Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Інспектор повернувся з несподіваною спритністю і швидко спитав:

– Про що ви?

– Я тільки-но оглянув тіло, – сказав Стрейкер. – Смерть настала від удару в серце вузьким лезом, на кшталт стилета. А вже потім, через якийсь час, тіло сховали в ставку.

Патер Браун дивився на Стрейкера так жваво, як він рідко на когось дивився, і, коли всі покинули контору, завів із ним балачку на зворотному шляху. Їх ніщо не затримало, крім доволі формального питання про заповіт. Нетерплячку юного секретаря підігрівали професійні церемонії юриста. Нарешті такт священика (а не влада правоохоронця) переконав пана Дайка, що таємницю робити ні з чого, і він із посмішкою визнав, що заповіт цілком пересічний: адмірал залишив усе єдиній спадкоємиці, і немає жодних причин це приховувати.

Лікар і священик повільно йшли дорогою з міста до садиби. Гаркер вирвався вперед, прагнучи, як завжди, потрапити кудись, але цих двох більше займала бесіда, ніж дорога. Високий лікар досить загадковим тоном сказав низенькому священику:

– Що ви про це думаєте, патере Браун?

Той пильно глянув на нього і відповів:

– Та, бачите, дещо я думаю, але труднощі в тому, що я ледь знаю адмірала, хоча добре знайомий із його донькою.

– Адмірал, – похмуро сказав медик, – з тих, про кого кажуть, що у них немає жодного ворога.

– Гадаю, ви хочете сказати, – зауважив священик, – що ще про щось пліткують?

– Це не моя справа, – поспішно і різкувато сказав Стрейкер. – Він бував у поганому настрої. Якось він погрожував подати на мене в суд за одну операцію, але, мабуть, передумав. Мені здається, він міг образити підлеглого.

Погляд патера Брауна спинився на секретареві, котрий крокував далеко попереду, і, придивившись, збагнув, чому той поспішає: ярдів за п’ятдесят попереду нього прямувала до будинку Олівія.

Незабаром секретар наздогнав її, і весь інший час священик спостерігав мовчазну драму двох спин, що зменшувалися з відстанню. Секретар, вочевидь, був дуже схвильований, але якщо священик і знав, чим саме, то промовчав. Коли вони дійшли до повороту до будинку лікаря, він тільки сказав:

– Не думаю, щоб ви ще щось нам розповіли.

– Чого б це мені?… – різко сказав лікар, обернувся і пішов, не пояснивши, як закінчив би він запитання: «Чого б це мені розповідати?» або «Звідкіля б мені ще щось знати?».

Служитель Церкви пошкандибав сам-один слідами молодої пари, але, коли він ішов алеєю адміральського парку, його зупинило те, що Олівія несподівано обернулася і попрямувала прямо до нього. Обличчя панночки було надзвичайно бліде, очі мерехтіли якимось новим, ще невизначеним почуттям.

– Патере Браун, – сказала вона, – я маю побалакати з вами якнайшвидше. Вислухайте мене, іншого виходу просто немає!

– Ну, звісно, – відповів священик так спокійно, наче якийсь хлопчисько спитав його, котра година. – Куди б нам піти?

Вона повела його до однієї досить старої альтанки і, коли вони сіли в тіні великого розлогого дерева, озвалася відразу, немов їй треба було полегшити душу, поки не відмовили сили.

– Гарольд Гаркер, – сказала вона, – розповів мені дещо. Це жахливо…

Священик кивнув, і вона продовжувала:

– Щодо Роджера Рука. Ви його знаєте?

– Мені розповідали, – відповів патер Браун, – що товариші називають його Веселим Роджером тому, що він невеселий і схожий на піратський череп із кістками.

– Він не завжди був таким, – тихо зауважила Олівія. – Мабуть, із ним сталося щось дуже дивне. Я добре знала його. Коли ми були дітьми, ми бавилися на березі. Він був розважливий і повсякчас повторював, що подасться в пірати. Мабуть, він із тих, про кого кажуть, що вони можуть вчинити злочин, начитавшись жахів, але в його піратстві було щось поетичне. Він тоді був справді веселим Роджером. Гадаю, він останній хлопчик, котрий справді вирішив втекти в море, і сім’я нарешті його відпустила. Але ось…

– Ну? – терпляче чекав патер Браун.

