Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Однак трохи пізніше, прощаючись, Пейн із подивом помі-тив, що австралієць не такий уже й байдужий до навколиш-нього середовища. Він сказав, стишивши голос:

– Не йдіть або хоча б хутко приходьте знову. Ви схожі на живу людину. Від цього будинку у мене кров холоне в жилах.

Коли Пейн вибрався з підземних кімнат і вдихнув на повні груди нічне повітря і свіжий запах моря, йому здалося, що він залишив позаду царство снів, де події нагромаджуються одна на одну тривожно та химерно. Прибуття дивного родича з Австралії здавалося надто вже несподіваним. В його подобі, як у дзеркалі, повторювалися риси обличчя, написані на портреті. Цей збіг лякав Пейна, немов він зустрівся з двоголовим монстром. Утім, не все в цій оселі було жахіттям, і не обличчя австралійця найглибше врізалося йому в пам’ять.

– То ви кажете, – звернувся Пейн до лікаря, коли вони разом йшли піщаним берегом уздовж темніючого моря, – ка-жете, що є сімейна угода, яка зумовлює заручини цього жев-жика з Австралії з панною Дарнуей? Це прямо роман якийсь!

– Історичний роман, – погодився доктор Барнет. – Дарнуеї занурилися в сон кілька століть тому, коли існували звичаї, про які ми тепер читаємо тільки в книжках. У них у родині, здається, і справді є стара сімейна традиція поєднувати шлюбом – щоб не дробити родове майно – двоюрідних чи троюрідних братів і сестер, якщо вони пасують одне одному за віком. Дуже ідіотська традиція, маю вам сказати. Часті шлюби всередині однієї родини за законом спадковості неминуче призводять до виродження. Може, тому рід Дарнуеїв і занепав.

– Я б не сказав, що слово «виродження» доречне стосовно до всіх членів цієї родини, – сухо зауважив Пейн.

– Так, мабуть, – погодився доктор. – Спадкоємець не схожий на виродка, хоч він і кульгавий.

– Спадкоємець! – зарепетував Пейн, раптом розсердившись без жодної видимої причини. – Ну, знаєте! Якщо, на вашу думку, спадкоємиця схожа на виродка, то у вас у самого збочений смак.

Обличчя медика спохмурніло.

– Вважаю, що про це мені відомо дещо більше, ніж вам, – різко відрубав він.

Вони розійшлися, не зронивши більше ні слова: кожен відчував, що був безглуздо брутальний і тому сам накликав на себе відповідну реакцію. Пейну тепер ніхто не заважав і його думкам також, бо Вуд затримався в замку через якусь справу, пов’язану з картинами.

Пейн нахабно скористався запрошенням трохи переляканого кузена з колоній. За наступні два-три тижні він набагато ближче познайомився з темними покоями замку Дарнуеїв, утім, треба сказати, що його спроби розважити мешканців замку були спрямовані не лише на австралійського кузена. Сумна панна Дарнуей не менше була спрагла розваг, і чоловік був готовий на всі лади служити їй. Тим часом совість Пейна була не зовсім спокійна, та й невизначеність становища дещо бентежила його. Минали тижні, а з поведінки нового Дарнуея так і не можна було збагнути, вважає він себе пов’язаним старою угодою чи ні. Австралієць задумливо вештався темними галереями та годинами простоював перед зловісною картиною. Старі тіні будинку-буцегарні вже почали згущуватися над ним, і від його австралійської життєрадісності не залишилося і сліду.

А Пейну все не вдавалося вивідати те, що було для нього найважливішим. Якось він спробував відкрити серце Мартіну Вуду, котрий вовтузився, за своїм звичаєм, з картинами, але розмова не дала нічого нового й обнадійливого.

– Мені здається, вам нема чого пхатися, – відрізав Вуд, – адже вони заручені.

