Шинкарука і до болю відчутно нагадав йому про рідний кут. Сьогодні буде вдома. Але як там, що?

Він одягся, подав господареві червінця. Той відхилив його руку, гірко посміхнувшись.

Зрозумів: уже нема тут радянської влади; забулося власне горе, тривожно запитав:

– Німці вже тут?

– Нікого ще не бачив. Кажуть, Україну проголосили.

– Україну?! Хто? Яку?

– Кажуть, якийсь Бандера.

Шинкарук замружив очі, продумував почуту новину. «Україна… Як це? А де військо, державний апарат? З неба впали? І Бандера… Що за один? Це якась фікція… Хоч, може…»

– А що люди на це? – спитав обережно.

– Люди – не знаю… А я… Пам’ятаю трохи Австрію, хлопчиком був. Перебідив Польщу… На Радянській Україні не набив оскоми. Жив добре. А на цю подивлюся… Хоч і її ми вже бачили. Ще у вісімнадцятому вона також ішла поперед німців чи то за ними. То була гонорова Україна, панська, як Польща… Подивимось…

– Хто знає, чи на цю Україну будемо дивитися…

– А що буде?

Шинкарук не відповів. Відчув, як його власне горе поступилося перед маревом страшного лихоліття.

У Коломиї прочитав відозву. Від імені проводу Організації українських націоналістів і її вождя Степана Бандери проголошував самостійну Україну прем’єр-міністр Ярослав Стецько. На ратуші лопотів жовто-блакитний прапор.

«Виходить, німецької влади не буде, – зітхнув полегшено. – Українська влада… Але як же це так? Хто її дав Стецькові й Бандері? Адже німці…»

Поринувши у суперечливі думки, повертався додому. Назустріч йому вибіг Богдан.

– Тато вернувся!

«Слава Богу! Не встигли…» – прошепотів Шинкарук і припав головою до синового плеча.

V

Чому так довго не можна розплющити очей? Ціла вічність проходить над Вірою, а їй несила глянути, що робиться довкола. Перед очима пересуваються якісь картини, немов коралі-вервечки в пучках набожної бабусі. Та нарешті світло вузькою смужкою прорізує мертво склеплені повіки. Стеля… Домашня, біла, і мухи зрідка мандрують вниз спинками, не боячись упасти. По боках – мальовничі стіни (ні, це не в мами), і запах постелі чужий… А-а!

– Пані Слівінська!

Гостра копичка кіс тінню відбилася на стіні, зажурене обличчя нахилилося над нею. Голубі очі серед віночка зморщок, ніби озерця між сухими берегами, заблищали втіхою.

– Я не Слівінська, я Марина… Але ти засни, засни…

Віра слухняно стуляє повіки. Їй не хочеться чи сили нема думати над тим, чому вона потрапила до незнайомих людей, чому не може ворухнути ні рукою, ні ногою. День зараз чи ніч? Вдома вона чи на своїй квартирі в господині Слівінської? Не цікавить її і те, хто ця жінка, яка назвала себе Мариною.

А може, таки вдома? Травневий ранок, набухлі росинки на осиці… «Я люблю тебе, Вірочко…» – «І я тебе, Мироне. Ти візьмеш мене з собою, бо я найкраща з квітів…» – «Ви мотлох, пані!» – «А чому, чому така сумна мелодія?» – «Сумним акордом скінчився день… Скінчився день?…»

Коралики безконечно довгого разка пересуваються в пам’яті, плутаються, губляться. Віра силкується ще раз розклепити повіки, але вони олов’яні й печуть, як перед добрим сном.

Заснула. А коли прокинулася, за вікном варився день, розпарене повітря вливалося духотою в маленьку кімнату й заносило багатоголосий гамір з вулиці, а серед гамору різко вирізнявся ритмічний тупіт сотень чобіт і уривки якоїсь рубаної пісні з уїдливим, одноманітним рефреном.

Не могла зрозуміти, що трапилося. Чужий дім, чужа пісня на вулиці, і нікого немає в кімнаті. Рвучко підвелася, та гострий біль у правому боці шпигонув аж до серця. Запаморочилася голова, нудка млість пройшла по тілу, і спина приросла до матраца. Боязко повела рукою по тілу – товстий шар бинтів туго опоясав її попід груди. Намацала пальцями зашкарублий круг – засохла кров?

Ага… Була неділя…

Здригалися будинки від гуркоту бронемашини, з-під коліс гармат злякано виривалися клубки куряви й стелилися тривожним маревом над промисловими кварталами, кричали сирени фабрик, і кричали люди на вулиці.

А Віра стояла на тротуарі, схопившись позад себе за дерев’яну огорожу біля ветхого будинку на Замарстинівській, і безпорадно дивилася в гаряче червневе небо.

