Поміж двох орлів

Ворота замку були відчинені, і Тарас боязко підступив до них. Пообіч стояли два високі вартові із мушкетами. Тарас зупинився.

– Куди йдеш? – запитав один.

– Несу їх милості рибу, – затинаючись, відповів Тарас. – Вони замовляли вчора…

Те, що прибулий приніс саме рибу, а не щось інше, вартові збагнули одразу: навкруги витав аромат маминих спецій.

– Проходь! Кухня он там, справа…

І Тарас вперше переступив ворота Жовківського замку. Він займав чималеньку територію, двір був строго квадратний. Навпроти воріт біліла колонада входу у покої гетьмана, прикрашена якимись скульптурами. Будинки зліва і справа були господарськими приміщеннями: як-от кухня, склади, стайня, житло для слуг. Зліва від воріт стояли трійко пишних карет, запряжених добротними кіньми: це повернувся додому власник міста. Про його приїзд свідчила і неймовірна метушня навколо.

Тарас не встиг опам’ятатися, як поруч опинилася служниця, котру він бачив учора на базарі.

– Чому ти так пізно? – невдоволено запитала вона. – Їх милість уже почали сердитися…

– Роботи багато, – винувато відповів Тарас. – Ледве встигли…

Він зняв з плечей важку ношу, поставив на землю і випростався.

Служниця підхопила кошик.

– Чекай мене тут, – сказала вона. – Я віднесу рибу на кухню, їх милість відрахують тобі гроші. Зрозумів?

Служниця швидко попрямувала до бічних дверей, а Тарас залишився один. Щоб не стирчати посеред двору, він обережно підійшов до коней, запряжених у карети. Дванадцятеро коней (по чотири у кожній) були підібрані по масті: білі, чорні та гніді. Таких угодованих коней Тарас бачив уперше, тому мимоволі замилувався.

Він не помітив, як до нього підійшли двоє юнаків і тихо стали за спиною.

– Вибираєш собі коня? – запитав один.

З несподіванки Тарас відсахнувся, відступив на крок. Хлопці були вбрані в багату одіж, шиту сріблом, в добротні чоботи (що не забарився відзначити Тарас). Юнаки були приблизно його віку, може, на рік-другий молодші, однакового зросту, але один стрункий і білявий, інший чорнявий і повніший, але в міру.

– Говорити хоч умієш, чи мати не навчила? – допитувався чорнявий.

Тарас розумів польську мову, але вільно говорити не вмів.

– Навчила, – лише відповів він.

Хлопці засміялися.

– Ну, тоді говоритимемо по-нашому, – продовжував чорнявий. – Тебе як звати?

– Тарасом.

– А що ти тут робиш?

– Я приніс їх милості запечену рибу.

– Чуєш, Яне, ми сьогодні їстимемо рибу!

– Я люблю рибу, – відповів інший хлопець. – Судячи із запаху, смачна риба.

– А ви хто такі? – наважився запитати Тарас.

– Мене звати Богдан,[4] а це Ян,[5] син пана гетьмана. Ми сьогодні лише приїхали.

– А знаєш, де ми були? – раптом запитав Ян.

– Де?

– Ще в середу ми були у Кракові, у його величності короля!

– А я приїхав з Олеська, – додав Богдан-Зиновій.

– Далеко… – відзначив Тарас.

Якщо чесно, він і гадки не мав, де знаходяться той Краків та Олеськ і скільки звідтам їхати. Найдальше село, де він бував, був Крехів.

– А скоро ми відправляємося на війну, – гордо заявив Богдан.

– Куди? – запитав Тарас.

– У Смоленськ.

– А де це?

– У Московії, – вставив Ян.

– Навіщо?

– Щоб нашого королевича зробити московським царем.

– А хіба там немає царя? – здивувався Тарас.

– Та є якийсь… – невизначено знизав плечима Богдан. – Але наш Владислав однаково кращий!

Власно кажучи, Тарас почув про королевича Владислава вперше, але все ж кивнув: без заперечень, «наш Владислав» дійсно кращий.

– Ви також підете на війну? – поцікавився він.

– Аякже! – гордо відповів Богдан. – Вельможний пан поїде обов’язково, король без нього нічого не зможе, а я поїду зі своїм батьком.

– Здóрово! – вихопилося у Тараса.

– А хочеш поїхати з нами? – раптом запитав Ян.

– Я?…

– Звичайно! Його величність саме набирає військо. Тобі скільки років?

– П’ятнадцять.