– Я і не буду пхатися, якщо вони заручені. Але чи існують ці заручини? З панною Дарнуей я про це, природно, не балакав, але часто бачу її, і мені ясно, що вона не вважає себе нареченою, хоча, може, і допускає думку, що якась угода існувала. А кузен – той узагалі мовчить і робить вигляд, ніби нічого не було і немає. Така невизначеність жорстоко відгукується на всіх.

– І в першу чергу на вас, – різко зауважив Вуд. – Але якщо хочете знати, що я думаю про це, то прошу дуже, я скажу: гадаю, він просто боїться.

– Боїться, що йому відмовлять? – здивувався Пейн.

– Ні, що погодяться, – відповів Вуд. – Та не дивіться на мене такими страшними очима! Я зовсім не хочу сказати, що він боїться панну Дарнуей. Він боїться картини.

– Картини? – перепитав Пейн.

– Прокляття, пов’язаного з картиною. Хіба не пам’ятаєте напис, де йдеться про фатум Дарнуеїв?

– Пам’ятаю, пам’ятаю. Але погодьтеся, навіть долю Дарнуеїв не можна тлумачити двояко. Спочатку ви казали, що я не маю права на щось розраховувати, бо існує угода, а тепер торочите, що угода не може бути виконана тому, що існує прокляття. Але якщо прокляття знищує угоду, то чому вона пов’язана ним? Якщо молодята бояться одружитися, отже, кожен із них вільний у своєму виборі – і казочці кінець. З якого дива я маю зважати на їхні родинні звичаї більше, ніж вони самі? Ваша позиція видається мені хиткою.

– Що й казати, тут сам дідько ногу зломить, – роздратовано сказав Вуд і знову застукав молотком по підрамнику.

Й ось якось уранці новий спадкоємець порушив свою довгу та незбагненну мовчанку. Зробив він це дещо несподівано, з властивою йому прямотою, але явно з найчесніших мотивів. Молодик відкрито попросив поради, і ні в когось одного, як Пейн, а відразу в усіх. Він звернувся до всієї громади, немов депутат парламенту до виборців, «розкрив карти», як сказав він сам. На щастя, молода господиня замку при цьому не була присутня, що дуже втішило Пейна. Втім, треба сказати, австралієць діяв щиросердно, йому здавалося цілком природним звернутися за допомогою. Він зібрав щось на зразок сімейної ради і поклав, вірніше, жбурнув свої карти на стіл із відчаєм людини, котра дні і ночі безперервно і безуспішно б’ється над нерозв’язним завданням. Відтоді як він прибув сюди, минуло трохи часу, але тіні замку, низькі вікна та темні галереї дивним чином змінили австралійця – збільшили схожість, думка про яку не залишала всіх.

П’ятеро чоловіків, в тому числі і лікар, сиділи навколо столу, і Пейн неуважно подумав, що єдина яскрава пляма в кімнаті – його власний смугастий піджак і руде волосся, бо священик і старий слуга були в чорному, а Вуд і Дарнуей завжди носили темно-сірі, майже чорні костюми. Мабуть, саме цей контраст і мав на увазі молодий Дарнуей, назвавши Пейна єдиною в маєтку живою людиною. Але тут Дарнуей круто обернувся в кріслі і став промовляти. Художник відразу допетрав, що мова піде про найстрашніше та найважливіше на світі.

– Чи є в усьому цьому хоч крихта правди? – сумнівався новий спадкоємець. – Ось питання, яке я весь час задаю собі, задаю до того часу, поки думки не починають мутніти в мене в голові. Ніколи не припускав, що зможу міркувати про такі речі, але мізкую про портрет, про написи і про збіги, або… називайте це як заманеться – весь ціпенію. Чи можна в це вірити? Чи існує прокляття Дарнуеїв, чи все це дика, безглузда випадковість? Я маю право одружитися чи цим накличу на себе і ще на одну людину щось темне, страшне та невідоме?

Його блукаючий погляд ковзнув по присутніх і зупинився на спокійному обличчі священика. Здавалося, він тепер звертався тільки до нього. Тверезомислячого та здорового Пейна обурило, що чоловік, котрий повстав проти забобонів, просить допомоги у вірного служителя забобон. Художник сидів поруч із Дарнуеєм і втрутився, перш ніж слуга Божий устиг відповісти.

