Хроніки передбачень: 2006–2017

Аналітики відзначають посилення загрозливих тенденцій у глобальному масштабі. Старі організації та альянси (ООН, НАТО, G7 тощо) перестають відбивати нову політичну й економічну реальність, міжнародне співтовариство спішно намагається формувати нові альянси та інституції (G8, ШОС, ідея включення Індії і Китаю до складу Міжнародного енергетичного агентства та ін.) і реформувати старі. На межі кризи перебуває Світова організація торгівлі. Дохійський раунд переговорів зірвано, оскільки Америка, Європа і країни, що розвиваються, не змогли домовитися.

У багатьох державах зростає націоналізм – як політичний, так і економічний. Радикальні режими проводять випробування балістичних ракет і, всупереч волі розвинених країн, продовжують розробку ядерної зброї. Попри антитерористичну кампанію провідних країн світу продовжує діяти всесвітнє ісламське терористичне підпілля.

Світ швидко змінюється. Над ним згущується туман війни. Останнім часом термін «війна» лунає дедалі частіше, і не тільки у зв’язку з діями антитерористичної коаліції в Афганістані та Іраку. «Війна» як категорія вкинута в публічний простір відносин України з її найближчими сусідами. Щодня ЗМІ повідомляють про перипетії «газових», «м’ясо-молочних», «трубних» та інших воєн, а також про самовіддані дії вищих чиновників із захисту наших національних інтересів. Кримський «антинатовський бунт» центральна влада гасить засобами інформаційної і дипломатичної війни.

Україна активно втягується у глобальне протистояння, яке американський політолог Еліот Коен визначив як «Четверту світову війну». На думку Коена, зараз точиться боротьба з тероризмом і шахрайськими режимами. (Холодна війна між Варшавським договором і НАТО вважається Третьою за ліком.)

Минуле століття було періодом безперервного військового насильства. Відносини між державами часто набирали крайніх форм, логічним результатом яких стали сотні збройних конфліктів. Більшість цих конфліктів увійшли компонентами глобальних воєнних циклів – світових воєн. І якщо характерною рисою Першої і Другої світових воєн було пряме збройне зіткнення сторін із застосуванням регулярних збройних сил, то стрімкий розвиток озброєнь після 1945 року став фактичним кінцем епохи багатомільйонних армій.

Уже на першому етапі Холодної війни (Третьої світової) почала формуватися принципово нова тенденція. Дві глобальні системи, що створили потенціал багаторазового знищення людської цивілізації, в інтересах самозбереження перенесли епіцентр протистояння на «світову периферію».

На думку азербайджанського дослідника Джангіра Араса, саме там, на периферії, і саме тоді, на початковому етапі Третьої світової, вперше виявилася і незабаром повноцінно реалізувалася якісно нова військово-політична категорія – самостійні воєнізовані структури і системи, що не мають визначеної належності до наявних державних інститутів. Ці структури і системи, які спочатку виникали з огляду на локальні умови, логікою Холодної війни за підтримки протиборчих світових центрів сили, негайно втягувалися у численні тривалі кризи і запеклі збройні конфлікти практично всюди – в пісках африканських пустель і в південноамериканській сельві, в азійських горах і на вулицях європейських міст. Саме вони стали основним носієм «культури Калашнікова» – нової масової тенденції, побудованої на силовому нігілізмі і вирішенні всіх проблем через збройне насильство.

В результаті поразки в Холодній війні однієї з протиборчих систем двополюсна формула світового устрою припинила існування.

Але Холодна війна заклала десятки, якщо не сотні, мін сповільненої дії, які починають вибухати вже в добу «Четвертої світової війни». Наслідками виявилися глобалізація і зустрічний процес опору, ерозія національних держав, девальвація народовладдя як права народу на державне самоврядування, трансформація суверенітету у «відповідальний суверенітет», ліквідація державної монополії на насильство і «гуманітарні інтервенції». Ісламський тероризм, точніше – його новітня модифікація, виник саме у часи Третьої світової. Протиборчі сторони зростили цього небезпечного монстра у тепличних умовах боротьби систем.