– А так і не скажеш. Виглядаєш навіть старшим за мене, хоч мені й шістнадцять, – сказав Ян Жолкевський. – Ну то як?

– Не знаю… – зізнався Тарас. – Мати вдома сама, та й не відпустить мене управитель…

– Він не зможе не відпустити тебе, коли ти підеш служити до мого батька!

– Послухай, Ян діло говорить, – підтримав друга Богдан. – Тобі видадуть зброю, одягнуть, отримуватимеш гроші, а твою матір звільнять від повинностей. Адже ти відробляєш у місті?

– Так, на костелі… – Тарас показав на ворота замку, за якими виднілася недобудована споруда костелу.

– І навіть коли ти повернешся з війни, тебе вже ніхто не заставить відробляти повинність, – сказав Богдан і повторив: – Ніхто!

– Не віриш? – насупився Ян, помітивши на обличчі Тараса недовірливу міну. – А давай запитаємо батька!

Він показав на трьох чоловіків, що з’явилися серед білої колонади входу до покоїв.

Перше бажання Тараса було втекти негайно, навіть не дочекавшись обіцяних грошей, але ноги неначе вросли в землю. Із завмиранням серця він спостерігав, як чоловіки повільно наближаються до них, про щось тихо розмовляючи.

Серед них виділявся найстарший, у якому Тарас вгадав власника міста Жовкви Станіслава Жолкевського. Гетьман розміняв уже сьомий десяток, але тримався впевнено, молодецьки. Було видно, що гетьман уже переодягнувся з дороги і тепер вийшов прогулятися просто так, без звичних регалій.

Справа від гетьмана йшов високий, значно молодший чоловік, але із бородою. Це був зять Жолкевського Іван Данилович.[6] А третій мав лише пишні вуса і був, судячи з усього, батьком Богдана.

Зважаючи на теплу, майже літню погоду, всі троє були простоволосі.

Вони зупинилися перед хлопцями.

– Що тут відбувається? – запитав Станіслав Жолкевський і звернувся до Тараса: – Хто ти?

– Я – Тарас. Приніс вашій милості рибу.

– Що ж, учорашня риба пані Реґіні сподобалась. А прізвище твоє?

– Сопоха.

– Це на твою честь назвали село? – весел о поцікавився третій, Михайло Хмельницький.[7]

І він, і Данилович засміялися. Жолкевський насупився.

– Я чогось не знаю?

– У сусідньому селі кажуть, що колись сюди прийшов подорожній на прізвисько Сопоха і заснував двір. Про нього й стали казати – «Сопошин двір». Отак Сопошин і залишився…

– Не знав, – зізнався Жолкевський. – Ти з тих Сопох?

– Так, – відповів Тарас.

При цьому він випростав спину, аж чоловіки засміялися.

– Свята простота! Цей простолюдин вважає, що про нього має знати весь світ! – латинською сказав Жолкевський.

– Тату, Тарас хоче вступити до війська, – озвався Ян.

Тарас при цьому скромно втупився у землю.

– Хоче сам, чи це ти вирішив? – допитувався гетьман. – А ти що скажеш?

Тарас продовжував стояти, втупившись поглядом у землю.

– Не знаю…

– Тоді вирішуй. Воїни мені потрібні. Якщо вирішиш – прийдеш сюди, – сказав Жолкевський і одразу перемінив тему: – Пані тобі заплатила?

– Ще ні.

– То зараз заплатять, – сказав Хмельницький.

Він кивнув на служницю, яка саме підходила до них. В одній руці вона тримала кошик, інший кулак був затиснутий.

– Пробачте, пане, їх милість передала йому гроші за рибу… – сказала служанка.

– То віддай! – мовив гетьман.

Дівчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декілька монет.

– Пані запрошують до столу, – сказала вона.

– Що ж, спробуємо знаменитої сопошинської риби, – мовив Жолкевський. – Передай пані, що ми зараз прийдемо.

Він повернувся до Тараса і сказав:

– Іди, хлопче, і серйозно подумай над пропозицією. Воїни мені будуть потрібні. Настають непрості часи.

Тарас поклонився, підняв із землі кошик, на ходу закинув його на наплічник і попрямував до виходу.

– Скільки йому років? – запитав Жолкевський сина.

– Каже, що п’ятнадцять, – відповів Ян.

– Виглядає старшим.

– Аркебузу втримає, – впевнено сказав Данилович.

– Якщо прийде – приймемо! – мовив Жолкевський. – Що ж, підемо спробуємо риби. Та й не тільки риби.