– Збіги ці і справді дивні, – сказав Пейн із показною недбалістю. – Але ж усі ми…

Він раптом замовк, немов громом уражений.

Почувши слова художника, Дарнуей різко обернувся, ліва брова в нього сіпнулася, і на мить Пейн побачив перед собою обличчя з портрета. Зловісна схожість була настільки вражаюча, що всі мимоволі сіпнулися. У старого слуги вирвався глухий стогін.

– Ні, це безнадійно, – хрипко зітхнув він. – Ми зіткнулися з чимось дуже лиховісним.

– Так, – тихо погодився священик. – Ми справді зіткнулися з чимось страшним, найстрашнішим із усього, що я знаю, – з дурістю.

– Як ви сказали? – спитав Дарнуей, не зводячи з нього очей.

– Я сказав: із дурістю, – повторив священик. – Досі я не втручався, бо це не моя справа. Я тут людина стороння, тимчасово заміняю священика в тутешній парафії і в замку бував як гість на запрошення панни Дарнуей. Але якщо хочете знати мою думку, що ж, охоче її оприлюдню. Звісно, ніякого прокляття Дарнуеїв немає, і ніщо не заважає вам одружитися за власним вибором. Жодній людині не може бути призначено зробити навіть найменший гріх, не кажучи вже про такий страшний, як убивство чи самогубство. Вас не можна змусити чинити проти совісті тільки тому, що ваше прізвище Дарнуей. У будь-якому разі, не більше, ніж мене, бо моє – Браун. Прокляття Браунів, – додав він не без іронії, – або ще краще – «зловісний фатум Браунів».

– І ви, – здивувався австралієць, – радите мені саме так думати про це?

– Раджу вам думати про щось інше, – весело пояснив священик.

– Чому ви покинули перспективне мистецтво фотографії? Куди подівся ваш апарат? Тут, унизу, певна річ, занадто темно, але на горішньому поверсі, під широкими склепіннями, можна влаштувати чудову фотостудію. Кілька робітників миттю спорудять там скляний дах.

– Та що ви! – запротестував Вуд. – Уже від вас я найменше чекав такого блюзнірства стосовно прекрасних готичних склепінь! Вони – чи не найкраще з того, що ваша релігія дала світові. Здавалося б, ви маєте з повагою ставитися до архітектури. І ніяк не збагну, звідки у вас така пристрасть до фотографії?

– У мене пристрасть до денного світла, – відповів патер Браун. – Особливо тут, де його так мало. Фотографія ж пов’язана зі світлом. А якщо ви не втямили, що я готовий зрівняти з землею всі готичні склепіння в світі, щоб зберегти спокій хоча б однієї людської душі, то ви знаєте про мою релігію ще менше, ніж вам здається.

Австралієць зіп’явся на ноги, немов відчув несподіваний приплив сил.

– Оце я розумію! Ось справжні слова! – заволав він. – Хоча, зізнатися, ніяк не очікував почути таке від вас. Знаєте що, любий патере, я ось візьму і зроблю одну штукенцію – доведу, що ще не зовсім втратив глузд.

Старий слуга не зводив з нього переляканого, настороженого погляду, немов у бунтарському пориві молодика зачаїлася загибель.

– Боже, – пробурмотів він, – що ви хочете зробити?

– Сфотографувати портрет, – відказав Дарнуей.

Не минуло, проте, і тижня, а грозові хмари катастрофи знову нависли над замком і, затьмаривши сонце розсудливості, до якого марно звертався священик, знову занурили господу в чорну темряву долі. Обладнати студію виявилося зовсім неважко. Вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої студії – порожня, простора і наповнена денним світлом. Але коли людина потрапляла туди відразу з тіні нижніх кімнат, їй починало здаватися, що миттєво перенеслася з темного минулого в блискуче майбутнє.