– Мабуть, – правила вона далі, раптом усміхнувшись, – бідний Роджер був розчарований… Морські офіцери рідко тримають ніж у зубах і розмахують чорним прапором. Але це не пояснює, чому він так змінився. Він просто закляк, став глухий і нудний, немов ходячий мрець. Він уникає мене, але це не важливо. Я гадала, його підкосило якесь страшне горе, про яке мені не дозволено дізнатися. Якщо Гаркер каже правду, горе це – просто божевілля або одержимість.

– А що каже Гарольд? – спитав священик.

– Це так жахливо, що я ледве можу вимовити, – відповіла вона. – Він переконує, що бачив, як Роджер крався за моїм татусем, хитався, потім витягнув шпагу… А лікар каже, що батька закололи сталевим лезом. Я не можу повірити, що Роджер причетний до цього. Він похмурий, батечко запальний, вони сварилися, але що таке сварка? Я не заступаюся за старого приятеля, він поводиться не по-дружньому. Але буває ж, що ви просто впевнені в чомусь! Однак Гарольд присягається…

– Схоже, Гарольд багато присягається, – зауважив патер Браун.

Дівчина помовчала, потім сказала іншим тоном:

– Авжеж, він присягався… Він щойно попрохав моєї руки…

– Отже, я маю привітати вас чи скоріше його? – спитав священик.

– Я сказала йому, що треба зачекати. Він чекати не вміє. – Раптовий сміх знову опосів її. – Він каже, що я його ідеал, мрія і тому подібне. Розумієте, він жив у Штатах, але я згадую про це не тоді, коли він патякає про долари, а коли розповідає про ідеали.

– Вважаю, – дуже м’яко сказав патер Браун, – що ви хочете знати правду про Роджера, бо вам треба ще вирішити щодо Гарольда.

Панночка завмерла і насупилася, потім несподівано посміхнулася й сказала:

– О, ви знаєте дуже багато.

– Я знаю дуже мало, особливо в цій справі, – невесело зауважив священик. – Я тільки знаю, хто вбив вашого татка.

Вона схопилася і дивилася на нього згори вниз, збліднувши від подиву. Патер Браун задумливо продовжив:

– Я скоїв дурницю, коли це второпав. Вони спитали, де його знайшли, і почали тлумачити про зелену твань і «Зеленого чоловічка».

Він також підвівся і, стиснувши свою незграбну парасольку, з новою рішучістю та новою значущістю звернувся до Олівії:

– Я знаю ще дещо, і це – ключ до всіх ваших загадок, але зараз нічого не скажу. Гадаю, це погані вісті, але не настільки погані, як те, що ви уявили. – Він застебнув плащ і обернувся до хвіртки. – Піду зустрінуся з вашим Руком у хижі на березі, біля якої його бачив Гаркер. Гадаю, що він живе там. – І священик попрямував до берега.

Олівія була вразлива, мабуть, занадто вразлива, щоб безпечно мізкувати над натяками, які кинув її приятель, але той поспішав за ліками від її турбот. Таємничий зв’язок між його осяянням і випадковою розмовою про ставок і шинок мучив її сотнями потворних символів. «Зелений чоловічок» став примарою, повитою огидними водоростями, вивіска корчми – людиною на шибениці, а сам заклад – темним підводним притулком мертвих моряків. Однак патер Браун обрав найшвидший спосіб розігнати ці жахіття сліпучим світлом, яке було загадковіше за темряву.

Перш ніж зайшло сонце, щось повернулося в життя юнки і ще раз його перевернуло. Вона ледь здогадувалася, що саме про це тужить, поки раптово, немов сон, до неї повернулося старе, знайоме і все ж незбагненне та неймовірне. Роджер Рук біг по дюнах, але ще коли він був точкою на відстані, панночка побачила, як він змінився. Поки моряк наближався, вона розгледіла, що його темне обличчя освітлене посмішкою та радістю. Роджер підійшов прямо до Олівії, ніби вони й не розлучалися, обійняв її і сказав:

– Слава Богу, тепер я можу піклуватися про тебе.

