Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Перед ними котиться гігантська хвиля полум’я. Вони спалюють ліси – то набагато зручніший спосіб, ніж викорінювати їх. І тільки-но на землі з’являється величезна діра, на обгорілих стовбурах, які ще куряться, одразу починають роботу. Будують склади, викопують криниці, засівають землю, яка не потребує зорювання, будують загороди для незліченних стад і отар, мало-помалу з сусідніх покинутих місіонерських колоній прибувають нові люди.

Успіх величезний. Посіви дають одразу вп’ятеро більший урожай. Комори тріщать, невдовзі пасуться вже тисячі голів худоби, незважаючи на ненастанні труднощі, на виправи проти тубільців, які раз по раз нападають на квітучу колонію, Нова Гельвеція росте, як у тропіках, до гігантських розмірів. Були збудовані канали, млини, факторії, по річці плавали кораблі вниз і вгору, Зуттер постачає не тільки Ванкувер і Гавайські острови, а й усі вітрильники, що швартуються в Каліфорнії, садить сади, сьогодні такі відомі й дивовижні каліфорнійські сади. Атож, дерева прийнялись добре, і Зуттер замовляє у Франції та на Рейні виноград, і через кілька років виноградники вкривають уже великі території. Зуттер сам будує будинки й розкішні ферми, замовляє рояль «Pleyel», який везуть із Парижа сто вісімдесят днів, парову машину, яку тягнуть із Нью-Йорка шістдесят волів через увесь континент. Зуттер має кредити і авуари в найбільших банках Англії і Франції, і тепер, уже сорокарічний, на вершині свого тріумфу, він згадує, що чотирнадцять років тому десь кинув у світі дружину і троє дітей. Він пише їм і запрошує у своє князівство. Бо тепер у його руках достаток, він господар Нової Гельвеції, один з найбагатших людей світу і буде таким і далі. США нарешті забрали занедбану колонію з рук Мексики. Тепер уже все забезпечене і захищене. Ще кілька років – і Зуттер стає найбагатшою людиною світу.

Фатальне копання

1848 рік, січень. У дім до Йоганна Авґуста Зуттера раптом заскочив Джеймс В. Маршалл і каже, що йому треба поговорити. Зуттер дивується, хіба він не послав учора Маршалла на свою ферму в Колому, де той мав збудувати новий тартак. А тепер цей чоловік без дозволу повернувся, стоїть перед ним, тремтячи від збудження, запихає його в кабінет, зачиняє двері й дістає з кишені жменю піску з кількома жовтими крупинками. Вчора, копаючи землю, він натрапив на цей дивний метал і гадає, що це золото, але решта тільки посміялися з нього. Зуттер споважнів, узяв крупинки, спробував розрізати ножем: це золото. Він вирішив одразу ж наступного дня поїхати з Маршаллом на ту ферму, але його столяр – тільки перша людина, що захворіла на ту страхітливу лихоманку, яка невдовзі струснула світ: ще вночі, серед бурі, він поїхав назад, ставши нетерплячим, коли мав уже певність.

Наступного ранку полковник Зуттер уже в Коломі, там викопують канал і досліджують пісок. Треба мати тільки сито, трохи потрусити ним, і золоті крупинки яснітимуть на темному плетенні. Зуттер збирає коло себе кількох білих людей, бере з них слово честі мовчати, аж поки збудують тартак, потім, поважний і рішучий, повертається додому. Несвітські думки ширяють у його голові: хоч скільки він пригадує, золото ще ніколи не було таким доступним, не лежало так відкрито в землі, і ця земля його, власність Зуттера. Він за ніч перестрибнув десятиріччя: став найбагатшою людиною світу.

