Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Люди, віддані важливій теорії, люблять застосовувати її й у дрібницях. Знаменитий науковець не без гордощів зійшов до простодушності священика. Сівши зручніше, він почав розсіяним тоном лектора:

– У будь-якому, навіть незначному випадку, слід враховувати закони природи. Та чи інша квітка може до зими і не зів’янути, але квіти в’януть. Та чи інша піщинка може встояти перед прибоєм, але прибій є. Для вченого історія – ланцюг міграцій, що змінюють одна одну. Людські потоки приходять, потім – зникають, як зникають восени мухи та птахи. Основа історії – раса. Вона породжує і віру, і суперечки, і закони. Один із кращих прикладів цього – дика, зникаюча раса, яку ми звемо кельтською. До неї належать ваші Мак-Неби. Кельти низькорослі, смагляві, ліниві та мрійливі. Вони легко приймають будь-яке марновірство – скажімо (вибачте, звісно), те, чого вчить ваша Церква. Чи треба дивуватися, якщо такі люди, заколисані шумом моря і звуками органа (даруйте!), пояснять фантастичним чином найзвичайнісінькі речі? Коло ваших турбот обмежене, і вам видно тільки цю конкретну господиню, перелякану вигадкою про два голоси і вихідця з моря. Діяч науки бачить цілий клан таких господинь – однакових, мов птахи однієї зграї. Він бачить, як тисячі бабусь у тисячах будинків вливають ложку кельтської гіркоти в чайне горнятко сусідки. Він бачить…

Тут за дверима знову пролунав голос, цього разу – нетерплячий. У коридорі зашуміла спідниця, хтось пробіг, і в кабінет увірвалася дівчина. Одягнена вона була добре, але не дуже акуратно. Її світле волосся розвіялося, а обличчя назвали б чарівним, якби не вилиці, як у багатьох шотландців, вони були ширшими і різкішими, ніж слід.

– Даруйте, що завадила! – вигукнула вона так голосно, немов наказувала, а не просила вибачення. – Я за патером Брауном. Справа жахлива…

– Що трапилося, Меґґі? – спитав священик, незграбно підіймаючись.

– Здається, Джеймса вбили, – пояснила вона, переводячи дух. – Цей Ґласс знову приходив. Я чула через двері два голоси. У Джеймса голос низький, а у цього – тонкий, злий…

– Ґласс? – повторив священик дещо збентежено.

– Так його звати! – нетерпляче крикнула Меґґі. – Я чула, як вони лаялися. Через гроші, мабуть. Джеймс казав увесь час: «Так… так… пане Ґласс… ні, пане Ґласс… два, три, пане Ґласс…» Ах, про що ми балакаємо! Ідіть хутчій, ще можна встигнути!

– Куди саме? – спитав учений, зацікавлено поглядаючи на гостю. – Чому грошові справи пана Ґласса вимагають такої терміновості?

– Я хотіла виламати двері, – сказала дівчина, – і не змогла. Тоді побігла у двір і влізла на підвіконня. В кімнаті було зовсім темно, наче порожньо, але, чесне слово, в кутку лежав Джеймс. Його отруїли, задушили…

– Це дуже серйозно, – сказав священик і встав, не без зусиль зібравши непокірні речі. – Я саме розповідав про вашу справу доктору, і його точка зору…

– Дуже змінилася, – перебив учений. – Здається, в нашій гості не так уже й багато кельтського. Зараз я вільний. Візьму капелюх і піду з вами в місто.

