Поміж двох орлів

Травневі дощі, що рясно напоїли землю, поступилися жаркому сонцю. Перебування надворі було схоже на лазню, а потім, ближче до середини літа, почалася спекота. Тарас Сопоха мучився у своєму синьому з червоною підкладкою жупані і чорній шапці. Червоні рейтузи щільно прилягали до ніг, від чого тіло сильно пітніло. Єдине, що влаштовувало Тараса, були чорні черевики – до того юнак улітку ходив босоніж.

Тарас поспішав додому. Від табору, де він прожив півтора місяця, до його села було не більше трьох верст, але додому жодного разу вибратися не вдавалося. Матінка двічі приходила під табір, приносила щось поїсти. Командири завичай дивилися крізь пальці на таке, адже якоїсь шкоди від подібних відвідин вони не бачили.

Тарас не мав з собою аркебузи. По-перше, вона була важка і незручна, а, по-друге, сьогодні абсолютно зайва. За всією полишеною зброєю пильнували гайдуки, що залишилися у таборі (декому до домівок було дуже далеко).

Сопоха підібрав довгі поли жупана, заправив їх за пояс і швидким кроком попрямував додому. Треба встигнути і вдома побути, і якусь нагальну роботу впорати, та ще й надвечір у табір встигнути повернутись.

Ось і його хата – старенька похилена халупа. Упізнавши господаря, з буди вибіг пес і кинув на нього. Почувши шум у дворі, у низьких дверях з’явилася ненька.

– Тарасе! – сплеснула вона в долоні і підбігла до сина.

Юнак пригорнув матір до себе. Лише тепер він відчув, як він за нею скучив і як важко лишати її отак саму…

– Я й не сподівалася, синку, що тебе відпустять… – втерла сльозу мати.

– Мамо, нас відпустили до вечора. Ми вирушаємо на війну.

Від почутого у матері підкосилися ноги. Тарас обережно всадовив її на призьбі.

– Коли, синку?

– Завтра… Після відправи в церкві вирушаємо.

Мати схлипнула.

– Ну чого ви, мамо? – заспокоював Тарас. – Зі мною нічого не трапиться. Я ж там не один. Знаєте, який у нас десятник! Нікому в обиду не дасть. А пан гетьман обіцяв платити по двадцять злотих. Повернуся – спроможемось на нову хату. Може, знайду якусь дівчину. Буде вам поміч.

– А…

– А за Мошка не переживайте! Він вас не посміє зачипити. Я сказав панові гетьманові. Я йому сьогодні ще нагадаю.

– Може, не треба? Мошко – злостивий чоловік.

– Мамо, він нічого ні мені, ні вам не зробить. Нас із вами захищає слово короля.

– Дай-то Боже, щоб так було… – зітхнула мама.

– Так і буде! А ви чекайте мене, я неодмінно повернусь. І ще одне… – Тарас зібрався з думками. – Мамо, я хочу вас дещо попросити.

– Що, синку?

– Брат Амвросій… Він же там один. Час від часу навідуйте його. Скільки йому ще залишилося…

– Добре, буду наглядати, дитино…

Увесь день Тарас порався у господі – роботи було чимало, і коли сонце вже хилилося за гору Гарай, хлопцеві вже треба було повертатися до табору. Але він усе ж хотів із деким зустрітися. Без цього він не міг почуватися спокійним. Тарас не став прощатися з матір’ю сьогодні, адже вона збиралася прийти завтра до Жовкви на відправу.

Хлопець заспішив до управителя Мошка. Той зустрів його у воротах власного помістя. Був такий же похмурий і пихатий як завжди, але Тарас помітив у його погляді якусь невпевненість.

– Що привело гетьманського жовніра до мене? – незвичним для себе тоном запитав Мошко.

– Припини, Мошку! – відказав Тарас. – До чого твої слова, мене не обдуриш. Ти ж мене ненавидиш, і я це знаю.

– Чом це я маю ненавидіти жовніра мого господаря?

– Та хоча б тому, що вже не зможеш заставити працювати на тебе, коли тобі заманеться. І саме для цього я й прийшов до тебе. Зараз я не маю часу довго говорити, але запам’ятай: його величність король звільнив і мене, і мою матір від обов’язкової роботи у місті. Заміну мені шукай де хочеш, але неньку не чіпай! Якщо я повернуся і дізнаюся, що ти заставляв її працювати хоч якийсь день – начувайся! Вважай, що я тебе попередив.

