Царівна Нефрета

Вже при першій зустрічі з директором музею він проявив таке знання старовини і місцевих умов, що вчений зачудувався. Директор, діставши лист від Стакена, прийняв Райта незвичайно щиро і розмовляв з ним так одверто, як із втаємниченими у велику таємницю. Він показав йому одну ще незакінчену працю – відбудову малої святині, яку недавно відкопали.

Райт схопив за олівець і почав на листку паперу накреслювати плян будинку. Він задумався на одну хвилину, мовби хотів пригадати щось призабуте. Його нарис ріжнився у дуже сутніх місцях від нарису директора, який був здивований самопевністю молодого дослідника. Коротка суперечка, в якій Райт дуже спокійно давав переконливі докази, розсіяла аргументи директора. Райт говорив із спокоєм очевидця.

Цілу низку фотографій, якими директор покористувався для своїх доказів, він зумів зложити в таку гармонійну цілість, що його противник не міг йому перечити.

«Той молодець заїде далеко», – подумав директор на самоті.

Райт був справді молодий, а коли оживлявся, тоді виглядав ще молодшим. Їхні дальші розмови були зовсім дружні. Директор вибрав тепер обережнішу тактику. На зручно поставлені питання він діставав від Райта подрібні інформації, а коли він ці інформації сам собі доповнив, то було таке вражіння, немовби він говорив про речі вже давно йому відомі. Райт не помітив цих бічних ходів і пояснював охоче директорові сумнівні місця, навіть не маючи претензій до авторських прав.

Одна з таких розмов із директором була б ось-ось прибрала неприємну форму, тим більше, що в ній брав теж участь хтось третій – лорд Кернервон, що саме вернувся до Каіра. Лорд оповідав про свої розкопи, що стали такою сенсацією. Зовсім не скриваючи свого вдоволення колекціонера, він показував свої фотографії. Знайдені ним предмети були безперечно верхом того, що можна було знайти, і між ними були вибагливі твори великих невідомих мистців. Директор стримувався в обережних словах від осуду. Накінець, почервонівши, сказав він трохи схвильований:

– Я не розумію цієї пристрасти зневажування гробів. Ціле життя єгиптян так добре нам знане, що на його підставі можемо відтворити їх духове життя. Навіщо ж руйнувати ще гроби? Ви були б перші, – він звернувся до лорда, – які протестували б, якби хто порушив шановані вами найсвятіші гроби у Вестмінстері або якби хто хотів відчинити домовини ваших поважаних предків, як ви це робите тепер з єгипетськими. Я не сумніваюся в тому, що колекціонер або звичайний смертник може знайти там чимало цікавого для себе. В історії Англії можна надибати ваше прізвище і в не одного великого письменника теж. Але чи ви дозволили б, якби хто хотів бодай зробити знимку з тлінних останків одного із ваших славних предків і ці знимки пустив до ілюстрованих журналів у світ? А все це робиться тільки тому, що прізвище покійника перейшло до історії. Я не хочу залишити вам вражіння, буцімто я інтригував проти вас поза вашими плечима. Я кажу вам одверто: я вжию всіх потрібних заходів, щоб перешкодити вам порушувати спокій умерлих.

– Дякую вам за щирість. Я завсіди волію знати, хто мій ворог. Я не перестану досліджувати ті предмети, які залишити невідкритими було б на мою думку гріхом. Перед нами відкривається новий світ. Старі забуті нами традиції мусять знову відродитись. Наша мистецька культура занечищена останками намулу з висохлого гелєнського джерела – загибає! На тисячі років забуту красу скриває у собі Єгипет. Єгипет зробив спробу призбирати в собі стільки сил, щоб вони могли вистачити на багато поколінь. У нашій купецько-практичній добі повинна прийти зміна. Ті духові багатства лежать, як капітал, що невпинно зростає, призбируючи проценти, і не диво, що тепер те, що відкривається нараз перед нами – приголомшує нас. Я вважаю це за завдання мого життя видобути якомога велику частину цього багатства. Тільки незначна його частина виповнює наші музеї. Не статуї, не рукописи, але саме ті дрібниці, в яких проявляється прив’язання до життя, розуміння краси і той своєрідний їм дух, такий близький і зрозумілий нашому, бо ми вже перетомлені гелєнізмом і відходимо від нього!

