Фінансист

– Чому б нам не перевести Ковпервуда в бухгалтери? Він за одну хвилину збагне більше, ніж наш Семсон за все своє життя.

– Гаразд, Джордже, я не заперечую, але ти цього особливо не розголошуй. Ковпервуд довго бухгалтером не залишиться. Подивимося, чи зуміє він незабаром замінити мене в деяких справах?

Бухгалтерія нового будинку «Вотермен і Ко», власне, досить складна, для Френка була дитячою забавкою. Він так легко й швидко розібрався в книгах, що його колишній начальник Семсон тільки дивувався.

– Ні, цей хлопчина занадто прудкий, – у перший же день, глянувши на роботу Френка, заявив він іншому службовцю. – Він заплутається – згадайте моє слово. Я цю породу давно знаю. Ось побачите, хай тільки почнуться гарячі дні з кредитуваннями і перерахунками.

Усупереч прогнозам містера Семсона, Френк не розгубився. Не минуло й тижня, як він уже знав стан фінансів фірми Вотермен не згірш, а то й краще, аніж самі господарі. Він знав, кому направляти рахунки, в яких районах підписується найбільше угод, хто постачає добрий товар, а хто так собі, – про останнє красномовно свідчило коливання цін протягом року. Бажаючи перевірити свої припущення, він переглянув низку старих рахунків у гросбухах. Бухгалтерією він цікавився лише тією мірою, якою вона реєструвала і відображала життя фірми. Він знав, що довго на цій роботі не затримається. Життя покаже. А поки що він відразу, до найменших подробиць, вивчав суть хлібно-комісійної справи. Він побачив, яких серйозних збитків зазнають господарі (вірніше, їхні клієнти, оскільки фірма займалася лише посередництвом) через недостатньо швидкий збут товарів, що надходять на консигнацію[4], а також відсутність налагодженого контакту з постачальниками, покупцями та іншими комісійними фірмами. Клієнт, наприклад, відвантажував фрукти або овочі, орієнтуючись на стійкі, або навіть зростаючі ринкові ціни. Але якщо таке саме робили одночасно десятеро чоловік, або у інших посередників виходило затарювання, то ціни водномить падали. Вантажообіг ніколи не був стабільним. Френку негайно спало на думку, що, зайнявшись збутом великих партій товару як виїзний агент, він приніс би фірмі набагато більше користі. Але до пори до часу вирішив цього питання не піднімати. Більш ніж імовірно, що у найближчому майбутньому все вирішиться само собою.

Обидва Вотермени – Генрі і Джордж – не могли нахвалитися тим, як Френк вів їхню звітність. Одна його присутність вселяла в них певність, що все йде як слід. Незабаром Френк звернув увагу «братика Джорджа» на стан деяких рахунків, рекомендуючи збалансувати якісь, а інші зовсім закрити, чим приніс старому джентльменові невимовне задоволення. Діловитість цього юнака з часом обіцяла йому полегшення власних його трудів; в той же час у нього зростало почуття особистої приязні до Френка.

«Братусь Генрі» був за те, аби випробувати молодика на зовнішніх операціях. Оскільки наявні запаси фірми не завжди могли задовольнити замовників, доводилося звертатися за товаром в інші контори або ж на біржу. Зазвичай це робив глава фірми. Одного ранку, коли прибули накладні, які підтвердили надлишок борошна і брак зерна на ринку (Френк це помітив перший), старший Вотермен запросив його до себе в кабінет і сказав:

– Френку, я попрохав би вас подумати, як вийти із ситуації. Завтра у нас утвориться надлишок борошна. Ми не можемо оплатити залежале, а між тим готівкові замовлення не перекриють усього товару. Зерна ж у нас бракує. Може, вам вдасться збути зайве борошно кому-небудь із маклерів і роздобути скількись зерна на покриття замовлень?

– Я спробую, – відповів Ковпервуд.

