Магеллан. Амеріґо (збірник)

Дивовижна пригода Франсішку Серрано, яка матиме такий вирішальний вплив на Магеллана, а пізніше і на його навколосвітнє плавання, – приємний і втішний епізод у кривавому літописі португальських битв і воєн. З-поміж усіх уславлених капітанів того часу образ цього нікому невідомого мореплавця заслуговує на особливу увагу. Сердечно попрощавшись у Малацці із своїм побратимом Магелланом, що збирався на батьківщину, Франсішку Серрано разом з капітаном двох інших кораблів вирушає до легендарних «Островів прянощів». Без особливих зусиль вони благополучно дістаються до вкритих зеленню берегів одного з островів і знаходять там несподівано щирий прийом. Бо до цих віддалених країв не проникли ще ні культура, ні войовничість мусульман. У своєму природному стані, голі й миролюбні, живуть тут тубільці; вони ще не знають грошей, їх ще не цікавить пожива. Всього за кілька брязкальців та браслетів довірливі острів’яни зносять цілі гори гвоздики, і оскільки вже на перших двох островах, Банді та Амбоїні, португальці вщерть завантажили свої кораблі, адмірал д’Абреу вирішує, не заходячи на інші, якомога швидше повернутися з дорогоцінним вантажем до Малакки.

Чи то жадібність перевантажила кораблі, чи щось інше, так чи інакше, але один з кораблів, саме той, яким командує Франсішку Серрано, наскочив на риф і розбився. Нічого, крім власного життя, потерпілим урятувати не вдається. Самотньо блукають вони по незнайомому березі, передчуваючи близьку загибель, і тут Серрано пощастило хитрістю заволодіти піратським човном, на якому він повертається на Амбоїну. З не меншою привітністю, ніж першого разу, коли їх зустріли як знатних вельмож, приймає потерпілих португальців тубільний вождь і великодушно надає їм притулок («fueron recibidos у hospedados con amor, veneracion y magnificencia»[20], так що ті не тямлять себе від щастя і вдячності. Звісна річ, солдатським обов’язком капітана Франсішку Серрано було б, як тільки команда трохи відпочине і оживе, на одній з численних джонок, які весь час курсують між Амбоїною і Малаккою, негайно повернутися до свого капітана й знову стати на службу до португальського короля, до якої його зобов’язували присяга і платня.

Однак райська природа і теплий, благодатний клімат помітно послаблюють у Франсішку Серрано почуття військової дисципліни. Нараз йому стає зовсім байдуже, що десь там, за багато тисяч миль, у лісабонському палаці, якийсь король, невдоволено буркочучи, викреслить його із списку своїх капітанів чи пенсіонерів. Він знає, що зробив немало для Португалії, що не один раз заради неї ризикував власним життям. Тепер він, Франсішку Серрано, хотів би, нарешті, й сам пожити собі на втіху, так само приємно і безтурботно, як усі жителі цих благословенних островів, що не знають ні одежі, ні клопоту. Нехай інші матроси й капітани, як і раніше, борознять моря, потом і кров’ю добуваючи перець і корицю для чужоземних маклерів, нехай ці вірнопіддані дурні із шкіри пнуться в небезпечних мандрах і боях, аби лиш поповнити казну Лісабонської альфанди[21] – особисто він, Франсішку Серрано, ci-devant[22] капітан португальського флоту, по саму зав’язку ситий війною, пригодами і всією отією торгівлею. Без особливих урочистостей хоробрий капітан переходить із світу героїки у світ ідилії й вирішує віднині жити privatissime[23], первозданним, блаженно-спокійним життям цього привітного племені. Високий сан великого візира, яким обдарував його король Тернате, не вимагає від нього надто обтяжливої роботи; всього один-єдиний раз, під час невеликої сутички з сусіднім племенем, Франсішку Серрано виступає військовим радником свого повелителя. Зате в нагороду йому дають дім з невільниками та слугами, до того ж гарненьку темношкіру жіночку, з якою він наживає двійко чи трійко смуглявих діточок.