Ажіотаж

Найбагатша людина? Ні, найбідніший, найжалюгідніший, найбільш розчарований жебрак на землі. Через тиждень таємницю виказали, одна жінка – завжди одна жінка! – розповіла якомусь перехожому і дала йому кілька золотих крупинок. Те, що сталося потім, ще не мало прецеденту в історії. Всі люди Зуттера одразу покинули роботу, ковалі втекли з кузень, пастухи – від стад, виноградарі – з виноградників, солдати кинули рушниці, всі стали мов одержимі, чимшвидше познаходили сита й каструлі і понеслись до тартака витрушувати золото з піску. За ніч увесь край збезлюднів, молочні корови, яких ніхто не доїв, ревли і корчились, стада биків порозбивали загороди і вибігли на поля, потоптавши та знищивши збіжжя, сироварні не працювали, клуні обвалилися, величезний механізм гігантського підприємства зупинився. Телеграфи поширювали золоту обіцянку через країни і моря. Невдовзі вже сходилися люди з міст і гаваней, моряки покидали кораблі, державні службовці – свої посади, довгими, безкінечними колонами тягнулися вони зі сходу і заходу, пішки, верхи і на возах – то була навала, зграя сарани, золотошукачі. Нестримна, брутальна орда, що не знала ніякого закону, крім кулака, ніякої заповіді, крім револьвера, заполонила квітучу колонію. Для прибульців усе нічийне, і ніхто не наважується протистояти їм. Вони позабивали корів Зуттера, розібрали його клуні, щоб будувати собі будинки, витоптали його поля, вкрали його машини: Йоганн Авґуст Зуттер умить став бідним, як жебрак, немов цар Мідас, задушившись власним золотом.

А той безпрецедентний порив за золотом ставав дедалі бурхливіший, бо звістка поширилася по всьому світу, тільки з Нью-Йорка виплило сто кораблів, а ще з Німеччини, Англії, Франції та Іспанії в 1848–1851 роках прибули страхітливі орди авантюрників. Дехто плив через мис Горн, але для нетерплячих це було надто довго, тож вони обирали набагато небезпечніший шлях через Панамський перешийок. Одна завзята та рішуча компанія проворно збудувала залізницю на тому перешийку, тисячі робітників загинули від пропасниці, зате нетерплячі заощаджували три, а то й чотири тижні і раніше добиралися до золота. Впоперек континенту рухалися величезні каравани, люди всіх рас і мов, і всі вони порядкували в маєтку Йоганна Авґуста Зуттера, немов на своїй землі. На землі Сан-Франциско, яка належала йому на підставі урядового акту з печаттю, з казковою швидкістю виростало місто, чужі люди продавали одне одному ділянки його землі, і назва Нова Гельвеція, його держава, зникла за магічним словом «Ельдорадо», Каліфорнія.

Йоганн Авґуст Зуттер, знову банкрут, дививсь, мов паралізований, на ту порость від засіяних драконових зубів. Спершу він і сам намагався копати золото і зі своїми слугами та супутниками скористатися багатством, але вони покинули його. Тому він остаточно вибирається з золотоносного району на одну далеку ферму поблизу гір, геть від клятої річки і нечистого піску, на свою ферму Ермітаж. Туди нарешті до нього приїздить дружина з трьома дорослими синами, але, тільки-но приїхавши, помирає внаслідок виснаження в дорозі. Але троє синів тепер тут, вісім рук, і разом з ними Йоганн Авґуст Зуттер знову береться до сільського господарства, знову, тепер зі своїми синами, доробився працею до статків, працює спокійно, вперто і користається з фантастичної родючості тих земель. Він знову таїть і обдумує великий план.

Процес

1850 рік. Каліфорнію прийняли до Сполучених Штатів Америки. За умов запровадження суворої дисципліни в золотоносному краї після багатства запанував нарешті й порядок. Анархію обмежено, закон знову набув своїх прав.

І тепер Йоганн Авґуст Зуттер раптом виступив наперед зі своїми вимогами. Вся земля, заявляє він, на якій стоїть Сан-Франциско, по праву належить йому. Місто має відшкодувати йому втрати, яких він зазнав унаслідок утрати свого майна, а від усього золота, добутого на його території, він вимагав певної частки. Почався судовий процес такого масштабу, якого людство доти ще на знало. Йоганн Авґуст Зуттер подав позов проти сімнадцятьох тисяч двохсот двадцять одного фермера, які оселилися на його оброблюваних землях, і вимагає, щоб вони звільнили його землю, а від штату Каліфорнія вимагає двадцять п’ять мільйонів доларів за те, що штат просто привласнив шляхи, канали, мости, ставки, греблі, млини, які він збудував, і вимагає від США двадцять п’ять мільйонів доларів як відшкодування за сплюндроване майно, а крім того, ще свою частку зі здобутого золота. Зуттер послав свого старшого сина Еміля до Вашинґтона студіювати право, щоб він міг вести процес, і витрачає величезні прибутки зі своєї нової ферми на провадження процесу. Чотири роки він веде його через усі інстанції.

