Царівна Нефрета

Він показав на кам’яну посудину, якої покришка була головою шакала:

– Там є попіл. Багато рукописів зустріла така сама доля. Ніхто не зробить мені докору, що те, що повинно було розсипатися у порох з померлими, я не зберіг для живих.

Райт мовчав. Останки папірусу покривали стіл, як листки цвинтарного вінка – нагадували про неповерненність того, що минуло.

– Ви помиляєтесь, пане професор, і я докажу це вам не тут і не тепер, а у своїй книжці.

– Ще нова книжка?

– Так, книжка про радість і про життя. Про те, чого ви не розумієте і чого ніколи не зрозумієте.

– Це ж визов.

– Так, визов, коли хочете.

– Бережіться, Райте.

– Чи це має бути погроза?

– Коли хочете, так.

Карлик ішов попереду з малою нафтовою лямпою. Він довго не міг потрапити ключем до замку. На вулиці стояла закохана пара притулившись, зовсім байдужа до появи Райта, який зупинився добру хвилину, не знаючи в який бік повернути.

Божевільний Стакен!

Коли Райт прийшов другого дня до музею, вже застав Стакена. Він сподівався якихось докорів, але надаремне. Він хотів прохати дозволу, щоб міг відтепер працювати не в робітні Стакена, а в бібліотеці, аж тут Стакен його випередив:

– Я гадаю, пане доктор, що наші приватні розмови не зможуть мати ніякого впливу на виконування ваших обов’язків. Я прошу вас доручену вам роботу докінчити при цьому столі. Я не сумніваюсь, що ви скінчите її так само блискуче, як ви її почали.

Райт уклонився і пішов на своє місце. Приготований матеріял мовби спух за ніч. Стакен приніс зі свого дому нові звитки, які напевне мали на меті розпалити серця всіх тих єгиптольоґів, що належали до однодумців Стакена. Були тут такі рукописи, що їх власник міг би розбагатіти, якби хотів їх продати. Не було сумніву, що поява тих текстів у друку викличе сенсацію.

Стакен мав у своїй мишеловці випробувану приманку. Він стежив як ловець за рухами Райта, що просліджував нові матеріяли.

Тепер він бере папірус, знищений часом. Обережно розвиває його і поволі придивляється його знакам. У цій хвилині він мусить мати певність, що перед ним відкриваються ворота, якими не входив іще ні один сучасник. Це ключ до мудрости. Читати це стільки, що покуштувати овочу знання. Райт поволі вчитується… Далі! обережніше! дивись! зглиби! і будеш сам, як боги!…

Зовсім так само обережно і поволі звиває Райт папірус і складає його на бік поруч інших. Нібито байдуже вибирає між ними, врешті зупиняється на одному звитку, щоб пірнути у працю. Тут усміхнеться і відкладе рукопис, там непомітно пройде мимо скарбів.

* * *

Рідкі листівки Мері були доказом, що вона почувала себе знаменито. Було ясно, що привіти, які вона йому присилала, писала наоспіх десь по ресторанах, разом з привітами до інших. Такі звістки про себе з невідступним «цілую» не промовляли з віддалі досить ніжною мовою. Не було в них сильної туги за нареченим ані бажання повороту. Чому мало б бути? На осінь і так призначили шлюб. Це було певне, навіщо ж хвилюватися?

Книжка Райта посувалася скоро вперед. Він написав до англійських видавців. Його пропозицію, щоб видати книжку спочатку по-англійськи, заки вийде німецьке видання, вони прийняли з неприхованою радістю. Не була це звичайна примха Райта, а маневр, спрямований проти Стакена. Райт знав, що його книжка зустрінеться з найбільшою прихильністю в Англії, де так захоплювалися єгипетськими розкопами останніх років і де їх уважали подекуди національними гордощами. Признання і симпатія для його праці були козирями в його грі.

Англійці не гаяли часу. Оповістки про появу нової книжки разом із голосами критики про попередні праці Райта появилися саме тоді, коли він дописував останні сторінки заповідженого твору.