Довгі роки Франсішку Серрано, цей другий Одіссей, що забув свою Ітаку, перебуває в обіймах темношкірої Каліпсо, і ніякий демон честолюбства не спроможний вигнати його з цього раю dolce far niente[24]. Дев’ять років, аж до самої смерті, цей добровільний Робінзон, перший утікач від культури, не покидав Зондських островів. Аж ніяк не найдоблесніший з усіх конкістадорів і капітанів, він був, напевне, наймудрішим і найщасливішим.

Ця романтична втеча Франсішку Серрано на перший погляд не має ніякого відношення до життя і подвигу Магеллана. Насправді ж саме це епікурейське зречення малопомітного, ніким не знаного капітана справило вирішальний вплив на подальший життєвий шлях Магеллана і, таким чином, на всю історію географічних відкриттів. Бо, незважаючи на величезну відстань, що їх розділяла, друзі постійно підтримують зв’язок між собою. Щоразу, як тільки трапляється нагода переслати зі свого острова звістку в Малакку, а звідти – в Португалію, Серрано пише Магеллану докладні листи, в яких із захопленням славословить багатства і принади своєї нової батьківщини. Дослівно він пише ось що: «Я знайшов тут новий світ, більший і багатший за той, що його відкрив Васко да Гама». Оповитий чарами тропіків, він настійливо закликає друга покинути нарешті невдячну Європу і свою малодохідну службу і якнайшвидше піти за ним. Навряд чи можна сумніватися в тому, що саме Франсішку Серрано першим навів Магеллана на думку: чи не розумніше буде, враховуючи, що ці острови розташовані на крайньому Сході, вирушити до них шляхом Колумба (тобто з заходу), аніж маршрутом Васко да Гами (зі сходу).

Чим закінчилися переговори між обома побратимами, ми не знаємо. У кожному разі, в них, очевидно, визрів якийсь конкретний план: по смерті Серрано серед його паперів знайшовся лист Магеллана, в якому той таємниче обіцяє другові незабаром прибути до Тернате, а саме «якщо не через Португалію, то іншим шляхом». Знайти цей новий шлях стало якраз заповітною мрією Магеллана.

Цей всевладний задум, кілька рубців на засмаглому тілі та ще куплений ним у Малацці раб-малаєць – ось, зрештою, і все, що привіз Магеллан після семи років дійсної служби в Індії на батьківщину. Якесь дивне почуття, мабуть, навіть невдоволення мусило оволодіти воїном, що відвоювався, після повернення додому в 1512 році, коли він побачив зовсім інший Лісабон, зовсім іншу Португалію, ніж сім років тому. Уже при вході в Белем його охопив подив. На місці старовинної низенької церковці, де свого часу одержав благословення Васко да Гама, перш ніж вирушити у плавання, височіє, нарешті, добудований блискучий велетенський собор – перший видимий знак величезного багатства, що дісталося його вітчизні завдяки індійським прянощам. Куди не глянь – скрізь сталися зміни. На спокійній колись річці тепер вітрило тулиться до вітрила, на прибережних верф’ях чути стукіт молотків – ремісники квапляться спорядити нові, ще могутніші ескадри. У гавані – розмаїття вимпелів португальських і чужоземних кораблів, що стоять щільними рядами, щогла до щогли, прибережний простір переповнений товарами, склади набиті вщерть; тисячі людей сновигають по гамірних вулицях між розкішними, недавно спорудженими палацами. У факторіях, біля крамничок міняйл і в конторах маклерів, наче у Вавилоні, змішалися усі мови – завдяки визиску Індії Лісабон за десять років з маленького містечка перетворився у світовий центр, столицю пишноти. Благородні дами у відкритих колясках виставляють напоказ індійські перли, чепурно одягнена юрба придворних уклоняється королеві. І морякові, що повернувся на рідну землю, стає ясно: кров, що пролили в Індії він та його товариші, з допомогою якоїсь таємничої хімії, перетворилася тут у золото. Поки вони під нещадним південним сонцем воювали, страждали, терпіли злигодні, стікали кров’ю, Лісабон завдяки їхнім подвигам успадкував могутність Александрії й Венеції, а король Маноел «el fortunado»[25] став найбагатшим монархом Європи. Все змінилося на батьківщині. Тепер у Старому Світі живуть багатше, розкішніше, більше насолоджуються життям, легковажніше витрачають гроші – так ніби завойовані прянощі і вторговане за них золото окрилило людей. І лише він один повернувся тим самим, що й раніше, – «невідомим солдатом», якого ніхто не чекає, якому ніхто не висловлює подяку. Неначе на чужину, після семи індійських літ повертається португальський солдат Фернан де Магельянш на свою батьківщину.