15 березня 1855 року нарешті оголошено вирок. Непідкупний суддя Томпсон, верховний суддя Каліфорнії, визнав права Йоганна Авґуста Зуттера на землю за цілком обґрунтовані й недоторканні.

Того дня Йоганн Авґуст Зуттер досяг своєї мети. Він знову найбагатша людина світу.

Кінець

Найбагатша людина світу? Ні, знову ні, найбідніший жебрак, найбільш нещасний і найтяжче побитий чоловік. Доля знову завдала йому вбивчого удару, але тепер такого, що назавжди поклав його на землю. На звістку про присуд у Сан-Франциско і в усьому краї почалася буря. Десятки тисяч людей зібралися разом, усі власники, яким загрожувало виселення, а також вулична юрба, рада грабувати потолоч; усі ринулись у суд і спалили його, шукали суддю, щоб лінчувати, а потім рушили величезним тлумом плюндрувати увесь маєток Йоганна Авґуста Зуттера. Його старший син застрелився, затиснутий бандитами, другого вбили, третій утік і втопився, повертаючись додому. Вогненна хвиля прокотилась по Новій Гельвеції, ферму Зуттера спалили, виноградники знищили, меблі, колекції та гроші пограбували, а величезний маєток із нещадною люттю обернули в пустелю. Сам Зуттер насилу врятувався.

Від того удару Йоганн Авґуст Зуттер уже не оклигав. Його працю знищено, дружина і діти загинули, розум йому збаламутився, і тільки одна ідея ще блимає в тепер уже тьмяному мозку: право, процес.

Старий, безумний, обдертий чоловік ще двадцять п’ять років тиняється у Вашинґтоні навколо Верховного суду. Там в усіх кабінетах знають «генерала» в брудному плащі та подертих черевиках, що вимагає свої мільярди. І завжди знаходились адвокати, авантюрники і пройдисвіти, які виманювали в нього останню пенсію і знову тягнули його до суду. Він сам не хоче грошей, ненавидить золото, що довело його до зубожіння, вбило трьох його дітей, зруйнувало йому життя. Він домагається лише свого права і бореться зі сварливим озлобленням маніяка. Він вимагає свого права в Сенаті, вимагає в Конгресі, довіряється різноманітним помічникам, які потім із помпою бралися за справу, вдягали на бідолаху сміховинний генеральський мундир і тягали його, мов опудало, з установи до установи, від депутата до депутата. Так проминуло двадцять років, від 1860-го до 1880-го, двадцять жалюгідних, жебрацьких років. День у день Зуттер тиняється навколо Конгресу, з нього глузують усі службовці, збиткується вулична дітлашня, – з нього, чоловіка, якому належить найбагатший край на землі, а на території його маєтку стоїть і щогодини зростає друга столиця величезної країни. Але незручного для всіх чоловіка змушують чекати. Саме там, на порозі будинку Конгресу, 17 червня 1880 року його спіткав нарешті спасенний серцевий напад, і мертвого жебрака прибрали. Мертвого жебрака, але з суперечливим документом у кишені, який за всіма земними правами гарантував йому і його нащадкам право на найбільший маєток в історії світу.

Ніхто досі ще не вимагав Зуттерової спадщини, жоден потомок не заявив про своє право. Сан-Франциско, та й увесь той край і досі стоять на чужій землі. Там ще й досі не утверджено право, і тільки один митець, Блез Сендрар, надав забутому Йоганну Авґусту Зуттеру принаймні єдине право величної долі: право на здивовану пам’ять прийдешніх поколінь.