У великій залі слуги накрили довгий стіл, увесь заставлений наїдками й напоями. Коли Жолкевський у супроводі сина, Даниловича й Хмельницьких увійшли до зали, до них підійшли двоє чоловіків. Це були архітектори Павло Щасливий, війт Жовкви, та Амвросій Прихильний,[8] його добрий знайомий. Останнього війт запросив до Жовкви для допомоги: віднедавна він почувався недужим.

Майже одразу у бічних дверях з’явилася Реґіна Жолкевська. Чоловіки на знак поваги схилили голови.

– Прошу, панове, сідати! – запросила пані Реґіна.

Розсілися. Гетьман із дружиною зайняли звичне місце на чолі стола, справа сидів син Ян, зліва – зять Данилович. Навпроти один одного розмістилися батько і син Хмельницькі та обидва архітектори.

Після випитого вина присутні відзначили його приємний терпкий смак, спробували різні страви. Богдан найперше накинувся на рибу і відзначив, що вона дуже смачна.

Розмова не клеїлася, та й, зрештою, не дуже зручно говорити з ротом, повним наїдками. Коли перший голод дещо відступив, Павло Щасливий поцікавився справами його величності короля.

– Кажуть, сеймики не дали йому дозвіл на війну, – сказав він.

– Не дали, – підтвердив Жолкевський. – Сеймики, слава Богу, порозумнішали і вже не піддаються на чергову авантюру з Московією.

– Дмитрій[9] ще живий? – запитав Данилович.

– Ще живий, але не думаю, що надовго. Він уже не задовольняє нікого: ні його величності, ні московитів. Тобто його смерть – лише питання часу.

– А що король?

– А що король! Не дають сеймики війська – збере власне військо!

– А ви? – запитав Михайло Хмельницький.

Запитати так він мав право. Станіслав Жолкевський практично одразу після смерті короля Стефана Баторія[10] самовіддано служив новому королю Сигізмунду Третьому Вазі.[11] Теперішнього гетьмана можна було бачити то під Бичиною, де він воював проти Максиміліана Австрійського, то у Молдові, де він виступав проти татар, то громив Северина Наливайка. Коли ж два роки тому Зебжидовський посмів виступити проти короля, Жолкевський у битві під Гузовим розбив заколотників. Король Сигізмунд, хоч і осипав гетьмана щедро і посадами, і землями, але ніколи не підпускав його близько до себе. Велика «заслуга» у цьому була генерального старости Яна Потоцького. Взагалі між родами Потоцьких і Жолкевських здавна тривала нездорова конкуренція за вплив на королів Речі Посполитої. Останніми роками верх взяли Потоцькі – брати Ян та Стефан міцно обступили короля і не пропускали жодного указу, який би підносив становище польного гетьмана. Саме це звання – найбільше, на що міг сподіватися Станіслав Жолкевський. Причиною такої нелюбові Сигізмунда ІІІ була незалежна позиція гетьмана, не завжди спільна з позицією корони. Ось і в цьому питанні – війни з Московією – Жолкевський дотримувався тієї думки, що нічого шляхті лізти у московські хащі за всякими самозванцями; нічого доброго з того не вийде. Сигізмунд же Третій Ваза хотів бачити на московському троні свого сина Владислава. Здавалося, невдачі обох самозванців остудять запал короля, але у лютому московський цар несподівано запросив для боротьби з Дмитрієм шведського генерала Якуба Делаґарді.[12] Оскільки під орудою Дмитрія перебувало немало посполитої шляхти, Сигізмунд розцінив це як виклик собі. Сам факт запрошення шведів свідчив, що ослаблена роками смути Московія вже не така сильна, як недавно. Виникла можливість повернути відібраний 1514 року Смоленськ.

А сеймики відмовили у війську!

– Я слуга короля, – відповів гетьман. – Запросить – піду на Москву, хоч це і суперечить моїм принципам. Тому мені й потрібне військо.

– Ви наберете місцевих? – поцікавився Павло Щасливий.

– Це вас хвилює?

– Ви заберете чоловіків, які будують костел.

– Всіх не заберу. Хтось та й залишиться. Хоча не думаю, що це затягнеться надовго. Максимум два роки.

Реґіна Жолкевська підвелася:

– Я хочу поговорити із нашим зятем про Зоф’ю, – сказала вона.

Іван Данилович підвівся також.

