Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Стихла було буря повернулася з новою силою, і з потужним гулом дощу злився неголосний гуркіт грому. Священик почекав, поки з сигари впав попіл, і знову озвався:

– Все тут таке заплутане, все до неподобства складне і дуже далеке від прямизни ударів неба чи пекла. Як по петляючому сліду впізнають равлика, так і тут я чую хитрі повадки людини.

Лупнувши гігантським білим оком, небесне склепіння знову вкрилося темрявою, і патер Браун продовжував:

– І саме тут підлий, підліший за все інше, цей обрізаний аркуш паперу. Він гірший, ніж кинджал, який проштрикнув Квінтону серце.

– Це ви про записку, де він написав, що зводить рахунки з життям?

– Так, про аркуш, де написано: «Я вбиваю себе сам, але все ж мене вбили». Він неправильно обрізаний, друже мій, нічого гіршого я не зустрічав у цьому грішному світі.

– Там просто бракує шматочка. Квінтон, видно, обрізав так свій папір.

– Отже, він обрізав його дивно і, більше того, огидно. Слухайте, Фламбо, певна річ, Квінтон упокоївся, Господи, врятуй душу його. Він був зіпсованою людиною, але ж художником – справжнім. Чудово володів і пензлем, і пером. Навіть у його нерозбірливому почерку видно витонченість і сміливість ліній. Не можу вам довести, я не вмію доводити, але чим хочете поручуся: він ніколи не обкарнав би так аркуш паперу. Якби забаглося його обрізати, підігнати, переплести, та що завгодно, рука мистця зробила б зо-всім інший рух. Ви тільки уявіть собі цей аркуш: який жахливий, дикий, обурливий обріз – ось такий! Невже не пам’ятаєте?

Тліючим кінчиком сигари священик швидко креслив у повітрі неправильні квадрати. «Як вогняні руни вночі, – по-думалося Фламбо, – загадкові письмена, що зачаїли загрозу, про яку він згадував нещодавно». Відкинувшись на спинку лави, священик затягнувся сигарою і закотив очі догори. Фламбо відволік товариша:

– Припустімо, кутики обрізав не він, але до чого тут самогубство?

Патер Браун продовжував дивитися вгору не відповідаючи. Нарешті він вийняв сигару з рота і сказав:

– Ніякого самогубства не було.

Фламбо здивовано глянув на нього:

– Тоді навіщо він у ньому зізнався?

Священик знову подався вперед, поставив лікті на коліна, опустив погляд і виразно, але тихо вимовив:

– Він у ньому не зізнавався.

Сигара випала з рук Фламбо.

– Отже, це фальсифікація?

– Ні, написано його рукою.

– Ото ж бо й воно! – в запалі гукнув Фламбо. – Людина своєю рукою пише на аркуші паперу: «Я вбиваю себе сам…»

– На кепсько обрізаному аркуші паперу, – спокійно поправив його патер Браун.

– Яке це має значення, матері його ковінька?

– Там було двадцять три аркуші і двадцять два обрізки, – патер сидів нерухомо, – один шматочок знищений. Легко припустити – якраз його бракує в записці. Вам це не навіює ніяких роздумів?

Світло думки осяяло обличчя Фламбо:

– Мабуть, там було щось написано, щось на кшталт: «Не вірте, якщо скажуть», або «Хоча».

– Як кажуть діти, тепер тепліше, – кивнув слуга Божий. – Та тільки шматочок був крихітний, на ньому не вмістити навіть слова. Вам не спадає на гадку якийсь значок, трохи більший за кому, який міг би стати доказом? Його й довелося прибрати тому, хто продав душу нечис-тому…

– Щось не второпаю, – гмукнув помовчавши Фламбо.

– А що б ви сказали про лапки? – спитав Браун, відкинувши сигару, вогник якої прорізав темряву, як падаюча зоря.