Зі своїх бухгалтерських книг Френк знав адреси різних комісійних контор. Знав також, що має місцева товарна біржа, і що можуть запропонувати ті чи інші посередники, які працюють в цій галузі. Доручення усунути новоутворений затор прийшлося йому до смаку. Так приємно було знову опинитися на свіжому повітрі і ходити від будинку до будинку. Йому не надто подобалось сидіти в конторі, скрипіти пером і нидіти над книгами. (Через багато років Френк скаже: «Моя контора – це моя голова».) Зараз же він поспішав до найбільших комісіонерів, дізнаючись, як іде справа з борошном, і пропонуючи свої надлишки за ціною, яку він просив би, навіть якби над фірмою не нависла загроза затоварювання. Чи немає бажаючих купити шістсот діжок борошна найвищого ґатунку з негайною (іншими словами – протягом двох діб) доставкою? Ціна – дев’ять доларів за діжку. Охочих не знаходилося. Тоді Френк став пропонувати товар дрібними партіями, і ця затія виявилася успішною. За якусь годину у нього залишалося всього двісті діжок, і він вирішив запропонувати їх якомусь Джендермену – відомому ділку, з яким його фірма не мала торгових відносин. Джендермен, здоровань з кучерявою сивою шевелюрою, одутлим обличчям, подзьобаним віспою, і маленькими очима, що хитро поблискували з-під важких повік, з цікавістю роздивлявся Френка.

– Як ваше прізвище, молодий чоловіче? – поцікавився він, опираючись на спинку дерев’яного крісла.

– Ковпервуд.

– То ви, отже, служите у Вотермена? Напевно, вирішили відзначитися, а тому і прийшли до мене?

Ковпервуд у відповідь тільки посміхнувся.

– Ну що ж, я візьму у вас борошно. Воно мені знадобиться. Виписуйте рахунок.

Ковпервуд поспішив попрощатися. Від Джендермена він пішов прямісінько в маклерську контору на Волнат-стрит, з якою його фірма вела справи. Звелів закупити на біржі потрібне йому зерно за ринковою ціною і повернувся до себе в контору.

– Швидко ви впоралися, – сказав Генрі Вотермен, вислухавши його доповідь. – Отже, ви продали двісті діжок старому Джендермену? Дуже, дуже добре. Він начебто й не наш клієнт?

– Ні, сер.

– Ну, якщо вам вдається провернути такі справи, ви довго не засидитеся за бухгалтерськими книгами.

Незабаром Френка вже знали і в багатьох маклерських конторах, і на біржі. Він скуповував товарні рештки для своїх господарів, придбавав партії потрібного товару, що випадково траплялися, вербував нових клієнтів, ліквідовував надлишки, збуваючи їх дрібними партіями зовсім несподіваним покупцям. Вотермени тільки дивувалися, з якою легкістю він все це проробляв. Френк мав виняткові здібності налаштовувати людей доброзичливо вислуховувати себе, зав’язувати дружні стосунки, проникати в нові торгові кола. Свіже джерело забило в старому руслі торгового дому «Вотермен і Ко». Клієнтуру тепер обслуговували незрівнянно краще, і Джордж став наполягати на тому, аби Френка посилали в сільську місцевість для пожвавлення торгівлі. Отож Френк нерідко виїжджав за місто.

Перед Різдвом Генрі Вотермен сказав братові:

– Треба зробити Ковпервуду добрячий подарунок. Адже він не отримує платні. Як ти гадаєш – п’ятисот доларів буде досить?

– Це чималі гроші, як на теперішні часи, але, по-моєму, він їх заслужив. Цей юнак, безсумнівно, виправдав всі наші очікування і навіть перевершив їх. Він немовби створений для хлібно-комісійної справи.

– А що він сам говорить про це? Ти не чув – він задоволений?

– О, мені здається, він цілком задоволений! Утім, ти бачиш його не рідше за мене.

– Ну що ж, так і покладемо – п’ятсот доларів. А з часом можна буде взяти його компаньйоном в нашу справу. У нього хватка справжнього комерсанта. Зроби розпорядження щодо цих грошей і скажи йому привітне слівце від нас обох.

І от напередодні Святвечора, коли Френк переглядав якісь накладні та рахунки, щоб перед прийдешнім святом залишити всі справи в повному порядку, до його столу підійшов Джордж Вотермен.

