Магеллан. Амеріґо (збірник)

Що саме вселило в цього самотнього й заповзятого мрійника мужність наперекір найбільшим космографічним авторитетам того часу, наперекір Птолемею та його некритичним послідовникам обстоювати твердження, що Африка не є примерзлим до полюса материком, що її можна обпливти і що саме цей морський шлях веде в Індію? Цю таємницю навряд чи буде коли розкрито. Щоправда, на ту пору переповідали історію (ще згадувану Геродотом і Страбоном), буцімто у темну годину фараонів фінікійський флот, перетнувши Червоне море, по двох роках, зовсім несподівано повернувся додому крізь Геркулесові стовпи (Гібралтарську протоку). Мабуть, інфант чув від маврів-работоргівців, що по той бік Lybia deserta[8] – піщаної Сахари – лежить «країна достатку» – Bilat ghana, і дійсно, на карту, складену ще 1150 року космографом-арабом для норманського короля Роджера II, під назвою Bilat ghana цілком правильно нанесена теперішня Гвінея. Отож можна лише гадати, що Енріке завдяки добрим розвідникам мав набагато точніше уявлення про достеменні обриси африканського континенту, ніж учені-географи, що, так би мовити, присягалися лише творами Птолемея й не вірили описам Марко Поло та Ібн Баттути, вважаючи їх пустою вигадкою. Проте справжня моральна заслуга інфанта Енріке в тому, що поряд з величчю мети він одночасно усвідомив і ступінь труднощів, зрозумівши у благородному смиренні, що сам він не побачить, як здійсниться його мрія, бо щоб підготувати такий грандіозний задум, потрібен строк, більший за одне людське життя. Адже як можна було в ті часи відважитися на плавання з Португалії в Індію, не знаючи моря, без справжніх кораблів? Надзвичайно примітивними були в той час, коли Енріке взявся за здійснення свого задуму, знання європейців з географії й мореплавства. Протягом жахливих століть духовного мороку, що настали після падіння Римської імперії, люди середньовіччя майже повністю забули все, що колись дізналися греки, фінікійці, римляни, здійснюючи свої сміливі походи. Неймовірною вигадкою здавалося в ту епоху просторового самообмеження, що якийсь Александр багато років тому дістався кордонів Афганістану й самого серця Індії; загубилися чудові карти й географічні описи римлян, занедбані їхні воєнні шляхи, зникли верстові стовпи вздовж шляхів, котрі вели в глиб Британії й Віфінії, не лишилося й сліду від зразкової римської системи запису політичних та географічних даних. Люди розучилися подорожувати, жага відкриттів згасла, занепало мистецтво судноводіння. Не маючи далекої, відчайдушної мети, без надійних компасів і точних карт, боязко крадуться вздовж узбережжя, від гавані до гавані, вутлі суденця, гнані одвічним страхом перед бурями й не менш грізними піратами. З таким низьким рівнем космографії, з такими жалюгідними кораблями ще не на часі приборкувати океани, підкоряти заморські царства. Ціла епоха людських поневірянь потрібна буде для того, аби надолужити прогаяне за століття тривалої бездіяльності. Тож Енріке – в цьому його велич – поклав собі присвятити своє життя майбутньому подвигу.

Усього кілька напіврозвалених мурів збереглося від колишнього замку на мисі Сагреш, спорудженого інфантом Енріке і згодом пограбованого й зруйнованого вельми невдячним спадкоємцем його знань Френсісом Дрейком. У наш час крізь тіні й поволоку легенд майже неможливо відтворити, як саме інфант Енріке готував свої плани завоювання світу Португалією. За оповідями португальських літописців, можливо, дещо романтизованими, він звелів доставити йому усі книжки й географічні карти з усіх частин світу, закликав до себе арабських і європейських учених і доручив їм виготовити точніші навігаційні прилади й таблиці. Він розпитував кожного моряка, кожного капітана, що повернувся з плавання; всі ці добуті відомості дбайливо зберігав у таємному архіві, водночас споряджаючи цілий ряд експедицій. Не знаючи втоми, інфант Енріке розвивав мистецтво кораблебудування; за кілька років колишні barcas – невеликі відкриті рибальські човни, команда яких складається з вісімнадцяти осіб, – перетворюються у справжні naos – широкі кораблі водотоннажністю від вісімдесяти до ста тонн, здатні навіть у штормову погоду плавати у відкритому морі. Цей новий мореплавний тип судна зумовив, у свою чергу, появу нового типу моряків. На поміч стерновому приходить «майстер астрономії» – фахівець з навігаційної справи, котрий уміє читати портулани[9], визначати девіацію компаса, наносити на карту меридіани. Теорія і практика творчо переплітаються в одне ціле, й поступово в цих експедиціях із простих рибалок і моряків виростає нова генерація мореплавців та відкривачів, чиї справи буде довершено у майбутньому. Так само, як Філіпп Македонський лишив у спадок синові Александру непереможну фалангу для завоювання світу, так і Енріке для завоювання океану лишає своїй Португалії найкращі, найсучасніші судна того часу і найдосвідченіших моряків.