Кілька хвилин по тому вони досягли похмурого початку потрібної їм вулиці. Дівчина ступала твердо та невтомно, як горяни. Вчений рухався м’яко, але спритно, як леопард. Священик дріботів бадьорим клусом, не претендуючи на витонченість. Ця частина міста якоюсь мірою виправдовувала міркування про понурий смуток середовища. Будинки тяглися вздовж берега уривчастим, нерівним рядом. Збиралися ранні похмурі сутінки. Бузкове, як чорнило, море шуміло тихо та грізно. У жалюгідному садку, що спускався до берега, стояли чорні, голі дерева, немов чортяки підняли лапи від подиву. Назустріч бігла господиня, здійнявши до неба худі руки; її суворе обличчя було темним у тіні, і сама вона була чимось схожа на нечистого. Науковець і священик слухали киваючи, як вона повідомляє уже відомі їм речі, додаючи моторошних деталей та вимагаючи помсти незнайомцю за те, що він убив, і мешканцеві – за те, що він убитий, і за те, що він сватався до доньки, і за те, що так і не дожив до весілля. Потім вузькими коридорами вони дійшли до замкнених дверей, і вчений спритно, як старий слідчий, виламав їх плечем.

У кімнаті було тихо і страшно. Перший же погляд незаперечно доводив, що тут відчайдушно боролися щонайменше двоє людей. На столику і на підлозі валялися карти, немов хтось раптово перервав гру. Дві склянки стояли на столику – вино налити не встигли, – а третя купою уламків виблискувала на килимі. Неподалік лежав довгий ніж, точніше – коротка шпага з химерним візерунковим руків’ям. На матове лезо падало сіре світло з вікна, за яким чорніли дерева на свинцевому тлі моря. В іншому кутку поблискував циліндр, вочевидь, збитий із голови, здавалося, що він ще котиться. У третій же куток недбало, як лантух картоплі, кинули Джеймса Тодгантера, обв’язавши його, проте, немов багаж, заткнувши шаликом рот і скрутивши руки та ноги. Темні його очі бігали по боках.

Доктор Оріон Гуд постояв біля порога, дивлячись туди, де все беззвучно свідчило про насильство. Потім, швидко ступаючи по килиму, він перетнув кімнату, підняв циліндр і, дивлячись дуже серйозно, приміряв його зв’язаному Тодгантеру. Циліндр був такий великий, що закрив майже все обличчя.

– Капелюх пана Ґласса, – сказав учений, розглядаючи підкладку в лупу. – Чому ж капелюх тут, а власника немає? Ґласс не грішить недбалістю в одязі, циліндр – дуже модний, хоча і не новий, його часто чистять. Мабуть, Ґласс – старий денді.

– Святі небеса! – зойкнула Меґґі. – Ви б краще його розв’язали.

– Я навмисно кажу «старий», – продовжував Гуд, – хоча, можливо, доводи мої трохи натягнуті. Волосся випадає у людей по-різному, але все ж випадає, й я б розрізнив через лупу дрібні волоски. Їх немає. Тому я і вважаю, що пан Ґласс – голомозий. Порівняємо це з високим, різким голосом, який так жваво описала панна Мак-Неб (потерпіть, люба леді, потерпіть!). Можна порівняти лисий череп зі справді старечою сварливістю – і ми посміємо, мені здається, зробити свої висновки. Крім того, пан Ґласс рухливий і майже без сумніву – високий. Я міг би послатися на розповідь про високого чоловіка в циліндрі, але є й точніші вказівки. Склянка розбита, й один із уламків лежить на консолі, над каміном. Він би туди не потрапив, якби склянка розбилася в руці такого невисокого чоловіка, як Тодгантер.

– До речі, – втрутився священик, – може, розв’язати його?

– Склянки свідчать не тільки про це, – продовжував експерт. – Я сказав би відразу, що пан Ґласс лисий чи роздратований не стільки від років, скільки від розгульного життя. Як відомо, Тодгантер тихий, скромний, ощадливий, він не п’є і не грає в азартні ігри. Отже, карти і склянки він приготував для свого гостя. Але цього замало. П’є він чи не п’є, але вина у нього немає. Що ж було в склянках? Спробую припустити, що там було бренді або віскі, мабуть, дорогого сорту, а наливав його пан Ґласс зі своєї фляжки. Ми дізнаємося про певний тип: чоловік високий, немолодий, елегантний, трохи пошарпаний, гравець і п’яниця. Такі люди часто зустрічаються на узбіччях суспільства.