Тарас Сопоха, круто розвернувся і заспішив до річки, до містка через Стрвиню, щоб устигнути побачитися з Амвросієм. Він не почув, як управитель тихо, крізь зуби мовив:

– Ти спочатку повернися, а потім і поговоримо…

А Тарас невдовзі вже відкривав старі скрипливі двері келії брата Амвросія. Той сидів, як і завше, за дерев’яним столом. Перед ним лежала відкрита книга – мінея, як зрозумів юнак. При появі відвідувача Амвросій відірвався від читання і повернув голову до гостя.

Тарас привітався.

– Прийшов усе-таки! – розчулився монах.

– Не міг не прийти, – хлопець сів навпроти.

Амвросій довго дивився на Тараса, неначе бачив його вперше.

– Чого це ви так дивитесь?

– Дивуюся, яким ти став.

– Яким?

– За ці дні ти дуже подорослішав…

– На війну іду, – повідомив Тарас.

– Коли?

– Завтра вирушаємо. Спочатку буде відправа. Поляки окремо, ми – окремо, а потім усі разом вирушаємо.

– Завтра – день первоверховних апостолів, – нагадав монах. – Гетьман спеціально вибрав цей день?

– Не знаю. Гадаю, від нього тут мало що залежало. Що накаже король – те й мусить гетьман виконувати.

– Мало ти знаєш Станіслава Жолкевського, – задумливо відказав Амвросій. – Він рідко слово у слово виконує накази короля. Якби так було три роки тому, той-таки Зиґмунд не сидів би зараз на троні і не посилав би православних воювати з православними.

– Хіба я такий один? – знизав плечима Тарас. – Бог дасть, усе буде добре. Я говорив про вас матері. Вона буде приходити до вас.

– Не треба… Нехай про себе думає. Тебе ж не буде поруч, а Мошко залишиться.

– Він не посміє її чіпати! Я його попередив.

– І що? Він злякався?

– Не знаю, злякався чи ні, але я йому пояснив, що буде, коли він наважиться порушити наказ гетьмана. Він же не дурний!

– Це вірно.

Десь у Жовкві задзвеніли дзвони, скликаючи православних на вечірню. Амвросій перехрестився.

– Мені пора іти. – Тарас підвівся. – Благословіть, отче!

Він нахилив голову. Брат Амвросій важко підвівся, тричі перехрестив юнака, потім поцілував у чоло.

– Бог із тобою, отроче! – сказав він. – Нехай бережуть тебе янголи небесні!

Тарас поцілував монаха в руку, натягнув на голову чорну шапку і швидко покинув келію. До табору – ще чималий шмат дороги, а сонце вже сховалося за гору…

Але Тарас несподівано запізнився. Щоб скоротити шлях, юнак вирішив не обходити Жовкву. Крокуючи твердим, висушеним спекою путівцем, Тарас зауважив перед собою миловидну дівчину, яка несла кошик, закритий синьою тканкою. Іншим разом юнак, може, і пройшов би мимо, але дівчина лукаво стрельнула зеленми очима, і він зрозумів, що пропав… Від несподіванки Тарас зупинився. Те саме зробила й дівчина. Вони стояли так і дивилися один на одного. Юнак уважно роздивлявся дівчину. Цей лукавий погляд і цей кирпатий ніс він уже десь бачив… За останні два місяці можна було полічити на пальцях ті миті, коли він узагалі бачив дівчат, адже життя у таборі повністю виключало появу там жінок (за винятком тих, хто відвідував своїх чоловіків). Отож Тарас майже одразу впізнав дівчину. То була Марушка – кухарка вельможної пані Реґіни Жолкевської. Він бачив її лише мимохідь у той визначний момент, коли вирішив піти до війська. Тоді Тарас довго не міг забути оті незвичайні зеленаві очі… У нечасті відвідини Жовкни він кожного разу шукав незнайомку. У свою чергу, Марушка теж не могла відлучатися від кухні, адже була наймолодшою і виконувала ту роботу, яку давали їй старші. А оскільки старшими для неї були всі, то можливості просто вийти за межі замку у неї зовсім не було. Але доля подарувала їм зустріч…