«Що ви тепер скажете, пане професор Стакен?!»

Стакен не сказав нічого. На другий день він показав Райтові з квасною усмішкою сторінку фахового англійського журналу, де великими буквами стояло:

Нова книжка Роберта Райта!ЄГИПЕТСЬКА ЖІНКА.Студія з історії культури.Багато ілюстроване видання.Тимчасово приймаємо передплату.

Гостро обтятий ніготь, наче кіготь, ударив при слові «жінка» так сильно у папір, що залишив у ньому рису.

– Жінка? – спитав Стакен з дивним відтінком. – Єгипетська? – і його зів’ялі вії прикрили наполовину його чорні очі. – Коли не помиляюсь, то ви маєте намір женитись, докторе?

– Чи ви маєте, пане професор, сьогодні для мене якусь спеціяльну роботу? – спитав Райт холодно з піднесеною головою, почуваючи, що в ньому підіймається хвиля бунту.

Старече бурмотіння:

– Професорові Стакенові не може бути байдуже те, чим займаються його учні. – Підніс голос і говорив далі: – Доктор Райт є асистентом єгипетського музею в Берліні. Чому ви не додали цього титулу до свого прізвища? На одну хвилиночку, пане доктор…

Райт підійшов ближче. Стакен передав йому коректу одного проспекту:

ІДЕЯ ОСОБИСТОГО БОГА В ЄГИПЕТСЬКІЙ РЕЛІГІЇ.На підставі невиданих джерел написалипроф. Стакен, директор Музею в Берліні,і д-р Райт, асистент.

І додав зі своєрідним наголосом:

– Ви помагали мені багато при перекладах. Але ви мусите ще багато вчитися. Ви мусите…

– Дякую вам, пане професор, за честь, але я волів би, щоб ви зчеркнули моє прізвище. Я навіть прошу вас його зчеркнути.

– Цього я не зроблю, пане докторе. Я не можу позбавляти вас того, до чого ви маєте право, навіть якби ви з цього права не хотіли скористати. Вибачте, що я відорвав вас від праці.

«Той старий – нестерпний. Знову насилує мене. Що мене в’яже з ним?» І на ці питання сам відповів собі: «Почування пошани сина, дивний зв’язок, незрозуміла залежність, яка може скінчитися тільки зі смертю одного з нас»…

Райт знову відчував на собі погляд чорних очей, що проверчували йому ззаду череп, якби шукали в його мізку за його думками. Як довго Райт працював над своєю книжкою, він увесь належав до світа, що розкривався перед ним, і всякі буденні прикрощі щезали, не мали до нього доступу. Але тепер, коли закінчив роботу, знову був безборонний. Стакен заволодів його свободою і зв’язав йому у боротьбі руки.

Райт пригадав свого батька Карла Райта, що ще звався Чарльзом. Його батько, навіть живучи в Німеччині, зберіг манери вродженого англійця. У своїй різкости він мав переконання, що ввесь світ існує тільки для нього. Його прадід переселився на початку XIX віку з Англії до Німеччини і переніс усі звичаї бритійського королівства на континент. Він займав чільне становище на маленькому дворі німецького князівства і гордився тим, що був майже всевладним паном у внутрішній і закордонній політиці цієї мініятурної держави. У спадщині від цього англійського емігранта дістав Роберт Райт завзяття і сильну волю протиставлятись усякому насильству. Він піддавався неписаним законам, як джентльмен, володів собою і був стриманий. Така поведінка не дозволяла йому занадто різко зазначувати свої права, чим часто грішили його повнокровні земляки. Він був тої думки, що Стакен не поводиться по-джентльменськи, встряваючи в його життя, але ця думка прийшла до нього запізно, щойно тоді, коли він відчував, що підлягає влізивому впливові Стакена.

* * *

Мері вернулася, не повідомивши нічого про свій поворот. Коли Райт прокинувся вранці, почув її гострий голос:

– Роберте, чи можу ввійти?