– Слухайте! – закричала дівчина. – Якщо ви мене до нього не пустите, я побіжу кликати поліцію!

– Не радив би вам, панно Мак-Неб, – серйозно сказав Гуд, – поспішати за поліцією. Пане Браун, прошу вас, заспокойте своїх підопічних – заради них, не заради мене. Отже, ми знаємо головне про пана Ґласса. Що ж ми знаємо про Тодгантера? Три речі: він ощадливий, він доволі заможний, у нього є таємниця. Кожному ясно, що саме це – характеристика жертви шантажу. Не менш ясно, що побляклий лоск, погані звички й озлобленість – незаперечні риси шантажиста. Перед вами типові персонажі трагедії такого типу: з одного боку, пристойна людина, котра приховує щось, а з іншого – старіючий шуліка, що чує прибуток. Сьогодні вони зустрілися, зіткнулися, і справа дійшла до бійки, точніше, до кровопролиття.

– Ви розв’яжете мотузку? – вперто спитала дівчина.

Доктор Гуд дбайливо поставив циліндр на столик і попрямував до бранця. Він оглянув його, навіть посунув і обернув трохи, але відповів таке:

– Ні. Я не розв’яжу його, поки поліціянти не принесуть кайданки.

Священик, котрий тупо дивився на килим, звернув до нього кругле обличчя.

– Що ви маєте на увазі? – спитав він.

Учений підняв з килима дивну шпагу і, відповідаючи, уважно розглядав її.

– Ваш друг зв’язаний, – почав він, – і ви вирішуєте, що його зв’язав Ґласс. Зв’язав і утік. У мене ж – чотири заперечення. По-перше, чого б то такому чепуруну залишати з власної волі циліндр? По-друге, – він підійшов до вікна, – це єдиний вихід, а він замкнений зсередини. По-третє, на лезі є крапля крові, а на Тодгантеру немає ран. Супротивник, живий чи мертвий, забрав цю рану собі. І нарешті, згадаємо те, з чого ми почали. Швидше жертва шантажу вб’є свого мучителя, ніж шантажист заріже курку, яка несе золоті яйця. Здається, досить логічно.

– А мотузки? – поцікавився священик, захоплено та розгублено витріщившись на нього.

– Ах, мотузки… – протягнув учений. – Панна Мак-Неб дуже хотіла дізнатися, чому я не розв’язую її приятеля. Що ж, відповім. Тому що він і сам може вивільнитися коли завгодно.

– Що? – зойкнули всі, дивуючись кожен по-своєму.

– Я оглянув вузли, – спокійно пояснив експерт. – На щастя, я в них трохи тямлю, в кримінології це потрібно. Кожен вузол зав’язав він сам, жодного не зміг зробити сторонній. Виверт розумний. Тодгантер прикинувся, що жертва – він, а не злощасний Ґласс, чиє тіло закопане в саду або сховане в каміні.

Всі понуро мовчали. Ставало темніше. Викривлені морем гілки здавалися чорнішими, сухішими і ближчими, немов морські чудовиська виповзли з безодні до останнього акту трагедії, як колись виповз звідти загадковий Ґласс, злодій чи жертва, чудовисько в циліндрі. Сутеніло, немов сутінки – темне зло шантажу, наймерзеннішого зі злочинів, де підлість покриває підлість чорною пов’язкою на чорній рані.

Привітне і навіть смішне обличчя коротуна-священика раптом змінилося. Його скривила гримаса цікавості – не колишньої, дитячої, а тієї, з якої починаються відкриття.

– Повторіть, будь ласка, – зніяковіло сказав він. – Ви вважаєте, що пан Тодгантер сам себе зв’язав і сам розв’яже?

– Саме так, – відповів учений.

– Рани Божі! – вигукнув священик. – Невже це можливо?

Він почимчикував по кімнаті, як кролик, і з новою, пильною увагою втупився у напівзакрите циліндром обличчя. Потім обернув до присутніх своє обличчя, доволі простакувате.

– Ну, звісно! – схвильовано вигукнув він. – Хіба ви не бачите? Тож подивіться на його очі!

