Говорячи про смерть козацького вождя, Грабянка малює його ідеалізований портрет: «Це була людина воістину варта звання гетьмана. Він не боявся біди, у найтяжчому становищі не втрачав голови, не боявся найтяжчої роботи, був міцний духом; з однаковою мужністю зносив мороз і спеку, їв і пив не скільки хотів, а скільки можна було, ні вдень, ні вночі не знемагав від безсоння, а коли справи і труд воїна зморювали його, то він спав невеличку крихту часу і спав не на коштовних ліжках, а в постелі, що до лиця воїну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж в інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. Він завжди першим кидався в бій і останній повертався з битви. Маючи ці та до цих подібні достоїнства, зовсім не дивно, що він став переможцем та пострахом для ляхів, а мирянам припав до душі, бо, відійшовши від військових справ та ученій, повністю зайнявся собою. У його воїнства все так було злагоджено, що коли б він не пощадив (про це мовилось уже), то зовсім би міг знищити Польщу».[138]

Переяславська рада

Поховання гетьмана подається як сумна подія. Грабянка навіть не хоче вірити, що Хмельницький помер своєю смертю. Спеціально подає в своєму літописі таку чутку, ніби козацького провідника отруїли поляки: «Деякі, правда, уперто твердять, що то поляки, не маючи сили інакше Хмельницького умертвити, вирішили його отруїти. А вчинили те так. Намовили якось родовитого юнака притворитись, ніби він хоче одружитися на дочці Хмельницького. Той погодився, поїхав у Чигирин і одружився. А в день від’їзду, коли Хмельницький випроводжав молоде подружжя, підніс своєму тестю філіжанку горілки (а туди всипав яд, що уповільнено діє) і запропонував випити за здоров’я своєї панни. І сам випив чарку, налиту із схожої пляшки. Та йому, що випив неотруєну горілку, нічого не сталося, а нещасний Хмельницький від цієї проклятої прихильності втратив життя. Цьому можна повірити, оскільки після смерті тестя, цей підступний зять ніколи не показувався на Україні».[139] Виглядає ця легенда не дуже правдоподібно. Літописець не називає імені підступного зятя, ні дочки Хмельницького, на якій той одружився.

Певно, Грабянка не сприймав того, що такий героїчний чоловік, як Хмельницький, помирає своєю смертю в ліжку від хвороби. Отруєння хоч якось виправдовує цю ситуацію. І, звісно, воно подається як злочин його найбільших ворогів – поляків.

Означені міфологеми Грабянки (козаки – мужні й справедливі люди, які не коряться гнобителям і прагнуть свободи; Хмельницький – головний козацький герой, втілення найкращих рис козацтва; поляки – найбільші вороги козаків; росіяни, власне московіти, – друзі й покровителі козацтва) набули не лише значного поширення в українській літературі, а стали в ній, в силу певних обставин, домінуючими.

Хмельницький у Грабянки – неперевершений військовий діяч, політик, дипломат. Всі його наступники не йдуть із ним у порівняння. Після Хмельницького козацькі гетьмани, про які говорить літописець, постають не як герої, а як антигерої. Лише про деяких козацьких старшин він говорить з повагою. Зокрема, про Якима Сомка. Останній представлений як вірний послідовник Хмельницького, «вождь хоробрий і в справах військових тямущий».

Домінування цих міфологем забезпечувалося великою популярністю Літопису Грабянки. У XVIII ст. твір активно переписували й читали. На сьогоднішній день зберігається 63 списки літопису. Але їх могло бути й більше. Окрім того, на основі зазначеного твору був укладений «Короткий опис Малоросії». Зберіглося 34 його списки.[140] Цей твір у 1777 р. був надрукований у Петербурзі Василем Рубаном під редакцією канцлера Олександра Безбородька.[141] Вперше Літопис Грабянки опублікували в 1793 р. у журналі Федора Туманського «Российский магазин». Правда, це видання швидко стало бібліографічною рідкістю. У 1853 р. літопис видала Київська Тимчасова комісія для розбору древніх актів.[142] За часів незалежності України, у 1992 р., твір опублікували в перекладі сучасною українською мовою великим накладом.[143] Він став популярною лектурою, до якої часто апелювали як історики-професіонали, так і любителі козацької старовини.