На пропозицію Вуда, котрий добре знав замок і вже відмовився від своїх естетичних претензій, невелику кімнату, вцілілу серед руїн другого поверху, перетворили в затемнену лабораторію. Дарнуей, віддалившись від денного світла, подовгу порався тут при світлі червоного ліхтаря. Вуд якось сказав сміючись, що червоне світло примирило його з вандалізмом – тепер ця кімната з кривавими відблисками на стінах стала не менш романтичною, ніж печера алхіміка.

У день, вибраний Дарнуеєм для фотографування таємничого портрета, він прокинувся зі сходом сонця й єдиними гвинтовими сходами, що з’єднували нижній поверх із горішнім, переніс портрет із бібліотеки в свою студію. Там встановив його не на мольберті, а, навпаки, поставив на штатив фотоапарата. Пояснив, що хоче продати світлину з портрета одному відомому антиквару, котрий писав колись про старовинні речі в замку Дарнуей. Але всім було ясно, що антиквар – тільки зачіпка, за якою ховається щось серйозніше.

Це був такий собі духовний поєдинок – якщо не між Дарнуеєм і бісівською картиною, то, у будь-якому разі, між Дарнуеєм і його сумнівами. Австралієць хотів зіштовхнути тверезу реальність фотографії з темною містикою портрета і переконатися, чи не розсіє сонячне світло нового мистецтва нічні тіні старого.

Можливо, саме тому Дарнуей і вважав за краще робити все сам, без сторонньої допомоги, хоча через це йому довелося витратити набагато більше часу. У будь-якому разі, ті, хто заходив до нього в кімнату, зустрічали не дуже привітний прийом. Господар метушився біля свого апарата і ні на кого не звертав уваги. Пейн приніс йому обід, оскільки Дарнуей відмовився зійти вниз. Якийсь час по тому слуга вперше ступив на корабель і знайшов тарілки порожніми, але коли їх тарабанив, то замість подяки почув лише невиразне мукання.

Пейн піднявся уточнити, як ідуть справи, але незабаром пішов, позаяк фотограф був явно не розташований до балачки. Зазирнув нагору і патер Браун – він хотів вручити Дарнуею лист від антиквара, котрому планувалося послати репродукцію портрета – але поклав лист у порожню ванночку для прояву плівок, а сам спустився вниз, зі своїми думками про великий скляний покій, наповнений денним світлом і пристрасною завзятістю. Про світ, який, у цьому випадку, був створений ним самим, він не поділився ні з ким.

Утім, незабаром довелося згадати, що священик останнім зійшов єдиними в оселі сходами, що сполучають два поверхи, залишивши нагорі порожню кімнату і самотнього чоловіка. Гості та домашні зібралися у вітальні, що примикала до бібліотеки, біля масивного годинника з чорного дерева, схожого на гігантську труну.

– Ну, й як там Дарнуей? – спитав Пейн трохи згодом. – Ви ж нещодавно були у нього?

Патер Браун провів рукою по чолі.

– Зі мною коїться щось зле, – із сумною посмішкою сказав він. – Але, може, мене засліпило яскраве світло, і я не все бачив як слід. Але, чесне слово, в силуеті апарата мені на мить здалося щось дуже дивне.

– Так, адже це його кульгаюча нога, – поспішно відповів Барнет. – Абсолютно ясно.

– Що ясно? – спитав Пейн різко, але водночас стишивши голос. – Мені особисто далеко не все ясно. Що нам відомо? Що у нього з ногою? І що було з ногою у його пращура?

– Якраз про це і йдеться в книзі, яку я знайшов в сімейних архівах, – повідомив Вуд. – Зачекайте, я вам зараз її принесу.

І він зник у бібліотеці.

– Пан Пейн, гадаю, недаремно поставив це запитання, – спокійно зауважив священик.