Але така вже трагічна доля предтеч – помирати на порозі землі обітованої, так і не побачивши її на власні очі. Енріке не спізнав жодного з великих відкриттів, що обезсмертили його вітчизну в історії вивчення Всесвіту. До року його смерті (1460) зовні, у географічному просторі, ще не було досягнуто якихось помітних успіхів. Прославлене відкриття Азорських островів та Мадейри було насправді лише їх повторним відкриттям (ще 1351 року вони були позначені в Лаврентійському портулані). Просуваючись уздовж західного берега Африки, кораблі інфанта навіть не досягли екватора; розпочалася лише малозначна і не вельми похвальна торгівля білою, а здебільшого «чорною» слоновою кісткою – інакше кажучи, на сенегальському узбережжі масово викрадають негрів, аби потім продати їх на невільничому ринку в Лісабоні, та ще знаходять де-небудь трохи золотого піску; це мізерне, не дуже славне починання – то все, що пощастило Енріке побачити із своєї заповітної справи. Насправді ж вирішального успіху вже досягнуто. Бо не пройденими морськими просторами і відстанями вимірюється перша перемога португальських мореплавців, а тим, що було здійснено ними у духовній сфері: в розвитку підприємливості й подоланні шкідливих забобонів. Споконвіку моряки потайки переповідали один одному, нібито за мисом Нон (що означає за мисом «Далі немає шляху») судноплавство неможливе. За ним одразу починається «зелене море мороку», і лихо тому кораблеві, який наважиться зайти у ці згубні води. Від сонячного жару в тих тропіках море кипить і клекоче. Обшивка судна і вітрила миттю спалахують вогнем, кожен християнин, що насмілиться проникнути в цю «країну сатани», пустельну, наче вулканічний ландшафт, негайно стає негром. Ці байки навіювали такий непереборний страх перед південними морями, що папа, аби хоч якось умовити моряків до участі в перших експедиціях Енріке, мусив пообіцяти кожному повне відпущення гріхів; лише після цього вдалося завербувати кількох сміливців, які погодилися вирушити в ці перші подорожі в незнані краї. І якою ж була радість португальців, коли Жіл Еаннеш 1434 року обігнув, як вважалося, отой нездоланний мис Нон і вже з Гвінеї повідомив, що преславний Птолемей виявився добрячим брехуном, «бо пливти під вітрилами тут так само легко, як і в нас удома, а країна ця навдивовижу багата й гарна». Тепер, нарешті, справа зрушила з мертвої точки; Португалії уже не доводиться, як раніше, з великими труднощами розшукувати моряків – вони самі сходяться звідусіль, шукачі пригод і любителі мандрів. Кожна нова вдала подорож робить мореплавців ще відважнішими, і непомітно з’являється ціле покоління молодих людей, що цінували пригоди більше, ніж життя: «Navigare necesse est, vivere non est necesse»[10]. Це давнє матроське прислів’я знову оволодіває людськими душами. І там, де молоде покоління згуртовано й рішуче береться за діло, світ стає іншим.