Від подиву Фламбо наче онімів, а священик терпляче продовжував, немов втовкмачував основи грамоти:

– Не треба забувати, що Квінтон жив уявою. Він писав повість про знахарство та магію Сходу, йому…

Позаду з тріском розчахнулися двері, і з них вийшов лікар у капелюсі. Він на ходу простягнув патерові Брауну пухкий конверт:

– Ось документ, про який ви просили. А мені вже час. Бувайте.

– На добраніч, – в спину йому відповів священик.

Медик віддалявся швидким кроком. З розчинених дверей на двох друзів падало світло від газового ліхтаря. Слуга Божий розпечавав конверт і прочитав таке послання:

«Любий патере Браун! Vicisti, Galiloee.[5] Інакше кажучи, будь прокляті ваші всевидющі очі! Невже щось криється за цим брудом – клерикальною балаканиною? Все життя, із самого дитинства моїм богом була природа, я вірив лише в інстинкти та функції людського організму, не думаючи про те, морально це чи аморально. Ще хлопчиком, не думаючи про кар’єру медика, я розводив мишей і павуків, і бачив у людині досконалу тварину, що вважав найзавиднішою долею. Невже у ваших мареннях щось є? Мені здається, я занедужав.

Я покохав дружину Квінтона. Що тут поганого? Я слідував велінням природи, що світ рухається любов’ю. І чесно гадав, що їй зі мною буде краще, ніж із Квінтоном, бо шаленець і мучитель набагато гірший, ніж охайна тварина на зразок мене. У чому я помилився? Я розглянув усі факти з неупередженістю вченого – зі мною їй, без сумніву, було б краще.

Мої погляди дозволяли мені вбити його. Від цього вигравали всі, навіть він сам. Але як здорова тварина, я зовсім не бажав, щоб убили й мене. Тому став чекати нагоди, коли мене ніхто не запідозрить. І така нагода трапилася нині вранці.

Я тричі заходив сьогодні до Квінтона. Першого разу він патякав без угаву про свою нову містичну повість «Прокляття відлюдника». Я застав його над рукописом. Мій пацієнт негайно відклав усе, розповів сюжет: англійський полковник накладає на себе руки, піддавшись навіюванню індуса-відлюдника, показав останні сторінки і прочитав уголос заключні рядки, щось на кшталт: «Гроза Пенджабу перетворився в жовту пергаментну мумію, яка все ще вражала своїм гігантським зростом. Із зусиллям спершись на лікоть, він підвівся і шепнув племіннику на вухо: «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене». Останньою фразою починалася чиста сторінка. То був рідкісний шанс – один із тисячі. Я вийшов, як зачумлений, мене п’янила моторошна доступність задуманого.

Тут і дві інших обставини склалися на мою користь: ви запідозрили індуса і знайшли кинджал, який міг служити йому знаряддям. Я непомітно запхав кинджал у кишеню, повернувся до Квінтона і дав йому снодійне. Він не хотів балакати з Аткінсоном, але я його змусив, бо важливо було продемонструвати, що він був живий, коли я виходив. Квінтон ліг в оранжереї, а я трохи затримався в кабінеті. Знадобилося півтори хвилини, щоб зробити все необхідне, я дуже меткий. Рукопис я закинув у камін – залишився тільки попіл. Лапки псували справу, й я обрізав кутик. Для повного реалізму я відхопив кутики в усьому стосі чистого паперу і вийшов, твердо знаючи, що Квінтон живий і спить в оранжереї і що його зізнання в самогубстві лежить на видному місці стола.

Останній крок був найзухвалішим. Збрехавши, що виявив труп, я кинувся в оранжерею першим, затримав вас запискою і встромив у Квінтона кинджал. Я не часто вагаюся. Через снодійне моя жертва була в забутті, й я поклав його кисть на руків’я. Ніхто, крім хірурга, не міг би так спрямувати кривий ніж, щоб потрапити прямо в серце. Невже ви помітили і це?

Але тут сталося непередбачуване: природа відвернулася від мене. Я немов охляв. Відчуваю, що зробив погане, і мені відмовляє розум: при думці, що ви все знаєте і я не буду жити під тиском цього тягара сам-один, якщо одружуся і матиму дітей, мене охоплює нерозважлива радість. Не знаю, що це? Божевілля? Чи, можливо, що докори сумління і справді існують, як у героїв Байрона? Закінчую, бо більше не можу.