Як вважає російський політолог Андрій Піонтковський, одностайна ненависть еліт Сходу до Заходу, і насамперед до США, завдяки досягненням західних технологій через усі електронні ЗМІ транслювалася мусульманській вулиці. В результаті бійці джихаду були сильні і «народні», з надлишком рекрутів із різноманітних шарів суспільства – від мільйонерів до жебраків – і ефективністю своєї горизонтальної мережевої структури, незалежні осередки якої виникали у різних куточках світу й завдавали ударів по американських інтересах. Однак до 11 вересня 2001 року їх серйозно не сприймали.

У кожної війни є загальновизнана дата початку. Перша світова почалася 1 серпня 1914 року; Друга – 1 вересня 1939 року; Третя – 5 березня 1946 року (промова У.Черчілля у Фултоні). Четверта світова війна почалася 11 вересня 2001 року з мегатерактів у Нью-Йорку і Вашингтоні. Навіть поверховий аналіз перших п’яти років цієї війни, простий перелік подій дозволяє оцінити просторовий розмах і масштаби процесу. Бойові дії на території Афганістану; військові операції в Ємені, Сомалі, Колумбії, Грузії, на Філіппінах; арабо-ізраїльський конфлікт, що загострився; війна в Іраку, що плавно трансформувалися у затяжне «міжконфесійне насилля» партизанського ґатунку; колосальний військово-політичний тиск на Іран і Північну Корею з високою імовірністю нових воєн; глобальні таємні операції спецслужб; інші дії, зміст яких стане зрозумілий набагато пізніше.

Водночас Четверта світова війна є великим і багатовекторним процесом, у якому реалізуються новітні формули конфліктів, передбачені Семюелем Хантінгтоном («глобальне зіткнення цивілізацій»); Збігнєвом Бжезинським («велика шахівниця»); ідеологом антиглобалізму субкоманданте Маркосом («війна між неолібералізмом і людством»); колишнім начальником французької розвідки графом Олександром де Мараншем («протистояння між західною цивілізацією та арабо-ісламським світом»); французьким суддею Жаном-Луї Брюгюскре («столітня війна сучасності»); пакистанським бригадним генералом С.К.Маліком («справедлива війна правовірних проти невірних»); Норманом Подхорецем і вже колишнім директором ЦРУ Джеймсом Вулсі («конфлікт Америки з арабськими режимами і радикальним ісламом»).

Є певні розбіжності у трактуваннях дефініції «Четверта світова війна». Дехто вважає, що війна ще не почалася, а є лише тенденції, які неодмінно призведуть до світового конфлікту. Так, представник банку Morgan Stanley Стівен Роуч назвав початок великомасштабної війни «найбільш очевидним геополітичним ризиком». На його думку, зростає уразливість «Американської імперії», а етнічні конфлікти можуть спровокувати геополітичну кризу. Деякі експерти навіть вказують на подібність передвоєнних ситуацій у ХХ столітті та сьогодні. Відомий гарвардський історик Найелл Фергюсон у 2004 р. опублікував у журналі Foreіgn Affaіrs статтю «Потопаюча глобалізація», в якій провів аналогії між початком XX і XXІ століть.

На думку Фергюсона, причина Першої світової війни у тому, що в міру міжнародної інтеграції накопичувалися протиріччя. Ключових протиріч п’ять: надмірне навантаження на наддержави, суперництво великих держав, нестабільність їхніх союзів, наявність держав, які спонсорують тероризм, і піднесення терористичного руху.

У 1914 році Британська імперія, що мала колонії в усіх частинах світу й відігравала роль всесвітнього поліцейського, була занадто перевантажена цими функціями й виглядала «втомленим Титаном». Точнісінько як тепер США з їхнім подвійним дефіцитом та військовою присутністю по всьому світу від Косово до Афганістану.

Проте більшість експертів сходяться на думці, що зараз відбувається розмороження основних конфліктних точок планети. І питання початку гарячої фази «Четвертої світової війни» є не настільки важливим, як питання суті нової війни, її законів та причин.

Енергетичний контроль. На думку українського політолога Андрія Мішина, «Четверта світова війна – домінуючий військово-політичний компонент сучасного світу, характерною рисою якого стали дедалі більший пріоритет контролю ресурсів над значенням контролю географічних територій, розгортання інформаційної складової, війна у кіберпросторі та інші фактори, що не девальвують, але істотно видозмінюють формулу Карла фон Клаузевіца про війну як державний інструмент продовження політики іншими засобами».