– Усе ще за роботою? – запитав він, зупиняючись під сліпучим газовим ріжком і схвально дивлячись на старанного юнака.

За вікном вже спустилися сутінки, і мороз покрив візерунками скло.

– Так, переглядаю дещо наостанок, – із посмішкою відповів Ковпервуд.

– Ми з братом дуже задоволені тим, як ви працювали ці півроку. Нам хотілося якось оприлюднити нашу вдячність, і тому ми просимо вас прийняти винагороду п’ятсот доларів. А з наступного року ми призначаємо вам регулярну платню – тридцять доларів на тиждень.

– Дуже вам вдячний, – відказав Френк. – Я не розраховував на такий оклад. Це більше, ніж я міг собі уявити. Адже працюючи у вас, я багато чому навчився.

– Облиште! Ви заслужили ці гроші і можете залишатися у нас, скільки захочете. Ми вам завжди раді.

Ковпервуд посміхнувся, як зазвичай, привітно і добродушно. Відверте визнання його заслуг дуже йому лестило. Приємно було дивитися на нього – веселого, сяючого, у добре пошитому костюмі з англійського сукна.

Увечері, по дорозі додому, Френк розмірковував про те, що представляє собою компанія, в якій він працював. У нього не було ані найменшого наміру довго залишатися на цій службі, попри нагородні і обіцяну платню. Брати Вотермени почували до нього вдячність – що ж тут дивного? Він був енергійним працівником і сам знав це. Йому й на думку не спадало зараховувати себе до дрібних службовців. Навпаки – згодом ця людська порода повинна буде працювати на нього! В такому його погляді на речі не було ні озлоблення, ні люті проти долі, ні страху перед невдачею. На своїх господарів він дивився як на представників певного типу ділків. Він бачив їхні слабкості і вади, як ото дорослий бачить вади дитини.

Після обіду, збираючись до своєї приятельки Марджорі Стеффорд, Френк розповів батькові про нагородні і обіцяну платню.

– Чудово! – зрадів Ковпервуд-старший. – Ти робиш навіть більші успіхи, ніж я сподівався. Треба гадати, ти там і залишишся?

– Ні, не залишуся. Майбутнього року я від них піду.

– Чому?

– Річ у тім, що мене до цього не тягне. Справа непогана, але я волів би випробувати свої сили на фондовій біржі. Це мені цікавіше.

– А тобі не здається, що це буде негарно щодо твоїх господарів, якщо ти не попередиш їх заздалегідь?

– Анітрохи. Я їм все одно потрібен, – відповів Френк, зав’язуючи краватку перед дзеркалом і поправляючи сюртук.

– Матері ти розповів?

– Ще ні. Зараз піду до неї.

Він увійшов до їдальні, де сиділа мати, обвив руками її тендітні плечі і сказав:

– Угадай, що я тобі розповім, мамо.

– Хтозна… – відповіла вона, ласкаво заглядаючи йому у вічі.

– Я сьогодні отримав п’ятсот доларів нагородних, а з наступного року мені належиться платня – тридцять доларів на тиждень. Що тобі подарувати на Різдво?

– Та невже? Це ж чудово! Яка я рада! Тебе, мабуть, там дуже люблять? Ти стаєш зовсім дорослим.

– То що тобі подарувати на Різдво?

– Нічого. Мені нічого не треба. У мене є все – мої діти…

Френк посміхнувся.

– Хай буде по-твоєму – нічого, то й нічого.

Але мати знала, що він неодмінно купить їй який-небудь подарунок.

Виходячи, Френк на мить затримався в дверях, обійняв за талію сестричку, попередив матір, щоб його не чекали рано, і поспішив до Марджорі, з якою домовився йти в театр.

– Який же тобі зробити різдвяний подарунок, Марджі? – запитав він, цілуючи її в напівтемному передпокої. – Я отримав сьогодні п’ятсот доларів.

Їй ледве сповнилося п’ятнадцять років, і ні хитрощів, ані корисливості в ній ще не було.