Джеймс Ерскін Герріс».

Старанно складений лист уже лежав у нагрудній кишені патера Брауна, коли почувся дзвінок з-за дверей і на порозі заблищали мокрі плащі поліціянтів.

Злощасна доля сім’ї Дарнуеїв

Два художники-пейзажисти стояли і дивилися на морський пейзаж, і на обох він справляв вагоме враження, хоча сприймали вони цей образ по-різному. Тому, хто тільки йшов до слави в Лондоні, пейзаж був зовсім не знайомий і видавався дивним. Інший – місцевий маляр, котрого, проте, знали і за межами цієї округи, – давно знав цей ландшафт і, можливо, саме тому також дивувався.

Якщо йдеться про колорити й обриси, а саме це зацікавило художників, то вони бачили смугу піску, а над нею – смугу призахідного неба, що усе забарвлювало в похмурі тони – мертвотно-зелений, свинцевий, брунатний і густо-жовтий. Утім, у такому освітленні все було не тьмяне, а швидше таємниче – таємничіше за золото. Тільки в одному місці порушувалися рівні лінії: самотній довгий будинок, що вклинюється в піщаний берег і підступає до моря так близько, що бур’ян та очерет, які оздоблюють обійстя, майже зливалися з простягнутою вздовж води смугою водоростей. У цієї садиби була одна дивна особливість – горішня частина оселі, наполовину зруйнована, сліпала порожніми вікнами й, як чорний скелет, вимальовувалася на темному вечірньому небі, а в нижньому поверсі майже всі вікна були закладені цеглою. Контури будинку ледь намічалися в сутінковому світлі. Але одне вікно було справжнісіньким, і, дивна річ, в ньому навіть світилося.

– Ну, скажіть на милість, хто може жити в цих руїнах? – голосно зауважив лондонець, цибатий, богемного вигляду молодик із пухнастою рудуватою борідкою, що трохи старила його. У Челсі він був відомий усім і кожному як Гаррі Пейн.

– Гадаєте, це привиди? – відповідав йому товариш, Мартін Вуд. – Ну що ж, люди, котрі живуть там, справді схожі на примар.

Хоч як це парадоксально, але в художнику з Лондона, безпосередньому та відкритому, було щось пасторальне. А от місцевий художник здавався проникливішим і досвідченішим. Він споглядав на колегу з поблажливою посмішкою старшого. Та й справді – чорний костюм і квадратне, ретельно виголене, безпристрасне обличчя надавали йому безсумнівної солідності.

– Звісно, це лише ознака часу, – провадив він далі, – або, правильніше, ознака кінця старих часів і старовинних родів. У цьому будинку живуть останні нащадки славетної родини Дарнуеїв, але в наші дні мало знайдеться будинків бідніших, ніж у них. Дарнуеї навіть не можуть довести до ладу горішній поверх, і туляться десь у нижніх кімнатах цієї руїни, немов кажани чи сови. Але ж у них є родинні портрети, що відсилають до часів війни Червоної та Білої троянд і перших взірців англійського портретного живопису. Є й дуже хороші. Я це знаю, бо мене просили відреставрувати ці полотна. Є там один портрет з найраніших – до того виразний, що дивишся на нього – і сироти бігають по спині.

– Мене мороз проймає, як тільки гляну на будинок, – зауважив Пейн.

– Щиро кажучи, мене також, – відгукнувся його супутник.

Тишу, що раптом настала, порушив легкий шурхіт в очереті, й обидва малярі мимоволі сіпнулися, коли темна тінь квапливо, наче сполохана птиця, ковзнула вздовж берега. Але повз них швидко пройшов якийсь чоловік із чорною валізкою. У нього було худе, землистого кольору обличчя, а проникливі очі недовірливо оглянули незнайомця з Лондона.