Динаміка Четвертої світової війни, ініційованої 11 вересня 2001 року, за п’ять років поступово перевела «боротьбу з міжнародним тероризмом» у формат війни західного (євроатлантичного) світу зі східним світом («який не дотримується демократичних цінностей»). При цьому похід на Схід виглядає фактично невіддільним від ресурсних факторів нафти і газу.

Четверта світова війна ще маскується під «глобальну війну з міжнародним тероризмом», але дедалі більше проступають знайомі обриси Холодної війни. Наприклад, НАТО планує розмістити у Польщі системи ПРО проти терористичних ракет. Експертам зрозуміло, що ракети ісламістів за визначенням до Польщі долетіти не зможуть. У Болгарії і Румунії планується розмістити новітні військові бази США (т. зв. бази «військ швидкого реагування»). До НАТО підтягуються Австралія, Південна Корея, Японія, Нова Зеландія.

Російські ЗМІ сурмлять про те, що Альянсові формується гідна противага – Шанхайська організація співробітництва (Росія, Китай, центральноазіатські країни). Про бажання отримати повноправне членство в цій структурі нещодавно заявив Іран. Чому не новий Варшавський договір?

Ендрю Качинс, директор програм по Росії та Євразії Фонду Карнегі у Вашингтоні вважає, що найважливішою причиною повернення до Холодної війни є вихід Росії на світову арену із самостійною політичною лінією: «Стрімко зміцнюється російська економіка, Москва захищає свої інтереси в Європі, в Азії, на пострадянському просторі, і це стало несподіванкою для всіх її партнерів, включно зі США. Хто міг передбачити нинішню російську ситуацію шість років тому, у 1999 році? Неготовність до такої ситуації викликала розбіжності в керівництві американської адміністрації з приводу того, як вести справи з Росією».

«Силіконові битви». Другою характерною рисою Четвертої світової війни є боротьба за «високі технології». Конкуренція на цьому ринку вже скидається на військові дії.

Так, Вашингтон встановив нові правила поставок у Китай для 47 груп високотехнологічних товарів включно з устаткуванням для електронної промисловості, високошвидкісними комп’ютерами, сучасними телекомунікаційними приладами тощо. Це свідчить про те, що Вашингтон у такий спосіб намагається стримати швидкий розвиток наукоємних галузей китайської економіки і таким чином перешкодити оснащенню китайської армії високоточною зброєю.

Китай залишається однією з найактивніших країн світу з імпорту нових технологій. Згідно з даними Міністерства торгівлі КНР, за шість місяців 2006 року уряд країни підписав 5 461 контракт на поставку різних технологій на загальну суму 13,2 млрд дол. США (зростання на 62,2 % порівняно з аналогічним періодом 2005 року).

Зростає і залежність провідних світових гравців від високих технологій. Якщо у геополітичному сенсі військово-політична конкуренція відбувається між США, РФ та КНР, то у сфері високих технологій гравців явно побільшало.

Бурхливими темпами набирають обертів економіки Індії, Ізраїлю та Пакистану. Так, індійський експорт високих технологій становить 10 млрд доларів США на рік.

Що стосується розвинених країн світу, то у США ще 2000 р. ухвалено пріоритетну довготермінову Комплексну програму розвитку високих технологій, яка розглядається як ефективний інструмент, здатний забезпечити лідерство США у першій половині поточного століття. У звіті Консультативного комітету з науки і технологій при президентові США зазначено: «США не можуть собі дозволити опинитися на другому місці у цій сфері. Країна, яка буде лідером у сфері розробки і застосування високих технологій, матиме великі преференції в економічній і військовій сферах впродовж багатьох десятиліть». Характерною особливістю індустрії високих технологій США є те, що вона розвивається переважно зусиллями великих приватних американських корпорацій і має автентичний, а не запозичений (як на Сході) характер.