Тому-то смерть Енріке означала лише останній короткий перепочинок перед вирішальним стрибком. Щойно зійшов на трон діяльний король Жуан II, як почався злет, що перевершив усі сподівання. Жалюгідні черепашачі кроки змінилися нараз стрімким бігом, стрибками лева. Якщо ще вчора грандіозним досягненням вважалося, що за дванадцять років плавання було пройдено небагато миль до мису Боядор і що по дванадцяти літах повільного просування мореплавці благополучно дісталися Зеленого мису, то тепер стрибок на сто, п’ятсот миль уже не видається чимось незвичайним. Можливо, тільки наше покоління, на очах якого завойовується повітряний простір, ми, хто так само нестримно радів, коли аероплан, злетівши над Марсовим полем, перший час міг протриматися у повітрі всього три, п’ять, десять кілометрів, а десятьма роками пізніше уже бачили перельоти через материки й океани, – лише ми, мабуть, здатні повною мірою осягти ту гарячу підтримку, той хвилюючий тріумф, яким уся Європа супроводжувала несподіване проникнення Португалії у незвідану далечінь. 1471 року досягнуто екватора, у 1484 році Дьогу Кан висаджується аж біля гирла Конго і, нарешті, в 1486 році збувається пророча мрія Енріке: португальський моряк Бартоломеу Діаш досягає південного краю Африки, мису Доброї Надії, який він спершу, через шалені шторми, нарікає «Cabo Tormentoso» – «мисом Бур». Але хоча ураганний вітер шматує вітрила і розколює щоглу, відважний конкістадор рішуче просувається далі. Він уже досяг східного узбережжя Африки, звідки мусульманські лоцмани могли б легко довести його до Індії, та матроси зчинили бунт і заявили: на цей раз вистачить. З розбитим серцем Бартоломеу Діаш змушений повернути назад, не з власної вини позбавлений слави бути першим європейцем, що проклав морський шлях до Індії; пізніше іншого португальця, Васко да Гаму, за цей героїчний подвиг буде оспівано у безсмертній поемі Камоенса. Як завжди, першовідкривача, трагічного фундатора забуто задля більш удачливого завершувача.

І все ж вирішальну справу зроблено! Вперше остаточно визначено географічні обриси Африки, вперше всупереч Птолемею показано й доведено, що вільний морський шлях в Індію можливий. Через багато років після смерті свого учителя заповітну мрію Енріке здійснили його учні й наступники.

З подивом і заздрістю увесь світ звертає тепер погляди до цього невеликого, малопомітного племені мореплавців, що забилося у крайній куточок Європи. Поки великі держави – Франція, Німеччина, Італія – нищили одна одну в безглуздих війнах, Португалія, ця Попелюшка Європи, тисячоразово розширила свої володіння, і вже ніякими зусиллями її не наздогнати. За одну мить Португалія стала першою морською державою світу. Досягнення її моряків закріпили за нею не лише нові провінції, але й цілі материки. Мине ще одне десятиліття – і ця найменша з усіх європейських націй претендуватиме на володіння землями, більшими за всі території Римської імперії в період її найбільшої могутності.

Зрозуміло, що втілення в життя таких надмірних імперських амбіцій мало дуже швидко виснажити сили Португалії. Навіть дитині було б ясно, що така маленька країна, яка загалом налічує якихось півтора мільйона жителів, не зможе довго утримувати в своїх руках усю Африку, Індію й Бразилію, колонізувати їх, правити ними або хоча б монополізувати торгівлю цих країн і ще менше – захистити їх на віки від зазіхань інших націй. Крапля олії не може заспокоїти нуртуюче море; країна завбільшки з головку шпильки не може навіки підкорити собі країни, більші за неї у сотні тисяч разів. Отже, з погляду здорового глузду, необмежена експансія Португалії – нісенітниця, найнебезпечніший вид донкіхотства. Але героїчне завжди поєднує в собі ірраціональне й антираціональне; завжди, коли людина чи народ береться за завдання, що перевищує його сили, сили ці зростають до небачених розмірів. Мабуть, жодній нації не вдавалося так чудово зібрати докупи свої сили для єдиної звитяжної миті, ніж Португалії наприкінці п’ятнадцятого століття. Не тільки власного Александра і власних аргонавтів в особі Албукерке, Васко да Гами і Магеллана несподівано дала світу ця країна, але й власного Гомера – Камоенса, власного Тита Лівія – Барруша. В одну мить з’являються вчені, будівничі, заповзятливі купці; подібно до Греції за часів Перікла, Англії за владарювання Єлизавети, Франції за Наполеона, так і цей народ на всеосяжному терені здійснює свій потаємний задум і як небувалий подвиг являє його всьому світові. Упродовж однієї незабутньої години всесвітньої історії Португалія була першою нацією Європи, проводиркою людства.