«Лізе як освоєна кітка», – подумав Райт.

– Одну хвилину!

Мері сказала йому кілька слів через двері і перейшла до бічної кімнати, звідки долітали її обривчасті слова. Заки Райт устиг одягнутися, вона кликала його знову. Вже засіла перед кавником, як господиня. Він уклонився і поцілував її у простягнену руку. Вона підсунула йому до цілунку чоло й очі. Мері виглядала як після доброго відпочинку, вся загоріла, але трохи зі згрубілими рисами, наче простакувата. Коли він сів поруч неї, прийшло йому на думку, чи з неї не можна б зробити противаги Стакенові.

Ні, він не міг сподіватися від неї помочі. За кілька хвилин вона розніжилась. Навіть почала пробувати видувати кокетливо примхуваті уста. Райт не мав охоти жартувати.

– Що ти робив без мене? – спитала Мері.

«Цим вона досі не поцікавилася у своїх листах», – блимнуло йому в голові.

– Я писав книжку і саме її закінчив.

– Чи ти вже її продав?

«Справжня дочка Ляндсберґа», – подумав.

– Так, англійцям.

Мері заплескала по-дитячому в долоні і почала подрібно випитувати про висоту гонорару, а щойно згодом дуже недбайливо про те, що буде в тій книжці.

– Я буду її читати, – заявила святошно.

Райта почали обсідати дивні думки. Взагалі навіщо йому Мері? Чи вона зможе доповнити його духові потреби? Досі вона не була йому навіть близька, а тепер видалась йому просто чужою в тому світі, де він жив. Чи він шукав жіночої ніжности? Так, але не тої, яку він знайшов, коли, утікаючи від Стакена, попав у її обійми. Тепер він знайшов інший захист у давно минулому світі з його радощами і терпіннями. Його душа жила там більше, ніж його тіло серед буденної метушні.

Ляндсберґ – батько Мері, – що щез на літній час і тільки раз дав знак життя листівкою з якоїсь італійської містини, вернувся до міста і почав пригадувати реченець шлюбу своєї доньки. Він згадував про це щораз частіше і залюбки зупинявся на цій темі. Він говорив чомусь про ремонт свого дому і то так, мовби хотів позбутися з цього дому доньки. Мері зрозуміла це дуже швидко.

Вона сиділа у клюбовому фотелі, закинувши одну ногу на другу і зложивши руки на коліні. Поглянувши бистро на батька, який приглядався попелові на своїй цигарі, вона почала:

– Ти хотів би бути сам. Ти гадаєш, що ніхто не помічає твоїх махінацій. Гадаєш, що я не знаю, чому ти так несподівано почав журитися моїм щастям. А я не вступлюся звідси… – Ляндсберґ перестав дивитись на попіл. – Ага! тепер ти перелякався! Який ти наївний: знай, я не вступлюся, заки не дістану від тебе того, що мені належиться. Пізніше можеш уже робити які хочеш дурниці.

– Чого ти хочеш від мене? – відповів Ляндсберґ непевно-втомленим голосом. Такі розмови з донькою завсіди виводили його з рівноваги.

– Гроші на стіл!

Батько і донька присунули в тій самій хвилині свої фотелі і почали торгуватися. Вони дуже радо йшли на уступки.

Коли дійшли до порозуміння, і Ляндсберґ, підписавши документ, спустив покришку свого американського бюрка, Мері поцілувала батька в чоло, вдоволена своєю перемогою.

На свій лист до Пікока Райт дістав дуже чемну відповідь з ріжними порученнями. Одне з них було дуже цінне: лорд Кернервон займався вже від довгих літ розкопами і мав багатий досвід. Не було сумніву, що дружнє поручення такого світоча науки як Пікок запевнить Райтові якнайприхильніше відношення лорда.