7

Польний гетьман Станіслав Жолкевський прибув під смоленську фортецю тридцятого вересня, наступного дня після того, як там з’явилися війська Сапіги і Стадницького. Позаду залишилися два довгі місяці, здавалося, безконечних переходів, нікому незрозумілих розпоряджень короля та гетьмана, які часто суперечили один одному. Жолкевський не хотів сперечатися, а тим більше заперечувати королю Сигізмунду, але деякі накази його королівської величності, котрі той посилав із численними записками, були або згубні для війська, або наперед приречені на невиконання. Так сталося і в Орші, куди військо гетьмана прибуло одночасно з королем. Литовський канцлер переконав Сигізмунда, що настав саме той час, коли можна практично без бою взяти Смоленськ. Короля майже вдалося переконати, але деякі сумніви заставили його поцікавитися думкою Жолкевського. Гетьман виступив категорично проти такої поспішності, мотивуючи це тим, що до Смоленська добрих два переходи, війська стомлені і, що немаловажно, їм досі не виплатили обіцяних грошей. На його здивування (та й не тільки його), Жолкевського несподівано підтримав Ян Потоцький. І один, і другий добре знали про небезпеку подібної поспішності. Король Сигізмунд Ваза, котрий постійно підганяв інших, тим не менше, коли справа доходила до прийняття рішення, був людиною нерішучою. Він старався перекладати остаточне рішення на інших, щоб потім, у разі невдачі, було кого звинуватити. А якщо опонент виявиться правим – також не страшно: хто посміє відібрати у короля його перемогу?! Цього разу Сигізмунд вирішив не ризикувати. В душі він сподівався, що захисники Смоленська самі прийдуть до нього з ключами від міста. Тоді він утре носа всім.

Подібні стратегічні суперечки і придворні інтриги мало хвилювали гайдука Тараса Сопоху. Зрештою, про них він і уявлення не мав. У складі загону Сідельника Тарас чесно подолав весь шлях від Берестя до Смоленська, при цьому двічі довелося латати взуття – воно не витримало двомісячного переходу. Про те, що йому досі не видали обіцяної ще перед походом платні, Тарас не переживав – що заплатять, він не сумнівався, а зараз золоті йому ні до чого. Годувати годують, одягнутися дали, що іще? Наявні у рекрутів гроші ті частіше програвали в кості або спускали на повій, що складали обов’язковий атрибут чималенького обозу. Щоправда, послугами «жриць кохання» користувалися здебільшого німецькі найманці, але і тут траплялися поляки. Гетьман Жолкевський спробував було заперечити проти присутності повій у своєму війську, але король настояв на своєму: інакше німецькі найманці просто не пристали б на його запрошення. І Станіслав Жолкевський махнув на це рукою, мовляв, робіть, що хочете, тим більше, що німці підпорядковувалися безпосередньо королю Сигізмунду.

Смоленська фортеця височіла над навколишньою місцевістю на лівому березі Дніпра. За рікою в низовині лежало саме місто. По всьому периметру фортецю оточував високий мур, густо заставлений вежами.

– Так, багато християнського люду тут поляже… – зітхнув Микита Сідельник. – Що з нашого боку, що звідтам – багато…

Жолкевський наказав розбити табір навпроти фортеці у долині, розташованій між монастирями Святої Трійці, Спаським та Богородиці. Оскільки частина смоленців відступила у фортецю, а більшість переправилися на той берег Дніпра, приміщення монастирів зайняли польські воєводи. Литовський маршал Кшиштоф Дорогостайський облюбував Свято-Троїцький монастир; Ян Сапіга зупинився у Спаському, а Станіславу Жолкевському залишився Богородичний. Звідти йому було зручно спостерігати і за табором, і за фортецею.

Поки слуги розпаковували речі, польний гетьман вирішив розвідати обстановку навколо блокованої фортеці. Собі у супровід він узяв лише шотландського та голландського капітанів. Жолкевський не став тривожити німців: по-перше, не надто їм довіряв, а по-друге, основна їх маса ще підступала до Смоленська разом з королем. Що ж до Яна ван дер Рейна та Вільгельма Дугласа, то вони своєю спокійною та незалежною поведінкою заслужили у гетьмана принаймні повагу. Жолкевський розумів, що поява іноземців у війську його королівської величності пояснюється просто: вони прибули сюди заробити грошей. Будуть платити – воюватимуть за корону, перестане Сигізмунд давати гроші (а до того йде) – тут можливі варіанти: або найманці повернуть мушкети проти короля, або самі знайдуть, як компенсувати неотримане. Але поки що капітани задоволені.

– Не розумію я смоленців, – зізнався Дуглас. – Навіщо вони спалили своє місто?