(Дочка подружжя Жолкевських була замужем за Іваном Даниловичем, переїхала з ним в Олеський замок, але сьогодні до батьків не прибула: за словами зятя, почувалася недобре.)

– Пробачте, панове, сімейні справи, – усміхнувся Станіслав Жолкевський.

Обидва архітектори розуміюче закивали головами. Ці слова стали неначе сигналом для хлопців. Вони одночасно підвелися і попросили дозволу оглянути звіринець, розташований у парку з південної сторони замку. Отримавши згоду гетьмана, вони також покинули залу.

– З вашого дозволу, пане гетьман, ми також відкланяємося, – озвався Павло Щасливий. – Сеньйор Амвросій запропонував одну цікаву ідею у плануванні міста, і ми ще не встигли її обговорити.

– Не забудьте розповісти мені, – нагадав Жолкевський.

– Авжеж!

З цими словами обидва архітектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх зв’язувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службі спочатку польного гетьмана, потім львівського каштеляна Станіслава Жолкевського, а після того, як дочка гетьмана Зоф’я вийшла заміж за воєводу Івана Даниловича і переїхала до Олеська, за її проханням з нею відправилась і сім’я Хмельницьких. Там Михайло був поставлений на посаду управителя усіх володінь Даниловичів. Ця обставина не зашкодила добрим відносинам між ним та гетьманом.

– Пан воєвода відбуде з вами? – поцікавився Михайло.

– Це наша спільна справа, – відповів Жолкевський. – Хоч у Яна свої проблеми, він, безумовно, відгукнеться на заклик його величності. Хоч ви, мій друже, й не палаєте бажанням воювати проти одновірців, все ж знаєте, що наше життя віддане Вітчизні. Це честь віддавати нікому не гоже, а життя слід – Вітчизні.

– Так. А як ваш Ян?

– Ян поїде зі мною. До наук він не надається. Напевне, у мене вдався. А коли дізнався, що на війні буде Владислав, сумніви відпали – тільки війна!

Михайло Хмельницький кивнув головою: він уже давно помітив військовий хист сина гетьмана.

– Тоді і Богдана візьму з собою, – сказав він.

Хмельницький хвильку подумав, потім обережно запитав:

– А ви впевнені, що його величність виступить проти Москви? Сеймики все ж не дали згоди на військо.

– Але ще сейм нічого не сказав, – відповів Жолкевський. – Звичайно, було б добре (і не лише для мене), щоб все-таки король залишився у Варшаві поруч з сином-немовлям, але, боюся, партія війни переможе.

– І що тоді?

– Важко сказати. Мені дуже не хочеться сунутися у московські хащі, де можуть жити лише ведмеді і самі московити. Ви уявляєте, як піднесуть мою відмову воювати за короля ті ж Потоцькі! Та Стефан спить і бачить, як на мене опускається королівська опала. Ні, хоч і не люба мені ця війна, відмовитися я не можу.

Тим часом за вікнами раптово потемніло, і одразу линув дощ.

– Ну от і знайома жовківська погода! – усміхнувся Хмельницький. – Наші хлопці змокнуть…

– Ну, це не найстрашніше для них! Краще рости будуть.

Одночасно з цими словами за дверима почувся шум – це втекли від дощу сини.

4

На відміну від Яна з Богданом, Тарасові пощастило менше – дощ застав його на околиці села. Зрозумівши, що додому він не встигне, Тарас побіг у напрямку до колишнього монастиря. Він уже минав розвалені ворота, як дощ його накрив повністю, і у хатину брата Амвросія Тарас забіг зовсім мокрий.

Монах звично сидів за столом і читав грубезну, ще писану від руки книгу. (Віднедавна у монастирях почали заміняти писані книги на нові, друковані. Хоч Амвросій розумів необхідність цього кроку, все ж внутрішньо був проти. У його віці змінювати звичний стан справ важко.)

– Бідна земля… – озвався Амвросій, подивившись на геть змоклого до нитки Тараса.

– До чого тут земля? – невдоволено струснув головою хлопець, і краплі води розлетілися урізнобіч. – Це я змок як хлющ!

– Ти один раз змок і вже нарікаєш. А що робити земельці? Їй уже нікуди воду дівати! Та й річка більше не вбере…

Амвросій закрив книгу і підвівся.

– Ну, добре, досить теревенити. Роздягайся, трішки просушишся, а то ще застудишся. Мокрий одяг туди не вішай – якщо великий дощ, там капає вода.

Тарас зняв промоклу свитину, почепив на спинку єдиного стільця.