«Я не маю найменшого сумніву, – писав Пікок, – що лорд К., мій добрий приятель, прийде вам з усякою допомогою. Він має точно означений плян і цей плян такий широкий, що охоплює своїм зацікавленням усі нерозв’язані проблеми. Ваш земляк Шенфельд працює разом із лордом на території, яку він йому відступив для дослідів. Кернервон має цілий ряд добре підготовлених і вишколених робітників, яких він може вам частинно відступити, як тільки на це дозволяє сама праця.

Мене дуже живо зацікавив папірус, який попав у ваші руки. А проте ім’я Нефрети, як ви це самі знаєте, мало характеристичне. Воно не рідше, як у нас Мері або у Німеччині Гретхен. «У нас, у вас…» Я тішуся думкою, що в жилах мого молодого, а вже славного товариша, пливе теж англійська кров. Я вірю у вашу провідну зірку.

На підставі фрагментів, які ви встигли запам’ятати і які мені передаєте, Нефрета є напевне донькою королівського достойника, а може, і самого фараона. Може, вона теж ідентична з Нефернефрузе – п’ятою донькою Ехнатона, що вродилася на чотири роки перед смертю свого батька, а потім жила разом зі своєю сестрою Анхесенпаатон, жінкою Тутенхамона. Може вам пощастить завдяки сприятливому припадкові при розкопах знайти її мумію і тексти її поезій. Тоді здобудете славу відкривника найстарших пам’ятників літератури. Якби навіть і не було багато таких джерел, з яких одно щасливою долею попало у ваші руки, то все ж ви могли б на їх підставі знайти доказ, яке ясне натхнення жило в тій єгипетській поетці і які зрозумілі ще тепер для нас спроби поетичного вислову відділені від нас безоднею трьох тисяч років…»

Відкрити гробницю Нефрети та її поезії! Віддихати ніжно-спокійним леготом її кохання!

Ця думка прокинулася в Райті, наче можливість бажаної зустрічі. Від цієї хвилини його досить неясне бажання прибрало виразну форму: ціль – віднайти Нефрету. І те зворушення з молодечих літ, коли він пережив короткий роман зі своєю молодою далекою своячкою – тепер, наче любовна башта, осяяла всю його душу. Нісенітниця, що за переніжнена вражливість!

Ще раз прочитав лист від Пікока. Так. Зустріч була недалека. Давнє пережите знов ожило.

Зерно, що спочивало глибоко у землі, почало кільчитися. Воно видавалося мертве, але тепер зацвіло і запахло наново…

«Що таке зі мною?»

Райт одягнувся і зателефонував до Мері. Її не можна було ніде знайти.

На вулицю! Між людей, юрбу, гомін, світло, в течію живих сучасних людей!

І поринув у морі.

* * *

Зірвати з Мері видавалося Райтові найпростішою розв’язкою, він попросту не розумів, навіщо мав женитися, не знаходив причини, чому мав би зв’язувати себе отим чужим для нього світом. Але щось спиняло його перед вирішальним кроком. У подружжі йшло не про особу Мері, а про те, що це був єдиний вихід, щоб видобутися з завороженого кола Стакена. Треба було розірвати тісний обруч схеми. Коли він сховається під крила Мері, тоді відмежує себе від Стакена недоступним кільцем.

Невиразний внутрішній голос підповідав йому, що він знайшов не ту, якої потребував. Але тільки Мері, ніхто інший, проявляла для нього якнайбільше ніжности. Її пристрасна, легко запальна і так само легко прохолодлива вдача відповідала без сумніву на взаємні почування. Ця взаємність, що складалася із пустих зустрічей, проявлялася більше зближенням двох тіл, ніж душ. При цьому щось як докір чи прохання звучали йому назустріч слова Нефрети, які Стакен спалив і які ще тепер боляче його пекли:

«Буду подібна до мерців, коли мій чудовий друг не прийде до мене вночі».

Райт повідомив Стакена про свій шлюб і просив у нього відпустки, чи точніше офіційно його вислати до Єгипту.