– Ах, що ти. Мені нічого не потрібно.

– Не потрібно? – повторив він, пригортаючи її до себе і цілуючи у вуста.

Як добре прокладати собі шлях у цьому світі і насолоджуватися усіма радощами життя!

5

У жовтні наступного року – місяців через шість після того, як йому минуло вісімнадцять, – Френк, остаточно переконавшись, що хлібно-комісійна справа (наскільки він міг судити про неї по компанії Вотерменів) – не його покликання, вирішив піти з цієї фірми і поступити на службу в банкірську контору «Тай і Ко».

З містером Таєм Френк познайомився як агент «Вотермена і Ко» за зовнішніми операціями, і той відразу ж зацікавився молодим чоловіком.

– Ну, як справи у ваших господарів? – іноді добродушно питав він.

Або підморгував:

– Ну що, зростає ваш вексельний портфель?

Тривожний час, пережитий країною, непомірно роздутий випуск цінних паперів, пропаганда проти рабовласництва і все інше змушували людей тривожитися за майбутнє. І Таю – він сам не міг би пояснити, чому, – здавалося, що з цим юнаком варто було поговорити на актуальні теми. Хоч вік його начебто не такий, щоб у всьому цьому розбиратися, а все-таки хлопець тямить.

– Дякую вам, містере Тай, у нас справи йдуть непогано, – зазвичай відповідав йому Ковпервуд.

– Ось побачите, – якось вранці сказав Тай Френку, – якщо ця пропаганда проти рабства не припиниться, ми ще сьорбнемо лиха.

Саме в цей час невільник, що належав одному приїжджому кубинцеві, був відібраний у господаря і відпущений на волю (бо за законами Пенсильванії будь-який негр, який опинився на території штату, хоча б навіть проїздом, отримував свободу). Випадок цей викликав велике сум’яття. Кілька людей були заарештовані, газети підняли жахливий галас.

– Ніколи не повірю, що Південь терпітиме такий стан речей. В нашу справу це вносить сум’яття і, треба думати, в інші галузі теж. Згадайте моє слово: ми дограємося до відокремлення Південних штатів.

Містер Тай вимовив цю сентенцію з ледь помітним ірландським акцентом.

– Так, до того йде, – спокійно відказав Ковпервуд. – І нічого тут не вдієш. Негри, звичайно, не варті всіх цих збурень, але агітація на їхню користь триватиме. Чим же ще займатися совісливим людям? А нашій торгівлі з Півднем це неабияк шкодить.

– Я дотримуюся такої ж думки, та й чую те саме зусібіч.

Після того як молодий Ковпервуд пішов, містер Тай зайнявся іншим клієнтом, але раз у раз згадував юнака, який вразив його глибиною і ґрунтовністю своїх міркувань про фінансові справи.

«Якщо цей молодик захотиться змінити місце, я запропоную йому працювати у мене», – вирішив він.

І одного разу сказав Френку:

– Ви не хотіли б спробувати свої сили у біржовій справі? У мене саме звільнилося місце.

– Із задоволенням, – посміхаючись відповів Ковпервуд, вочевидь, задоволений. – Я й сам збирався просити вас про це.

– Ну що ж, якщо ви зважитеся перейти до мене – місце за вами. Приступайте, коли вам буде завгодно.

– Я повинен завчасно попередити своїх господарів, – зауважив Френк. – Ви не могли б почекати тижнів зо два?

– Ясна річ. Жодного поспіху. Залагоджуйте всі свої справи. Я зовсім не хочу ставити Вотерменів у скрутне становище.

Лише через два тижні Френк розпрощався з компанією Вотерменів; його цікавили, але нітрохи не п’янили перспективи, що відкривалися перед ним. Містер Джордж Вотермен дуже засмутився, а у містера Генрі ця звістка викликала неабияку досаду.

– А я ж-бо думав, що вам у нас подобається, – скрушно зітхнув він, коли Ковпервуд повідомив йому про своє рішення. – Можливо, ви невдоволені платнею?

– Ні, містере Вотермен, я просто хочу зайнятися біржовою справою.