Країни Євросоюзу у сфері розвитку високих технологій пішли шляхом інтеграцій зусиль усіх країн-учасників ЄС. Механізмом інтеграції стала Шоста Рамкова програма, у бюджеті якої на високі технології на період 2003–2006 рр. виділено 3,55 млрд євро.

У Росії об’єктивно науковий рівень розробок у сфері високих технологій відповідає, а іноді навіть перевершує деякі західні аналоги. Проте практична реалізація цих розробок доволі низька, оскільки недостатньо розвинені відповідні соціальні інститути. Єдиною силою, здатною практично реалізувати розвиток високих технологій, на даний момент є російська централізована держава.

Війна за високі технології, після війни за енергоресурси – ключовий елемент глобальної Четвертої світової війни.

Росія втягується у Четверту світову

США залишаються єдиною державою світу, здатною реально відповідати на широке коло питань «глобального порядку денного». Тому в Москві розуміють, що початок гарячої фази, навіть на локальному рівні, призведе до повноцінного повернення російсько-американських відносин до дискурсу Холодної війни, істотно зменшить можливості для просування власних російських інтересів. Тому Кремль вдається до комплексу стратегій балансування, який має забезпечити «суперництво у світі, суверенітет всередині».

З одного боку, РФ намагається ефективно конкурувати зі США в Азії, на Близькому Сході та на пострадянському просторі. Максимально звужені можливості Вашингтона у сфері впливу на внутрішньо-російський політичний процес. Проте існує цілий ряд питань, які потребують взаємодії Москви і Вашингтона. Концепція зовнішньої політики Росії щодо США визначатиметься принципом «ні з вами, ні проти вас». Першим кроком стала реалізація стратегії повернення РФ до «великої вісімки» як повноцінного гравця (що вдалося зробити під час саміту в Санкт-Петербурзі у липні 2006 року).

Виважена співпраця з проблем глобальної безпеки та економічних питань поряд із політичною конкуренцією на пострадянському просторі та обмеженням втручання США у внутрішні справи країн СНД, розглядається Кремлем як реалістична модель російсько-американських відносин на короткострокову перспективу.

Поряд із цим, можна відзначити і проблеми, які виникнуть у РФ в процесі реалізації цієї моделі. Кремлівські експерти все ще вважають, що в питаннях російсько-американських відносин можна відокремити ціннісні установки від матеріальних інтересів. Тим часом у сучасній концепції національної безпеки США наскрізною ідеєю проходить аксіологічна парадигма, боротьба між демократію й авторитаризмом. Тема демократичних цінностей завжди буде присутня у діалозі США – Росія.

Росія фактично втягнулася в боротьбу за контроль над енергоресурсами. Тим самим Москва прийняла нав’язані їй правила гри, в якій домінуючим центром продовжують залишатися США. У цій боротьбі за нафту і газ Росія має певні преференції як країна, що володіє та контролює значні ресурсні бази планети.

Проте Захід намагається урівноважити ризики. З цією метою висунуто стратегію «ваші ресурси – наші ціни». Захід вважає, що світова торгівля нафтою і природним газом повинна вестися так, як це робиться з будь-яким іншим товаром.

Якщо ж світова торгівля енергоносіями буде поставлена під звичайний режим СОТ, то країни – виробники нафти і газу будуть змушені відкрити свою інфраструктуру, включно з нафто- і газопроводами, для світової конкуренції і надати до них доступ незалежним постачальникам. Очевидно, що за нинішніми спробами «приборкати» світовий енергетичний ринок шляхом підведення його під норми СОТ проглядається приховане бажання країн-споживачів повернути собі пануючі позиції на світовому енергоринку.

Росія розглядає нафту і газ не тільки як товар, а й як ключовий елемент стратегії безпеки. Енергетичні ресурси сьогодні є джерелом політичної сили Москви. Тому головним завданням Кремля на короткострокову перспективу стане запобігання «енергетизації» переговорів вступу до СОТ через Киргизію та інші країни, які підтримують дружні відносини з РФ. Також елементом стратегії недопущення перетворення газу і нафти у звичайний товар стануть питання регіональної безпеки, пострадянського простору тощо. Росія намагатиметься асиметрично протидіяти енергетичній девальвації власної політичної позиції.