Стакен глянув уважно на Райта. Райт давно вже не бачив його вислову обличчя: тепер його погляд був якийсь скісний, хворобливо пригнітливий. Його погляд, що звичайно параліжував усяку волю і бентежив, тепер своїм скісним, причаєним зором – дразнив, обезсилював. Можна було в ньому вичитати думку: «Я не хочу заволодіти тобою цілим, але я такий певний тебе, що досить сховзнутись мені по тобі зором. Я маю право до цього і ти не вихопишся мені». Тепер уже не пронизливий зір, а той закарлючений бічний погляд, який він відчував увесь час поза плечима, підганяв його. Куди він не повернувся, що-небудь зробив – він відвертався від сучасности, щоб шукати захисту в минулому і скрізь за цим почуванням утечі йшла невидна всеприявність триклятого Стакена.

Стакен глянув на нього непорушно, як орел, як шуліка, як суп:

– Ви женитесь? – і голос його йшов, мовби з далечіні, – а не лякаєтесь, що це матиме вплив на вашу працю і не дасть вам змоги об’єктивно дивитися на світ? – Стакен говорив далі, мовби не сподівався ніякої відповіді, тоном проповідника: – Вічна присутність сторонньої людини – а зважте, що вчений мусить бути завсіди самотній! – не є ніякою користю для праці, отже, можна без такого товариства обійтися. Коли ж такою людиною є ще жінка, тоді її присутність стає нестерпна, бо жінка домагається, щоб її порожню душу чимось виповнити. Вона буде раз у раз теленькати і схоче звернути увагу на себе всіх бездільників. Жінці байдуже, чим вона притягає увагу до себе: останньою модною дурницею чи славою свого чоловіка. Горе тому, хто стає предметом для чужої приємности! Знання людини, що стає забавкою в чужих руках, зуживається і обезцінюється, як монета, що переходить з рук до рук, щораз більше витерта. Знання доступне тільки нечисленним спадкоємцям великого скарбу…

Райт пригадав висловлене бажання Мері, що вона хоче влаштовувати крім літературно-музичних вечорів ще й наукові. Вона вже поробила знайомства між музиками та мистцями, що мають відоме ім’я. Райт не хотів навіть думати про такі вечорі: вони порушили б його систематичне життя.

– І кожна спроба, – говорив Стакен далі, – зробити знання доступним для негідних його величі є зрадою супроти втаємничених. А зрада ніколи не залишається без помсти…

Стакен іще більше похилився над столом і тепер став іще більше подібний до єгипетського хижацького птаха.

Погрози ніколи не захитували Райтом, тільки ще більше розбуджували в ньому духа спротиву.

– Я дістав лист від Пікока з пропозицією взяти участь у розкопах лорда Кернервона.

– Пікок писав до вас?

Замість відповісти, Райт витягнув із кишені лист і положив перед Стакеном. Стакен прочитав і сказав сухо:

– Вас вишлють до Єгипту.

Це звучало, мовби хотів сказати: «Коли так хочеш, то будеш мати своє. Сам переконаєшся, чим це пахне. Пожалкуєш, але запізно».

Райт відобрав лист, що тремтів у Стакеновій руці, поклонився і вернувся до своєї праці.

Шлюб і подорож до Єгипту зливалися в його уяві в одну картину – втечі перед Стакеном. Білети були замовлені, подорожнє приладдя, до якого Райт завсіди прив’язував таку велику вагу, – куплене. Дома блищали шкіряні плескаті валізи з залізними бережками, запашні несесери, срібні та кришталеві предмети. Кімната Райта при «Штайнпляц» виглядала як ограблена; полиці стояли порожні, бо книжки перенесено до Ґруневальду. Тільки бюрко мало ще свій звичайний вигляд. Кілька улюблених фотографій залишилось іще на своєму місці – чудові твори невідомих єгипетських мистців споглядали кам’яними очима у вічність.

Мері була дуже схвильована і перетомлена підготовою до подорожі невпинними пробами суконь. Навіть говорила менше, ніж звичайно.