Вона ледве збагнула його і почула, як сама питає, чому він такий щасливий.

– Розумієш, – відповів він, – я почув погані новини.

Усі зацікавлені особи, в тому числі й ті, хто не виявляв інтересу, зібралися на садовій доріжці, що веде до будинку, аби відбути формальність, тепер уже й справді формальну. Юрист мав намір прочитати заповіт і дати певні поради. Крім нього, тут був інспектор, уповноважений безпосередньою владою, і лейтенант Рук, котрий неприховано піклувався про свою даму. Одні були дещо спантеличені, побачивши високого лікаря, в інших викликав посмішку присадкуватий священик. Гаркер крилатим Меркурієм вилетів до воріт, зустрів усіх, привів на галявину і покинув, щоб підготувати прийом. Він обіцяв за мить повернутися, і всі, хто бачив, як він метушиться, немов заведений, цілком цьому вірили, але поки що розгублено вешталися по галявині.

– Він немов у крикет грає, – зауважив лейтенант.

– Він засмучений, – сказав юрист, – що закон не встигає за ним. На щастя, панна Крейвен розуміє наші професійні труднощі. Вона запевнила мене, що довіряє моїй повільності.

– Хотів би я, – раптово сказав медик, – так само довіряти його швидкості.

– Що ви маєте на увазі? – поцікавився Рук, насупившись. – По-вашому, Гаркер занадто прудкий?

– Занадто прудкий і занадто повільний, – сказав загадково лікар. – Я знаю як мінімум один випадок, коли він діяв не так хутко. Чого він вештався опівночі навколо ставка та шинку, перш ніж інспектор знайшов тіло? Чому він зустрів інспектора? Чому він сподівався зустріти інспектора саме там?

– Не розумію вас, – гмикнув Рук. – Ви думаєте, що Гаркер бреше?

Стрейкер мовчав. Сивий правник засміявся похмуро та безрадісно.

– Нічого проти нього не маю, – сказав він, – навіть удячний, що він із ходу став вчити мене моєї справи.

– А мене – моєї, – сказав інспектор, котрий тільки-но приєднався до них. – Це не важливо. А ось якщо натяки доктора Стрейкера щось означають – це важливо. Прошу вас висловлюватися ясніше. Можливо, я маю негайно допитати його.

– Он він іде, – показав Рук.

Пильний секретар знову став на порозі.

І тут патер Браун, котрий мовчав і скромно тримався в хвості, дуже всіх здивував. Мабуть, особливо тих, хто його знав. Він не тільки поспішно вийшов уперед, але й обернувся до всієї компанії майже загрозливо, немов сержант, котрий зупиняє взвод.

– Стійте! – досить суворо гукнув він. – Прошу у всіх вибачення, але абсолютно необхідно, щоб я перший побалакав із Гаркером. Я маю йому сказати те, що я знаю, і гадаю, не знає ніхто більше. Це дозволить уникнути вельми сумного непорозуміння.

– Що ви маєте на увазі? – здивувався старий юрист.

– Маю на увазі погані новини, – відповів на те патер Браун.

– Послухайте, – з обуренням почав було інспектор, але спіймав погляд священика і згадав про дивні речі, які бачив колись. – Якби це були не ви, я б сказав: яке нахабство…

Але служитель Церкви був уже за межами досяжності і через секунду занурився в балачку з Гаркером. Вони походили перед будинком, потім зникли в його темних глибинах. Через десять хвилин патер Браун вийшов один. На їхнє здивування, він не виявив бажання повернутися в оселю, коли туди нарешті увійшли всі решта. Священик сів на хитку лаву в листяній альтанці, запалив люльку, бездумно зиркаючи на зазубрені листочки і слухаючи птахів. Ніхто так щиро і так терпляче не любив неробства.