Магеллан здобуває свободу

Червень 1512 р. – жовтень 1517 р

Героїчні епохи ніколи не були й не бувають сентиментальними, тому таку мізерно низьку вдячність виявляли королі Іспанії й Португалії відважним конкістадорам, що завоювали для них цілі світи. Колумб повертається в Севілью в кайданах. Кортес потрапляє в немилість, Піссаро умертвляють. Нуньєсу Бальбоа, котрий відкрив Тихий океан, стяли голову. Камоенс, поет і воїн Португалії, подібно до свого великого побратима Сервантеса, обмовлений нікчемними провінціальними чиновниками, місяці й роки проводить у в’язниці, яка майже нічим не відрізняється від вигрібної ями. Страшенна невдячність доби великих відкриттів: жебраками і каліками, завошивленими, безпритульними, хворими на лихоманку, блукатимуть портовими провулками Кадіса й Севільї ті самі матроси і солдати, що завоювали для іспанської корони скарбниці інків і коштовності Монтесуми. Мов шолудивих псів, безславно зариють у рідну землю тих небагатьох, кого смерть пощадила у колоніях, бо чого варті подвиги цих безіменних героїв для придворних лестунів, які самі ніколи не покидають надійних стін палацу, загрібаючи вправними руками багатства, здобуті тими в боях? Саме вони, ці придворні трутні, стають adelantados – губернаторами нових провінцій; вони мішками гребуть золото і, як непрошених гостей, відтісняють від казенної годівниці колоніальних воїнів, фронтових офіцерів тих часів, які після довгих років самовідданої, виснажливої служби мали глупство повернутися на батьківщину. Те, що Магеллан брав участь у боях під Каннаноре, під Малаккою та в багатьох інших битвах, що він десятки разів ставив на карту своє життя і здоров’я заради честі Португалії, після повернення не дає йому найменшого права на достойне заняття чи забезпечення. Лише завдяки випадковій обставині – тій, що він дворянського походження і вже раніше належав до штату короля (criaçao de el Rey), – Магеллана великодушно включають до списку осіб, котрі отримують від короля пенсію, а точніше милостиню, причому спочатку як mozo fidalgo[26] – до найнижчої категорії, яка одержує щомісячну подачку в тисячу рейсів. Тільки через місяць, та й то, мабуть, після рішучого протесту, він піднімається на один, хоч і маленький, щабель, і як fidalgo escudeiro[27] одержує тисячу вісімсот п’ятдесят рейсів (чи, за іншими даними, як cavalleiro fidalgo[28] – тисячу двісті п’ятдесят рейсів). У всякому разі, яке б із цих звань йому не було присвоєно, вони ніякого значення не мали, бо жоден з цих гучних титулів не давав Магелланові інших прав, не покладав на нього інших обов’язків, як тинятися без діла в королівських передпокоях. Але чесна й амбіційна людина довго не потерпить, щоб їй давали злиденну плату навіть за байдикування. Тому й не дивно, що Магеллан скористається першою – хоча й не найліпшою – нагодою, аби знову стати на військову службу і ще раз проявити свою доблесть.