Коли питали Ляндсберґа про весілля його доньки, він відповідав мовби якось боязко. Важко було застати його дома, а в бюрі він приймав якихось таємничих чужих людей. Почав тепер залюбки ходити по каварнях. Поволі, мовчки випивав лікери і просиджував цілі години похнюплений у задумі. Можливе, що він оминав зустрічі з Мері. Утікав перед знайомими, мовби йому надоїли, і люди, помітивши це, глумливо усміхались. Ляндсберґ був чимось дуже зажурений і його очі непевно бігали.

Мері виглядала у своїй весільній сукні незвичайно гарно. Звичайно штивна – тепер мала більше свободи в рухах і щось зворушливого у своїй м’якій несміливости. Хвилинами здавалось Райтові, що він наблизився до розв’язки загадки, що цікавила його кілька місяців. Зовсім так само, як при тій дитячій забаві, коли хтось шукає за захованим предметом, і йому викрикують «холодно», «тепло», «гаряче», Райт почував, що якраз підходить ближче до холодної, то знов гарячої хвилі, що зростає та опадає. Коли він зустрічався з поглядом Мері, віднаходив у ньому щось повне довір’я, за чим тужив, але ніколи щось ясне. Він відчував бажання відхилити серпанок, за яким скривався безмежний скарб. Уже само ім’я «Мері» розбурхувало його кров. Коли він вимовляв його, то мимохіть вкладав у нього той зміст, яке воно мало у мертвій мові: «Мері – нери» – було однозначне з єгипетським «кохати». А проте тоді, коли Райтові здавалось, що він станув на порозі загадки, щось нашіптувало йому: «холодно, холодно, холодно»…

* * *

Коли старенький сивоволосий священик з молодечо рожевим обличчям повторяв слова шлюбного обряду своїм звичайним зворушливим голосом, Райт мав вражіння, що хоч до мети ще далеко, то він увійшов вже на перший щабель у напрямі до щастя. Його поцілунок для Мері був поцілунком вдячности.

Ляндсберґ нервово вештався, гості були святошні і зайві. Так само святошний і зайвий був обід.

Коли молода пара втекла перед настирливими бажаннями зігрітих гостей і сиділа вже в авті, молодий вдивлявся уважно у вираз обличчя своєї дружини і товаришки життя.

– Я хотів би, щоб ти так само могла побачити Єгипет, як я, – сказав він, обнявши Мері.

Вона глянула на нього знизу, і в її обличчі було щось благальне: наблизила свої очі для цілунку. Мері теж відчувала, що відтепер починається її нове життя і все інше поза нею западається, а те нове, що жде її, виринає у безмежно далекій привабливій далині. Але той, що навчив її пестощів, пропадав у забутті, як тінь.

Її батько не тільки щораз більше просиджував у каварні, але мав щораз більше конференцій і щораз частіше виїздив. Виглядало так, начеб його молодість вернулась. Ніхто віддавна не бачив Ляндсберґа таким метким – його черево зовсім щезло, а очі блищали інтелігенцією. Ріжні поважні добродії з напханими течками приїжджали до його бюра і наповнювали кімнати димом від дорогих цигар. Небавком почали у товаристві повторюватися запити: «Чи ви чули? Ляндсберґ…».Так, він мав намір оженитися і робив вражіння спортовця, що призбирує сили до вирішального змагу, щоб першим прибігти до мети. Тим часом він за останній час подвоїв чи потроїв для себе той капітал, який відступив Мері.

* * *

У голі залізничого двірця посеред юрби Райтові здавалось, що бачить Стакена, як похилений іде сходами. Обернувся, щоб переконатися, чи не помилився. Лук цих старечих плечей був йому добре відомий. «Стакен? чого?» – подумав Райт, даючи вказівки носієві.