– Он як? Шкода, дуже шкода. Але не хочу вас відмовляти, якщо це на шкоду вашим планам. Вам видніше. Хоча ми з Джорджем збиралися за деякий час запропонувати вам стати нашим компаньйоном. А ви раптом, ні сіло ні впало, зірвалися з місця – і до побачення. Адже в нашій справі, чорт забирай, можна заробити добрячі гроші.

– Я знаю, – з посмішкою відповів Ковпервуд, – але воно мені не до душі. У мене інші плани. Я не збираюся присвячувати себе хлібно-комісійній справі.

Містер Генрі Вотермен ніяк не міг второпати, чому Френка не цікавить ця галузь, хоча він так очевидно досяг успіху в ній. До того ж він побоювався, аби те, що молодий чоловік іде від них, не зашкодило справам фірми.

Незабаром Ковпервуд прийшов до висновку, що нова робота йому куди більше до смаку – вона і легша, і вигідніша. Почати хоча би з того, що фірма «Тай і Ко» містилася в красивому зеленувато-сірому кам’яному будинку (номер шістдесят шість по вулиці Третій, яка в ті часи, та ще й через багато років по тому була центром місцевого фінансового світу). Тут же поруч знаходилися банківські установи, відомі не тільки в Америці, але і за її межами: «Дрексел і Ко», Третій національний банк, Перший національний банк, а також фондова біржа та інші подібні установи. По сусідству притулилися ще десятка зо два банків і дрібніших біржових контор. Едвард Тай, глава і «мозок» фірми, родом із Бостона, був сином ірландця-іммігранта, який досяг успіху і розбагатів у цьому консервативному місті. У Філадельфії містера Тая вабили широкі можливості спекуляцій. «Це найкраще місце для людини, яка вміє бути насторожі», – з легким ірландським акцентом казав він своїм друзям. Себе він вважав саме такою людиною. Це був чоловік середнього зросту, не надто повний, з легкою і дещо передчасною сивиною, за натурою життєрадісний і добродушний, але в той же час завзятий і самовпевнений. Над верхньою губою у нього стовбурчилися коротко підстрижені сиві вуса.

– Біда з цими пенсильванцями, – скаржився він уже незабаром після переїзду. – Ніколи не платять готівкою, норовлять всучити вексель.

На ту пору кредит Пенсильванії, а отже, і Філадельфії, незважаючи на багатство штату, упав дуже низько.

– Якщо справа дійде до війни, – говорив містер Тай, – то цілі легіони пенсильванців почнуть пропонувати векселі як платню за обід! Прожив би я цілих два століття, то розбагатів би на покупці пенсильванських векселів і зобов’язань. Колись вони, мабуть, розплатяться з боргами, але ж Господи, як це повільно робиться! Я буду лежати в могилі раніше, аніж вони покриють мені хоча б відсотки по своїй заборгованості.

Він не помилявся. Фінанси штату і міста перебували в досить жалюгідному стані, оскільки казну оббирали всі, кому не ліньки, і будь-якими способами, то всякі нові починання в штаті вимагали випуску нових облігацій. Ці облігації або «зобов’язання», як їх називали, гарантували шість відсотків річних, але, коли надходив термін сплати відсотків, скарбник міста або штату ставив на них штамп із датою пред’явлення, і відсотки за «зобов’язанням» нараховувалися з цього дня не тільки на номінал, але й на накопичені відсотки. Інакше кажучи, це було поступове накопичення відсотків. Людям, які потребували готівки, від цього користі було мало, бо під заставу таких «зобов’язань» банки видавали не більше сімдесяти відсотків їх курсової вартості, продавалися ж вони не за паритетом, а по дев’яносто за сто. Звичайно, їх можна було купувати з розрахунку на майбутнє, але надто довго доводилося чекати. Остаточний викуп цих зобов’язань знову-таки супроводжувався шахрайськими махінаціями. Знаючи, що ті чи інші «зобов’язання» знаходяться в руках «добрих знайомих», скарбник опубліковував повідомлення, що ті й ті номери (саме ті, які були йому відомі) будуть оплачені.