Одначе будь-яке велике діяння окремого народу завжди здійснюється для всіх народів. Усі вони відчувають, що це перше вторгнення у невідомість водночас перевертає усі загальноприйняті досі мірки, поняття, уявлення про віддаленість; тому при всіх дворах, в усіх університетах з гарячковим нетерпінням стежать за останніми новинами з Лісабона. Завдяки якійсь дивовижній прозорливості Європа осягає творчі можливості цього подвигу португальців, що розширив обриси світу, розуміє, що мореплавство й географічні відкриття незабаром перетворять світ набагато рішучіше, ніж усі війни й облогові гармати, що тисячолітня доба середньовіччя закінчилася і розпочинається нова – «новітня епоха», яка буде мислити й творити в інших просторових вимірах. Усвідомлюючи велич цієї історичної миті, флорентійський гуманіст Поліціано, поборник мирного розуму, урочисто складає хвалу Португалії, і в його натхненних словах чується вдячність усієї освіченої Європи: «Вона не тільки полишила далеко позаду Геркулесові Стовпи і приборкала бурхливий океан, але й поновила досі порушену єдність мешканців світу. Які нові можливості й економічні вигоди, яке звеличення знань, яке підтвердження висновків античної науки, що бралися під сумнів і відкидалися, обіцяє це нам! Нові країни, нові моря, нові світи (alii mundi) виринають із віковічного мороку. Португалія відтепер – охоронниця, страж нового світу».

Приголомшлива подія на якийсь час зупиняє грандіозне просування Португалії на схід. Здається, що Нового Світу уже досягнуто, що королю Жуану уже забезпечені корона й усі скарби Індії, бо після того, як португальські моряки обігнули мис Доброї Надії, ніхто уже не може випередити Португалію, і жодна з європейських держав не має права навіть іти слідом за нею цим закріпленим за нею шляхом. Бо ще Енріке Мореплавець завбачливо виклопотав собі папську буллу, за якою усі землі, моря й острови, що будуть відкриті за мисом Боядор, мають належати виключно Португалії, а наступні три папи потвердили цей дивний «дарчий запис», який одним розчерком пера визнав увесь ще невідомий Схід разом з мільйонами його мешканців законним володінням династії Візеу. Отже, Португалії і тільки Португалії заповідано усі нові світи. З такими твердими гарантіями в руках звичайно рідко хто виявляє схильність до ризикованих справ; через те не було нічого дивного чи наївного в тому, як це a posteriori[11] вважають більшість істориків, що beatus possidens [12] король Жуан II не виявив особливої зацікавленості до дещо дивного проекту незнаного генуезця, котрий гаряче вимагав цілого флоту, щоб із заходу дістатися до Індії. Щоправда, мессера Христофора Колумба люб’язно вислуховують у ліссабонському палаці й не відмовляють йому навідріз. Але тут надто добре пам’ятають, що всі попередні експедиції на легендарні острови Антилью і Бразиль, розташовані начебто на захід між Європою та Індією, закінчувалися гіркою невдачею. Та й навіщо ризикувати твердими португальськими дукатами заради досить непевного шляху в Індію, тим паче що внаслідок багатолітніх зусиль вірний шлях уже знайдено, а на судноверф’ях на берегах Тежу день і ніч працюють над створенням великого флоту, який, обігнувши мис Бур, піде прямо до Індії?

Тому, наче камінь, кинутий у вікно, безцеременно увірвалася до лісабонського палацу звістка, що отой хвалькуватий генуезький авантурник справді перетнув під іспанським прапором Oceano tenebroso[13] і після якихось п’яти тижнів плавання у західному напрямку натрапив на землю. Чудо здійснилося. Отак несподівано збулося містичне пророцтво з «Медеї» Сенеки, яке довгі роки хвилювало душі мореплавців:

Venicut annisSaecula sеvis, quibus Oceanusvincula rerum laxet et ingenspateat tellus, Typhisque novesdetelat orbis, nec sit terrisUltima Thula.

Воістину, здається, настали ті «дні, коли через багато віків океан відкриє свою таїну і явиться незвідана земля, коли керманич аргонавтів відкриє нові світи і Фула не буде більше найвіддаленішим краєм землі нашої». Правда, Колумб, новий «керманич аргонавтів», навіть не підозрює, що він відкрив нову частину світу. До кінця своїх днів цей упертий фантазер непохитно вірив у те, що він досяг материка Азії і, тримаючи від своєї «Еспаньоли» курс на захід, міг би через декілька днів висадитися в гирлі Гангу. Але саме цього смертельно боїться Португалія. Бо чим допоможе Португалії папська булла, що віддає їй усі землі, відкриті на східному напрямку, якщо Іспанія коротшим західним шляхом в останню хвилю випередить її і перехопить Індію? Це зведе нанівець плоди п’ятдесятилітньої праці Енріке й сорокалітні зусилля його наступників, Індія буде втрачена для Португалії – і все через відчайдушну акцію клятого генуезця. Якщо Португалія хоче зберегти пальму першості і своє переважне право на Індію, то їй не лишається іншого вибору, як зі зброєю в руках виступити проти нежданого суперника.