Рожеві півонії сивіли за парканцем від пилюки й страху, трусився круглоголовий стрижений клен, хтось штовхнув Віру і грубо вилаявся: «Роззява!», пробігли з карабінами бійці, і гахнув вибух зовсім недалеко, біля шкірзаводу.

Що це? Війна?!

Неначе сама смерть зірвалася з ланцюга й завила, затанцювала на небі й понад землею в божевільній радості.

Не вірячи, що це таки війна, Віра підбігла до незнайомого чоловіка, що квапно проходив мимо неї, схопила його за полу піджака й переляканим поглядом благала заперечної відповіді:

– Що це, війна?

– Ні, забава! – різко звільнився чоловік з її рук, та, повернувши за будинок, зупинився й крикнув:

– Чого стоїш? Цяцю в небі побачила?

Вернувся, схопив її за руку, і обоє впали ниць. Металевий рев, пронизливий і кровожерний, пронісся понад димарями – розшаліла смерть гуляла безкарно над громаддями будинків і гасила хижу спрагу над Полтвою, вириваючи камінь і мерву у блакитне небо. Застогнала земля, просячи рятунку, така ж безпорадна, як і люди.

Піднялись, Віра побігла за незнайомим чоловіком. Де заховатись? Але в цю мить згадала, чого прийшла сюди раннім ранком аж з другого кінця міста, висмикнула руку і майнула на вулицю. Ще раз, зовсім близько, ригнула смерть полум’ям і димом, та Віра вже не бачила й не чула ні вибухів, ні зойку поранених, ні шроту цегли та каміння, що падали з неба й кришилися на бруку, ані свисту осколків.

Бігла, та не додому, а вниз, навмання, не втрачаючи надії, що таки зустріне його, адже він не міг злякатися. Впевнена була, що ні камінь, ані осколок не сміє її зачепити, поки не побачить вона Мирона, поки не скаже, що любить його так, як жодна жінка в світі не вміла любити, бо не тільки наснила, вимріяла його в дівочих мріях, а й сама доспіла після зустрічі з ним, як вишня в червні.

Вірила… Мелькали поруч вікна будинків і чиїсь злякані очі, шалений трамвай котився вниз без гальм, залізний птах, наче коршак, падав просто на неї і піднімався, лютий і жорстокий, понад фабричними трубами до неба.

І тут сталося щось неймовірне. Високий будинок з вежею розсипався перед її очима, ніби складений з дитячих кубиків. Сліпучий блиск, шум у вухах, поштовх у бік. Може, скрикнула, а може, й ні. Заскрипів пісок на зубах, не стало неба, міста й людей. Тільки перед самими очима – щербатий кусень цегли, червоний, як згусток крові.

Ще пам’ятала, як хтось цупкими руками брав її під шию і під коліна, усвідомила, що стала враз дивно важкою, чула, як дихав хтось у її обличчя і шепотів: «Віро, Вірочко…»

Хто це був? Той самий незнайомий чоловік? Але звідки міг знати її ім’я? І де вона зараз? Що сталось, зрештою, на світі? Хто співав на вулиці маршову пісню по-німецьки?

Повела головою, спитала кволо:

– Де я?

Скрипнули двері. З маленької темної кімнати вийшов невисокий чоловік у шкіряному засмальцьованому фартусі, у кашкеті дашком назад, з шевським молоточком у руці. Він квапливо кинув молоток у кут на підлогу, витер долоні об фартух, і густе павутиння жилок на дрібному обличчі налилося багрянцем.

– Хвала тобі, Господи! – зітхнув і, склавши руки на грудях, сів скраєчку ліжка біля Віри.

Віра повторила ще раз те саме запитання.

– Не турбуйтеся, будьте спокійні… Ви, пане дзєю, під щасливою планетою родилися або в кошулі. Тепер усе гаразд… Більше двадцяти душ під тим будинком пропало. Та й вам було три чверті до смерті.

Віра хвилювалася все більше. До неї повністю поверталася свідомість, але дівчина не знала нічогісінько. Не мала уявлення, що це за чоловік із обламаними нігтями на пальцях і з видовженим уперед обличчям, наче він весь свій вік дивився напружено в одну точку.

– Хто ви? Куди я потрапила?

Чоловік зрозумів, що хвилюватися дівчині не можна, і поквапився розповісти коротко про все.

– В той день, коли розпочалася війна, – це мені розповів мій племінник, – ви мали зустрітися з ним. Мене це нічого не обходило, – обачливо застеріг, – то така справа, що нікого не минає. А він ще вдосвіта дізнався про все це лихо і таки відразу кудись там пішов. Куди – не знаю, бо то ніц мене не обходить, але через те запізнився на рандку.