Героїчна мить

Достоєвський, Петербурґ, Семенівська площа, 22 грудня 1849 рокуВночі зі сну його зірвали,Бряжчать шаблі у казематах,У невідоме рушити сказали,Здригнулись тіні у примарних шатах.Штовхають уперед, у темну глибінь,У коридору довгу чорну просторінь.Скрегоче засув, двері зарипіли,Тут небо голе й холод на цих кресах,Чекає повіз, як могила на колесах,Поряд із ним на морозі лютім,Мовчазні та бліді,Товаришів аж дев’ять, кайданами скуті.Ніхто й слова не дає біді.Бо кожен уже відчуває,Що шляху назад немає,У тілі життя тримається,Поки колеса обертаються.Віз зупинивсь,Мовчать колеса, двері зарипіли,І кожен поглядом несмілимНа темний світ дививсь,В очах тривожна каламуть.Покрівлі з усіх боків,Брудних будинків квадрат простий,Лиш темінь і сніг на майдані широкім.Туман, мов сірим запиналом,Вкриває ешафот,І тільки церкви купол золотийЯсного ранку сповнений щедрот.З карети мовчки всіх ведуть.Читає вирок лейтенант з пеналом:За зраду куля смертю привітає,Свинець і смерть!Мов камінь, слово полетілоВ морозу дзеркало мовчазне, біле,Дзвенить,Немов щось навпіл розбиває,Пускає потім вмитьПусту шкаралущу в могилу німуТяжкого ранку тишу навісну.Мов уві сніВін відчуває все, що діють з ним,І знає, що тепер має померти.Підходить хтось, і смертника сорочку білуЙому на плечі накидає: дрож по тілу.Супутникам останнє кажуть словоГарячі очі і виразний жест.Німий лунає крик,Цілує він Спасителя і хрест,Бо піп мов запечатує вустаВсім десятьом, готово.Беруть по троє, він долі не уник,І кожного вже в’яжуть до стовпа.ПритьмомКозак підскакує до жертви,Щоб очі зав’язати перед пострілом.Він знає: вже кінець!Очима пильними і гостримиПожадливо на латку світу поглядає,Яку йому ще небо розкриває.У сутіні ранковій бачить церкву:Немов посеред ночі каганець,Блищить її купол, як вінець,Сяє святою ранковою зорею.І він, щасливий, ухопивсь за баню,Немов за Господа кирею…Перед очима напнули ніч останню.А в тілі зновЗаструмувала червона кров.Шумує, тече, бурхлива,І в тім потоці мінливімЗринає все життя.І бачить він,Що ці секунди, присвячені смерті,Всі миті минувшини вже стертіВ душевний обернули дзвін.Усе його життя нараз постало,І мчить картинами крізь грудиПора змарнована і сіра, – був дитина;І батько-мати, потім брат, дружина,Три крихти дружби, дрібка насолоди, люди,Про славу сон, ганьби чуття оспале, —Вогненний мчить потік картин,Років змарнованих і молодості плин,Усе своє єство відчув він в тілі знов.Та ось настала мить.Вже до стовпа прив’язаний стоїть.Кидає думка свій покровВажкий і чорний,Що душу гне, непереборний.І він тоді, неначе снив,Почув, як хтось підходить збоку,Ступають м’яко чорні кроки.Козак чимближче підступивЙ на серце руку враз йому поклав,Щоб так не гупало… щоб звук отой пропав!Хвилина ще – і все буде позаду,Ось козакиШикуються до іскристого рядуІ для прикладів розтискають кулаки.Суремний звук, немов левиний рик,Одна секунда – й ти старий, як гній.Аж тут лунає крик:«Постій!»В руках у офіцера,Видніють білі папери,І голосом, що линув до хмар,Розбив він тишу твердо:«Наш царЛаскаво й милосердоЦей присуд скасував,Натомість кару м’якшу він наклав».