Він був занурений у хмару диму і хмару роздумів, коли вхідні двері знову відчинилися і кілька людей кинулися до нього. Першими були донька адмірала та її молодий шанувальник. Обличчя їхні осяяло здивування, а обличчя інспектора Бернса, котрий поспішав за ними, наче слон, від ходи котрого здригався парк, пашіло від обурення.

– Втік! – вигукнув лейтенант. – Поклав речі й утік. Вискочив у задні двері, перестрибнув через огорожу й втік. Що ви йому сказали?

– Який ти дурний! – нервово зауважила Олівія. – Звісно, патер Браун сказав, що все стало зрозумілим. Ніколи б не повірила, що він такий негідник!

– Атож, – сказав інспектор, вирвавшись вперед, – що ж це ви накоїли? Заради чого мене підвели?

– Чим же я вас підвів? – поцікавився священик.

– Упустили вбивцю! – заволав Бернс, і голос його пролунав громом у тихому садочку. – Допомогли йому втекти! А я, дурень, дав вам попередити його. І де він тепер?

– Аякже, я допоміг свого часу кільком убивцям, – сказав патер Браун і для точності додав: – Як ви розумієте, не в убивстві.

– Ви ж увесь час знали, – наполягала Олівія. – Відразу ж здогадалися, що це він. Саме це ви мали на увазі, коли патякали про те, як знайшли тіло. Це й мав на увазі лікар, коли сказав, що татуся міг зненавидіти підлеглий.

– Ото ж бо й воно! – обурювався інспектор. – Ви знали ще тоді, що він…

– Ви знали ще тоді, – говорила Олівія, – що вбивця…

Патер Браун сумно кивнув.

– Так, – сказав він, – я ще тоді знав, що вбивця – пан Дайк.

– Хто? – не зрозумів інспектор і завмер серед мертвої тиші, яку переривав лише спів птахів.

– Пан Дайк, адвокат, – пояснив патер Браун, немов учитель, що тлумачить щось зовсім просте молодшому класу. – Той сивий пан, котрий мав намір читати заповіт.

Вони стояли, дивлячись на священика, поки той ретельно набивав люльку і чиркав сірником. Нарешті Бернс опанував свій голос і люто роздер задушливу тишу.

– Заради неба, чому?… – почав було він.

– Ах, чому? – задумливо зронив священик і підвівся, попихкуючи люлькою. – Що ж, настав час повідомити тим із вас, хто не знає, одну новину. Це велика біда і погана справа, але не вбивство.

Він поглянув прямо в обличчя Олівії і дуже серйозно сказав:

– Але повідомлю вам погану звістку коротко і прямо, бо ви достатньо хоробрі і, мабуть, достатньо щасливі, щоб її пережити. Зараз можете довести, що ви сильна жінка. Так, сильна, але ніяк не заможна.

Всі мовчали, а слуга Божий пояснював:

– Гроші вашого батька, на жаль, зникли. Їх розтратив сивий джентльмен на прізвище Дайк – він, на превеликий жаль, шахрай. Адмірала він убив, щоб той не виявив, що його пограбували. Банкрутство – єдиний ключ не тільки до вбивства, але і до інших таємниць. – Він пахнув люлькою і продовжив: – Я повідомив Руку, що ви позбулися спадщини, і він кинувся допомогти вам. Він чудовий чоловік.

– Та годі вам! – сердито відмахнувся Рук.