– Це наш доктор Барнет, – сказав Вуд із полегшенням. – Доброго вечора. Ви в замок? Сподіваюся, там ніхто не занедужав?

– У такому місці, як це, всі завжди хворі, – пробурчав лікар. – Іноді серйозніше, ніж гадають. Тут навіть повітря отруйне та зачумлене. Не заздрю туристам із Австралії.

– А цей молодик із Австралії? – якось неуважно спитав Пейн.

– Хто? – пирхнув доктор. – Хіба ваш товариш нічого вам не сказав? Але ж він, до речі, мав приїхати саме сьогодні. Справжня мелодрама в старому стилі: спадкоємець повертається з далеких колоній у своє зруйноване родинне гніздо! Все витримано, аж до давньої сімейної угоди, за якою він повинен одружитися на дівчині, котра чекає його у вежі, оповитій плющем. Який анахронізм, еге ж? Втім, таке іноді трапляється в житті. У нього є навіть трохи грошей – єдиний світлий момент у всій цій історії.

– А що думає про це сама панна Дарнуей у своїй башточці, оповитій плющем? – сухо спитав Мартін Вуд.

– Те ж, що і про все інше, – відповідав медик. – У цьому занедбаному будинку, вмістилищі старих переказів і забобонів, узагалі не думають, там тільки мріють і віддаються на волю випадку. Тому вона сприймає і родинну угоду, і чоловіка з колоній, як один із проявів фатуму, що тяжіє над родом Дарнуеїв. Мені здається, якщо він навіть виявиться однооким горбатим негром, та ще й убивцею, вона сприйме це як ще один штрих, що довершує похмуру картину.

– Слухаючи вас, мій лондонський колега матиме не дуже веселе враження про наших знайомих, – розсміявся Вуд. – А я було хотів репрезентувати його їм. Художнику просто гріх не переглянути родинні портрети Дарнуеїв. Але якщо австралійське вторгнення зараз у самому розпалі, нам, мабуть, доведеться відкласти свій візит.

– Ні-ні! Заради Бога, навідайте їх, – замахав руками доктор Барнет, і в голосі його прозвучали теплі нотки. – Все, що може хоч трохи розважити їхнє безрадісне життя, полегшує моє завдання. Дуже добре, що з’явився той кузен із колоній, але його одного, мабуть, недостатньо, щоб якось оживити тутешню атмосферу. Чим більше відвідувачів, тим краще. Ходімо, я сам вас представлю.

Підійшовши ближче до господи, вони побачили, що та стоїть ніби на острові, – з усіх боків маєток оточував глибокий рів, наповнений морською водою. З мосту вони дісталися до доволі широкого кам’яного майданчика, поораного великими тріщинами, крізь які пробивалися паростки бур’яну. У сірому світлі сутінків кам’яний дворик здавався голим і пустельним. Пейн ніколи б раніше не повірив, що крихітний шматочок простору може з такою повнотою передати реальний дух запустіння. Майданчик слугував умовним величезним порогом до вхідної брами, розташованої під низькою тюдорівською аркою. Двері були розчахнуті навстіж і чорніли, немов вхід до яскині.

Лікар не затримуючись повів їх прямо у будинок, і тут ще одна річ неприємно вразила Пейна. Він очікував, що доведеться підійматися вузькими гвинтовими сходами в якусь напівзруйновану вежу, але виявилося, що перші ж сходинки ведуть не вгору, а кудись униз. Відвідувачі проминули кілька коротких сходових переходів, а потім – великі похмурі покої. Якби не потьмянілі портрети на стінах і не запилюжені книжкові полиці, можна було б подумати, що вони рухаються середньовічними підземними казематами. То тут, то там свічка в старовинному канделябрі виривала з мороку випадкову подробицю зотлілої розкоші. Але Пейна гнітило не стільки це похмуре штучне освітлення, скільки тьмяний відблиск денного світла, що просочується невідь-звідки.