Слова дзвенятьЩе чужо, наче мова незрозуміла,Та кровЗашумувала знов, червона,Шугає вгору, й жили бринять,І смерті опонаСпадає, завагавшись, зі змертвілого тіла.І очі, ще в пов’язці, відчувають,Як вічного світла промені їх обіймають.Профос ідеЙ розв’язує мовчки мотуззя тверде.Скидає потім білу пов’язку,Немов потріскану берестяну стяжку,З його пекучих скронь.Помалу гасне внутрішній вогонь,Боязко очі відступають від могили,Намацують, ще кволі, знов буття,Повернене життя.І бачить він, оживши,Той самий купол; золотом іскрилиПромінчики зорі,Містичний блиск створивши.Зорі ясної червінь світанковаНаче молитвами палкими огорнулаЛискучу баню й непорушні стели.Високий хрест, мов меч святий,Зіпнувся вгору крізь туман густийДо хмар рожевих і веселих,І там, у ясності розквітлий,Здійнявсь над Господа собором.Потік могутній та ще й скорийПослав розжеврену хвилю світлаУ небеса дзвінкі угору.Туману тоскні клубиЛетять, димляться, мов несуть тягарЗемної всієї темної згубиДо вже рожевих божих хмар.І звуки линуть там з глибин,Їх не злічити, мов дощу краплин,Й гукають тисячі вже хором,І тут уперше долітає до його вуха,Як всі земні злигодні і скрухаСвої пекучі стражданняЗ’єднали у повітрі в єдине волання.Він чує голоси малих і кволих,Жінок, що дали жертву марну,Повій, що сміються з душ своїх голих,Похмурий буркіт кривд примарнихУсіх самотніх, сміхом не зворушених.Він чує плач і ридання дітей,Крикливе безсилля потай спокушених.Стражденних всіх почув він людей,Відкинутих, тупих і запльованих,НекоронованихВсіх мучеників всіх вулиць і страстей.Він їхні чує голоси всі сутні,Як у мелодії могутнійВони у небо чисте шлях створили.І постеріг,Що тільки муки до Бога долинають,Тоді як інших скорботи брилиСвинцевим щастям до землі згинають.Та йде в безмежжя світла порігІз-під потоку можногоВсіх нарікань і скаргВід мук душевних і тілесних.І знає він, що всіх, геть кожногоБог почує, як скарб:На співчуття багатий світ небесний!Над злидарем, що всотує печаль,Господь не чинить суду,Бо безкінечний жальЗнай повнить його дім і груди.Апокаліпсису вершники летять між піль,Страждання – насолода, щастя – мука.Для того, хто в смерті життя відчув.І вже до землі майнувВогненний янгол ту саму мить,І промінь, мов стріла із лука,Священної любові, яку витворив біль,Пройшов у серце, що мліє і щемить.УпавНавколішки, мов пригнув його гніт.Відчув нараз цілий світПравдиво в його безкінечній скорботі.Здригнулося тіло,Аж піна з рота, зуби сяють,Судома крутить язик, мов дріт,І сльози набігають,Біжать від щастя по змарнілій плоті,Бо відчуває він: кінець гіркоті,Відколи смерті вуст торкнувся.Вже смак життя до нього повернувся,Душа йому пече від мук і ран,Вже сумніви пропали,Що він тоді, як зник з очей майдан,Був іншим, не оспалим;Був тим, що споконвіку висить на хресті.Тепер і він, як в давнину Христос,Від поцілунку смерті, коли став на грань,Життя любити має задля всіх страждань.Вже від стовпа ведуть його солдати,Бліде,Немов погасле, його обличчя.УмитьЗапхнули назад в карету,І очіЙого чужі, занурені й досі в чорну мить,А на тремких вустах виситьСміх жовтий Карамазова.

