Хроніки передбачень: 2006–2017

Вступ до НАТО або інших військово-політичних блоків

Членство України в НАТО або іншому військово-політичному блоці нині є оптимальним рішенням із погляду протидії транснаціональним загрозам. На рівні окремої держави ефективно протидіяти цим викликам досить важко, особливо з огляду на рівень економічного і технологічного розвитку України. Країни-лідери нині радикально переглядають свої концепції оборони і безпеки, віддаючи перевагу глобальним експедиційним операціям перед стаціонарною обороною, кооперації й інтеграції – перед виконанням військових завдань власними збройними силами.

Крім того, як свідчить досвід країн – учасниць військово-політичних блоків (і насамперед НАТО), скоординована загальна політика в царині безпеки обходиться державам дешевше, ніж забезпечення власної безпеки самостійно, коли потрібно будувати систему оборони «за всіма азимутами». Ставши членом військово-політичного блоку, Україна дістане можливість брати безпосередню участь у прийнятті рішень, які не тільки стосуються національних інтересів, але і створюють сучасну архітектуру безпеки в регіоні в цілому.

На наш погляд, досить перспективним варіантом гарантування безпеки України нині може бути щорічне нарощування обсягів співробітництва з НАТО до такого рівня, коли вступ до альянсу стане суто формальною процедурою. Принадність такого рішення пов’язана з достатнім ступенем свободи у визначенні країнами-учасницями свого внеску у військово-політичну активність альянсу; можливістю виходу на нові ринки збуту озброєнь, доступу до новітніх технологій, модернізації власних озброєнь і диверсифікації військового арсеналу; поліпшенням інвестиційної принадності держави. І, нарешті – необоротністю демократизації суспільства і держави. Для прикладу: 1997 року в економіку Польщі було інвестовано 2,7 млрд дол., 1999-го – після вступу Польщі до НАТО – уже 8 млрд дол. Прямі іноземні інвестиції в економіку Чехії й Угорщини 1997 року становили 4 і 6,2 млрд дол., 1999-го – 12,8 і 14,5 млрд дол. відповідно. Іноземні інвестиції в економіку Болгарії після вступу до НАТО зросли вдвічі, Румунії – на 141 %. Єдина, і поки непереборна перешкода полягає в тому, що вибір одного з векторів зовнішньополітичної інтеграції для України пов’язаний із внутрішньополітичним і внутрішньонаціональним конфліктом.

А з другого боку, до того моменту, коли політикам і суспільству все-таки вдасться дійти згоди в цьому питанні, участь у НАТО може втратити для України нинішнє значення. Адже вже тепер висунуто проект «Глобального партнерства», який може перетворити НАТО на зовсім нову глобальну систему безпеки, ставлення до якої формуватиметься з чистого листка.

За 15 років, що минули з моменту набуття Україною незалежності, навколишній світ істотно змінився і готується до ще більш масштабних змін. А внутрішня, і особливо зовнішня, політика сьогоднішньої України здійснюється в застарілій системі координат двополюсного світопорядку. Питання про членство в НАТО або інших міжнародних військових організаціях повинно бути не самостійною проблемою, а похідною від стратегії національної безпеки України. А стратегія, своєю чергою, має давати чітке уявлення про роль, яку відіграє країна у світовій політичній та економічній системі.

На порядку денному України – правильне визначення пріоритетів державного розвитку, радикальний перегляд концепцій національної конкурентоспроможності й безпеки. «Великою державою» за російським зразком Україна не стане ніколи, насамперед через разючу відмінність нашого історичного досвіду і, відповідно, стартових умов незалежності. Ми не володіємо ні потужним військовим, ні всесвітньо значущим енергетичним потенціалом. Але великий український проект не просто можливий, а конче потрібний. Пошук унікального шляху України в сучасному світі як основи національної ідеї є першочерговим завданням для держави і суспільства.