Пройшовши в кінець довгої зали, Пейн помітив єдине вікно – низьке, овальне, в примхливому стилі кінця XVII століття. Це вікно мало дивовижну особливість: через нього виднілося не небо, а тільки його відображення – бліда смужка денного світла, що, як у дзеркалі, відбивалася в воді рову, під тінню навислого берега. Пейну пригадалася легендарна господиня шалотського замку, котра бачила світ лише в люстерко. Тому світ господиня цього замку бачила не тільки в дзеркальному, але і в перевернутому зображенні.

– Так виглядає, – тихо зауважив Вуд, – що будинок Дарнуеїв руйнується – і в переносному, і в прямому сенсі цього слова. Його, либонь, повільно засмоктує болото або сипучий пісок, і згодом над ним зеленим дахом зійдеться море.

Навіть незворушний доктор Барнет ледь сіпнувся, коли до них нечутно наблизився хтось. Така тиша панувала в кімнаті, що першої миті вона здалася їм цілком порожньою. Тим часом у приміщенні було троє людей – три похмурі нерухомі постаті в напівтемній кімнаті, зодягнені в чорне і схожі на темні тіні. Коли перший підійшов ближче, на нього впало тьмяне світло з вікна, і гості розрізнили безкровне старече обличчя, майже таке ж біле, як сиве волосся, що оздоблювало його. Це був старий Вейн, дворецький, що залишився в замку in loco parentis[6] після смерті ексцентричного дивака – останнього лорда Дарнуея. Якби у нього зовсім не було зубів, то він міг би видатися цілком пристойним дідусем. Але у старигана зберігся один-єдиний зуб, який показувався з рота щоразу, як той починав шамкотіти, і це надавало старому вельми зловісного вигляду. Зустрівши лікаря та його друзів із вишуканою ввічливістю, старе опудало підвело їх до того місця, де нерухомо сиділи двоє в чорному. Один, на думку Пейна, якнайкраще відповідав похмурій давнині замку, хоча б через те, що це був католицький священик. Він з’явився, немов зі сховку, в якому ховалися в старі темні часи переслідувані католики. Пейн жваво уявив собі, як той бурмоче молитви, перебирає вервечку, служить месу або робить ще щось лиховісне в цій похмурій оселі. Зараз священик, мабуть, намагався дати релігійну розраду своїй молодій співрозмовниці, але навряд чи зумів її втішити або хоча б підбадьорити. В іншому слуга Божий нічим не привертав до себе увагу: обличчя в нього було просте та маловиразне. Зате обличчя його співбесідниці ніяк не можна було назвати ні простим, ні маловиразним. У темному обрамленні одягу, волосся та крісла воно вражало жахливою блідістю і до болю живою красою. Пейн не відриваючись довго дивився на нього. Ще багато разів у житті судилося йому дивитися і не надивитися на це обличчя.

Вуд радісно привітався зі своїми друзями і після кількох чемних фраз перейшов до головної мети свого візиту – огляду галереї родинних портретів. Він попросив вибачення за те, що дозволив собі з’явитися в настільки врочистий для сім’ї день. Утім, було ясно, що приходу гостей втішилися. Тому медик без подальших церемоній відпровадив Пейна через велику вітальню в бібліотеку, де висів той портрет, який він хотів показати не просто як картину, але й як своєрідну загадку. Маленький священик почимчикував слідом за ними – він, мабуть, тямив не тільки в старих молитвах, але і в старих картинах також.

– Пишаюся, що відкопав портрет, – сказав Вуд. – Гадаю, що це Гольбейн.[7] А якщо ні, тоді за часів Гольбейна жив інший художник, не менш талановитий.

Портрет, виконаний у жорсткій, але в щирій і сильній манері того часу, зображував чоловіка, зодягненого в чорні шати, оздоблені хутром і золотом. У нього було важке, повне, бліде обличчя, а очі – гострі та проникливі.

– Шкода, що мистецтво не зупинилося, діставшись до цього ступеня! – вигукнув Вуд. – Навіщо йому було розвиватися далі? Хіба не бачите, що цей портрет реалістичний якраз у міру? Саме тому він і здається таким живим. Погляньте на обличчя – як воно виділяється на темному, такому непевному тлі! А очі! Очі, мабуть, ще жвавіші, ніж обличчя. Присягаюся ранами Божими, вони навіть занадто живі. Розумні, пронизливі, немов дивляться на вас крізь прорізи великої блідої маски.