– Грабіжники гробів, – прошепотів ледве чутно директор крізь зуби.

Про Кернервона оповідали, що, при всіх зверхніх ознаках спортсмена, він єднає у собі незвичайно витончену вражливість і що під час гри у гольфа компонує сонети. Одного дня він продав за безцінь збірку прарафаелітів і ґобелени з робітні Вільяма Морріса, щоб стіни своєї кімнати покрити звичайним сірим полотном без ніяких окрас.

Три роки він присвятив студіям музеїв у Каіро, Берліні і Парижі. Коли вернувся, розвісив на стіні великої салі рисунок багатораменного сонця, що його намалював, як він упевняв, один відомий мистець. Після цього лорд продав половину маєтку, щоб виїхати до Єгипту, і тут, за висловом директора, «почав руйнувати гроби». До Англії висилав скрині, вписуючи на фрахті «без вартости». Ідучи за своїм смаком, він придбав твори, що захоплюють мистців з витонченим смаком, розбуджують подив серед аматорів мистецтва і навіть ширшу публіку приваблюють своїм чаром.

– Я приєднуюсь до поглядів лорда, – завважив Райт, бажаючи перервати прикру мовчанку. – Але для мене ті дрібниці, що так захоплюють лорда, є не ціллю, а тільки засобами. Моїм бажанням було б – якщо це взагалі можливе – оживити наново ті вражіння, які найшли вплив у подивугідних, хоч і не дуже численних літературних пам’ятках.

– І для цього треба порушувати спокій мерців? – просичав директор.

– Цим, може, знову нам удасться впровадити мерців до життя, – відповів Райт.

Лорд стиснув Райтові руку і вийшов.

Ця зустріч наблизила Райта і лорда Кернервона. Лист Пікока вже не був потрібний: вони мали той самий погляд на розкопи. Лорд зробив на Мері дуже симпатичне вражіння, яке після перших відвідин в його домі ще зміцнилось. Його дім, майже музей, розбудив цікавість Мері. Все те, що лорд залишив зі збірки в себе, визначалося неабиякою досконалістю. Він уважав за доказ поганого смаку складати такі скарби рядом на полицях або ховати у скляних шафах. Усі предмети були так розставлені, що музейна саля робила вражіння кімнати, де живуть люди і де цими предметами користуються. Видавалось, що сучасник доби, коли ці предмети повстали, зберіг якимсь чудом свою молодість і недавно вийшов з кімнати, куди знову вернеться.

Дім лорда мав іще особливу привабу завдяки порядкові, запозиченому з англійського життя. Традиційні години, коли треба було сідати за стіл, щоб їсти, були так само святі, як у Лондоні. Лорд не дозволив собі на ніякі зміни в одягу з огляду на південний клімат. Коли він ішов на місце розкопів, брав зі собою шатро і з лондонського вибагливого одягненого джентльмена перемінювався у мисливця або шукача золота, приказуючи вагу до найбільшої вигоди в одягу, щоб міг свобідно пнутися по скелях, повзати і порпатися в землі.

Мері рішила, що як тільки вернеться до Берліна, то переробить свій дім на англійський штиб. У той спосіб вона спробує закрити факт, що не має родини. Англійське прізвище її чоловіка, за англійським зразком ведений дім це майже рівнялось шляхетському гербові, якого їй, на жаль, бракувало. Родина Райтів мала колись герб, але забула за нього. Приємно було б помістити аристократичну емблему вгорі листового паперу і на дверцях авта. Райт дістав виразний наказ, що, як тільки вернеться у Берлін, мусить зараз зробити розшуки за своїм ґенеальоґічним деревом. На початок Мері задовольнилась сукнями за англійською модою, наслідувала ходу та рухи англійок і почала брати лекції англійської мови.