– Зараз я вам усе поясню, – промовив Пейн ще тихіше. – Врешті-решт, немає ж нічого на світі, чому не можна було б підшукати цілком розумне пояснення. Будь-яка людина може загримуватися під портрет. А що ми знаємо про Дарнуея? Поводиться він якось незвично…

Усі здивовано глянули на нього, і тільки слуга Божий, здавалося, був незворушний.

– Річ у тім, що портрет ніколи не фотографували, – сказав він. – Ось Дарнуей і хоче це зробити. Не бачу тут нічого незбагненного.

– Усе пояснюється дуже просто, – сказав Вуд із посмішкою, він тільки-но повернувся і тримав у руках книжку.

Але не встиг художник скінчити, як у великому чорному годиннику щось клацнуло – один за одним послідувало сім розмірених ударів. Одночасно з останнім нагорі почувся гуркіт, він струсонув увесь будинок, наче удар грому. Патер Браун кинувся до гвинтових сходів і вибіг на перші дві сходинки, перш ніж почув цей гул.

– Боже милий! – мимоволі вирвалося у Пейна. – Він там зовсім сам-один!

– Так, ми знайдемо його там самого, – не обертаючись сказав священик і зник нагорі.

Всі інші, очунявши після першого потрясіння, стрімголов кинулися вгору сходами і справді знайшли Дарнуея на самоті. Він був розпростертий на підлозі серед уламків зруйнованого апарата. Три довгі ноги штатива смішно та страшно стирчали в різні боки, а чорна, викривлена нога самого Дарнуея безпорадно витягнулася на підлозі. На мить ця темна купа видалася всім жахливим павуком, що стиснув у своїх обіймах людину.

Досить було одного дотику, щоб переконатися: Дарнуей був мертвий. Тільки портрет стояв неушкоджений на своєму місці, й його очі палали зловісною посмішкою.

Через годину патер Браун намагався повернути лад у маєток і натрапив на слугу, котрий щось бурмотів собі під ніс так само монотонно, як відстукував час годинник, що пробив сьому годину. Слів священик не розчув, але він і так знав, що повторює стариган:

У сьомому спадкоємцю відроджуся знову,О сьомій годині зникну в нікуди.

Він хотів було сказати щось втішне, але старий слуга раптом отямився, обличчя його спотворилося гнівом, бурмотіння перейшло в зойк.

– Це все ви! – волав він. – Ви і ваше денне світло! Може, ви й тепер скажете, що немає ніякого прокляття Дарнуеїв!

– Я скажу те ж, що і раніше, – м’яко відказав патер Браун. – І, помовчавши, додав: – Сподіваюся, ви виконаєте останнє бажання бідного Дарнуея і простежите за тим, щоб світлина все ж потрапила за призначенням.

– Світлина! – бідкався медик. – А яка від неї користь? До речі, як не дивно, але ніякої фотографії немає. Мабуть, він так і не зробив її, хоча цілий день прововтузився з апаратом.

Патер Браун різко обернувся.

– Тоді зробіть її самі, – сказав він. – Бідний Дарнуей мав цілковиту слушність: портрет треба сфотографувати. Це вкрай важливо.

Коли лікар, священик та обидва художники покинули будинок і похмурою процесією повільно йшли через брунатно-жовті піски, спочатку всі мовчали, мов приголомшені ударом. І правда, було щось подібне на грім серед ясного неба в тому, що дивне пророцтво здійснилося саме в той момент, коли про нього найменше згадували, коли медик і священик були сповнені розсудливістю, а кімната фотографа наповнена денним світлом. Вони могли скільки заманеться тверезо мислити та міркувати, але сьомий спадкоємець повернувся серед білого дня і о сьомій годині серед білого дня загинув.

– Тепер, мабуть, ніхто вже не буде сумніватися в існуванні прокляття Дарнуеїв, – зронив Мартін Вуд.

– Я знаю одну людину, котра буде, – різко відповів медик. – З якого дива я маю піддаватися забобонам, якщо комусь спало на гадку вкоротити собі життя?

– То ви вважаєте, що Дарнуей вчинив самогубство? – спитав священик.