– Однак скутість відчувається в усій фігурі, – сказав Пейн. – Наприкінці середньовіччя малярі, принаймні на півночі, ще не могли цілком впоратися з анатомією. Зверніть увагу на ногу – пропорції тут явно порушені.

– Я в цьому не впевнений, – спокійно заперечив Вуд. – Майстри, котрі працювали в ті часи, коли реалізм тільки починався і ним ще не стали зловживати, писали набагато реалістичніше, ніж ми гадаємо зараз. Вони передавали точно ті деталі, які ми тепер сприймаємо як умовність. Ви, можливо, скажете, що у цього типа брови й очі посаджені не зовсім симетрично? Але якби він раптом з’явився тут, ви б побачили, що одна брова в нього справді трохи вища за іншу і що він кульгає на одну ногу. Переконаний, що ця нога навмисно зроблена кривою.

– Тоді це просто диявол якийсь! – вирвалося раптом у Пейна. – Не при вас будь сказано, панотче.

– Нічого, нічого, я вірю в нечистого, – відповів священик і якось незрозуміло посміхнувся. – Цікаво, до слова, що, за деякими переказами, біс також кульгає.

– Та ну вас! – запротестував Пейн. – Не хочете ж ви ска-зати, що це сам чорт? То хто ж він нарешті, дідько забирай?

– Лорд Дарнуей, котрий жив за часів короля Генріха VII і короля Генріха VIII, – пояснив йому друг. – Між іншим, про нього також збереглися цікаві перекази. З одним із них, вочевидь, і пов’язаний напис на рамі. Детальніше про це можна дізнатися з нотаток, залишених кимось у стародавній книзі, яку я тут випадково надибав. Дуже цікава історія.

Пейн наблизився до портрета і схилив голову набік, аби зручніше було прочитати старовинний напис по краях рами. Це був, по суті, чотиривірш, і, якщо відкинути застарілу орфографію, повідав приблизно таке:

У сьомому спадкоємцю відроджуся знову,О сьомій годині зникну в нікуди.Не стримає гніву мого кохання,Власниці серця мого – біди.

– Від цих віршів аж моторошно стає, – сказав Пейн, – може, тому, що я їх не розумію.

– Ви ще не таке скажете, коли зрозумієте, – тихо промовив Вуд. – У нотатках, які я знайшов, детально розповідається, як цей красень зумисне заподіяв собі смерть таким чином, що його дружину стратили за цей злочин. Наступний запис, зроблений набагато пізніше, розповідає про іншу трагедію, що сталася через сім поколінь. При королеві Ґеорґові ще один Дарнуей наклав на себе руки і залишив для дружини отруту в келиху з вином. Обидва самогубства сталися ввечері о сьомій годині. Звідси, далебі, слід зробити висновок, що цей чортяка справді відроджується в кожному сьомому поколінні й, як свідчать вірші, завдає чимало клопоту тій, котра необдумано зважилася вийти за нього заміж.

– Гм, мабуть, не дуже добре має почуватися черговий сьомий спадкоємець, – додав Пейн.

Голос Вуда стишився:

– Той, хто сьогодні приїжджає, – якраз сьомий.

Гаррі Пейн зробив різкий рух, ніби намагаючись скинути з плечей якийсь тягар.

– Про що ми торочимо? Що за маячня? – гукнув він. – Ми освічені люди і живемо, наскільки мені відомо, в освіченому столітті! До того, як я потрапив сюди і надихався цим клятим вогким повітрям, ніколи б не повірив, що зможу всерйоз балакати про такі речі.

– Маєте рацію, – погодився Вуд. – Коли поживеш в цьому підземному замку, багато починаєш бачити в іншому світлі! Мені довелося добряче попітніти над картиною, поки я її реставрував, і, знаєте, вона стала якось дивно діяти на мене. Особа на полотні іноді здається мені живішою, ніж мертвотні обличчя тутешніх мешканців. Вона, немов талісман чи магніт, повеліває стихіями, викликає події та долі. Ви, певна річ, скажете, що це гра уяви?