Поки що не думала про скорий поворот. За кожним разом її аргументи щодо повороту були в розмові з Райтом слабші. Досі вона робила часті прогульки, але короткі; тепер, коли Райт заявив, що має виїхати до праці, Мері стягнула нещиро уста, надувши їх, як дитина, вхопила чоловіка за краватку і сказала плаксиво:

– А я ввесь час сама, страшенне сама… Чи ти не волів би лишитись?

– Ні, це вже порішена справа, я мушу їхати.

Мері глибоко відітхнула.

* * *

Розкопи Кернервона у прослідженій ним «Долині Королів» посувались уперед. Він завзято йшов до мети, яку він тільки знав і про яку він нічого не згадував Райтові. Райт зі свого боку мовчав про завдання, яке поставив: віднайти гріб Нефрети. Це стало йому життєвим завданням і за цим він сюди приїхав. Але він здавав собі теж справу, що його намір такий сміливий, мовби хтось хотів віднайти загублену в морі перлу.

У приступі щирости, йому самому незрозумілому, він оповів Кернервонові про рукопис, що його спалив Стакен.

– Сучасні священики зовсім так само, як у давніх часах, шукають за розв’язкою проблем у хмарах. Я познайомився у Берліні з професором Стакеном. Більше неприємного чоловіка ледве чи знав коли.

Райт так само, як Кернервон, що зрікся готелевого життя в Люксорі, мешкав тепер у шатрі, яке дістав від лорда. Він оглядав відкриті гроби і стежив за роботами Кернервона, що зібрав цілу громаду бездільних арабів, щоб відкидали землю і непотрібні румовища.

Час до часу їздив Кернервон до Каіро, але Райт, що ввесь час за чимось нипав, навіть не покидав поля з розкопами. Він нагадував тих шукачів з магнетичною паличкою, що ходять з ліщиною у руках і чекають, поки не вибухне з-під неї джерело. Він хвилювався. Відпочинок, якого він сподівався від цієї подорожі, полягав на тому, що він писав. Безпосередньо перед від’їздом він саме почав нову працю.

Коли Кернервон був раз неприсутній, Райт блукав недалеко місця останніх розкопів лорда. Паличкою в руках, яку взяв на прохід, розкидав на боки відламки каміння. Він думав невпинно тільки про одне: про Нефрету – таємничу, таку йому близьку, а тільки вимріяну.

Маленька ящірка зашелестіла в якійсь щілині. Райт нахилився, щоб поглянути, куди це в’юнке створіння щезло. Щілинка перерізувала замазаний, ледве помітний напис. Йому здавалось, що у знаках було щось з імені Нефрети. Нахилився і поволі відчитував:

«Ви, що приходите до мене, ви, що блукаєте по землі, де живете віками і проходите крізь вічність, ви – жерці та слуги Озіріса, ви, що знаєте божу мову, ви, що входите в тінь моєї смерти або проходите мимо неї, прочитайте надпис на цьому камені і вимовляйте без остраху моє імення. Ви – смертні і вічно безсмертні, ким ви не були б, пам’ятайте за мене перед володарями правди, бо над вами нависла ласка божа. Згадайте теж мене».

Райт очистив камінну плиту спершу палицею, потім руками. Поламав нігті і поздирав шкіру до крови.

«Вона як пальма – пальма між мужчинами, як любов між жінками, як володарка кохання, струнка, як пальма кохання серед жінок, – ніколи не бачили люди ще такої жінки ні дівчинки. Хвилі її волосся чорні, чорніші за ніч, чорніші за овочі тернини. Рожеве її личко, червоніше за яспис, червоніше за укус дактиля. Гарні її груди…»

Тепер бачив Райт Нефрету з ясністю, що п’янила його змисли. Загоріло-рожеве обличчя обрамоване чорною ніччю її волосся. Її уста тремтять від шепоту, її очі горять.