Літопис Грабянки справив вплив на створення найбільшого козацького літописного наративу – Літопису Самійла Величка, а також на відому «Історію русів». Відчутні його впливи на українське історіописання ХІХ ст. Уже у XVIII ст. ідеї та сюжети Літопису Грабянки озвучувалися в поетичних творах, пізніше, у ХІХ і ХХ ст., – у прозових художньо-літературних творах. Саме цей твір став своєрідною «Біблією» української козацької міфології. І на основі цієї «Біблії» творився український образ Хмельницького.

Самійло Величко

Літопис Самійла Величка

Літопис Самійла Величка[144] є твором загадковим, як і, зрештою, особа автора. Перші згадки про себе Величко відносить до 1690 р. Тоді він, за його ж словами, служив у Василя Кочубея, що був писарем при гетьмані Івані Мазепі. Напевно, Величко походив із козацького середовища. Служба в канцелярії вимагала від нього належної освіти. Тому він міг навчатися в Києво-Могилянській академії. Перебуваючи на службі у Кочубея, Величко, імовірно, був посвячений у різні державні справи.

Важко сказати, чи писав він літопис на замовлення свого пана, чи це була його власна ініціатива. Певно, цю роботу Величко від свого патрона не приховував. Після страти Кочубея літописець теж зазнав покарань і пережив кількарічний арешт. З 1715 р. перебував при дворі сина свого колишнього покровителя. Там, на Полтавщині, у селах Диканька й Жуки, він дописував літопис.[145]

На титульній сторінці літопису зазначена дата – 1720 рік. Очевидно, саме тоді Величко почав працювати над твором. Літопис описує події, що відбувалися з 1648 по 1700 рік. Оригінальна назва твору звучить так – «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, Гетьмана військ запорізьких, вісім літ точилася, а близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі, з козаками і татарами з тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно піддався. Від авторів: німецького Самуїла Пуфендорфія, козацького Самуїла Зорки і польського Самуїла Твардовського, який описав ту війну віршами у своїй книзі «Війна домова» названій. Нині ж коротко стилем історичним і наріччям малоросійським, оправлено й написано стараннями Самоїла Величка, колись канцеляриста війська запорізького, в селі Жуках, повіту полтавського, року 1720».

Літописець вказує, що при написанні свого твору широко використовував праці інших авторів, імена яких він вказав у назві твору: «Багато дечого я взнав… від віршованої книги Самуїла Твардовського, яка має назву «Війна домова», – вона була надрукована в Каліші 1681 року. Скористався я книгою німецького історика Самуїла Пуфендорфія[146] (її переклали з латини на російську мову й видрукували в стольному місті Санкт-Петербурзі 1718 року), а також діаріушем Самуїла Зорки, секретаря Хмельницького… Однак і в людських розповідях, і в літописаннях я побачив розбіжності і був непевний, не знаючи, хто з тих істориків мав рацію, а хто ні».[147] Словом, Величко ніби намагався розібратися з доступним йому історичним матеріалом, виділити з нього зерно правди.

Згаданий Самуель Пуфендорф більш знаний як юрист, ніж історик. Саме він вважається автором концепції правової держави. Його твори були популярними серед українських інтелектуалів кінця XVII – початку XVIII ст. Йому також належить фундаментальна робота із загальної історії. Певно, вона служила для Величка зразком. Схоже, він прагнув створити фундаментальний та об’ємний історичний наратив, дорівнявшись до Пуфендорфа.

Із назви роботи видно, що історіософія Величка мало чим різниться від історіософії Грабянки. Тут так само звертається велика увага на діяння Хмельницького. У заслугу гетьману ставиться звільнення від поляків і те, що він підпорядкував козаків московському царю.

Перший том літопису – значною мірою парафраза поеми Твардовського «Війна домова». Використовуючи матеріал цього твору, Величко намагався дати йому своє прокозацьке трактування. Він писав: «Я брав те, що повідане в книзі Твардовського стислим, мережаним і заплутаним віршем (про це й сам автор свідчить в останній своїй книзі) й, оминаючи панегіричний та поетичний непотріб, що належить знати тільки підліткам, виводив (тримаючись, як сліпий плоту) лише військові дії. Я змінював у деяких місцях зміст Твардовського (через віршову трудність), але дуже не набагато».[148]