Україна у прифронтовій смузі

У процесі глобальної боротьби за енергоресурси Україна потрапляє і вимушено перебуває у фокусі загострених суперечностей геополітичних конкурентів.

Відкритість українського політикуму, прозорість для зовнішніх впливів вітчизняних політичних інститутів створили умови, коли Україна опинилася перед загрозою зовнішнього управління.

З одного боку, у нас сформувалася ціла генерація молодих політиків, які, не маючи достатнього досвіду, виконують завдання зовнішніх чинників у силу власних переконань.

Надмірне захоплення євроромантизмом призвело до того, що Україна виявилася не готовою до викликів нового етапу євроінтеграції, який полягає у згортанні розширення на Схід та запровадженні жорстких умов політики сусідства з ЄС. Розчарування суспільства у євроінтеграції, скептичні заяви єврочиновників стосовно перспектив Києва у ЄС – усе це негативно позначилося на стані політичної стабільності та національної безпеки держави.

У фокусі Четвертої світової війни особливої гостроти набуває дискусія Вашингтона і Києва про найшвидший, до 2008 року, вступ України до НАТО. Через недолугі дії певних керівників та надмірну політизацію цього питання короткострокова перспектива вступу України до НАТО стала малоймовірною.

Зовнішньополітичний курс держави виявився заручником політичної розпасовки в парламенті. На місце розрахунків та врахування вигод від вступу до НАТО прийшли політичні гасла. Це стосується як опонентів євроатлантичної інтеграції, так і її «палких прихильників». Невідомо, хто з них завдав більше шкоди просуванню України в НАТО.

Виробляючи практичну політику нашої взаємодії з ЄС та НАТО, не можна нехтувати позицією Росії. Зрозуміло, Москву не влаштовує те, що Україна стає дедалі незалежнішою у своєму зовнішньополітичному курсі. Ще більше не влаштовує Росію й визначений президентом В.Ющенком стратегічний шлях у Європу і згодом – у НАТО. Тому стають зрозумілими жорсткі дії нашого північного сусіда стосовно України.

За умов посилення діалогу Росії з провідними країнами світу Україна втрачає своє геополітичне та геостратегічне значення в очах Кремля. І тут немає нічого несподіваного у наших відносинах. Росія дуже чітко захищає свої національні інтереси. Тому й Україна має розпочати адекватно захищати свої.

Росія продовжує намагатися отримати контроль над стратегічними українськими об’єктами, які можна інтегрувати у російські транснаціональні компанії, насамперед енергетичні, а також оборонний комплекс та машинобудування. Сьогодні Росію реально цікавлять лише транзитні можливості України (газо-, нафтотранспортні та електроенергетичні).

Україна для Кремля видається ненадійним союзником, який постійно порушує «правила гри». Принциповою особливістю нової, «відкоригованої» політики Кремля стає байдужість щодо підтримки стабільності в Україні. При цьому «генерація хаосу» в Україні на тлі високого рівня конфліктності українсько-російських відносин стає одним зі значимих чинників зовнішньої політики РФ.

Новітню модель відносин Росії з іншими країнами світу можна визначити як сучасний варіант російського економічного націоналізму. У цьому контексті сучасна позиція України щодо відносин із Російською Федерацією є не достатньо адекватною, а в окремих аспектах – проблематичною. Тому її продовження може стати істотною перешкодою нормалізації україно-російського політичного діалогу. Щоб надати політичному діалогові наших країн більш конструктивного характеру, доцільно запропонувати нові підходи зовнішньої політики України з метою адекватної відповіді нашої держави.

Складність ситуації поглиблюється і внутрішньополітичною кризою в Україні. Продовження невизначеності в парламенті призводить до того, що ми можемо втратити необхідні атрибути держави. Криза державності може призвести не лише до оформлення територіального розколу України на Схід та Захід, а й до громадянського конфлікту. І тоді фронтові зведення стануть нашою реальністю, а не футурологічними розвідками. І це треба чітко усвідомлювати нашим політикам.

Стабілізація політичної ситуації, формування проукраїнського уряду, вироблення адекватної стратегії просування власних національних інтересів у світі – ось яким має бути вихід для України, щоб уникнути втрат від глобалізаційних процесів.