У голові Райта крутилося, щось, як оливо, натискало її. Він ледве добрався до шатра і ледве розумів слова, з якими звернувся до нього лорд. Мовби кудись із віддалі дійшли до нього звуки:

– Стакен занедужав… Прийшов лист від вашої жінки… Чи ви не почуваєтесь добре, Райте.

– Ні, я здоровий. Тільки мушу відпочити сам.

Райт провів ніч неспокійно. Був утомлений, як після довгої подорожі, і тільки хвилинами старався забути про проведений день. Але поодинокі картини з того дня верталися невідхильно. Ще раз і ще раз вертався тою самою дорогою, що зарисовувалася перед ним незатертими лініями. Бачив ящірку з цікавим поглядом, як ховається у щілині, далі замазаний напис, що виринає щораз виразнішими знаками, і врешті обличчя Нефрети.

Над ранком пригадав слова Кернервона про Стакена і про лист від жінки. Лист лежав перед ним з розмашистим письмом, поквапний, без одного розділового знаку, як телеграма.

«Не можу більше негайно приїжджай пощо ми сюди приїжджали Стакен взиває тебе хорий я читала про це в газеті».

Згадка про Стакена додала йому сили. Він передчував небезпеку і підготовлявся до оборони.

«Стакен взиває мене… Отже до роботи!»

Лордові подобався запал, з яким Райт брався до розкопів. Досі він бачив у ньому тільки мрійника. Записану брудну плиту, очищену наоспіх, Райт відчитував тепер основно. Він знайшов її на просторі поза межами робіт Кернервона. Лорд заявив про щиру охоту допомогти Райтові тим більше, що сам тепер не мав важної праці. Але знайденою плитою поцікавився менше, ніж Райт сподівався.

Мері дістала від Райта коротку відповідь:

«Усе на найкращій дорозі вияснюється. Потерпи ще трохи».

Мері нудьгувала. Вона накуповувала всякі дрібниці в Каіро так само запопадливо, як у Берліні. Може, навіть із більшим запалом. Щоб зробити приємність своєму чоловікові, вишукувала старовину по крамницях – очевидячки фальшовану. Тужила за Берліном, але не могла зважитися на поворот сама. Вона не вміла здати справи зі своїх почувань до Райта. Він був її чоловік, подобався їй, був інший, як решта мужчин, і вона прагнула його якось інакше, ніж інших. На неї знаходили спокуси з іншого боку, але остаточно думки про обов’язок перемагали.

Мері мала приваби, що відріжняли її від інших жінок, нервове хвилювання ще підвищувало її красу. Непевний погляд її розсіяних очей вказував, що її почування розбурхані, бодай подразнені. Вона так мало звертала увагу на своїх знайомих і так байдуже вислухувала їх клопотів, що робила вражіння, мовби свідомо хотіла зазначити свій холод. Особливу увагу звернув на неї француз-сухітник Аристид Де Бособр, що саме проводив другу зиму в Каіро і ввесь час був занятий поемою з єгипетського життя. Худорлявий, блідий, із ямками на витягнутих лицівках, він часто присідався в готелі до столика Мері. Його товариство не докучало їй і він звільнював її своєю приявою від іншого прикрішого товариства. Мері знала вже напам’ять деякі частини його поеми, і коли він виголошував свої гарячкові фантазії та візії, його голос і слова нагадували шум якоїсь далекої оркестри.