– Він справжнє чудовисько, – сказав патер Браун із холодним серцем ученого, – анахронізм, атавізм і пережиток кам’яного віку. Якщо хоч із одним варварським забобоном тепер абсолютно покінчили, то це з честю та незалежністю. Але я зустрічав стільки мертвих забобонів… Рук – вимираюча тварина. Він плезіозавр. Він не хотів одружитися з дівчиною, котра може запідозрити в ньому корисливі спонукання. Тому він був такий похмурий і ожив тільки тоді, коли я приніс йому радісну звістку про банкрутство. Він хотів працювати для своєї дружини, а не жити у неї на утриманні. Який жах, еге ж? Та перейдімо до приємнішої теми – Гаркера. Я сказав йому, що ви позбулися спадщини, і він панічно кинувся геть. Не будемо надто суворими. У нього були і погані, і хороші пориви, але всі вони переплутані. Прагнення досягти успіху не таке вже й страшне, але він називає його прагненням до ідеалу. Старовинне почуття честі веліло не довіряти успіху, молодик міркував: «Це мені вигідно, отже, це нечесно». Сучасна мерзенна мораль вселяє, що «робити добро» і «робити гроші» – одне і те саме. В іншому він – хороший хлопець, яких тисячі. До зірок ідеш чи у вищий світ – усе вгору. Хороша дружина, хороші гроші – все добре. Він – не цинічний пройдисвіт, тоді б він одурив вас або відмовився, залежно від обставин. Він не міг глянути вам в очі, адже з вами залишилася половина його розбитого ідеалу. Я нічого не казав адміралу, але хтось сказав. Під час великого параду на борту він дізнався, що один родинний правник зрадив його. Адмірал так розхвилювався, що зробив те, чого ніколи б не вчинив при здоровому глузді, – зійшов на берег в трикутному капелюсі і визолоченому мундирі, щоб спіймати злочинця. Він дав телеграму в поліцію, ось чому інспектор вештався біля «Зеленого чоловічка». Лейтенант Рук подався за ним на берег. Він підозрював, що в родині якась біда, і частково сподівався, що зуміє допомогти та виправдатися. Тому він поводився так нерішуче. Що ж до того, чому він оголив шпагу, то тут справа в уяві. Він романтик, марив шпагами, втік на море, опинився на службі, де йому дозволяють носити шпагу приблизно раз у три роки. Він гадав, що сам на дюнах, де він грався в дитинстві. Якщо ви не розумієте, що він робив, то можу тільки сказати, як Стівенсон: «Ви ніколи не будете піратом». І ніколи не будете поетом, як ніколи не були хлопчиськом.

– Я не була, – серйозно сказала Олівія, – але, здається, втямила.

– Майже кожен чоловік, – правив своє священик у роздумах, – грається з якоюсь річчю, схожою на шаблю або кинджал, навіть із кишеньковим ножем. Ось чому мені здалося дуже дивним, що юрист цього не робив.

– Про що це ви? – спитав Бернс. – Чого він не робив?

– Невже ви не помітили? – здивувався патер Браун. – Там, у конторі, він грався з ручкою, а не зі складаним ножем, хоча у нього гарний блискучий ніж у формі стилета. Ручки запилені і забруднені чорнилом, а ніж тільки-но вичищений. Але він із ним не бавився. Є межі і для іронії.

Інспектор помовчав і сказав, немов прокидаючись від глибокого сну:

– Не знаю, на якому я світі, і не знаю, дісталися ви до кінця, але я не дістався до початку. Звідки у вас докази проти юриста? Що навело вас на цей слід?

Патер Браун засміявся коротко та невесело.

– Убивця схибив на самому початку, – сказав він. – Не збагну, чому цього не помітили. Коли ви повідомили про смерть, передбачалося, що ніхто нічого не знає, крім одного, – адмірала чекають вдома. Коли ви сказали, що він утонув, я спитав, коли це сталося, а Дайк запитав, де знайшли тіло.

Священик спинився, щоб вибити люльку, і продовжував міркувати:

– Коли вам кажуть про моряка, що він потонув, природно припустити, що він потонув у морі. У будь-якому разі, слід допустити таку можливість. Якщо його змило за борт, або він пішов на дно з кораблем, або «віддав глибині» своє тіло, ніхто не чекає, що його тіло знайдуть. Дайк же спитав, де знайшли тіло, і я второпав, що він це знає. Адже саме він поклав тіло у ставок. Ніхто, крім убивці, не подумав би про таку дурню, як моряк, котрий потонув у ставку, за сотні ярдів від моря. Ось чому я позеленів не згірше за «Зеленого чоловічка». Ніяк не можу звикнути, що сиджу поряд із убивцею. Я висловив це алегорично, але це щось означає. Я сказав, що тіло вкрите мулом, та це могли бути і морські водорості.