Ждати Магеллану довелося майже цілий рік. Але тільки-но влітку 1513 року король Маноел заходився споряджати велику військову експедицію проти Марокко, щоб, нарешті, скрутити роги мавританським піратам, учасник індійської кампанії, не довго думаючи, пропонує армії свої послуги – рішення, яке можна пояснити тільки невдоволеністю, вимушеною бездіяльністю. Бо у сухопутній війні Магеллан, який майже завжди служив на флоті і за сім років став одним із найдосвідченіших моряків свого часу, не зможе повною мірою розкрити свій хист. І ось у великій армії, яку відправляють в Азамор, він знову всього лиш молодший офіцер, без чину і незалежного становища. Знову, як і колись в Індії, його ім’я не фігурує в донесеннях, зате сам він, точнісінько як в Індії, завжди там, де найнебезпечніше. І знову Магеллан – уже втретє – дістає поранення у рукопашному бою. Удар списом у колінний суглоб уражає нерв, ліва нога перестає згинатися, і Магеллан тепер назавжди стає кульгавим.

Для військової служби кульгавий воїн, який не може ні швидко ходити, ні їздити верхи, уже не придатний. Тепер Магеллан може преспокійно покинути Африку і, як поранений, вимагати підвищення пенсії. Але він уперто бажає лишитися в армії, на війні, серед небезпек – у справжній своїй стихії. Тоді Магеллану і ще одному пораненому доручають як конвойним офіцерам, quadrileiros des preses, супроводжувати захоплену у маврів величезну здобич – коней і худобу. І тут трапилася досить таки темна історія. Якось уночі з величезної кошари зникає кілька десятків овець, і злі язики відразу ж пустили чутку, нібито Магеллан і його товариш чи то нишком продали маврам частину відібраної у них здобичі, чи то через свою недбалість дали їм уночі викрасти худобу із загороди. Як не дивно, це безглузде звинувачення у зловживанні довір’ям, виявленим державою до Магеллана, достеменно нагадує звинувачення, яким кілька десятиліть по тому португальські колоніальні чиновники обгудять і принизять іншого славетного португальця – поета Камоенса. Обоє великих мужів, яким за час служби в Індії не один раз траплялася нагода розбагатіти і які, проте, повернулися з цього Ельдорадо на батьківщину старцями, були ославлені однією й тією ж ганебною підозрою.

На щастя, Магеллан іншої, твердішої породи, ніж сумирний Камоенс. Він не з тих, хто потерпить, щоб його допитували оті тварюки і, як Камоенса, місяцями тягали по буцегарнях. Ні, він не підставить малодушно, як творець «Лузіад», свою спину під удари ворогів. Тільки-но почала ширитися наклепницька чутка, він, поки ще ніхто не наважився відкрито пред’явити йому обвинувачення, кидає армію і їде в Португалію вимагати сатисфакції.

Те, що Магеллан не почував за собою ані найменшої вини у цій темній історії, видно з того, що, прибувши до Лісабона, він негайно клопочеться про аудієнцію у короля, але зовсім не для того, щоб захистити свою честь, а, навпаки, щоб, знаючи свої заслуги, домогтися нарешті достойнішої посади і кращої платні. Адже він знову втратив два роки, знову в відкритому бою дістав поранення, яке зробило його майже калікою. Але йому не пощастило: король Маноел навіть не дає наполегливому кредитору пред’явити свій рахунок. Будучи вже поінформованим командуванням африканської армії про те, що норовливий капітан самовільно, не виклопотавши відпустки, покинув марокканську армію, король обходиться із заслуженим пораненим офіцером так, наче перед ним звичайнісінький дезертир. Не давши Магеллану кинути бодай слово, король коротко і ясно наказує йому негайно повернутися в Африку, до свого гарнізону, і знову віддати себе у розпорядження вищого командування. Дисципліна є дисципліна – тож Магеллан мусить підкоритися. Першим-ліпшим кораблем він повертається в Азамор. Там, ясна річ, ніхто і не натякнув про відкрите розслідування, ніхто не сміє звинувачувати заслуженого воїна, і, отримавши від своїх начальників документ, що він з честю закінчив військову службу, з усіма паперами, що підтверджують його невинність і заслуги, Магеллан вдруге повертається до Лісабона – можна лишень гадати, з яким гірким почуттям. Замість бойових відзнак на його долю завжди випадали фальшиві звинувачення, замість нагород – самі лише рубці… Довго ж він мовчав, скромно тримаючись у тіні. Але тепер, коли йому виповнилося тридцять п’ять, він утомився випрошувати, наче милостиню, те, що йому належить по праву.