Конкістадор у панцирі залізнім

Валентин Бадрак, Володимир Горбулін

11 вересня 2009 р

http://gazeta.dt.ua/POLITICS/konkvistador_u_pantsiri_zaliznim.html

Цього тижня депутати нижньої палати російського парламенту розглянули в першому читанні і затвердили законопроект, який дозволяє використовувати підрозділи збройних сил за кордоном. Військову силу планується застосовувати для відбиття нападу, захисту громадян, запобігання агресії проти іншої держави і боротьби з піратством. А чого ви, власне, очікували? Російський парламент так давно працює в ручному режимі, що іноді дивуєшся: а навіщо господарям Кремля грати на сцені невластиві ролі, адже світ з певного часу сприймає Володимира Володимировича як генерального секретаря Росії…

З північного сходу у бік України війнуло димом. Президент Ющенко терміново видав указ про перевірку боєздатності ЗСУ, а українська інтелігенція закликала США, Великобританію, Францію та Китай негайно скликати міжнародну конференцію для забезпечення реальних гарантій Україні. В країну вже просочилася інформація про те, що навіть адвокати України з країн Центральної та Східної Європи ухвалили рішення згорнути свої плакати і заморозити будь-які проекти, пов’язані з підтримкою України. Відтепер провокація російської сторони на території України і застосування військової сили може відбутися в будь-який момент, а Україна залишилася сам на сам із долею. Це змушує й експертне середовище глянути на ситуацію з іншого боку…

У новітній історії України завжди вважали: головною компенсацією ядерного роззброєння України стали офіційно проголошені Сполученими Штатами і Російською Федерацією гарантії існування на карті світу держави Україна. А саме: взамін на відмову від ядерних озброєнь та зобов’язання не використовувати стратегічні ракетоносії і з’явився на світ 1994 року Будапештський меморандум «Про гарантії безпеки у зв’язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Однак не минуло й десятиріччя, як виниклий з нізвідки проект «Тузла» нагадав, що в міжнародній політиці не буває таких домовленостей, які не переглядаються бодай один раз.

У даний час міжусобні політичні чвари привели Україну до краю прірви, а на порядок денний уже з усією серйозністю виноситься питання збереження державності. Не буде перебільшенням твердження, що Україна підійшла до точки біфуркації, моменту, коли її подальший розвиток може з рівною імовірністю піти в кількох, абсолютно різних і в тому числі протилежних напрямках.

Оформлені виклики і загрози

Ослаблена зсередини Україна давно здається легкою здобиччю для інших держав. Жорсткі заяви керівництва Румунії, озвучені територіальні претензії з боку Росії та її втручання у внутрішні справи України, нарешті раптова і безпрецедентна відмова визнати існування української нації – це прямі наслідки всебічного ослаблення держави. Щоб охопити єдиним поглядом панораму нинішніх українських позицій, спробуємо позначити головні больові місця держави.

Перше. Активна робота сусідньої Росії на дипломатичному, економічному, інформаційному та соціальному рівнях, а також відсутність чіткої інформаційної політики Києва в Криму актуалізували проблему самоідентифікації значної частини населення на Півдні і Південному Сході країни. Якщо ми візьмемо за основу результати соціологічного опитування Центру Разумкова напередодні 18-ї річниці незалежності України, то отримаємо трохи більш як третину прибічників української незалежності на Півдні країни і менш як половину – на Сході. Це сумна ситуація для офіційного Києва, яка свідчить, що частина населення байдужа до ідеї самостійної Української держави, більше того, багатьом на Сході і Півдні нині здається, що життя в складі РФ буде не таким поганим. Звісно, так видається зараз. І до дійсності ці міркування стосунку не мають. Однак російська сторона впевнено використовує це задля шантажу української влади розколом держави, а також для прямого впливу на позицію майбутнього кандидата в президенти України.

Друге. Більша частина населення країни (у тому числі значна частина військових) позбавлена мілітаристських настроїв. Це наслідок кількох взаємозалежних ідей: викорінення образу будь-якого ворога, нав’язування думки про сприятливу геополітичну обстановку та формування впевненості, що Україна знайде захист під парасолькою військово-політичного блоку. Мирні настрої населення – багато в чому сила України, але на тлі цілеспрямованого створення образу ворога в особі українця в сусідній Росії цей факт робить Україну більш вразливою на психологічному рівні.