Самуель Пуфендорф

Другим важливим джерелом свого твору Величко називає діаріуш (щоденник) Самійла Зорки. Щодо цього твору, який не дійшов до нас, виникає чимало питань. Величко пише, ніби Зорка був одним із писарів на Січі в той час, коли туди втік Богдан Хмельницький. Мовляв, цей чоловік був при гетьмані секретарем з того часу аж до його смерті. «Отой Зорка, – пише Величко, – протягом усієї козацько-польської війни лишався за писаря й секретаря при Хмельницькому, про всі розмови й учинки достеменно знав і все це просторо й досконало описав у своєму діаріуші».[149] Отже, цей твір подавався як надзвичайно цінне джерело. «Крім того, – зазначав Величко, – в діаріуші Самуїла Зорки були ретельно викладені листи Хмельницького про тодішні справи і події, кореспонденція до іноземних монархів і володарів, але я їх, хоч і вельми вони потрібні, не переписував: одне, що намагався оповідати короткослівно…»[150]

Літопис Величка не зберігся в повному об’ємі – окремі його фрагменти не дійшли до нас. Є два томи цієї грандіозної праці. При цьому перший том, у якому описуються події 1648–1659 рр., значно пошкоджений. Не вистачає окремих фрагментів за 1648, 1649, 1650, 1651 та 1652 роки. Другий том, що охоплює період 1660–1700 рр., зберігся краще, однак уривається на півслові.

Сам же Величко подає діаріуш Зорки як головне своє джерело: «Правдивого ж викладу історії та військових подій я не порушував, а коли чого не було в Твардовського, те докладав із Зорки та інших козацьких літописів. А чого не було в Зорки, те додавав із Твардовського. Пуфендорфій же, як далекий від Малої Росії історик, описав ту війну Хмельницького дуже коротко».[151]

Насторожує те, що немає ніяких документальних свідчень ні про Самуїла Зорку, ні про Івана Биховця та його сина, Сильвестра, через яких ніби зазначений щоденник потрапив до Величка. Самі ж документи, які були взяті із діаріуша Зорки, виглядають неправдоподібно. На думку дослідників, це фальсифікати, а зазначений щоденник – містифікація самого Величка, з допомогою якої він здійснював прокозацьку інтерпретацію історичного матеріалу, прикриваючись «документальними свідченнями».[152]

Говорячи про руїну України, як і деякі українські автори другої половини XVII ст., Величко приходить до висновку, що причиною цього є гнів, незгода, властолюбство, заздрість, ворожнеча, чвари з кровопролиттям та інші «непотребства». Вони гублять «козацько-руський народ», який є простодушним та добросердним. Через це, звучить його гірке пророцтво, впаде козацька Україна, наче стародавній Вавилон.

Величко, як Грабянка і Самовидець, в тому самому ключі говорить про причини Хмельниччини – це переслідування за віру й різноманітні соціальні та економічні утиски козаків. Особливу увагу козацький літописець звертає на історію про наїзд Чаплинського на хутір Суботів, а також на легенду про те, що ніби король Владислав дав козакам грамоту про вольності, а її приховав Барабаш і що Хмельницький викрав у нього цю грамоту.

Будучи козацьким репрезентантом, Величко все ж критично ставився до козацької верхівки. До того ж цей критицизм більший, ніж у Грабянки. Критикує літописець також полковників, у діяльності яких бачить прагнення до влади й користолюбство, відсутність турботи про загальне добро. Ці люди прагнуть передати привілеї своїм дітям. Звідси їхня енергія до нагромадження багатств, до звеличення себе й своєї родини.

Для Величка, як і для Грабянки, існує один великий козацький герой – Богдан Хмельницький. Він ніби виняток із правила. Величко в панегіричному плані зображує постать цього діяча. Називає його другим Мойсеєм, який визволив Україну від польського ярма. У творі наводиться промова, яку ніби виголосив Самійло Зорка під час поховання великого гетьмана і яка має ознаки погребових промов з метафоричними образами й патетичною риторикою. Зорка говорить, що саме за Хмельницького Мала Русь «могла жити довгі літа при щасливих успіхах», тоді не вмирали «оживлені старожитні права й вольності українські та цілого Запорозького війська». Наголошується на військових успіхах гетьмана: від «гарматного й мушкетного грому не лише тремтіла ясносвітна старожитніх вандалів Сармація і обидва береги бурхливого Евскінопонту зі своїми міцними замками й фортецями».[153]

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

Монографія Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький» за життя автора видавалася чотири рази. У 1857 р. вона почала друкуватися в часописі «Отечественные записки». У 1859 р. вийшла окремою книгою в двох томах. Третє видання (вже в трьох томах) побачило світ у 1870 р. Останнє, четверте, видання вийшло в 1884 р.