…Вони йшли між мармуровими колюмнамитримаючи в руках святошні одягиЇхні чола вповиті золотими гадюками ніколи ще не торкнулися земліВони були мовчазні – знак заступав їм наказиНа порфірових столах чекали на них страви з райських птахів і підморських потвор.Їхні жінки в сукнях ясніших від молока і богинь чекали на них на багріПриборкані леви ласилися при них і лизали їм рукиВони виїжджали на війну на колісницях запряжених у однорогиВони жили тисячу років і не всміхнулися ні разу…

Де Бособр показав їй раз акварелю Густава Моро, яка його надихнула. Мері глянула на жовте, землисте обличчя тисячолітнього фараона, що не знав усмішки, почула кашель француза, побачила, як він гарячково мне хустину, і замріялася. Як можна було витримати так самій?

* * *

За кам’яною охоронною стіною, що закривала вхід до гробниці, Райт знайшов щось, що оживило йому минуле. Давня мрія чи неймовірний сон ставали реальним світом. Неспокійні візії перемінювалися в образи, на які можна було дивитись обабіч вузького нижчого входу. Вражливого і побожного Райта вразив похоронний похід. Невільники несли жертовні дари, страви, напої, квіти. Багато квітів. Кадило. Кілька з них тримали в руках помальовані скриньки, два несли обережно стіл, навантажений овочами.

Домашня обстанова – вибагливі твори мистецьких рук і витонченого смаку. Крісла, фотелі, ліжка – внизу з ногами, наверху з головами ріжних тварин. Скриньки з дорогоцінними цяцьками, предмети, призначені для збереження краси. Дзеркала, намиста, віяльця. Освоєна газеля незрівнянної краси у скоку зі стрункими ногами. Знову якісь жертовні дарунки і громада голосільниць, що передавали свій смуток самою своєю поставою. Вони тягнуть барку, невільники підганяють худобу. Позолочені стіни саркофагу закривають мумію. Поруч іде родина. Голосільниці пробують висловити свій непомірний біль. Переправа через Ніл. Яскраво помальовані човни їдуть у похоронній процесії. Металеві квіти лотосу, що прикрашують дзьоб і верх барки, яка везе покійника, нахиляються так важко, начеб угиналися під тягарем жалоби.

Від гробівця, викованого у скелі, йде назустріч процесії священик. У його постаті Райт пізнає – не так очима, як чуттям – себе самого. Робітники, що йдуть за ним, звертають один одному увагу вигуками на цю незвичайну схожість і показують на Райта пальцями.

Перший крок до гробу був для Райта кроком у минуле. Тепер він зустрівся тут зі своїм двійником, тим Райтом, що жив тут уже три тисячі років тому. Віч-у-віч із двійником Райт загубив себе, але в тій самій хвилині віднайшов себе у тому, що чекав терпеливо на нього – у духовних ризах.

Нема сумніву, що мистець, зображуючи похоронний похід, мусив мати свої окремі мотиви, щоб надати рисам священика портретову вірність. Оця вірність виступала ще сильніше поруч: мало характерних і шабльонових облич інших осіб. Уперта лінія підборіддя, гостро зарисовані уста такі суперечні з молодечим обличчям, мелянхолійний і легко здивований погляд великих очей – все це начеб було відмальоване з живого Райта. Тільки зовсім оголеною головою він ріжнився від сучасного Райта.

Таке відкриття спонукало Райта змінити свій первісний плян. Він відчував, що у стані такого неспокою він не зможе далі йти і навіть не повинен цього пробувати. Щойно тоді, коли зовсім успокоїться і освоїться з новим настроєм, він зможе продиратися до місця вічного спочинку тих, що його звали до себе.

Його внутрішнє схвилювання було відповіддю на цей поклик.

Небуденна поведінка Райта звернула увагу Кернервона. На запити про те, як іде його розкопна праця, він відповідав коротко і байдуже, так наче те все, що він знайшов, знав уже віддавна. Виглядало так, що він тільки з великим зусиллям може відірватись від своїх думок, відповідаючи:

– Прошу вас не йти далі, як до пункту, де я нині зупинився. Я зазначив це місце дерев’яною табличкою.