Третє. Військова організація України в даний час перебуває в стані деградації. Вона має, м’яко кажучи, обмежені можливості для протистояння зовнішній агресії. Але ще гірше те, що військова організація втратила інерцію розвитку – сьогодні навіть три-чотири роки активних інвестицій у нашу армію не зможуть урівняти її за бойовим потенціалом із арміями розвинених країн регіону. Інакше кажучи, у військовому сенсі Україна ще не скоро зможе зробити ставки на збереження незалежності та недоторканності власними силами.

Четверте. Держави, що виступили в 1994 році сторонами – гарантами української незалежності та безпеки, фактично продемонстрували відмову від своїх зобов’язань. Європейські гравці Північноатлантичного Альянсу вже відкрито відмовилися від боротьби за Україну, зробивши вибір на користь збереження рівних відносин із Росією. Про Мюнхенську змову-2 сьогодні і в Європі, і в Україні не говорить тільки ледачий.

Мало того, дипломатична риторика Росії і США виглядає так, ніби вони ведуть сепаратні переговори, і ціна проекту під назвою «Україна» може виявитися значно меншою, ніж можливість полюбовно вирішити завдання нового переділу сфер впливу. З’явилося чимало ознак того, що карта регіону може бути суттєво переформатована і Україна цілком може потрапити під каток, який вкладає асфальт поверх попереднього шару.

П’яте. Ті, хто відносить себе до політичної еліти України, перебувають або в полоні інфантильного нерозуміння рівня загроз, або в стані впливу великої дози російської ін’єкції. Так чи інакше, українські policy makers демонструють неспроможність, наслідком якої стала зовнішньополітична анемія. Не випадково відомий британський експерт Джеймс Шерр недавно нагадав, що «Україна завжди мала слабкі місця, внутрішні поділи». Зрозуміло, частина цих «поділів» і «розмаїття позицій» спричинені підривною роботою Росії на території України. Але приблизно так українська державність була втрачена і 350 років тому, після Руїни. Та й революційні війни 1917–1922 років були програні насамперед через внутрішні чвари. Сьогодні ситуацію погіршує відсутність загальнонаціональної ідеї, яка могла б стати основним чинником розвитку нації.

Згадані вище «вихідні позиції» аргументують потрапляння України в зону підвищеного ризику. Більше того, світова економічна криза, загострення екологічних, демографічних, енергетичних та етико-моральних проблем сучасного людства, що завели цивілізацію в дискусійний глухий кут, стимулюють агресивну поведінку. До речі, експерти вже давно сурмлять про те, що активне нарощування низкою країн військових м’язів (протягом останніх п’яти років зафіксовано збільшення витрат на військовий комплекс та переозброєння у майже 70 % держав планети) має у своїй основі підсвідоме прагнення розрубати світовий гордіїв вузол, як і раніше, – мечем.

Чого хоче Росія?

Чинник російської загрози став для України домінуючим. Не слід дивуватися, що імперські апетити Москви зростають у міру ослаблення здатності Києва управляти державою. Якщо після невдалого «тузлинського тестування» господарі Кремля надовго вгамували свої амбіції, то успішний зрив 2008 року планів українського походу в НАТО вкупі з воєнною перемогою у Грузії створили передумови для подальшого наступу на Україну.

На даний момент Москва домоглася офіційно підтвердженої відмови Брюсселя «надавати Україні військову допомогу та допомогу в забезпеченні безпеки», «упевненого» мовчання Німеччини і Франції при втручанні у справи України. Як зазначалося, на черзі відступництво Сполучених Штатів, про що свідчить зміна позицій навіть в експертній спільноті. Якщо ще на початку року Стівен Пайфер радив керівництву США активно підтримувати Україну і протидіяти тиску Росії, то вже наприкінці літа Збігнєв Бжезинський запропонував розширити співробітництво НАТО з ОДКБ – на тлі обережного ставлення до України та Грузії.