Перше слово над океаном

Сайрус Вест Філд, 28 липня 1858 рокуНовий ритм

Протягом усіх тисяч, а то й сотень тисяч років, відколи по землі ступає особлива істота, названа людиною, не було іншої вищої міри земного пересування вперед, крім коня, що мчить, колеса, що котиться, і човна, що пливе на веслах або під вітрилами. Вся повнота технічного поступу протягом того короткого, осяяного свідомістю періоду, який ми називаємо світовою історією, не засвідчила ніякого значного прискорення ритму руху. Армії Валленштайна рухалися навряд чи швидше за легіони Цезаря, армії Наполеона нападали не швидше, ніж орди Чингізхана, корвети Нельсона перетинали моря тільки трохи швидше за грабіжницькі човни вікінгів і торгівельні кораблі фінікійців. Лорд Байрон під час своєї подорожі Чайльда Гарольда долав не більше миль за день, ніж Овідій на шляху в понтійське вигнання, Ґете у XVIII сторіччі подорожував не набагато зручніше або швидше, ніж апостол Павло на початку нової ери. Незмінно далеко і в просторі, і в часі містились одна від одної країни і за доби Наполеона, і за часів Римської імперії; опір матерії ще досі бере гору над людською волею.

Лише в XIX сторіччі докорінно змінилися міра і ритм земної швидкості. В першому і другому десятиріччях народи і країни рухалися одні до одних швидше, ніж доти протягом тисячоліть; завдяки залізницям і пароплавам колишні багатоденні подорожі можна було здійснювати за день, а доти безкінечні години подорожі обернути в чверті годин і хвилини. Але, хоч як тріумфально могли сприймати сучасники ці нові прискорення завдяки залізниці та пароплаву, ті винаходи ще перебували в сфері збагненного. Адже ті засоби пересування лише вп’ятеро, вдесятеро, вдвадцятеро перевищували доти відому швидкість, зовнішній погляд і внутрішній розум ще спромагалися стежити за ними і пояснити їх. Зате цілком незбагненними видавалися наслідки перших виявів електрики, яка, Геркулес ще в колисці, спростувала всі наявні доти закони, розбила всі чинні міри. Ми, живучи пізніше, ніколи не зможемо відчути подив тодішнього покоління з приводу перших досягнень електричного телеграфу, не відчуємо тієї незмірної і натхненної приголомшеності, що отакі малесенькі, навряд чи відчутні електричні іскри, які лише вчора насилу могли поширитись із лейденської банки на один дюйм до кісток пальців, нараз набули демонічної сили перескакувати країни, гори і цілі частини континентів. Що навряд чи й продуману до кінця думку, щойно написане, ще мокре на папері слово тієї самої миті можна сприймати, читати й розуміти за тисячі миль, і що невидимий струм, який мотається між двох полюсів крихітного вольтового стовпа, здатний охопити всю землю від краю до краю. Що ляльковий апарат фізичного кабінету, вчора ще здатний завдяки натиранню скляної палички притягнути до себе кілька клаптиків паперу, потенційно буде здатний із більшою в мільйони та мільярди разів силою і швидкістю, ніж у людини, доставляти повідомлення, прокладати шляхи, освітлювати вулиці й будинки і, невидний, мов Аріель, протинатиме повітря. Тільки після відкриття електрики відносини часу і простору зазнали найвирішальнішої зміни від створення світу.

Цей важливий для всього світу 1837 рік, коли телеграф уперше зробив одночасними доти ізольовані людські переживання, рідко згадують у наших шкільних підручниках, автори яких, на жаль, і досі вважають, ніби про війни та перемоги окремих полководців і країн розповідати важливіше, ніж про справжні, бо спільні, тріумфи людства. А проте за психологічним впливом на весь світ цю радикальну зміну вартості часу не можна порівняти ні з якою датою новітньої історії. Світ змінився, відколи стало можна в Парижі одночасно знати, що відбувається цієї самої миті в Амстердамі, Москві, Неаполі та Лісабоні. Треба ступити тільки останній крок, щоб і решта частин світу були втягнені в той чудовий взаємозв’язок і витворили спільну свідомість усього людства.

Але природа ще опирається цьому останньому об’єднанню, воно ще й досі постає перед перешкодою, ще два десятиріччя всі країни, що їх поділяє море, лишаються відокремлені. Бо, якщо по телеграфних стовпах завдяки порцеляновим ковпачкам-ізоляторам електрична іскра безперешкодно поширюється далі, вода поглинає електричний струм. А провести лінію через океан неможливо, бо ще не знайшли засобу повної ізоляції мідних і залізних дротів у мокрій стихії.

На щастя, за доби поступу один винахід простягає помічну руку другому. Через кілька років після відкриття телеграфу відкрили гутаперчу як придатний матеріал для ізоляції електричних дротів у воді; тепер уже можна починати приєднувати до європейської телеграфної мережі найважливішу країну за межами континенту – Англію. На тому самому місці, де згодом Блеріо першим перелетить Ла-Манш на літаку, інженер на ймення Бретт проклав перший кабель. Безглузда притичина перешкодила негайному успіхові, бо один рибалка з Булоні, гадаючи, ніби зловив надто вже гладкого вугра, вирвав уже прокладений кабель. Але 13 листопада 1851 року друга спроба виявилася вдалою. Отже, Англію приєднали, і завдяки цьому Європа стала справді Європою, сутністю, що єдиним мозком і єдиним серцем одночасно переживає всі поточні події.