Перед спальним вагоном помітив Райт нараз Стакена: виглядало так, наче той стежив за кимсь. Оперся на палиці так сильно, мовби хотів втиснути її в кам’яну долівку і сам закам’янів у своєму грубому, старомодному пальті і шалі довкола шиї. Стакен дивився пильно та суворо; підніс капелюх і розкрив уста як для привіту:

– Я прийшов, дорогий Райте, побажати вам… – Слово «побажати» звучало розтягнуто, лиховісно, і навіть глумливо. – Я прийшов побажати вам і попрощатись з вами…

– Це моя жінка – це професор Стакен, – представив Райт, коли Мері наблизилася до них.

Довкола старечих уст з’явилася усмішка:

– Артистка? Поетка? – і тримав її руку у своїй. – Ваш чоловік так дуже любить жіночі поезії…

Мері звільнила свою руку, глянувши допитливо, збентежена на свого чоловіка.

– Не забудьте випитати чоловіка про єгипетську любовну поезію, головно про один рукопис.

Це вже був без сумніву глум, до того злобний глум.

– Професор має на думці один чудовий мистецький твір, який він уважав за вказане знищити, – відповів Райт, ухопивши Мері за руку так, мовби хотів її боронити. – Вибачте, пане професор, вже мусимо вас попрощати, – і звернувся до дверцят ваґону.

Стакен витягнув із кишені лист, передаючи його Райтові.

– Будь ласка, передайте цей лист директорові музею в Каіро, – і відступив від вагону, ніби не хотів подати Райтові руки на прощання.

Кондуктор крикнув: «Прошу сідати!» Райт показався у вікні ваґону.

Стакен стояв перед ним, як кам’яна статуя. Одну ногу висунув уперед, одна рука його опала, а в другій тримав палицю по самій її середині, притиснувши її до себе. Кілька дуже вичепурених дам і модних панків супроводили когось до вагону. Стакен виглядав посеред них, як пляма. Наче понура руїна стояв, не помічаючи нічого довкола. Його зір зупинився на Райті, що стояв поза шибою з притисненими до неї долонями, мов зачарований, і потонув у безодні очей свого вчителя. Вагон рушив з місця, а Стакен проводжав його очима, вдивлений у непорушного при вікні Райта. Коли Стакен щез з-перед очей Райта, Райт пішов до переділу, холітаючись на ногах, і впав безсило на своє місце.

– Що за дивний чоловік отой Стакен… Як ти гадаєш? – спитала Мері.

Друга частина

Розшуки

Одного дня Ляндсберґ дістав лист з єгипетською маркою. Від Мері з Каіро. Він зупинився головно на одній частині листа:

«…Якби я не мала при собі Роббі, я була б у розпуці. Єгипет – найнудніше і найсіріше місце у світі. Він гарний тільки на ілюстраціях, але не тут на місці. Араби неможливий нарід: крикливі, влізливі і вонющі. Піраміди – великі купи каміння; мені вистачають фотографії. Не розумію Роббі. Цілий день пересиджує в музею, їде часто зі знайомим англійцем на розкопи і каже, що мусить знайти якусь гробницю. Він понакуповував тут багато всячини; наша кімната повна старовинних пам’яток. Добре, що я казала їх тепер перенести до робітні Роббі. Але і так невдовзі обі кімнати будуть повні ними. Ти пригадуєш, як він мучився, коли мусив помагати мені при орудках? Все ж не гніваюсь на нього – він дуже милий. Я мрію про Берлін і стараюся намовити Роббі, щоб якнайскоріше вертався».

Після цього Мері згадувала про ті місця, які вони ходили оглядати разом або поодиноко.

* * *

Райт, приїхавши до Єгипту, ввесь піддався новим вражінням. Можливе, що все те, що він у такому надмірі втягнув у себе, тепер мало вплив на напрямок його думок або що картини життя із стародавнього Єгипту врізалися в його вражливу пам’ять дуже сильно. Тільки ті історичні місця, які з такою цікавістю оглядають подорожні, були Райтові занадто добре відомі, щоб марнувати час на їх оглядини.