Кернервон кивнув згідливо головою.

Але коли вернувся з поля, застав Райта на тому самому місці: зігненого, з ліктями на колінах і зі схрещеними руками. Широко розплющені очі дивилися перелякані і непорушні. Довкола уст зарисувалися гострі лінії, наче старечі зморшки, Райт не помітив Кернервона. Кернервон поглянув на нього уважно, зробив рух рукою, мовби мав намір прокинути його зі сну, і врешті попрямував до виходу. При виході ще раз оглянувся, знизав плечима і сказав «дивне».

Коли Кернервон дійшов до місця з рисунком священика, відразу звернув увагу на схожість. Він не розставався ніколи зі своїм фотографічним апаратом і магнезією. Не міг стриматись, щоб не зробити зараз знимки з дивоглядного рисунку, маючи намір прирівняти його пізніше з фотографією Райта. Райта вразила імовірно оця схожість. Кернервон мав таке вражіння, мовби вкрав чужу річ.

Ніч провів Райт спокійно. Він освоївся з тим, що побачив. Хвилювання ослабло. Він був уже рішений копати далі. На другий день зранку ввійшов у заглибину, не глянувши навіть на стінні рисунки і на свого двійника і посунувся до пригробної комори, що була виповнена домашніми статками; вони вистачили б на обстанову малої кімнати. Не було сумніву, що від часу походу нічого тут ніхто не рушив. До того злодії не могли лакомитися на такі звичайні предмети, шукаючи за коштовностями. Вартість лежала тут не у матеріалі, а в його виконанні.

Не було ніяких слідів, щоб хтось порушив ті предмети, складені тут без спеціальної дбайливосте. Світло фарб збереглося і навіть такий вразливий матеріал на впливи часу як шкура, виглядала зовсім свіжа. Можливе, що земля мала тут винятково сприятливі прикмети. Приладдя, що його вживали для плекання краси, було дуже багато.

Коробочки на пахощі були прикрашені маленькими фігурками зі слонової кости, і ложечки – увесь химерний арсенал молодої красуні виповнював ріжні барвисті та різьблені шкатулки. Навіть консерватор Кернервона – старий англієць, що бачив багато такої старовини, – дивувався, в якому все це доброму стані. Він висловив здогад, що тут до консервації причинилися не тільки своєрідні прикмети землі, але високо розвинена муміфікація.

– Гляньте на це, – показував він лордові тоненьке біле полотно, – це звали єгиптяни «тканим повітрям», а я пропонував би це назвати «полотняною мрякою». Ні одна з наших красунь, навіть найбільше легкодушна, не відважилась би показатись перед людьми у сукні з такої матерії. Чи ви пригадуєте одежу короля з Андерсенової казки? Оця «мряка» має три тисячі років, а проте вона така густа, міцна і м’яка, як колись. Ми дуже горді на поступ нашої техніки, але цю матерію ткали руками на веретенах незвичайно примітивних.

Найбільшою прикметою знайдених предметів було те, що вони були непорушно цілі, бо так то вони мало ріжнилися від добичі інших дотеперішніх розкопів. А проте було в них щось нез’ясовано нове: якийсь подих особистого смаку, на підставі якого можна було робити висновки про власника мертвих предметів. Важко було означити словами смак Нефрети, яка вибрала для себе всі ці речі, а може навіть їх замовляла за власними вказівками. Вона оминала всякого перевантаження прикрас, воліла якомога прості лінії і спокійні сполуки кольорів. У маленькій скриночці незвичайної краси лежали звитки папірусу. Райт не передав її нікому, а власноручно виніс із гробниці. Вхід до дальших комор завалила на всю довжину щілини плита з написом, що пригадав йому знайоме ім’я «Нефрет». Райт опанував нетерплячку, вирішивши, що не посунеться вперед, заки не відчитає змісту папірусів. Щойно тоді міг би станути перед Нефретою, коли знатиме про неї все, якнайбільше. А хто може сказати про неї більше, як звитки з її поезіями?