На щастя, трагедія не може вбити комедію. Єдиний діючий компаньйон фірми «Вілліс, Гардман і Дайк» пустив собі кулю в лоб, коли інспектор прийшов заарештувати його, а в цей час Олівія і Роджер на вечірньому березі гукали одне одного, як робили це в дитинстві.

Відсутність пана Ґласса

Кабінет Оріона Гуда, відомого кримінолога та консультанта з нервових і моральних розладів, перебував у Скарборо, і за вікнами його – як і за іншими величезними і світлими вікнами – синьо-зеленою мармуровою стіною стояло Північне море. У таких місцинах морський пейзаж одноманітний, як орнамент; а тут і в кімнатах панував нестерпний, справді морський лад. Не треба думати, що мова йде про бідність чи нудьгу, – і розкіш, і навіть поезія були там, де їм належиться. Розкіш була тут – на столику стояло коробок із десять найкращих сигар. Ті, що міцніші, лежали біля стіни, а слабші – ближче. Був тут і набір чудових напоїв, але люди з багатою уявою стверджували, що рівень віскі, бренді та рому ніколи не знижується. Була і поезія – в лівому кутку стояло стільки ж англійських класиків, скільки стояло в правому англійських та інших письменників. Але якщо хтось брав звідти Шеллі чи Чосера, порожнє місце зяяло, немов вирваний передній зуб. Не можна сказати, що книг не читали, – читали, мабуть. І все ж здавалося, що вони прикріплені ланцюгом, як Біблія в старих церквах. Доктор Гуд шанував свою бібліотеку, як шанують громадські бібліотеки. Й якщо професорська строгість охороняла вірші та пляшки, годі й казати, з яким урочистим пошануванням слугували тут ученим працям і тендітним, як у казці, ретортам.

Доктор Оріон Гуд міряв кроками простір – обмежений, як кажуть у підручниках, Північним морем зі сходу, а зі заходу – рядами книг із соціології та криміналістики. Він був в оксамитовій куртці, як художник, але носив її без будь-якої недбалості. Волосся його сильно посивіло, але не порідшало. Обличчя було худе, але бадьоре. І він, і його житло здавалися і тривожними, і строгими, як море, біля якого він (задля здоров’я, звісно) побудував собі будинок.

Доля, мабуть, жартома впустила в довгі, суворі, окреслені морем кімнати чоловіка, до подиву не схожого на них і на їхнього власника. У відповідь на ввічливе, коротке «прошу» двері відчинилися всередину, і в кабінет увійшов безформний чоловічок, котрий безуспішно боровся з парасолькою та капелюхом. Парасолька була чорна, стара і давно не знала ремонту. Капелюх – крислатий, рідкісний у цих краях. Власник же цих аксесуарів здавався втіленням беззахисності.

Господар зі стриманим подивом дивився на нього, як дивився б на громіздке, нешкідливе чудовисько, що виповзло з моря. Прибулець дивився на господаря, сяючи та відсапуючись, немов гладка служниця, втиснувшись в омнібус. Як і вона, він світився наївним торжеством і ніяк не міг впоратися з речами. Коли він сів у крісло, капелюх упав, упала й парасолька. Гість нахилився, щоб їх підняти, але кругле, радісне обличчя було звернене до господаря.

– Моє прізвище Браун, – промовив він. – Даруйте, будь ласка. У справі Мак-Небів. Кажуть, ви в таких речах допомагаєте. Вибачте, якщо щось негаразд.

Він спіймав капелюх і якось смішно кивнув, немов радів, що все гаразд.

– Я не зовсім тямлю, – сказав учений стримано та холодно. – Боюся, ви помилилися адресою. Я – доктор Гуд. Я пишу й викладаю. Справді, кілька разів поліція зверталася до мене з особливо важливих питань…

– Це якраз дуже важливо! – зупинив його дивний відвідувач. – Подумайте тільки, її мати не дає їм одружитися! – І він відкинувся у кріслі, явно тріумфуючи.