І вчений, і дівчина подивилися і побачили, що верхня частина обличчя, не замотана шаликом, якось дивно кривилася.

– Атож, очі дивні, – захвилювалася Меґґі. – Звірі! Йому боляче!

– Ні, не те, – заперечив учений. – Вираз справді особливий… Я б сказав, що ці поперечні зморшки свідчать про незначний психологічний зсув…

– Боже милий! – заволав Браун. – Ви що, не бачите? Він регоче!

– Регоче? – повторив учений. – З чого б йому сміятися?

– Як вам сказати… – винувато почав священик. – Не хочеться вас образити, але сміється він над вами. Я б і сам посміявся, бо вже все знаю.

– Що ви знаєте? – не витримав Гуд.

– Чим він займається, – відповів священик.

Він дріботів по кімнаті, якось безглуздо дивлячись на речі і безглуздо підсміюючись над кожною, що, природно, всіх дратувало. Сильно сміявся він над чорним циліндром, ще сильніше – над уламками, а крапля крові мало не довела його до судом. Нарешті він обернувся до похнюпленого Гуда.

– Докторе! – захоплено вигукнув він. – Ви – великий поет! Ви, немов Бог, викликали тварюку з небуття. Наскільки це краще, ніж реальні факти! Так, факти просто смішні, просто дурнуваті перед цим!

– Не розумію, – зарозуміло сказав Гуд. – Факти мої незаперечні, хоча і недостатні. Я віддаю належне інтуїції (або, якщо вам заманулося, поезії) тільки тому, що зібрані ще не всі деталі. Пана Ґласса немає…

– Ось! – весело закивав священик. – У тому-то й річ – його немає. Його зовсім немає, – додав він задумливо, – зовсім-зовсім.

– Хочете сказати, його немає в місті? – спитав Гуд.

– Його ніде немає, – відповів патер Браун. – Він відсутній по суті своїй, так би мовити.

– Ви справді вважаєте, – посміхнувся вчений, – що такої людини немає взагалі?

Священик кивнув.

Оріон Гуд презирливо гмикнув.

– Що ж, – сказав він, – перш ніж перейти до сотні з гаком інших доказів, візьмемо перше – те, з чим ми зіткнулися відразу ж. Якщо його немає, кому тоді належить цей капелюх?

– Тодгантеру, – сказав патер Браун.

– Він йому завеликий! – нетерпляче крикнув Гуд. – Він не міг би носити його.

Священик з нескінченною лагідністю похитав головою.

– Я не кажу, що він його носить, – відповів він. – Я сказав, що це його капелюх. Невелика, але все ж різниця.

– Що за різниця? – перепитав кримінолог.

– Любий пане! – правив лагідно священик, вперше піддавшись нетерплячці. – Зайдіть у найближчу крамницю – і ви побачите, що капелюшник сам не носить свої капелюхи.

– Він на них заробляє, – заперечив Гуд. – А що витягує з капелюха Тодгантер?

– Кроликів, – відповів патер Браун.

– Що? – зойкнув доктор Гуд.

– Кроликів, стрічки, солодощі, рибок, серпантин, – швидко перелічив священик. – Як ви не збагнули, коли здогадалися про вузли? І зі шпагою те ж саме. Ви сказали, що на ньому немає рани. І правда – рана в ньому.

– Під сорочкою? – серйозно спитала господиня.

– Ні, в ньому самому, всередині, – відповів священик.

– І що ви хочете цим сказати?

– Пан Тодгантер вчиться, – м’яко пояснив Браун. – Він хоче стати фокусником, жонглером і черевомовцем.