За таких делікатних обставин розсудливість мала підказати Магеллану не йти до короля Маноела відразу по приїзді, не досаждати йому знову тими ж вимогами. Звісно, було б розумніше, якийсь час не нагадуючи про себе, обзавестися друзями і зв’язками в придворних колах, роздивитися, втертися в довір’я. Проте запопадливість і пронозливість не в характері Магеллана. І хоч як мало ми знаємо про нього, все ж одне можна сказати з певністю: цей невисокий, смуглявий, малопримітний, мовчазний чоловік ні на грам не володів даром здобувати прихильність. Король – невідомо чому – все життя відчував до нього неприязнь («sempre teve hum entejo»), і навіть вірний його супутник Пігафетта змушений визнати, що офіцери просто ненавиділи Магеллана («і capitani sui lo odiavano»). Від Магеллана, як казала Рахіль Варнгаген про Клейста, «віяло суворістю». Він не вмів усміхатися, розсипатися в компліментах, догоджати, не вмів вправно обстоювати свої думки й погляди. Неговіркий, замкнений, завжди оповитий пеленою самотності, цей відлюдник, мабуть, поширював навколо себе атмосферу крижаного холоду, незатишності і недовіри, і мало хто зумів пізнати його бодай поверхово, а у внутрішнє його єство так ніхто і не проник. У мовчазній затятості, з якою він зоставався в тіні, його товариші підсвідомо відчували якесь незвичайне, незбагненне честолюбство, яке тривожило їх більше, ніж честолюбство неприхованих ловців тепленьких місць, що гарячково і безсоромно проштовхуються до королівської годівниці. В його глибоких, пронизливих очах, в кутиках рота, вкритих густою порістю, завжди таїлася якась недоступна таїна, яку ніхто не міг розгадати. А людина, що ховає в собі таїну та ще й має силу роками тримати її у собі, завжди відлякує тих, хто від природи довірливий, кому нема чого приховувати. Похмура вдача Магеллана з перших же хвилин породжувала протидію. Нелегко було дотримувати з ним кроку, нелегко стояти за нього. Але найважчим, мабуть, для цього трагічного відлюдника було завжди почуватися одиноким наодинці з собою.