На щастя, папа відвертає загрозу. Португалія й Іспанія – наймиліші його серцю діти, це єдині нації, чиї королі ніколи не сміли опиратися його духовному авторитету. Вони воювали з маврами і прогнали невірних; вогнем і мечем викорінюють у своїх державах найменшу єресь, папська інквізиція ніде не має таких ревних поплічників у переслідуванні маврів, маранів і євреїв, як у цих двох країнах. Ні, папа не допустить ворожнечі між своїми улюбленцями. Тому він вирішує всі ще невідкриті країни світу поділити між Іспанією й Португалією, однак не як «сфери впливу», висловлюючись лицемірною мовою сучасної дипломатії, зовсім ні, папа, довго не роздумуючи, дарує обом державам своєю владою намісника Христа всі ще невідомі народи, країни, острови й моря. Він бере земну кулю і, наче яблуко, але не ножем, а буллою від 4 травня 1493 року ріже її навпіл. Лінія розрізу починається за сто легуа (старовинна морська міра довжини) від островів Зеленого Мису. Всі ще не відкриті країни, розташовані на захід від цієї лінії, віднині мають належати улюбленому чаду – Іспанії; розташовані на схід – улюбленому чаду – Португалії. Спершу обоє діток висловлюють згоду і дякують за щедрий дарунок. Але невдовзі Португалія починає відчувати якесь занепокоєння і просить відсунути лінію поділу ще трохи далі на захід. Це прохання задовольнили угодою, укладеною 7 червня 1494 року в Тордесільяс, за цим договором лінію поділу перенесено на двісті сімдесят легуа далі на захід (завдяки чому Португалії пізніше дістанеться не відкрита на той час Бразилія).

Хоч якою гротескною видавалася б на перший погляд великодушність, з якою майже весь світ одним розчерком пера подаровано двом націям без урахування всіх інших, все ж не можна не дивуватися цьому мирному рішенню як одному з рідкісних в історії актів мудрості, коли конфлікт розв’язується не зброєю, а шляхом мирної угоди. Тордесільяський договір на довгі роки, на довгі десятиліття виключив будь-яку можливість колоніальної війни між Іспанією й Португалією, хоча розв’язання питання від самого початку мало тимчасовий характер. Адже коли яблуко розрізають навпіл, то лінія розрізу має виступити й на протилежній, невидимій його частині. Але ж у якій половині знаходяться досі не віднайдені острови дорогоцінних прянощів? На схід від лінії поділу чи, може, на захід, на протилежній півкулі? В половині, що належить Португалії, чи в тій, що відведена Іспанії? Та відповісти на це запитання на той момент не можуть ні папа, ні королі, ані вчені, бо ніхто ще не виміряв окружності Землі, до того ж церква нізащо не погоджується офіційно визнати її кулястість. Але до остаточного владнання суперечок обидві нації матимуть ще чимало клопоту, перш ніж проковтнуть ті гігантські шматки, які їм підкинула доля: маленькій Іспанії – неосяжну Америку, крихітній Португалії – всю Індію й Африку.