Після низки напівофіційних заяв про те, що ЧФ РФ дислокуватиметься на території України і після 2017 року та ревізії російського Федерального закону «Про оборону» із легітимацією застосування збройних сил РФ за межами території Росії, спостерігачі відзначили й можливість прямої воєнної загрози з боку РФ.

Однак слід звернути увагу на те, що на цьому тлі уживаються дві абсолютно протилежні риторики стосовно України з боку Російської Федерації. Не можна не помітити, що В. Путін із Д. Медведєвим затіяли стару веселу гру в доброго і злого поліцейських. З одного боку, відмова від співробітництва з нинішнім президентом України, відкрита війна на дипломатичному фронті, заяви про те, що «Малоросія» є частиною Росії, а з іншого – демонстрація лояльності до конкретного претендента на лідерство в Україні.

Не варто думати, що рішення-компроміси щодо газу та літакобудування – безоплатні поступки. Це сигнали, подвійно вигідні російській стороні. Зміна зовнішньополітичного курсу в бік РФ зі сформованими васальними настроями нових українських лідерів є для Росії значно вигіднішим результатом, ніж фізичне розчленування Української держави. Сильна проросійська Україна Москві значно цікавіша за слабкі осколки з одержимими, хоч і нечисленними антиросійськими групами фанатиків. В експертній спільноті вже пролунала раціональна думка про те, що, забравши Крим, Москва назавжди втратить Київ. Справді, пряма воєнна агресія, як стверджують теоретики військової справи, здійснюється тоді, коли решту можливостей вичерпано. А для РФ їх аж ніяк не вичерпано. Крім того, є думки, що повний контроль над транзитною Україною та її газотранспортною системою, а водночас і зміцнення на її території потужних інформаційного та військово-технічного плацдармів із максимальним вживленням російського бізнесу в стратегічні, високотехнологічні галузі є кращим за фізичне захоплення територій. Тим більше що васальна Україна – становище перехідне, з якого шлях до складу держави російської не тільки не заборонений, а й істотно спрощений. Отже, сьогодні вже створено передумови для військового втручання, але вони не використовуватимуться доти, доки дієвими залишаються інші важелі.

Саме в силу цих причин не можна виключати суто політичного підґрунтя нагнітання обстановки та свідомого доведення її до точки кипіння – можливості початку воєнного конфлікту в будь-який момент. Для Росії ця ситуація реальна як мінімум із двох причин. По-перше, українська військова організація ослаблена, а, по-друге, населення України, на відміну від російського, ніхто не готує до воєнних дій, не виховує мілітаристських настроїв та образу ворога в особі росіян. Тому боятися превентивного воєнного удару, як і провокації суто воєнного характеру, з боку України не варто. А на тлі цього, коли нервове напруження сягає межі, раптом з’являється унікальний політик, який несподівано знаходить спільну мову з російськими лідерами і в результаті запобігає війні. Чим не національний герой? У цілому війна, або краще загроза війни – ідеальний механізм маніпуляції, чудово сконструйований важіль впливу Росії на Україну.

Отже, на сьогодні питання російськими лідерами поставлене таким чином: або Україна повинна під час майбутніх президентських виборів отримати лідера – кремлівського васала, котрий управлятиме країною як Малоросією, російською околицею, або буде знайдено приводи для застосування проти України жорстких заходів впливу. Але й тут ідеться не про масштабну агресію, а про дестабілізацію обстановки підконтрольними проросійськими структурами українського походження. Воєнне втручання першого рівня напевне носитиме локальний характер, із наданням українській владі самостійного вибору щодо подальшої ескалації конфлікту. У цьому сенсі майже 3 тис. морських піхотинців ЧФ РФ можуть бути використані Москвою як наживка. І тільки якщо ця наживка спрацює, у хід можуть піти повітряно-десантні дивізії (чотири дивізії ПДВ перебувають у безпосередній близькості від кордонів України і можуть бути оперативно перекинуті повітряним шляхом). І тільки в крайньому разі – ударна зброя. І все ж таки в Москві усвідомлюють, що досягти на території Криму кількісної переваги військ буде непросто. А негативні наслідки навіть локальної військової операції на території півострова і для російської політики (населення орієнтованого на туризм регіону навряд чи буде в захваті від ескалації воєнного конфлікту поблизу турбаз), і для російського бізнесу очевидні.