Капелюх – для фокусів. На ньому немає волосся не тому, що його носив голомозий Ґласс, а тому, що його ніхто не носив. Склянки – для жонглювання. Тодгантер кидав їх і ловив, але ще не призвичаївся як слід і розбив одну об стелю. І шпагою він жонглював, а крім цього, навчався її ковтати. Ковтання шпаг – почесна і важка справа, але тут він також не призвичаївся і подряпав горло. Там – ранка, досить легка, а то б він був сумніший. Ще він навчався звільнятися від пут й якраз збирався вивільнитися, коли ми увірвалися. Карти, природно, для фокусів, а на підлогу вони впали, коли він вправлявся і кидав їх. Розумієте, він зберігає таємницю, фокусникам інакше не можна. Коли перехожий в циліндрі зазирнув у вікно, він його прогнав, а люди наговорили всіляких дурниць, і ми повірили, що його мучить чепуристий привид.

– А як же два голоси? – здивувалася Меґґі.

– Хіба ви ніколи не бачили черевомовця? – спитав священик. – Хіба ви не знаєте, що сам він балакає нормально, а відповідає тим тонким, скрипучим, дивним голосом, який ви чули?

Після тривалої мовчанки доктор Гуд уважно дивився на священика, дивно всміхаючись.

– Авжеж, ви розумні, – сказав він. – Краще й у книзі не напишеш. Тільки одного не пояснили: імені. Панна Мак-Неб ясно чула: «Пан Ґласс».

Священик по-дитячому захихотів.

– А, – сказав він, – це дурніше за все. Наш приятель кидав склянки і рахував, скільки спіймав, а скільки впало. Він казав: «Раз-два-три – повз склянку,[8] раз-два-три – повз склянку…»

Секунду стояла тиша, потім всі розреготалися. Тоді той, хто лежав у кутку, із задоволенням скинув мотузки, встав, вклонився і вийняв із кишені червоно-синю афішу, що повідомляла: Саладін, перший у світі фокусник, жонглер, черевомовець і стрибун, виступить із новою програмою в місті Скарборо в понеділок, о восьмій годині вечора.

Крилатий стилет

У житті патера Брауна був період, коли він не міг, не здригнувшись, повісити капелюх на вішаку. Цією ідіосинкразією він був зобов’язаний одній деталі досить складних подій. Але при його зайнятості у священика в пам’яті, можливо, лише одна ця деталь і збереглася. Пов’язана вона з обставинами, які одного особливого дня спонукали доктора Бойна, котрий служив при поліційній частині, послати за священиком.

Доктор Бойн був довготелесий смаглявий ірландець, один із тих невдах-ірландців, котрі вештаються на білому світі: вони тлумачать на всі лади про науковий скептицизм, матеріалізм і цинізм, але все, що стосується релігійної обрядовості, неодмінно відносять до традиційної релігії своєї рідної країни. Важко сказати, що таке для них ця релігія – поверхневий наліт чи солідна субстанція. Найімовірніше – те й інше вкупі, із ґрунтовним прошарком матеріалізму. Як би там не було, тільки йому спадало на гадку, що він порушував цю галузь, тому запрошував патера Брауна аж ніяк не прикидаючись, ніби йому було б приємно, якби події набули такого висліду.

– Знаєте, я не зовсім ще впевнений, чи потрібні ви мені, – сказав він. – Я ні в чому наразі не впевнений. Нехай мене повісять, якщо я знаю, хто тут потрібен – лікар, поліціянт чи священик!

– Ну, що ж, – усміхнувся патер Браун, – оскільки ви поєднуєте в собі лікаря і правоохоронця, я, вочевидь, опинився в меншості.

– Припустімо, що ви – те, що політичні діячі називають «освіченою меншістю», – відповів медик. – Я знаю, що вам доводилося працювати і в нашій царині. Але в тому-то й річ, що тут дуже важко сказати, кого стосується ця історія, а може, тут навіть ідеться про піклування про божевільних. Ми тільки-но отримали листа від чоловіка, котрий живе неподалік, у тому білому будиночку на пагорбі. Він просить у нас захисту: його життю загрожує небезпека. Ми спробували, як могли, з’ясувати факти. Мабуть, найкраще розповісти вам усе із самого початку.