Неймовірна удача Колумба спершу викликає в Європі безмежний подив, але небавом любителів відкриттів і пригод охоплює така лихоманка, якої ще не відав наш давній світ. Адже успіх однієї відважної людини живить завзяття й мужність цілого покоління. Кожен, хто в Європі незадоволений своїм станом і своїм становищем, кожен, хто відчуває, що його обійшла доля, й кому нетерпеливиться чекати, – молодші сини, бездіяльні офіцери, позашлюбні діти вельможних панів і темні особи, розшукувані правосуддям, – кожному кортить податися у Новий Світ. Правителі, купці, лихварі докладають усіх зусиль, щоб спорядити якомога більше кораблів; доводиться силою боронитися від авантурників і ландскнехтів, які з ножем у руках вимагають, щоб їх першими переправили в країну золота. Якщо інфант Енріке, щоб набрати на корабель хоча б найменшу кількість матросів, змушений був клопотатися у папи про відпущення гріхів для всіх учасників своїх експедицій, то тепер цілі поселення ринули у гавані, каштани і судновласники вже не можуть дати ради такому напливу охочих. Експедиції ідуть одна за одною, і дійсно, наче раптом спала густа полуда, всюди – на півночі, на півдні, на сході, на заході – з’являються нові острови, нові країни: одні скуті кригою, інші – порослі пальмами; протягом двох-трьох десятиліть кількасот невеличких кораблів, що вийшли з гаваней, з Кадіса, Палоса, Лісабона, відкривають більше невідомих земель, ніж їх відкрило до того все людство за сотні тисяч літ свого існування. Незабутній, незрівнянний календар тієї епохи відкриттів! 1498 року Васко да Гама, «служачи Господу й во благо португальської корони», як з гордістю повідомляє король Маноел, досягає Індії й висаджується в Калікуті, того ж року Кабот, капітан англійської служби, відкриває Ньюфаундленд і тим самим – узбережжя Північної Америки. А наступного року (1499), одночасно, але незалежно один від одного, Пінсон – під іспанським прапором, Кабрал – під португальським відкривають Бразилію; тоді ж саме Гаспар Кортереал, ідучи слідами вікінгів, через п’ятсот років після них ступає на Лабрадор. Так триває й далі, одне відкриття змінює інше. В перші роки нового століття дві португальські експедиції, одну з яких супроводжує Америго Веспуччі, проходять уздовж берегів Південної Америки і спускаються майже аж до Ріо-де-Ла-Плата; в 1506 році португальці відкривають Мадагаскар, в 1507 році – острів Маврикій, в 1509 році досягають Малакки, а в 1511 році беруть її штурмом; таким чином, в їхніх руках опиняється ключ до Малайського архіпелагу. 1512 року Понсе де Леон освоює землі Флориди, 1513 року з висоти Дарієн першому європейцю, Нуньєсу де Бальбоа, відкривається краєвид на Тихий океан. Від тієї миті для людства більше не існує невідомих морів. Протягом короткого відтинку часу – одного століття – морські шляхи, прокладені кораблями європейців, збільшилися в сотні, ні, в тисячі разів. Якщо в 1418 році, ще за життя інфанта Енріке, великий подив викликало вже те, що перші barcas досягли Мадейри, то в 1518 році португальські судна – порівняймо на карті ці обидві відстані – причалюють аж у Кантоні й Японії; згодом подорож до Індії вважатиметься менш ризикованою затією, ніж донедавна ще плавання до мису Боядор. За таких шалених темпів з року в рік, з місяця в місяць міняє свої обриси світ. День і ніч сидять за роботою в майстернях Аугсбурга гравірувальники карт і космографи, не встигаючи виконувати численні замовлення. У них вихоплюють з рук вологі, ще не розфарбовані відбитки. Друкарі не можуть наситити книжковий ринок описами подорожей та глобусами – всім хочеться відомостей про Mundus novus[14]. Але тільки-но космографи акуратно й точно, згідно з останніми даними, вигравіюють карту світу, як тут же надходять нові повідомлення. Все перевернулося, все потрібно починати спочатку, бо те, що вважалося островом, виявилося частиною материка, що приймали за Індію – новим континентом. Доводиться наносити на карту нові ріки, нові береги, нові гори. Та ба не встигли гравіювальники впоратися з новою картою, як уже треба готувати іншу – виправлену, доповнену, зі змінами. Ніколи, ні до, ні після, не знали географія, космографія, картографія таких шалених, таких запаморочливих, таких переможних темпів розвитку, як у ті п’ятдесят літ, протягом яких уперше, відколи живуть, дихають і мислять люди, були остаточно визначені форма і об’єм Землі, коли людство вперше пізнало круглу планету, на якій воно споконвіку обертається у Всесвіті. І всі ці ні з чим незрівнянні справи звершило лише одне-єдине покоління: ці мореплавці витримали задля майбутніх усі негоди й небезпеки, ці конкістадори проклали всі шляхи, ці герої розв’язали всі – чи майже всі – завдання. І тільки одна справа лишилася ще невирішеною – остання, найпрекрасніша, найважча: на одному й тому ж судні обігнути всю земну кулю і тим самим усупереч усім космологам і богословам минулих літ довести кулястість і виміряти окружність нашої Землі. Ця справа стане заповітною мрією Фернана де Магельянша, що увійшов в історію під ім’ям Магеллан, якому й судилося її здійснити.

Магеллан в Індії

Березень 1505 р. – червень 1512 р