– Що це за гамір? – раптом спохопився Пейн.

Вони прислухалися, але не почули нічого, крім віддаленого глухого ревіння моря. Потім їм стало здаватися, що крізь цей гуркіт лунає голос, спочатку приглушений, а потім усе виразніший. За мить вони вже були впевнені, що хтось кричав близько біля замку.

Пейн нагнувся і визирнув у низьке овальне віконце, те саме, з якого не було видно нічого, крім віддзеркаленого у воді неба і смужки берега. Але тепер перевернуте зображення якось змінилося. Від навислої тіні берега йшли ще дві темні тіні – відображення ніг людини, котра стояла високо на березі. Крізь вузький віконний отвір виднілися тільки ці ноги, чорніючи на блідому, мертвому тлі вечірнього неба. Голови не було видно – вона немов ховалася в хмарах, і голос від цього здавався ще страшнішим. Чоловік кричав, а що кричав, не можна було ні розчути як слід, ні збагнути.

Пейн, змінившись в обличчі, пильно вдивлявся в сутінки й якимось не своїм голосом сказав:

– Як дивно він стоїть!

– Ні, ні! – поспішно прошепотів Вуд. – У дзеркалі все виглядає дуже дивно. Це просто брижі на воді, а вам привиджується.

– Що привиджується? – різко спитав священик.

– Що він кульгає на ліву ногу.

Пейн із самого початку сприйняв овальне вікно, як якесь чарівне свічадо, і тепер йому здалося, що бачить у ньому таємничі образи долі. Крім силуета, у воді окреслювалося ще щось незрозуміле: три тонкі довгі лінії на блідому тлі неба, немов поруч із незнайомцем стояло триноге чудовисько – гігантський павук чи якась птаха. Потім цей образ змінився іншим, реальнішим, Пейн подумав про триногу язичницького жертовника. Але тут дивний предмет наче випарувався, а людські ноги зникли з поля зору.

Пейн обернувся і побачив бліде обличчя дворецького, рот його був напіввідкритий, і з нього стирчав гидкий єдиний зуб.

– Це він. Пароплав із Австралії прибув сьогодні вранці.

Повертаючись із бібліотеки в більшу вітальню, присутні почули кроки незнайомця, котрий шумно спускався сходами. Прибулець тягнув за собою якісь речі, що складали його невеликий багаж. Побачивши їх, Пейн полегшено засміявся. Таємнича тринога виявилася всього лиш складеним штативом фотоапарата, та й сам чоловік виглядав цілком реально і по-земному. Він був одягнений у вільний темний костюм і сіру фланелеву сорочку, а його важкі черевики доволі нешанобливо порушували тишу старовинних покоїв. Коли ж проминув велику залу, присутні помітили, що той накульгує. Але не це було головним. Пейн і всі присутні не відриваючись втупилися в його обличчя.

Він, мабуть, відчув щось дивне і незручне в тому, як його зустріли, але явно не тямився, в чому річ. Дівчина, заручена з ним, була вродлива і, мабуть, сподобалася нареченому, але водночас ніби злякала його.

Лакей привітав спадкоємця зі старовинною церемонністю, але при цьому дивився на нового господаря, як на привида. Погляд священика був непроникним і вже тому діяв гнітюче. Думки Пейна несподівано отримали новий напрямок: у всьо-му, що відбувається, йому бачилася якась іронія – зловісна іронія в дусі давньогрецьких трагедій. Раніше незнайомець був для нього дияволом, але дійсність виявилася, мабуть, ще страшнішою: він був втіленням сліпої долі. Здавалося, чоловік прямував до злочину з жахливим незнанням Едипа. До свого родинного замку увійшов повністю безтурботно і спинився, щоб сфотографувати обійстя, але навіть фотоапарат набув раптом схожості з триногою трагічної піфії.[8]