Такий собі Елмер, багатий землевласник одного із західних штатів, одружився порівняно пізно. У нього народилося троє синів – Філіп, Стівен та Арнольд. Ще замолоду, не розраховуючи, що у нього буде прямий спадкоємець, він усиновив хлопчика, на його думку, дуже здібного та перспективного, на ім’я Джон Стрейк. Походження той був доволі темного: хтось казав, що він підкидьок, хтось вважав циганом. Можливо, остання чутка була пов’язана з тим, що Елмер на схилі років ударився в похмурий окультизм, хіромантію й астрологію, і, за словами його синів, Стрейк заохочував ці захоплення. Втім, сини ще багато чого патякали. Вони казали, ніби Стрейк – ще той негідник, а головне – майстерний брехун. Він геніально, в одну мить винаходив відмовки і подавав їх так, що міг одурити будь-якого детектива. Але, можливо, що це – упередження, достатньо природне, мабуть. Ви, ймовірно, вже здогадуєтеся, що сталося. Стариган залишив усе без винятку прийомному синові, і після його смерті сини опротестували заповіт. Вони доводили, що батько був украй заляканий і втратив волю, якщо не розум. За їхніми словами, незважаючи на протести доглядальниць і рідних, Стрейк найзухвалішим і незвичайним чином пролазив до нього і тероризував нещасного на смертному одрі. Як би там не було, їм вдалося довести, що покійний був не при собі, і суд визнав духовний заповіт недійсним. Таким чином, сини отримали спадщину. Подейкують, що Стрейк оскаженів і присягнувся, що вб’є всіх трьох, одного за одним. По захист до нас звернувся третій і останній із братів, Арнольд Елмер.

– Третій і останній? – перепитав патер Браун, серйозно глянувши на співрозмовника.

– Атож, – сказав Бойн. – Двоє інших померли.

Вони помовчали, потім гість продовжив:

– Звідси і починається та частина історії, яка залишається під сумнівом. Немає доказів, що вони вбиті, але, можливо, що це і так. Старший, котрий став поміщиком, нібито наклав на себе руки в саду. Інший, промисловець, потрапив головою в машину в себе на фабриці. Може, він оступився, впав… Але якщо їх убив Стрейк, то він дуже спритно все облаштував і спритно вислизнув. З іншого боку, можлива і манія переслідування, що дала підстави для збігів. Тямите, що мені треба? Мені потрібен меткий чоловік, до того ж особа неофіційна, котрий міг би піднятися нагору, побалакати з Арнольдом Елмером і скласти про нього своє враження. Ви зумієте відрізнити людину, одержиму нав’язливою ідеєю, від людини, котра каже правду. Я хочу, щоб ви розвідали все перед тим, як ми візьмемося за справу.

– Дивно, що вам не довелося взятися за це раніше, – зауважив патер Браун. – Триває все, мабуть, уже давненько. Чому він звернувся до вас саме зараз?

– Мені воно, звісно, спадало на гадку, – відповів доктор Бойн. – Він подає причину, але, зізнаюся, вона такого штибу, що мимоволі спитаєш: чи не фантазія тут хворого мозку? За його словами, всі слуги раптом застрайкували і подалися геть, ось він і змушений просити, щоб поліція взяла на себе охорону його оселі. Розслідування показало, що втеча слуг справді відбулася. І в місті, певна річ, шириться купа вигадок, дуже односторонніх. Якщо вірити слугам, їхній господар став абсолютно неможливий – вічно тривожився, лякався, хотів, щоб вони вартували будинок, як чатові, або просиджували ночі без перерви, як лікарняні доглядальниці. Загалом їм не вдавалося відпочити, бо він не погоджувався залишитися сам. Врешті-решт, вони сказали йому, що він з’їхав із глузду, і почали вимагати розрахунок. Природно, це ще не доводить, що він божевільний. Але тільки великий дивак може вимагати в наш час від лакея та покоївки, щоб вони виконували обов’язки озброєної охорони.

– Одне слово, – посміхаючись зауважив священик, – йому потрібен поліціянт, котрий виконував би обов’язки покоївки, бо покоївка не захотіла виконувати обов’язків правоохоронця.