Обережно і святошно ніс Райт скриночку перед собою. У такій позі побачив його лорд Кернервон, що був захоплений знайденими скарбами, які робітники повиносили наверх.

– Прийміть мої побажання, Райте. Мені здається. що один із нас має при собі талісман щастя. А може ми обидва. Зложіть побажання і мені: я знайшов те, за чим шукав – гріб останнього фараона вісімнадцятої династії. Що ви зробите з тими всіма речами? Ви мусите негайно відіслати їх до Каіро. Я їду туди. Коли вам не трудно, то поможіть мені і допильнуйте перевозу.

* * *

Нефрета була, як влучно догадувався Пікок, донька Ехнатона і мешкала на дворі Тутенхамона, чоловіка своєї сестри. Вона вмерла нагло серед таємничих обставин. Так говорили написи очищених передгробних комор. Кернервон, зіпсований багатствами, що їх знайшов у королівських гробах, дивився з деяким спочуттям на речі Нефрети. Коли всі ті дрібниці, що колись були її насолодою, опинилися у замкнених скринях, Райтові здавалося, що його хтось ограбив.

«Грабіжники гробів!» – нагадав слова директора. Може, він, Райт, таки справді не повинен був порушувати вічного спокою царівни, коли тепер відібрали їй все те, з чим вона зжилася і тепер в ограбленому гробі напевне блукає, шукаючи за тим, що належало до неї кілька століть.

З отих стін ішла музика недоступна слухові живих, плили співи, кружляли пахощі, з них сходили танцюристки і зіскакували невтомні газелі, втішаючи своїми прегарними рухами вражливе око. Тепер не було тут для царівни навіть крісла, ні дзеркала, в яке вона могла б поглянути, не було запашного кадила, ні красила для очей, щоб оживити їх рямці. Двійник Райта – священик видавався ще живіший, як тоді, коли перед ним зупинився дослідник. Тепер він мав такий вираз, мовби з його очей щезла розпука: споглядав задоволений, майже врадуваний.

Кернервон, розкрачивши ноги, поклепував себе по плечах тоненькою паличкою і довго дивився на дивний рисунок – Райтового двійника.

«Очевидячки незвичайний припадок, подібний до того, як знайшли статую «Шеіх-ель-белєд». І тоді теж, коли видобули з підземелля після трьохтисячолітнього сну на денне світло таємничого єгиптянина, робітники нараз закричали: «Але ж це Шеіх-ель-белєд!» Як-не-як – дивно, дуже дивно…»

* * *

Мері привіталася зі своїм чоловіком більш як загнівана. Вона була чимось дуже подразнена: то занадто голосно сміялась, то знову проти своєї вдачі ставала занадто поважна. Хоч Райт, який був зайнятий своїми думками, а таки помітив її нервовий настрій.

На його запит, що з нею, вона відповіла:

– Я зовсім здорова, але що з тобою? – і змінивши тон, сказала: – Оповідж мені, що ти робив.

Райт оповів у досить байдужому тоні про те, що знайшов. Нараз, мовби щось нагадав, перервав оповідання і вийшов. Поруч своєї кімнати у готелі він мав іще другу кімнату, призначену на робітню і комору. Тут були всі ті предмети, які його спеціяльно цікавили і яких не хотів відкладати до часу своїх дослідів у Берліні. Він сам приніс шкатулку з рукописами і, не довіривши її нікому, пішов з нею до робітні. Його вабили рукописи. До Мері, що йшла за ним і хотіла з ним бути разом, сказав:

– Лишися, я скоро вернусь.

Райт не почув відразу обережного стуку Мері. Вона мусила застукати ще раз, поки він відчинив. На столі стояла скриночка і лежали папіруси.