– Щоб нічого не дісталося нам, – пояснив Жолкевський, оглядаючи згарище, яке лише позавчора було житлом для людей.

Дізнавшись, яка сила суне на місто, жителі Смоленська підпалили дерев’яні будівлі. Поживитися загарбникам було нічим.

У повітрі досі витав запах горілого дерева.

– Але ж ми згодом підемо звідси! – продовжував шотландець. – Де ж вони житимуть?

– У землянках. Але свого чужим не віддадуть.

Шотландець скрушно похитав головою – чи то від усвідомлення того, що поживитися нічим, чи то від жалю до бездомних жителів. Жолкевський на це нічого не відповів, а ван дер Рейн сказав:

– Штурмом Смоленськ не взяти. Тут допоможе лише облога.

– Невідомо, чи мають обложені гармати, – мовив Жолкевський. – Якщо так, то сутужно нам доведеться. Як ви вважаєте?

Запитання гетьман адресував Дугласу. Той вже встиг змиритися з думкою, що тут нічого не залишилося для поживи, і повністю переключився на фортецю.

– Не думаю, що така фортеця не має жодної гармати, – сказав він. – Зрештою, можна спробувати невеликий штурм, тоді й з’ясується, є за стінами гармати чи немає.

– Боюся, маленького штурму не вийде.

– Як це?

– Його величність захоче захопити Смоленськ одразу. І переконати його у протилежному буде важко.

Ян ван дер Рейн ще раз подивився на високі стіни фортеці і заперечно похитав головою.

– Лише облога, – повторив він. – І сил менше витратимо, і людей менше погубимо.

– Невідомо, що скаже король, – відповів йому гетьман.

Його королівська величність прибув під смоленську фортецю наступного дня. До шести тисяч, що прибули двома днями раніше, додалося ще три з половиною тисячі. Зі слів Сигізмунда, до міста підходять ще чотири тисячі гусарів і піхоти. Таким чином, фортецю готові були атакувати майже п’ятнадцять тисяч воїнів (якщо не брати до уваги всіх слуг, кухарів, музикантів і повій. На останніх, правда, мало хто надіявся). На здивування Жолкевського, король не зібрав одразу військову раду, пославшись на втому. Сигізмунд відпочивав до обіду наступного дня, поки до Смоленська не прибули решта. Лише тоді король запросив всіх до себе. Погода надворі зіпсувалася, всім дошкуляв пронизливий східний вітер, що було дивиною у таку пору, а тут, у домі якогось боярина, було тепло і безпечно.

Сам же король, зручно вмостившись біля натопленої печі, спідлоба розглядав прибулих. Саме від них залежало – прославить він своє ім’я тут, під смоленською фортецею, чи вона стане йому поразкою. Знав король, що кінцеве рішення однаково буде за ним (правда, яким воно буде, ще не вирішив).

– Починайте, ваша милосте! – звернувся Сигізмунд до гетьмана Жолкевського. – Ви тут уже третій день і знаєте більше за нас.

– Дякую, ваша величносте! – схилив голову Жолкевський. – Ви праві: я прибув у Смоленськ на святого Михайла,[19] і лише пан канцлер (кивок у бік Лева Сапіги) та пан маршал (те саме – Дорогостайському) випередили мене. Тим не менше у мене вистачило часу оцінити обстановку.

– І яка вона? – поцікавився король.

– На жаль, ваша величносте, вона несприятлива. Наближення вашої величності не викликало у московитів великого ентузіазму, на що ми сподівалися. Хоч війська Скопіна і покинули місто, у фортеці знайшлося до сорока тисяч гідних до бою чоловіків. Це не рахуючи ще приблизно стільки ж жінок і дітей, які при необхідності також можуть взяти зброю.

– Хто ними керує?

– Воєвода Шеїн.[20] Якщо судити з тих чуток що доходять до нас, ми зіткнулися з гідним суперником.

– Що ж ви пропонуєте? – запитав канцлер Сапіга. – Не брати фортецю?

– Саме так.

Ці слова польного гетьмана викликали у присутніх шум. Ті на мить навіть забули про присутність короля. Сигізмунд не спішив припиняти суперечку. Він хотів, щоб вельможі висловилися проти пропозиції гетьмана. Сам же Сигізмунд вже прийняв рішення.

Гамір припинився так само несподівано, як і почався. Вельможі якось одночасно замовкли, засоромившись своєї нестриманості. У кімнаті настала тиша.