– Я теж здивувався, – кивнув лікар, – але не хотів відмовляти, не спробувавши піти на компроміс. Ви й втілюєте цей компроміс.

– Чудово, – просто сказав патер Браун. – Я зараз же провідаю його, якщо бажаєте.

Горбиста місцевість, що оточувала містечко, була скута морозом, а небо здавалося ясним і холодним, як сталь, тільки на північному сході вже збиралися хмари, облямовані блідим сяйвом. На тлі цих зловісних плям білів будиночок із високою колонадою класичного взірця. Дорога, що здіймалася спіраллю на пагорб, губилася в темній гущі чагарника. Коли патер Браун підходив до кущів, на нього раптом повіяло холодом, ніби він наближався до льодовика чи Північного полюса. Але цілком притомний священик на такі фантазії дивився, як на фанаберії, і тільки весело зауважив, зиркнувши на велику синювато-багряну хмару, що повільно виповзала з-за садиби:

– Зараз піде сніг.

Минувши низьку ковану решітку в італійському стилі, він увійшов у сад, на якому лежала та печать запустіння, яка буває властива лише дуже впорядкованим місцям, коли там запанував безлад. Паморозь припудрила зелений чагарник, що густо розрісся. Бур’яни довгими френзлями облямували квіткові грядки, стираючи межі, і будинок по пояс густо обріс дрібними деревами і кущами. Дерева тут росли тільки хвойні або особливо витривалі, вони буйно розрослися, та пишними все ж не здавалися, занадто вони були холодні, північні, немов якісь арктичні джунглі. І при погляді на будинок думалося, що його класичному фасаду і світлим колонам виходити б на Середземне море, а він занепадає і хиріє на суворих вітрах Півночі. Класичні орнаменти лише підкреслювали контраст. Каріатиди та маскарони сумно дивилися з кутів будівлі на занедбані доріжки, і здавалося, що вони замерзають. А самі завитки капітелей згорнулися, ніби від холоду.

Зарослими травою сходинками патер Браун піднявся до вхідних дверей, з високими колонами по обидва боки, і постукав. Потім він зачекав кілька хвилин, постукав знову і став терпляче чекати, притулившись спиною до дверей, споглядаючи ландшафт, що повільно темнів у міру того, як насувалася тінь величезної хмари, що повзла з півночі.

Над головою священика чорніли колони портика, опаловий край хмари балдахіном навис над ним. Сірий, із переливчастими фальбанками балдахін опускався все нижче й нижче, і скоро від забарвленого в бліде зимового неба залишилося лише кілька срібних стрічечок і клаптів.

Патер Браун чекав, але з оселі не долинало жодного звуку. Тоді він швидко спустився сходами й обігнув будинок, шукаючи іншого входу. Священик натрапив на низькі бічні двері, потарабанив у них, почекав. Смикнувши за ручку, він переконався, що двері замкнені на ключ або засув, і пішов уздовж стіни, подумки враховуючи всі можливості та гадаючи, чи не забарикадувався цей ексцентричний пан Елмер у глибині будинку так ґрунтовно, що до нього навіть стукіт не долинає. А може, він барикадується саме зараз, вважаючи, що цим стукотом дає про себе знати мстивий Стрейк.

Можливо, що слуги, залишаючи будинок, відчинили всього одні двері, які господар і замкнув за ними. Але швидше за все, йдучи вони не дуже турбувалися про заходи охорони. Патер Браун продовжував обходити будинок. Через кілька хвилин він повернувся до своєї початкової точки і тут же побачив те, що шукав.

Засклені двері однієї кімнати, зовні завішені плющем, були нещільно причинені. Вочевидь, їх забули замкнути. Один крок, і служитель Церкви опинився в кімнаті – комфортабельній, хоча і старомодно обставленій. З цієї кімнати тягнулися сходи нагору. З іншого боку виднілися двері в сусідню кімнату і ще одні – з червоними скельцями, пережиток колишньої пишноти, точнісінько навпроти вікон і гостя.