– Я впевнений в цьому, – підтвердив лікар.

– Може, і так…

– Він був сам нагорі, а поруч у темній кімнаті лежав цілий набір отрут. До того ж це притаманно Дарнуеям.

– Отже, ви не вірите в сімейне прокляття?

– Я вірю тільки в одне сімейне прокляття, – сказав доктор, – в їхню спадковість. Я вам уже казав. Вони всі якісь божевільні. Інакше і бути не може: коли у вас від нескінченних шлюбів усередині однієї родини кров застоюється в жилах, як вода в болоті, ви неминуче приречені на виродження, подобається вам це чи ні. Закони спадковості – невблаганні, науково доведені істини не можуть бути спростовані. Розум Дарнуеїв розпадається, як розпадається їхнє родове гніздо, поглинене морем і солоним повітрям. Самогубство… Природно, він наклав на себе руки. Більше того: всі в цій родині рано чи пізно скінчать так само. І це ще найкраще з усього, що вони можуть вдіяти.

Поки медик так міркував, в пам’яті Пейна з дивовижною ясністю виникло обличчя доньки Дарнуеїв: виступила з не-проникної темряви маска – бліда, трагічна, але сповнена сліпучої, майже безсмертної вроди. Пейн відкрив було рот, хотів щось сказати, але відчув, що не може вимовити ні слова.

– Звісно, – сказав патер Браун лікареві. – То ви, отже, все ж таки вірите у приреченість?

– Тобто як це «вірите у приреченість»? Я вірю тільки в те, що самогубство в цьому випадку було неминуче, – воно зумовлене науковими факторами.

– Зізнатися, не бачу, чим ваше наукове марновірство краще за забобони містичні, – обурився священик. – Обидва вони перетворюють людину в паралітика, нездатного і пальцем поворухнути, щоб подбати про своє життя та душу. Напис свідчив, що Дарнуеї приречені на загибель, а ваш науковий гороскоп стверджує, що вони приречені на самогубство. І в тому, і в іншому випадку вони виявляються рабами.

– Пригадую, ви казали, що дотримуєтеся раціонального погляду на ці речі, – сказав доктор Барнет. – Хіба ви не вірите в спадковість?

– Я казав, що вірю в денне світло, – пояснив священик голосно та чітко. – І не маю наміру вибирати між двома підземними ходами забобонів – обидва вони ведуть у темряву. Ось вам доказ: ви всі навіть не здогадуєтеся про те, що насправді сталося в оселі.

– Маєте на увазі самогубство? – поцікавився Пейн.

– Маю на увазі вбивство, – відрубав патер Браун. І хоча він сказав це тільки трохи голосніше, голос його, здавалося, прокотився по всьому берегу. – Так, це було вбивство. Але вбивство, вчинене людською волею, яку Господь Бог зробив вільною.

Що на це відказали інші, Пейн так ніколи і не дізнався, бо слово, вимовлене священиком, дуже дивно подіяло на нього: воно його схвилювало, буцімто закличний звук фанфар, і прикувало до місця.

Супутники Пейна пішли далеко вперед, а він усе ще стояв нерухомо – один серед піщаної рівнини. Кров забурлила в жилах чоловіка, і волосся, як то кажуть, заворушилося на голові. Водночас маляра охопило якесь незрозуміле щастя.

Психологічний процес – занадто складний, щоб у ньому розібратися, – привів його до рішення, яке ще не піддавалося аналізу. Але воно несло з собою звільнення. Постоявши трохи, чоловік обернувся і повільно пішов назад, через піски, до обійстя Дарнуеїв.

Рішучими кроками, від яких затремтів старий міст, подорожній перетнув рів, спустився сходами, минув усю анфіладу темних покоїв і нарешті досяг тієї кімнати, де Аделаїда Дарнуей сиділа в ореолі блідого світла, що падало з овального вікна, немов свята, всіма забута та покинута в долині смерті. Панночка підняла на візитера очі, і здивування, що з’явилося на її обличчі, зробило його ще дивнішим.