– Що ви пропонуєте? – запитав король.

– Залишити біля фортеці частину війська. Або взагалі нікого не залишати і йти одразу на Москву, де нас чекають.

– А Смоленськ?

– Смоленськ сам віддасться нам, як тільки ми захопимо Москву.

– Ви пропонуєте у себе в тилу залишити укріплену фортецю? – запитав Ян Сапіга.

– У цьому нічого страшного немає. Без Скопіна смоленці не мають шансу на успіх.

Тут підвівся Людвік Вайнер.

– Ваша величносте! З вашого дозволу я дозволю собі заперечити панові гетьману.

Всі з цікавістю подивилися на Вайнера. А той спокійно продовжував:

– Нехай вашій величності буде відомо, що в Німеччині є більш неприступні фортеці і, тим не менше, мені доводилося брати їх. Смоленська фортеця не може похвалитися ні розташуванням, ні стінами, ні оборонцями. Перебіжчики розповідають, що власне воїнів у фортеці не більше п’яти тисяч. Не розумію, чому пан гетьман так боїться штурму?

– Та тому, що нас зустрінуть не п’ять тисяч, а всі сорок! – запально відповів Жолкевський.

– Почекайте, ваша милосте! – зупинив його король і, звертаючись до Вайнера, запитав: – Ви впевнені, що зможете вже завтра взяти фортецю?

– Так, ваша величносте! Завтра захисники Смоленська приспустять перед вашою величністю свої стяги! – впевнено сказав Людвік Вайнер.

Король Сигізмунд лише розвів руками.

– Тоді нехай пан гетьман поки що відпочине! – сказав він. – Я гадаю, що дорога сюди стомила вас. Відпочиньте, а завтра ви нам будете потрібні. При здачі фортеці ваша присутність, пане гетьмане, обов’язкова.

Станіслав Жолкевський сприйняв сказані із сарказмом слова короля спокійно, тільки зрадницьки затремтіла нижня щелепа. Тим не менше гетьман нічим не виказав себе, лише схилив на знак згоди голову. Тут подав голос мальтійський кавалер Бартоломео Новодворський.[21]

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Станіслав Жолкевський (1547–1620) – польський державний і військовий діяч.

2

 Паоло де Дукато Клеменсі (Павло Щасливий; пом. 1610 р.) – львівський будівничий доби Ренесансу.

3

 Шельонг, солідус, шеляг – найдрібніша монета Польщі.

4

 Богдан-Зиновій Хмельницький (1595–1657) – в майбутньому український гетьман.

5

 Ян Жолкевський (1593? – 1633) – син Станіслава Жолкевського.

6

 Іван Данилóвич (1570–1628) – магнат, державний діяч Речі Посполитої, зять Станіслава Жолкевського.

7

 Михайло Хмельницький (? – 1620) – управитель Станіслава Жолкевського, батько Богдана Хмельницького.

8

 Амвросій Прихильний (Ваберене Нутклаус;? – 1611) – український архітектор італійського походження.

9

 Димитрій, Лжедмитрій ІІ (? – 1610) – самозванець на московський трон у часи Смути.

10

 Стефан Баторій (1533–1586) – польський король.

11

 Сигізмунд ІІІ Ваза (1566–1632) – польський король, наступник Баторія.

12

 Якуб Делаґарді (1583–1652) – шведський військовий і державний діяч, граф, активний учасник подій Смутного часу.

13

 Лев Сапіга (1557–1633) – державний і військовий діяч Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, великий канцлер литовський.

14

 Ян Потоцький (1551–1611) – польський шляхтич, військовик, урядник, державний діяч Речі Посполитої.

15

 Станіслав Стадницький (1551–1610) – староста сігулдський, кальвініст. Через свій характер носив прізвисько «Диявол з Ланьцута».

16

 Ян Кароль Ходкевич (1560–1621) – польський військовий і політичний діяч литовсько-руського походження, Великий гетьман литовський.

17

 Олександр Корвін-Гонсевський (? – 1639) – польський воєначальник і дипломат.

18

 Михайло Васильович Скопін-Шуйський (1586–1610) – московський державний і військовий діяч часів Смути, племінник царя Василя Шуйського.

19

29 вересня 1609 року.

20

 Михайло Шеїн (1570–1634) – воєвода, керівник оборони Смоленська.

21

 Бартоломео Новодворський (1552–1625) – польський офіцер, мальтійський кавалер.