– Як ярмарок? – поцікавився Амвросій. – Багато вторгували?

Тарас задоволено вийняв з кишені штанів монети.

– Ось. Це за сьогодні, а ще й вчора також… – сказав він.

– А сьогодні що?

– Пані Жолкевська вчора у мами замовила нашої печеної риби. Цілих двадцять штук! Я щойно відніс до столу гетьмана. Він мене похвалив! – гордо закінчив хлопець.

– Ти бачив пана гетьмана? – засумнівався брат Амвросій.

– Не вірите? Їй-бо, я дійсно розмовляв із паном гетьманом! Там із ним були ще двоє поважних панів і двоє хлопців – Ян та Богдан. Ян – це син пана гетьмана, – уточнив Тарас.

– Гаразд, вірю, – примирливо підняв руки Амвросій. – Якщо ти так запросто розмовляв із польним гетьманом, то чому він не запросив тебе до столу?

У голосі монаха чулися глузливі нотки, але Тарас вирішив не зариватися.

– Я лише приніс рибу, – повторив він.

– Бачу, що торг удався. Буде щось на чорний день.

– А ви рибу вже з’їли? – поцікавився Тарас.

– Так, зранку. На сьогодні мені вистачить.

– Тоді я завтра принесу вам хліба. Мама спече його з борошна, що ми купили вчора. Я прийду завтра, бо вже в понеділок знову піду до міста. Мошко посилає мене до костелу.

– Ти подумав над моєю пропозицією? – раптом запитав Амвросій.

– Щоб стати монахом?

– Щоб прийняти постриг.

– Пробачте, ще ні, – винувато відказав Тарас. – Та й не лежить моя душа до черенчого життя! А насильно, ви самі так кажете, ніщо не любе Богові! І до того ж…

– Що?

– Я хочу з вами порадитися.

– Я тебе уважно слухаю, – заохотив брат Амвросій.

– Пан гетьман скоро відправляється на війну і запросив мене вступити до його війська.

Почувши таке, монах уважно подивився на Тараса. Не по роках дужа мускуляста фігура могла будь-кого збити з пантелику щодо віку Тараса, не лише Жолкевського, котрий не знав його. Тому Амвросій повірив одразу.

– А ти?

– Я хотів запитати вас, перш ніж вирішити остаточно.

– І що тобі пообіцяли?

– Що ніхто більше не заставить мене працювати на Мошка; я одержуватиму платню за службу.

– З ким їде воювати гетьман Жолкевський? – поцікавився монах.

– З Московією.

– Ну, це не новина. Пам’ятаю, років чотири тому король вже воював з Москвою, коли направив туди якогось Дмитра. Тепер знову?

– Так.

Амвросій важко опустився на лаву. Останній рік його мучили болі у колінах і довго стояти він не міг. Напевне, давалися взнаки часи, коли він міг годинами стояти на колінах, молячись.

– Що скажете? – запитав Тарас.

– А що сказати? А чи вона тобі потрібна?

– Хто?

– Не хто, а що. Ця війна? Я розумію короля. Він хоче відняти у тамтешнього царя свої землі. Польний гетьман Жолкевський стане коронним гетьманом Жолкевським. А тобі це навіщо?

– А що мені тут робити? Самі знаєте: Мошко ні від мене, ні від матінки не відчепиться. А якщо я буду на службі в пана гетьмана, то він залишить матір у спокої.

– Мати знає?

– Ні. Ще ні. Я… Що скажете?

Брат Амвросій деякий час сидів мовчки, потім мовив:

– У Письмі сказано: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельмож». Я можу тобі дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозі ні заохочувати тебе, ні відмовляти.

Тим часом дощ закінчився – так же несподівано, як і почався. Брат Амвросій задоволено хмикнув: дірявий дах на цей раз витримав негоду.

– Піду я, – зітхнув Тарас. – Мати, напевне, хвилюється.

Він натягнув на голе тіло ще мокру свитину, мерзлякувато зіщулившись.

– Замерзнеш, – похитав головою монах.

– Дорогою висохну. А завтра я прийду, – на прощання кинув хлопець і залишив Амвросія самого.

У неділю він так і не наважився зізнатися матері про свій намір піти до війська, а вранці в понеділок, прихопивши з собою нехитру їжу – хліб, цибулю і ту ж таки рибу, разом з чоловіками села відправився до Жовкви на будівництво костелу.