Тож і цього разу fidalgo escudeiro Фернан де Магельянш сам, без будь-яких доброзичливців і покровителів, іде на аудієнцію до свого короля, вибравши найгірший шлях, який тільки може бути при дворі, тобто чесний і прямий. Король Маноел приймає його в тій самій залі, можливо, сидячи на тому ж троні, з висоти якого його попередник Жуан II свого часу відмовив Колумбу; на тому самому місці повторюється сцена такої ж історичної ваги. Бо невисокий, по-селянському широкоплечий, кремезний, чорнобородий португалець з проникливим поглядом з-під лоба, що саме зараз низько схиляє голову перед своїм повелителем, котрий за якусь хвилю презирливо спровадить його геть, виношує в собі не менш великий задум, ніж отой прийшлий генуезець. Відвагою, рішучістю і досвідом Магеллан, можливо, навіть перевершує свого знаменитішого попередника. Очевидців тієї вирішальної хвилини не було, проте, читаючи схожі між собою хроніки того часу, крізь віки бачимо все, що відбувалося у тронній залі: накульгуючи на одну ногу, Магеллан підходить до короля і, вклоняючись, вручає йому документи, які неспростовно засвідчують несправедливість обвинувачення, що звели на нього. Тоді він викладає своє перше прохання: зважаючи на повторне поранення, яке позбавило його боєздатності, він клопоче перед королем про підвищення свого moradia – місячного утримання – на півкрусадо (на теперішні гроші близько одного англійського шиллінга). До смішного мізерна сума, яку він править, і, здавалося б, не личить гордому, непохитному, честолюбному воїну преклоняти коліна заради такої дещиці. Але Магеллан клопоче зовсім не задля срібняка вартістю у півкрусадо, а задля суспільного становища, своєї честі. Адже розмір moradia, пенсії, при цьому королівському дворі, де кожен силкується відштовхнути ліктями іншого, символічно визначає той щабель у табелі про ранги, на якому стоїть дворянин, що її одержує. Тридцятип’ятилітній ветеран індійської та марокканської воєн, Магеллан не бажає стояти нижче тих безвусих молодиків, що подають королю страви чи відчиняють йому дверцята карети. Гордовитий, він ніколи не намагався пропхатися наперед, але ця ж таки гордовитість не дозволяє йому підкорятися людям молодшим і менш заслуженим. Він не дасть цінити себе нижче, ніж він сам цінить себе і свої діяння.

Але король Маноел з-під насуплених брів гнівно поглядає на нетерплячого прохача. Йому, найбагатшому монарху, жалюгідна срібна монета тим паче нічого не важить. Його просто дратує поведінка цього чоловіка, котрий, замість того щоб смиренно просити, настійливо вимагає і, ніяк не бажаючи зачекати, поки він, король, милостиво зволить збільшити йому утримання, вперто, рішуче, ніби має на те повне право, наполягає на підвищенні чину. Що ж, доведеться провчити цього твердолобого молодика! Нехай знає, як треба просити й чекати! Підбурюваний недобрим порадником – досадою, король Маноел, на прозвання el fortunado – щасливий, відхиляє клопотання Магеллана про підвищення пенсії, не підозрюючи, скільки тисяч золотих дукатів він згодом ладен буде заплатити за якогось там заощадженого ним півкрусадо.

Власне, Магеллан мав би тепер відкланятися, оскільки захмарене чоло короля не обіцяє йому ані найменшого проблиску королівської ласки. Але замість того, щоб, низько вклонившись, вийти із зали, гордовитий Магеллан продовжує незворушно стояти перед монархом і викладає йому своє друге, а точніше основне прохання. Він питає, чи не знайдеться, бува, на королівській службі якесь місце для нього, яке-небудь гідне місце; він почувається ще надто молодим, повним сил, щоб до кінця життя отримувати милостиню. Адже на той час із гаваней Португалії щомісяця, навіть щотижня вирушають кораблі до берегів Індії, Африки, Бразилії; було б цілком природно доручити командування одним з цих численних суден людині, котра, як ніхто інший, вивчила східні моря. За винятком старого ветерана Васко да Гами, у столиці та й в усьому королівстві не знайти нікого, хто б міг похвалитися, що перевершує Магеллана знаннями. Але королю Маноелу стає все важче витримувати жорстокий, зухвалий погляд цього надокучливого прохача. З холодним виразом обличчя, навіть не обіцяючи Магеллану щось на майбутнє, він відхиляє його прохання: ні, місця для нього немає.