Такий величезний успіх за кілька коротких років – адже що іншого означають десять років в історії людства, як не мить, щоб кліпнути оком? – пробудив, безперечно, в того покоління незмірну відвагу. Всі задуми, за які бралися, закінчувались успіхом, і то з казковою швидкістю. Ще кілька років – і Англія вже пов’язана телеграфом з Ірландією, Данією і Швецією, Корсика – з континентом, і вже намагаються приєднати до мережі Єгипет, а отже, й Індію. Але одна частина світу, і то найважливіша, приречена, здається на тривалу відокремленість від цього ланцюга, що оперізує світ: Америка. Бо і Атлантичний океан, і Тихий – обидва внаслідок своєї безкінечної широчіні не дають змоги поставити проміжну станцію, тож як їх можна перетяти одним кабелем? У ті дитячі роки електрики всі фактори були ще невідомі. Ніхто ще не вимірював глибини океанів, люди ще дуже неточно знали їхню геологічну структуру, ще не перевіряли, чи на такій глибині прокладений кабель витримає тиск нагромаджених безкінечно водяних мас. І, навіть якби було технічно можливо безпечно прокласти отакий безкінечний кабель на тих глибинах, де взяти такий великий корабель, що витримає залізний і мідний тягар двох тисяч миль цього кабелю? Де знайти динамо-машину такої сили, щоб вона могла ненастанно передавати електричний струм на відстань, яку на пароплаві треба долати принаймні два, а то й три тижні? Бракувало всіх передумов. Ще не знали, чи в глибині світових морів не кружляють магнітні потоки, які б могли відхилити електричний струм, люди ще не мали достатньої ізоляції, не мали точних вимірювальних приладів, знали тільки початкові закони електрики, які тільки-но дали змогу розплющити очі після кількасотрічного сну незнання. «Неможливо! Абсурд!» – енергійно відмахувалися вчені, тільки-но хто згадував про план протягти кабель через океан. «Можливо, згодом», – казали найсміливіші поміж техніків. Навіть Морзе, чоловікові, якому телеграф завдячував досі своїми найбільшими досягненнями, той план видавався непродуманим ризиком. Але він пророчо додавав, що в разі успіху прокладання трансатлантичного кабелю буде «the great feat of the century», найславетнішим здобутком сторіччя.

Щоб сталося диво або щось дивовижне, першим підготовчим етапом є віра одного індивіда в те диво. Наївна мужність невченої людини спромагається саме там, де вагаються вчені, дати перший поштовх, і, як і здебільшого, навіть тут звичайна випадковість посприяла реалізації грандіозного задуму. Один англійський інженер на ймення Ґісборн, що 1854 року хотів прокласти кабель із Нью-Йорка до найбільш східної точки Америки – Ньюфаундленду, щоб повідомлення про кораблі можна було приймати на кілька днів раніше, був змушений зупинити роботи посередині, бо його фінансові засоби вичерпалися. Отже, він їде до Нью-Йорка, щоб знайти там фінансистів. Там завдяки чистій випадковості, яка є матір’ю багатьох славетних досягнень, він натрапляє на молодого Сайруса Веста Філда, що походив із родини пастора і в ділових операціях не раз так швидко досягав успіху, що ще в молоді літа, нагромадивши статки, зміг повернутись до приватного життя. Саме цього незаклопотаного чоловіка, що видається надто молодим і енергійним для тривалої бездіяльності, й намагається прихилити Ґісборн до прокладання кабелю від Нью-Йорка до Ньюфандленду. Але Сайрус Вест Філд – на щастя, хотілося б сказати! – не технік і не фахівець. Він нічого не тямить в електриці, ніколи не бачив кабелю. Але пасторському синові властива палка довірливість, американцеві притаманна завзята відвага. Якщо інженер за фахом Ґісборн дивиться тільки на безпосередню мету – зв’язок між Нью-Йорком і Ньюфандлендом, сповнений натхнення молодик дивиться далі. Чом би потім одразу не пов’язати підводним кабелем Ньюфаундленд з Ірландією? З енергією, сповненою рішучості подолати всі перешкоди, – цей чоловік у ті роки вже тридцять один раз перетинав океан туди і назад між двома континентами, – Сайрус Філд одразу береться до роботи, твердо вирішивши від тієї миті присвятити цьому завданню все, що він мав у собі й навколо себе. Завдяки тому, що вже відбулося таке вирішальне запалення, думка набуває в реальності вибухової сили. Нова дивотворча електрична сила поєдналася зі ще одним найсильнішим динамічним елементом життя – людською волею. Людина знайшла своє життєве завдання, а завдання знайшло потрібну людину.