Див.: Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8; К., 1996. – Т. 9, кн. 1; К., 1997. – Т. 9, кн. 2.

Див.: Меріме П. Богдан Хмельницький / пер. з франц: С. Буда, Я. Кравець та ін.; передмова та примітки: Н. М. Горяча; коментарі: Є. В. Вдовиченко; ілюстрації: Б. П. Бублик. – Харків, 2004.

Сюндюклв І. Проспер Меріме – українознавець: до 200-річчя від дня народження видатного французького письменника // День. – 2003. – 27 вересня.

Меріме П. Богдан Хмельницький / пер. з франц. Я. Кравця // Історичні постаті України. – Одеса, 1993. – С. 65.

Про Костянтина Данькевича див.: Михайлов М. Костянтин Данькевич. – К., 1974.

Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдан-Зиновій_Хмельницький_(фільм); https://www. youtubecom/watch?v=29GwAWO8t9k.

Див.: https://uk. wikipedia.org/wiki/Гетьман_(фільм); http://kino.net.ua/film/397.

Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вогнем_і_мечем_(фільм); https://www.youtube.com/ watch?v=PkwFpjpMXoM.

Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Україна. _Становлення_нації.

Про вшанування пам’яті Богдана Хмельницького див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Богдан_Хмельницький.

Див.: http://chigirinzapovidnyk.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=85: 2012-02-27-14-37-50&catid=62:2012-02-09-08-33-39&Itemid=86.

Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вулиця_Богдана_Хмельницького.

Див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Проспект_Богдана_Хмельницкого.

Вирський Д. С., Вортман Д. Я. Переяслав-Хмельницький // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 149.

Див.: Єсюнін С. Місто Хмельницький: історія, події, факти. – Хмельницький, 2008.

Див.: http://nadpsu.edu.ua/.

Див.: http://cdu.edu.ua/.

Див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Ульяновское_высшее_военно-техническое_училище.

Див.: http://www.mondvor.narod.ru/OHmel. html.

Постанова Верховної Ради України «Про заснування ордена Богдана Хмельницького» // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 19. – С. 139.

Див.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/300/2008?test=4/UMfPEGznhhFmF.Zixg3Ib2HdlW YsFggkRbI1c.

Текст панегіричних віршів, поданих у козацькому реєстрі, див.: Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 2. – С. 1523–1526.

Про Йоахима Єрлича див.: Тесленко І. А. Родинний клан Єрличів // Соціум: альманах соціальної історії. – К., 2004. – Вип. 4. – С. 135–188; Яковенко Н. Дзеркало ідентичності: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – початку XVIII століття. – К., 2012. – С. 63 – 104.

Оригінал-автограф «Літописця…» у ХІХ ст. зберігався в зібранні польського історика Я.-Б. Альбертранді. Ця копія загинула під час Першої світової війни у Ростові-на-Дону разом з рештою рукописів Бібліотеки Варшавського університету, які були туди евакуйовані. У 1853 р. незначні фрагменти першої частини й другу частину твору з цього рукопису опублікували. Див.: Latopisiec albo kroniczka Joachima Jerlicza z rękopisu wydał K. Wł. Wójcicki. – Т. 1–2. – Petersburg, 1853. Ще один примірник твору, який Михайло Возняк вважав за автограф Єрлича і з якого він опублікував віршовані вставки, зберігався в Бібліотеці Ординації Красінських у Варшаві, яка згоріла під час бомбардувань у 1944 р. Див. публікацію М. Возняка: Возняк М. Українські пісні й польські вірші із «Літописця» Єрлича // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. – Львів, 1931. – Т. CLI. У 1916 р. відомий український археограф Орест Левицький підготував пам’ятку до видання в серії «Южнорусских летописей». Але підготовлене видання не було розтиражоване. Єдиний збережений примірник його верстки знаходиться в архіві Інституту історії України НАН України.

Пісня про пана Потоцького… // Слово многоцінне. – К., 2006. – Кн. 3. – С. 500–502.

Про Жовтоводинську битву // Слово многоцінне. – Кн. 3. – С. 498–499.

Про це більш детальніше див: Франко І. Жидівські погроми літом 1648 р. // Його ж. Зібрання творів: у п’ятдесяти томах. – К., 1985. – Т. 43. – С. 171–193.