Все. Йому відмовлено. Та Магеллан звертається до короля ще з третім проханням, власне, не з проханням, а лише з запитанням: чи король не заперечуватиме, якщо він підшукає собі якусь службу в іншій країні, де зможе розраховувати на кращі умови. З образливою холодністю король дає зрозуміти, що йому це абсолютно байдуже. Магеллан може служити де завгодно і де йому буде до вподоби. Тим самим Магеллану недвозначно сказано, що португальський двір відмовляється від будь-яких його послуг, що за ним, правда, й надалі милостиво залишать жалюгідну пенсію і що ніхто не сумуватиме, якщо він покине королівський двір і Португалію.

Ніхто не був свідком цієї аудієнції, ніхто не відає, чи саме при тій нагоді, а може, раніше чи пізніше Магеллан виклав королю свій заповітний задум. Цілком імовірно, що йому зовсім не дали можливості розвинути свою ідею, а може, байдуже її відхилили; в усякому разі, під час цієї аудієнції Магеллан ще раз підтвердив свою волю, як і досі, кров’ю і життям своїм служити Португалії. І лише різка відмова спонукала його до того внутрішнього зламу, який одного дня неминуче настає в житті кожної творчої особистості.

З тієї хвилі, коли Магеллан, наче жебрак, якого вигнали, покидав палац свого короля, він уже знав: далі ждати і зволікати не можна. У тридцять п’ять літ він уже встиг пізнати й пережити все, чого навчаються воїн і моряк на полі бою і на морі. Чотири рази обігнув мис Доброї Надії – двічі з заходу і двічі зі сходу. Безліч разів його життя висіло на волосині, тричі він відчував холодний метал ворожої зброї в теплому, окривавленому тілі. Він побачив незмірно великий шмат світу, знає про східну частину земної кулі більше, ніж усі прославлені географи й картографи того часу. Пройшовши крізь майже десятилітнє випробування, він став знавцем усіх видів військової техніки: навчився володіти мечем і гаркебузом, стерном і компасом, вітрилом і гарматою, веслом, лопатою та списом. Він уміє читати портулани, вимірювати лотом глибину і так само точно, як і «майстер астрономії», послуговуватися навігаційними приладами. Все, про що інші з цікавістю читають лише в книгах – безкінечні штилі й багатоденні циклони, бої на морі й на суші, облоги й розбій, несподівані напади й корабельні аварії, – все це він пережив на власному досвіді. За якихось десять літ, не одну тисячу днів і ночей, він навчився терпляче чекати у безкраїх морських просторах або ж, навпаки, блискавично користатися сприятливою миттю. Він пізнав різних людей – жовтих і білих, чорних і темношкірих, індусів і негрів, малайців і китайців, арабів і турків. За будь-яких умов – на воді й на суші, в усі пори року і на всіх широтах, у мороз і під палючим небом служив він своєму королеві, своїй країні. Але служити – добре замолоду. Тепер же, коли йому от-от виповниться тридцять шість, Магеллан усвідомлює, що він надто довго жертвував собою задля чужих інтересів, задля чужої слави. Як і кожна творча особистість, він media in vita[29] відчуває відповідальність перед самим собою і прагне до повного самовиявлення. Батьківщина кинула його напризволяще, звільнила його від обов’язку служити – що ж, тим краще: тепер він вільний. Як це часто буває, кулак, що мав одштовхнути людину, насправді ж навертає її до самої себе.

Прийняте одного разу рішення Магеллан ніколи не квапиться негайно й імпульсивно втілити його в життя. І хоч як мало світла проливають на його характер описи сучасників, все ж одна вельми істотна риса явно визначає всі періоди його життя: Магеллан прекрасно умів мовчати. Терплячий і неговіркий від природи, що навіть у сум’ятті армійського життя лишався непомітним, тримаючись осторонь, Магеллан усі свої думки обмірковував на самоті. Заглядаючи у віддалену перспективу, нишком зважуючи кожну можливість, Магеллан нікому не розкривав своїх планів чи намірів, допоки не упевнювався, що його задум внутрішньо визрів, добре продуманий і не викликає заперечення.