– Ми-рон? – кинулася Віра.

– Так-так, наш Мирко. Тільки ви обіцяйте, що слухатимете спокійно. Лікар заборонив вам нервувати… Я – Миронів вуйко, Казьо Сарабай. Він живе, тобто жив… у мене. Але най це буде між нами… Ну, і, пане дзєю, маєте велике щастя, що він таки вийшов. Це ж Мирон вас приніс ледве теплу.

Щаслива усмішка ледь торкнулася вуст дівчини і відлетіла, злякана.

– Де він тепер?

– Оцього я не знаю, паннунцю. Тепер ніхто нічого не знає. На фабрику я вже не ходжу, роботи ніхто додому не приносить, а я стукаю по старих шкарбунах молотком і знову, як за Польщі, вдаю дурного.

– Та скажіть, ради Бога, що сталося?

– Ах, я забув, що ви нічого не знаєте! У Львові… німці.

Віра заперечливо мотнула головою, злякані очі вп’ялися в зім’яте Казьове обличчя.

– Не може бути…

– Саме так, – зітхнув Казьо. – Відступають наші…

В пам’яті Віри спливли гомінкі збори та мітинги, пісні, що їх співали ті, яких вона весь час сторонилася.

Жаль, гіркота, розчарування і глуха злість нахлинули до її свідомості.

– Яке нині?

– Перше липня…

– За тиждень… А за місяць всю Україну стопчуть.

– То ще не знати, дівчино. Зненацька напали. Не виповідав війни Гітлер. Ну, але про політику мовчимо. Ви моя кревнячка. Як видужаєте, можете їхати додому. А хочете, то живіть і в нас. Малого жінка ще позавчора одвезла на село до своїх. Місце є.

– Я Мирона мушу бачити!

– Мус має два кінці. Ви не скоро побачите його. І Кривду теж. І дуже прошу, не смійте ніде згадувати ці прізвища. Їх не було.

Казьо схилив голову. Йому жаль було дивитися, як дівчину душать сльози, як вона ковтає їх, а здавлене ридання потрясає всім її тілом.

– Заспокойтеся, прошу вас. – Казьо погладив Віру по гладенькому чорному волоссі. – Все буде добре. Дасть Бог, ще зустрінетесь. Я вірю в це. А зараз вам треба спокою. Засніть, якщо можете. Я приготую вам чаю.

Казьо поспішив на кухню. За кілька хвилин приніс чай і шматок хліба з маслом.

– Масло ще довоєнне, – гірко пожартував. – У нас є невеликий запас.

Але Віра не хотіла їсти. Вдячно глянула на добродушного шевця, хотіла бадьоро усміхнутися, та очі зайшли туманною мережкою.

Дівчина знову заснула.

VI

Офіційне проголошення самостійної України відбулося в будинку товариства «Дністер» при свічках.

Саме в той час, коли новоявлений прем’єр-міністр Ярослав Стецько зачитував відозву проводу ОУН, квартали Львова заповнювали разом з темрявою ударні гітлерівські полки. Слідом за ними поспішав генерал-майор поліції Карл Ляш, якого Гітлер благословив на львівський престол.

Але сьогодні влада була в руках Стецька-Карбовича, і він квапився скористатися з неї.

Блимало, хиталося полум’я свічок, гойдались тіні на стінах, урочисто дзвенів голос прем’єра, в гробовому мовчанні стояли міністри, і весь цей спектакль нагадував панахиду.

Професор Бендас свято повірив, що він буде міністром освіти в уряді Стецька. Годі було й не повірити. Ще вранці останнього червневого дня до нього на квартиру прибіг кур’єр з «Дністра» і вручив листа від прем’єра.

«Вельмишановний пане Бендас!

Від імені проводу ОУН я призначаю вас міністром освіти самостійної соборної України з правом участі в засіданнях кабінету.

Я. Стецько-Карбович».

Міністр освіти! Грім з ясного неба. Багато надій плекав Бендас з першого-таки дня війни: адже тільки його мати була українкою, а батько – онімеченим поляком, посада при німцях гарантована. Завідуючий кафедрою, можливо, ректор університету, але – міністр освіти!.. Боже милий… А йому снилися такі скромні сни! Найвища особа у вченому світі! І як це вони, самостійники, у краківських закапелках не забули про його українське походження?

Гойдались тіні на стінах… Хиталась і сухорлява тінь міністра освіти. І думки вертілися навколо справ службового характеру – уявлялась розмова в міністерському кабінеті з найбільш ненависною у світі людиною:

«Хто? Як ваше прізвище? A-а, Мохнацький… Жаль, жаль… Ми не можемо вам дати кафедри в українському університеті, ані навіть пенсії. По-перше, ви поляк, а по-друге… Та що там, це не моя парафія, дорогий колеґо. З вами розмовлятимуть в іншому місці. Отже, останнє слово в дискусії за мною, професоре».