Наїма М. Гюсейнові городи у витягу історій із заходу та сходу / пер. з осман. – тур. О. Галенка та О. Кульчинського. – К., 2016. – С. 149.

Дума козацька // Слово многоцінне. – Кн. 3. – С. 503–506.

Про це більш детальніше див.: Туранли Ф. Козацька доба історії України в осман. – тур. писемних джерелах (друга половина (друга половина XVI – перша чверть XVIII століття). – К., 2016. – С. 234–285.

Про митрополита Йоасафа див.: Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – Вид. друге, виправлене. – К., 2006. – С. 323–325; а також: Митрополит Йоасаф Корінфський та Україна // http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/vidatn-storichn- postat-kultura-osv-ta-arkh-tektura/mitropolit-yoasaf-kor-nfskiy-ta-ukra-na/

Про Якова Сушу див.: Pawlak W. Jakub Susza – zapomniany świadek i historiograf bitwy pod Beresteczkiem // Wojny, bitwy i potyczki w kulturze staropolskiej / red. W. Pawlak, M. Piskała. – Wars., 2011. – S. 211–235.

Цит. за: Возняк М. Історія української літератури. – 2-е вид., виправлене. – Львів, 1994. – Кн. друга. – С. 469.

Цит. за: Возняк М. Історія української літератури. – 2-е вид., виправлене. – Кн. друга. – С. 468.

Там само. – С. 483.

Див.: Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: джерелознавче дослідження. – Вид. друге. – К., 1971.

Див.: Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: джерелознавче дослідження. – Вид. друге. – С. 13–17.

Возняк М. Історія української літератури. – 2-е вид., виправлене. – Кн. друга. – С. 365.

Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: джерелознавче дослідження. – Вид. друге. – С. 121.

Там само. – С. 122

Там само. – С. 123

Твори Феодосія Софоновича див.: Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. – К., 1992; Феодосій (Софонович). Виклад о Церкві святій / упоряд. о. Юрій Мицик. – К., 2002.

Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. – С. 228.

Там само.

Там само. – С. 229.

Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. – С. 230.

Про Йоахима Пасторія див.: Мицик Ю. А. Пасторій Йоахим // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 8. – С. 87.

Pastorio І. Bellum scythico cosacicum, seu de coniuratione Tartarorum, Cosacorum ey plebis Russicae contra Regnum Poloniae ab invictissimo Poloniae et Sveciae rege Joanno Casimiro… – Gedani, 1652.

Про соцініанство на українських землях див.: Історія релігії в Україні. – К., 2002. – Т. 5. – С. 52–94.

Про Юрія Немирича див.: Брик М. Юрій Немирич на тлі історії України. – Лоссер, 1974; Stanisław Kot. Jerzy Niemirycz – w 300-lecie Ugody Hadziackiej. – Paryż: 1960.

Pastorio І. Historiae Polonae pars prior de Vladislav IV Regis extremis, secutoq; inde interregno, et Joannis Casimiri Electione ac Coronatione. – Gedani, 1680. – Р. 31–35.

Про Самійла Твардовського та його твір див.: Тарасенко І. Ю. «Wojna Domowa» польського хроніста С. Твардовського як історичне джерело та пам’яткa історичної думки. – К., 2011; Kaczmarek M. Epicki kształt poematów historycznych Samuela Twardowskiego. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk, 1972.

Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, Moskwą… przez lat dwanaście tocząca się dotąd. – Kraków, 1660.

Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, z Moskwą, potym Szwedami i z Węgry przez lat dwanaście za panowania… Jana Kaziemierza… Na cztery podzielona księgi… Opus posthumum. – Kalisz, 1681.

Про ці події та їхній контекст див.: Кралюк П. Козацька міфологія України: творці та епігони. – Харків: Фоліо, 2016. – С. 60–63.

Про Веспасіана Коховського див.: Герасименко Н. О. Коховський Веспасіан // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 5. – С. 244.

Грушевський М. Історія України-Руси: у 11 т., 12 кн. – Т. 8, ч. ІІ. – С. 204.

Kochowski W. Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV Climacteres. Climacter primus. – Cracoviae, 1683.

Ibid. – P. 19–25.

Про Івана Барабаша див.: Срезневский И. Иван Барабаш, малороссийский гетман // Московский наблюдатель. – 1835. – Ч. I. – С. 597–611.

Kochowski W. Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV Climacteres. Climacter primus. – Р. 27–28.

<1...6 7 8 9 >

На страницу:

Перейти

8 из 9