Тарас знову приступив до вже звичної роботи. Як і кожного понеділка, хлопець підійшов до купи обтесаного каміння. Його ділянка роботи – піднести це каміння нагору, де майстри уміло вкладали його у стіни. Кожного наступного разу підніматися доводилося все вище: будівництво йшло жваво, і стіни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працює стільки дармової робочої сили з навколишніх сіл, можна не боятися, що будівництво затягнеться.

Тарасові поклали на дерев’яний остов (такий же, яким він приносив рибу) чималий кам’яний блок, і хлопець укотре почав свій нелегкий шлях нагору і донизу, щоб десь в обід, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очікувану команду обідати.

Сопошинці розмістилися під північною стіною будівництва – там не так палило сонце. Поруч розсілися люди з Глинська. Кожен дістав з торбинок чи просто із вузлика нехитру їжу. Оскільки під час роботи не наговоришся, саме тепер чоловіки обмінялися останніми новинами. Цього разу мова зайшла про дерев’яну церкву, що скромно стояла у сотні метрів від костелу. Її вигляд – низенька, почорніла від часу та дощів – програвав перед навіть недобудованим латинським костелом. Чоловікам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православні, змушені будувати латинський храм, тим самим ще більше принижуючи свою віру.

Деяку надію на покращення справ дав майстер із Глинська, повідомивши, що православна громада міста звернулася до Станіслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.

– І що пан гетьман? – поцікавився Максим Дідух, сусід Тараса, дебелий, але добродушний коваль.

– Пан гетьман ще не вирішив, – відповів чоловік із Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) – Та й не скора ця справа – будувати церкву! Ось костел скільки ще будувати, а гроші йдуть від пана гетьмана. А хто дасть гроші на православний храм?

– Люди дадуть! – озвався Павло Бахур, ще один із Сопошина.

– Багато тут назбираєш! Усі багаті стали ляхами, бо не були б багатими, а ми – біднота. Поки назбираєш пожертву, помре не одне покоління.

– Бог дасть – побудуємо! – впевнено сказав Мазур.

Він витер вуса від крихт хліба, перехрестився і склав шматок полотнини – обід закінчився, треба було приступати до роботи.

Цей день закінчився б для Тараса Сопохи так само, як і попередні, коли він змушений відробляти повинність у місті, якби не несподівана розмова після роботи. Тарас поклав на місце дерев’яну основу, на якій носив камінь, і зібрався вже пристати до односельців, щоб разом піти додому. Аж тут до нього підійшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку і після роботи він перевіряв, чи всі робітники на місці.

– Чого вам? – невдоволено запитав Тарас.

З власного досвіду він знав: нічого доброго такі зустрічі не приносили.

– От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, – сказав Мошко. – Андрушко Швець підвернув ногу, тому ходити не може. Відробиш замість нього, а наступного тижня будеш вільний.

– У мене завтра своя робота на городі, – заперечив хлопець.

– Посадиш у середу. І наступного тижня ти вільний.

– Знаю я ваші заміни! Вже так не один раз даремно робив!

– Ти не хочеш робити на пана гетьмана? – озвірився Мошко. – То, може, мені так йому і сказати?

Він сподівався побачити в очах Тараса страх, але помітив лише гнів.

– Зачекайте говорити панові гетьману… – зауважив хлопець.

– От і добре! – почав було управитель, але Тарас продовжив:

– Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.

Управитель аж захлинувся від несподіванки. Він хотів сказати, що ніякий він не Мошко, а Іцхак Бебер, і за такі слова йому не здобрувати, але Тарас рішуче рушив до воріт замку. У Мошка полізли на лоба очі. Він так і залишився стояти посеред площі. Не йшли додому й інші сопошинці – вони були свідками цієї перепалки і просто згоряли від бажання побачити, чим це все закінчиться.

А Тарас упевнено підійшов до воріт. Вартові його впізнали, але все ж запитали, до кого він іде.

– До пана гетьмана! – сміливо відповів Тарас.

– А де риба? – засміявся один.

– Я хочу записатися до війська. Пан гетьман позавчора сказав мені прийти, якщо я згоден.

Вартові перезирнулися. Їм не дуже вірилося у те, що говорить цей простолюдин, але вони справедливо відзначили, що сам придумати таке він не міг.

– Тоді тобі треба не до пана гетьмана, а до управителя, – повідомили йому.

– А де управитель?

– А тебе зараз проведуть, – раптом сказав один з вартових і гукнув дівчину, що саме підходила до воріт. – Марушко, відведи його до пана управителя.

Дівчина кинула на Тараса лукавий погляд, і хлопець зашарівся.