Науковець похмуро насупив брови. В його очах поблискував гнів, а може, і сміх.

– Розумієте, вони хочуть одружитися, – промовляв чоловічок у дивовижному капелюсі. – Меґґі Мак-Неб і Тодгантер хочуть одружитися. Чи є на світі щось важливіше?

Професорські тріумфи відняли у Гуда багато, скажімо так, здоров’я, а може, і віру. Проте він ще вмів дивуватися безглуздості. При останньому доводі щось клацнуло у нього всередині, і він опустився в крісло, посміхаючись трохи глузливо, як лікар на прийомі.

– Пане Браун, – серйозно сказав він, – минуло чотирнадцять із половиною років з того часу, як зі мною радилися в приватній справі. Тоді мова йшла про спробу отруїти президента Франції на банкеті у лорда-мера. Зараз, як я розумію, мова йде про те, чи годиться в наречені якомусь Тодгантеру ваша знайома на ім’я Меґґі. Що ж, пане Браун, я люблю ризик. Беруся вам допомогти. Родина Мак-Небів отримає пораду, таку же цінну, як та, що отримали французький президент та англійський король. Ні, кращу – за чотирнадцять років. Сьогодні я вільний. Отже, що ж у вас сталося?

Коротун подякував йому щиро, але якось несерйозно. Так дякують сусідові, котрий передав сірники, а не прославленому ботаніку, котрий обіцяв знайти рідкісну травичку. Тому відразу, без перерви, перейшов до розповіді.

– Я вже казав, що моє прізвище – Браун. Служу я в католицькій церковці, ви її бачили, мабуть, там, за похмурими вулицями, в північній околиці. На самій останній і найпохмурішій вулиці, що йде уздовж моря, немов гребля, живе одна моя парафіянка, пані Мак-Неб, жінка гідна та доволі норовлива. Вона здає кімнати, й у неї є донька, і ця донька, і вона, і орендарі… ну, кожен по-своєму має рацію. Зараз там тільки один мешканець, називається Тодгантер. З ним ще більше клопоту, ніж із іншими. Він хоче одружитися з донькою.

– А донька? – поцікавився Гуд, щиро розважаючись. – Чого ж хоче вона?

– Вийти за нього, певна річ! – вигукнув священик і випростався на кріслі. – В тому-то й складність.

– Атож, страшенна загадка, – погодився доктор Гуд.

– Джеймс Тодгантер, – продовжував священик, – хороший чоловік, наскільки мені відомо, а відомо про нього небагато. Він невисокий, веселий, спритний, як мавпа, поголений, як актор, і ввічливий, як чичероне. Грошей у нього вистачає, але ніхто не знає, чим він займається. Пані Мак-Неб, жінка похмура, впевнена, що чимось жахливим, швидше за все – робить бомби. Мабуть, бомби ці дуже сумирні, бо бідолаха просто сидить годинами замкнений. Він каже, що це тимчасово, так треба, до весілля все з’ясується. Більше нічого і немає, але пані Мак-Неб твердо знає ще щось. Чи вам пояснювати, як швидко поростають легендами шляхи незвідані! Подейкують, що крізь двері чути два голоси, а коли двері відчинені – мешканець завжди один. Пліткують, що якийсь чоловік у циліндрі вийшов із туману, мало не з моря, тихо перетнув пляж і садочок і балакав із Тодгантером біля заднього вікна. Здається, бесіда обернулася сваркою – господар захряснув вікно, а гість розчинився в тумані. Сім’я в це вірить, але у пані Мак-Неб є й своя версія: той, «інший» (ким би він не був), виходить ночами зі скрині, яка вдень замкнена. Як бачите, за дверима приховані дива і чудовиська, гідні «Тисячі й однієї ночі». А маленький мешканець у пристойному піджаку точний і нешкідливий, як годинник. Він акуратно платить, не п’є, терплячий і лагідний з дітьми і може розважати їх без угаву, а головне – він полонив доньку, і вона готова хоч зараз вийти за нього заміж.