Оновлена парадигма національної безпеки

Вже років із десять Україна розвивається за хибною парадигмою. Слід визнати, що наша країна повинна вирішити два рівні завдань. Як у горезвісній піраміді Маслоу, держава опустилася на нижній щабель потреб – виживання та забезпечення безпеки. Інакше кажучи, першим завданням для України стає збереження державності як такої. Тільки після вирішення цього питання можна будувати плани розвитку.

Для вирішення завдання першого рівня в України залишилося зовсім небагато часу (все ж таки сподіватимемося, що наступний президент України не буде проросійською фігурою). Для держави рівень загрози провокацій із наступним застосуванням військових формувань послідовно зростатиме з наближенням 2017 року із критичною точкою в період наступних президентських виборів. І за відсутності прогресу щодо пролонгації договору про перебування ЧФ РФ у Севастополі, за відсутності підпорядкованого становища України криза відносин може вийти за межі мирних дебатів.

Справді, одним із найважливіших питань стане виведення ЧФ РФ з території України. Ризикнемо припустити, що російська сторона більше розраховує на переписування Конституції України, ніж на міжнародний скандал. Але й останнє не виключено, беручи до уваги вперте неприйняття української державності.

Якщо грунтуватися на таких вихідних даних, то сьогоденні ризики і найближчого майбутнього будуть пов’язані з побудовою правильної формули контролю екстремістських та радикально налаштованих груп українців на Півдні і Південному Сході країни. З огляду на те, що будь-яка дестабілізація обстановки почнеться саме з виступів українських організацій, необхідно створити умови для швидкої локалізації будь-якого внутрішнього вибуху емоцій, до якого здатні підключитися зовнішні сили. Для цього є сенс уже найближчим часом зосередити до 90 % сил спеціального призначення всіх відомств (СБУ, Міноборони, МВС) у вибухонебезпечних регіонах. Є також сенс збільшити кількість спецназівців у підрозділах і звільнити їх від невластивих функцій (таких, наприклад, як охорона «Альфою» СБУ народних депутатів).

Про методику відродження військового потенціалу говорилося занадто багато, щоб іще раз повторювати. Підкреслити слід тільки одне: настав час забути про інтереси ОПК і подбати про системи озброєння, здатні забезпечити запобігання агресії. І ще раз зазначити, що за будь-яких зусиль армія України в найближчі три-п’ять років буде беззахисною.

Саме тому Україні потрібні гарантії іншого типу й іншого формату. Якщо ні Росія, ні США не мають наміру виступати в такій ролі, то необхідно шукати «третю силу», котра була б зацікавлена в стабільному розвитку України. Хай як парадоксально це звучить, але таким потенційним гарантом міг би виступити Китай. Який інтерес Китаю? Безперечно, військово-технологічний. Україна могла б стати технологічним донором для Китаю і під прикриттям його сили допомогти КНР. А заодно й розвинути власні можливості, здатні настрахати будь-якого агресора. Зрозуміло, ця ідея потребує детальної проробки та переговорів із китайською стороною. Але вона все ж таки видається кращою за очікування військового конфлікту із сусідом або постановки на якір корабля під назвою «Україна».

Великий сусід визначився. Що Україні робити далі?

Володимир Горбулін, Олександр Литвиненко

18 вересня 2009 р

https://gazeta.dt.ua/POLITICS/velikiy_susid_viznachivsya_scho_ukrayini_robiti_dali.html

Расплясались, разгулялись бесы

По России вдоль и поперек —

Рвет и крутит снежные завесы

Выстуженный Северовосток.

М.Волошин

Російська Федерація – стратегічний партнер України, найважливіша країна з точки зору нашого економічного розвитку, ключовий безпековий гравець в Євразії. Зрештою, колишня метрополія, з якою Україну пов’язує величезна кількість культурних, гуманітарних, інформаційних, людських, історичних та інших зв’язків. Від розвитку відносин із РФ без перебільшення залежить майбутнє України, її спроможність забезпечити свій суверенітет і територіальну цілісність, суспільний розвиток, загалом виживання як незалежної держави і сучасного соціуму.