Вранці Бендасові вручили міністерське посвідчення. Цього дня він на власні очі бачив і на власні вуха чув, як представник німецької влади вітав український уряд. Цього було досить, щоб твердо повірити у свій міністерський портфель.

Наступного дня в свідомість професора почали закрадатися сумніви. Мало міністрів зібралося в «Дністрі», самого прем’єра не було, ніхто не розподіляв кабінетів. Ті, що прийшли, перешіптувались, знизували плечима. На третій день усе з’ясувалося. Доктор Ганс Бауер відповів кореспондентові «Краківських вістей», що він нічого не знає про західноукраїнський уряд Стецька, такого уряду немає. Єдиною владою в Галичині є влада німецька, і всі їй будуть підкорятися.

Міністри квапно розходилися. Хтось шепнув оторопілому Бендасові, щоб швидше накивав п’ятами, бо ще можуть і посадити. Пішла чутка, що німці арештували й самого Стецька та інших провідників ОУН.

Що тепер буде? Чи не піти заздалегідь заявити про своє німецьке походження? Але кому?

Зіщулившись від тривожних думок, Бендас вислизнув з приміщення і за рогом «Дністра» порвав над урною своє міністерське посвідчення.

Панахида закінчилась. А щоб не була єдиною, щоб тисячі справжніх панахид проспівали протягом багатьох років на українській землі, розійшлися по всій Галичині друковані в Кракові націоналістичні відозви, і відлунали вони на перший раз брязкотом вибитих шибок, зойком переляканих жінок, вереском сонних дітей.

Микола Пушкар заплакав від радості, обняв жінку, луснув затурканого Леська по плескатому чолі: «Чуєш, чуєш?» – і сам вибіг нагору, до обійстя Якубського, молився до червоного диска сонця, що, сідаючи за трактом, розсипалося золотом на його, Пушкаревих, ланах.

Пізно ввечері прийшов з Хімчина Михасюк і найменував його старостою Загайпілля.

Заскреготала, застогнала ніч, вітаючи новий лад в запрутських селах.

Вранці Клим Запоточний лагодив поламані віконні рами, складав поїдені шашелем шматки, – хіба на них кола треба було, самі ж у пальцях кришаться – і потішав Явдоху, що голосила й проклинала на чому світ стоїть Клима й колгосп.

– Не журися, стара. Розумний не журиться. Видно, щось ми таки варті в людей і в Бога, коли про нас вороги наші не забули.

Сумно зіяло Дідицьке чорними ямами вікон, вуйко Онуфрій спішно забивав хату дошками, стояла Оленка заніміла на порозі, й Семен застиг серед подвір’я – згорблений, потемнілий, гіркий, як проклін.

Не було на висілку тільки Опришка. Його повели разом зі світанком до села.

Їх прийшло п’ятеро, а він – один. Зірвали двері з завісів, вдерлися до хати – Пушкар, Лесько, Михасюк і ще два хімчинські парубки.

– В’яжіть його! – заверещав Пушкар, а сам позадкував, зустрівшись з налитими червінню Опришковими очима.

– І чого я, скурвий сину, панькався з тобою! – проскрипів Андрій, кудлатий, роздягнений, в самій сорочці. – «Обережно до людей підходь!» Він тобі, Іванку, ще не раз спасибі скаже за ці твої християнські настанови…

Не боронився. Бачив, що марно. Тільки вдарив ребром долоні парубка по руці – дай одягтися, дурню! – а потім йому скрутили воловодом руки.

– Ну ось, Андрійку, – заговорив Пушкар і підійшов ближче, побачивши, що Опришко, нарешті, не страшний для нього. – Я прийшов по наряд на колгоспну роботу. Молотарка стоїть готовенька на подвір’ї Якубського, чекає на збіжжя. Правда, я її сьогодні перевезу до себе. Спасибі радянській владі – вік би такої машини не доробився. Що накажеш робити? Косити, чи най ще зерно дійде? Скосимо, Опришку, ой, скосимо! Тільки тобі того хлібчика вже не їсти… Досить, наївся ти мого здоров’я, крівці напився, надто моцно на мені ти потоптався, щоб я мав тобі дарувати. Драбина перевернулася, тепер, ади, я при владі. – Пушкар показав на пов’язку на рукаві. – Молитви наші Бог почув. Ну, чого так дивишся і жуєш губи, чого більмами очі заходять? Де синок твій?

Пушкар впритул підійшов до Андрія і дихнув йому в обличчя горілчаним перегаром.