Безпека-2010

Володимир Горбулін

15 грудня 2006 р

http://gazeta.dt.ua/ARCHIVE/bezpeka-2010.html

У травні 2006 року на розгляд Верховній Раді було подано проект Закону «Про основи внутрішньої та зовнішньої політики», у червні – законопроект «Про внесення змін до Закону «Про основи національної безпеки України». До цього часу не відбулося жодного читання цих, без перебільшення, найважливіших для держави законопроектів.

Справді, напруженість і конфліктність ситуації всередині України відтягує на себе левову частку політичної енергії. Влада захоплена війною повноважень, і до стратегічних рішень та масштабних завдань у неї просто не доходять руки. Цьому сприяють як об’єктивні (недосконалість зміненої Конституції), так і суб’єктивні (одвічна схильність українських політиків конкурувати за всю повноту влади) причини. Очевидно, процес розгляду та ухвалення зазначених законопроектів буде дуже складним і тривалим. І на виході країна не обов’язково отримає ефективну й детально опрацьовану систему національної безпеки та адекватні орієнтири зовнішньої політики. 15-річна історія незалежності України майже привчила суспільство вдовольнятися поверховими законами, ухваленими в результаті поверхових же компромісів. Однак сучасний світ являє собою дуже агресивне середовище з непередбачуваними сценаріями розвитку. І Україна в цьому світі виглядає практично беззахисною країною із застарілою концепцією національної безпеки і, м’яко кажучи, суперечливою зовнішньою політикою.

Ми подаємо першу доповідь Українського форуму «Безпека-2010». Авторський колектив під керівництвом Володимира Горбуліна пропонує своє бачення ключових тенденцій світової політики та потенціалу їхнього впливу на безпеку України, перспективи економічного та гуманітарного розвитку. Ця доповідь створювалася в полеміці між учасниками Українського форуму. Маючи різні погляди на проблеми національної безпеки, ми запрошуємо до обговорення всіх зацікавлених людей – політиків, державних діячів, експертів, учених. Упевнені, це посприяє появі нової якості роботи над базовими стратегічними документами. Адже громадянське суспільство народжується в дискусії з центральних питань національного порядку денного.

Рада Українського форуму

Сучасний світ стрімко змінюється, і ці зміни однаково відчутні й небезпечні і для традиційно слабких, уразливих держав, і для благополучних країн так званого «золотого мільярда». Основним трендом сучасності, що несе світу ці зміни, є глобалізація. Точніше, її специфічні ефекти у сфері економіки, міжнародних відносин, екології, гуманітарного розвитку. Ці ефекти досить цікаві для того, щоб приділити їм окрему увагу в нашій доповіді.

Проникність кордонів і формування нової політичної географії

Багато дослідників і, на жаль, небагато державних діячів дедалі частіше говорять про те, що кордони між окремими країнами поступово втрачають своє традиційне значення, стають проникними і здебільшого виконують функції сполучення територій із різними митними та політичними режимами.

Зростаюча умовність державних кордонів загрожує тотальним переглядом системи міжнародних гарантій територіальної цілісності та недоторканності. Для молодих незалежних держав це один із ключових викликів в утвердженні суверенітету. Україна, в умовах невирішеності територіальних питань із Росією – щодо договірно-правового оформлення україно-російського кордону в Азовському морі і Керченській протоці – та Румунією – з приводу делімітації континентального шельфу та особливих економічних зон у Чорному морі, перебуває в зоні підвищеного ризику.

Характерною ознакою світового суспільно-політичного розвитку стають процеси дезінтеграції та фрагментації національних держав, активізація етнічного націоналізму та сепаратизму. Світова спільнота поступово змінює ставлення до проблем територіальних претензій і правового врегулювання кордонів, відкриваючи перспективу, наприклад, «косовському прецеденту». Державність Косова, сформована з використанням нових інструментів міжнародної політики, є ще не закріпленою де-юре, але де-факто вона вже дала привід говорити про визнання світовою спільнотою й інших квазідержав: Південної Осетії, Придністров’я, Абхазії, Нагірного Карабаху. Реалізація цього сценарію для України, можливо, загрожуватиме посиленням відцентрових тенденцій.