Загальна ситуація в РФ

Російська Федерація переживає критично складний період своєї історії. Донині, через 18 років після розпаду СРСР, російським елітам і суспільству не вдалося трансформувати свою ідентичність і забезпечити перехід федерації на шлях стабільного поступального розвитку. Реалізований протягом 1991–1999 років стратегічний курс на всебічну лібералізацію суспільного життя Росії та приєднання до глобального Заходу як одного з мажоритарних гравців зазнав нищівної поразки на межі століть. Російська Федерація у 1998–1999 роках впритул наблизилася до усезагального колапсу.

Успішно подолавши на початку 2000-х років загрози швидкого розпаду держави та неконтрольовані процеси соціальної деградації, чинне керівництво РФ, уособлене прем’єр-міністром Росії В.Путіним, при цьому пожертвувало перспективами системної суспільної модернізації, а отже, майбутнім країни. Власне, вп’яте чи вшосте в російській історії не вдалося розірвати порочне коло реформ/контрреформ. Зробивши ще на самому початку свого правління у 2000 році ставку на відновлення авторитарної керованості (створення федеральних округів, скасування виборності губернаторів тощо), В.Путін послідовно дотримувався цієї логіки у своїй подальшій діяльності.

Цей вибір уже у 2000 році призвів до спочатку часткової, а згодом дедалі повнішої інкорпорації елементів радянської символіки та ідентичності у державну російську ідеологію. Віхами цього стали відновлення старого радянського гімну (2000 рік), проголошення неоімперського курсу (модель енергетичної наддержави, 2003 рік), квазіізоляціонізм і шпигунська істерія (2005–2007 роки), керована конфронтація зі США (Мюнхенська промова, 2007 рік), проголошення пострадянського регіону зоною привілейованих інтересів РФ (2008 рік), фактична реабілітація Й.Сталіна (2007–2009 роки).

Такі зміни не залишилися суто ідеологічними декораціями. Прихід до влади В.Путіна збігся з досить тривалим періодом високих цін на енергоносії, які зросли за вісім років більш як у десять разів. За окремими оцінками, за ці роки Росія додатково одержала понад 1,5 трлн дол. Протягом цього часу Російська Федерація в економічній площині слідувала класичним курсом авторитарної нафтодобувної країни. Отримані надприбутки від продажу енергоносіїв або проїдалися, або нагромаджувалися у золотовалютних резервах. На основі енергоресурсної моделі вдалося збільшити ВВП більш як учетверо – з приблизно 350 млрд дол. у 2000 році до 1400 млрд у 2008-му та нагромадити понад 500 млрд дол. резервів.

Завдяки цьому Кремль мав необхідні ресурси для реалізації активного внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу. В цей період Москві вдавалося забезпечити послідовне і доволі швидке зростання рівня життя більшості росіян. На такому тлі заходи з обмеження громадських свобод здійснювалися доволі безболісно.

Протягом першої президентської каденції В.Путіну вдалося забезпечити морально-політичну єдність широких кіл населення Російської Федерації та масову підтримку фактично будь-якого зовнішньополітичного курсу держави. Насамперед ще на початку 2000-х років шляхом створення державної партії «Єдина Росія» була де-факто ліквідована конкурентність у політичній системі. Тоді ж було відновлено щільний контроль над електронними засобами масової інформації, насамперед над телебаченням. Із середини 2000-х здійснюється комплексна програма ідеологічної індоктринації населення міфами «Великої перемоги», історичної виправданості та вікової тяглості імперського характеру російської державності, героїв-чекістів тощо.

Також Кремлю вдалося нейтралізувати можливі прояви невдоволення в середовищі російських еліт. Цьому сприяли вичавлення з Росії Б.Березовського та В.Гусинського, багато у чому політично вмотивований процес над М.Ходорковським і знищення «ЮКОСу». Ці заходи забезпечили підпорядковане становище щодо Кремля і деполітизацію великого російського бізнесу.