– Що трапилося? – спитала вона. – Чому ви повернулися?

– Я повернувся за сплячою красунею, – пояснив він, і в голосі його почувся сміх. – Цей старий замок поринув у сон багато років тому, як каже лікар, але вам не слід прикидатися старою. Ходімо нагору, до світла, і вам відкриється правда. Я знаю одне слово, страшне слово, яке зруйнує злі чари.

Вона нічого не збагнула з того, що їй сказали. Однак підвелася, пішла за гостем через довгу залу, піднялася сходами і вийшла з дому під вечірнє небо. Покинутий, спорожнілий парк спускався до моря. Старий фонтан із скульптурою тритона ще стояв на своєму місці, але вже весь позеленів від часу, і з висохлого рогу в порожній басейн давно вже не лилася вода. Пейн багато разів бачив цей сумний силует на тлі вечірнього неба, і він завжди здавався йому втіленням утраченого щастя. Мине ще трохи часу, міркував Пейн, і басейн знову наповниться водою, але це буде мутно-зелена гірка вода моря, квіти захлинуться в ній і загинуть серед густих чіпких водоростей. І донька Дарнуеїв побереться – побереться зі смертю та долею, глухою та безжальною, як море. Однак тепер Пейн сміливо поклав велику руку на бронзового тритона і трясонув ним так, немов хотів скинути з п’єдесталу зловісне божество мертвого парку.

– Про що ви? – спокійно поцікавилася дівчина. – Що це за слово, яке звільнить нас?

– Це слово – «вбивство», – відказав він, – і воно несе з собою звільнення, чисте, як весняні квіти. Ні-ні, не подумайте, що я вбив когось. Але після страшних снів, що мучили вас, звістка, що хтось може бути вбитий, уже сама по собі – звільнення. Не розумієте? Весь цей жах, у якому ви жили, виходив від вас самих. Фатум Дарнуеїв був у самих Дарнуеях. Він розпускався, як страшна отруйна квітка. Ніщо не могло позбавити від нього, навіть щаслива випадковість. Він був невідворотний, чи то коли йшлося про старі перекази Вейна, чи про новомодні теорії Барнета… Але чоловік, котрий загинув сьогодні, не став жертвою містичного прокляття чи спадкового божевілля. Його вбили. Певна річ, це – велике нещастя, requiescat in pace.[9] Але це і щастя, бо воно прийшло зовні, як промінчик денного світла.

Раптом дівчина посміхнулася.

– Здається, я втямила, хоча ви й балакаєте, як навіженець. Хто ж його вбив?

– Не знаю, – відповів він спокійно. – Але патер Браун знає. І він сказав, що вбивство скоїла свобода – вільна, як цей морський вітер.

– Патер Браун – дивовижний чоловік, – промовила панночка не відразу. – Тільки він один якось оживляв моє життя, до того часу, поки…

– Поки що? – перепитав Пейн, рвучко нахилився до дівчини і так штовхнув бронзове чудовисько, що воно хитнулося на своєму п’єдесталі.

– Не з’явилися ви, – докінчила вона і знову посміхнулася.

Так прокинувся старий замок. У нашій розповіді не маємо наміру описувати всі стадії цього пробудження, хоча багато чого сталося ще до того, як на березі споночіло. Коли Гаррі Пейн нарешті знову подався додому, він був сповнений такого щастя, яке тільки можливе в цьому тлінному світі. Чоловік ішов через темні піски – ті самі, за якими часто швендявся в такій важкій тузі, але тепер у ньому все раділо, як море в годину повного припливу.

Молодик уявляв собі, що замок знову потопає в квітах, бронзовий тритон виблискує, як золотий божок, а басейн наповнений прозорою водою або вином. І весь цей блиск, все це цвітіння розкрилися перед ним завдяки слову «вбивство», сенсу якого він все ще не тямив. Просто взяв його на віру і вчинив мудро – адже він був одним із тих, хто чутливий до голосу правди.