Більше того, вся грошова система Сполучених Штатів тоді ще тільки починала переходити від повного хаосу до стану, що віддалено нагадував порядок. Банк Сполучених Штатів, заснований Ніколасом Бідлом, в 1841 році був остаточно ліквідований. У 1846 році міністерство фінансів Сполучених Штатів організувало свою систему казначейств. І все ж фіктивних банків існувало стільки, що власник невеликої обмінної контори мимоволі ставав ходячим «довідником» платоспроможних і неплатоспроможних підприємств. Щоправда, потроху становище поліпшувалося, бо телеграф полегшив не лише обмін біржових котирувань між Нью-Йорком, Бостоном і Філадельфією, але навіть і зв’язок між конторою місцевого біржового маклера і фондовою біржею. Іншими словами, в користування почали входити приватні телеграфні лінії, що діяли на короткій відстані. Взаємний обмін інформацією став швидшим, доступнішим і вдосконалювався з кожним днем.

Залізниці вже простяглися в усіх напрямках. Але ще не було автоматичної реєстрації курсів, не було телефону; в Нью-Йорку зовсім недавно додумалися до розрахункової палати, а у Філадельфії вона ще не була заснована. Її заміняли розсильні, що метушилися між банками і біржовими конторами; вони ж зводили баланси по банківських рахункових книжках, обмінювали векселі і раз на тиждень переправляли до банків золоту монету – єдиний засіб для остаточного розрахунку по заборгованості (оскільки твердої національної валюти в ті часи не існувало). На біржі, коли гонг сповіщав про припинення операцій на сьогоднішній день, в середині залу (точнісінько, як у Лондоні) збиралися в гурток молодики (їх називали «розрахунковими клерками»), які звіряли і підсумовували всілякі покупки і продажі, анулюючи ті, що взаємно погашалися в результаті повторних угод між фірмами. Заглядаючи в рахункові книги, вони вигукували угоди, зроблені за день: «Делавер і Меріленд» продала компанії «Бомонт», «Делавер і Меріленд» продала компанії «Тай» і т. д. Такий спосіб спрощував бухгалтерію фірм, прискорюючи і оживляючи угоди.

Місце на фондовій біржі коштувало дві тисячі доларів. Згідно з правилами, нещодавно запровадженими біржовим комітетом, угоди дозволялося укладати між десятою годиною ранку і третьою по обіді (раніше це робилося в будь-який час – з ранку до півночі). Той же комітет встановив тверді ставки за послуги, що надаються маклерами, замість колишніх безцеремонних поборів. Порушники зазнавали суворих стягнень. Іншими словами, робилося все можливе для зміцнення біржі, і Едвард Тай, як і інші маклери, покладав великі надії на майбутнє.

6

До того часу сімейство Ковпервудів уже облаштувалося в своєму новому, просторішому і краще обставленому житлі на Фронт-стрит, на березі річки. Будинок був чотириповерховий, із фасадом завдовжки в двадцять п’ять футів (правда, двору біля нього вже не було). Тут Ковпервуди почали час від часу влаштовувати невеликі прийоми для тих представників різних галузей комерції, з якими Генрі Ковпервуд зустрічався по роботі, неухильно просуваючись до мети – посту головного касира. Товариство, правда, не вирізнялося вишуканістю, але з-поміж гостей бували особи, котрі досягли успіху в той же спосіб, як і Ковпервуд, – господарі невеликих підприємств, пов’язані діловими відносинами з його банком, торговці мануфактурою, шкіряними товарами, хлібом та оптовики-бакалійники. У дітей завелася своя компанія. Місіс Ковпервуд теж зрідка влаштовувала денні чаювання або вечори для своїх знайомих по церковному приходу. Ковпервуд намагався грати роль світської людини (це зазвичай зводилося до того, що він стояв із благодушно-дурнуватим виглядом і вітав гостей дружини). Оскільки він умів зберігати гостинно-урочистий вираз обличчя і вислуховувати привітання, які не потребували розлогих відповідей, то ця церемонія не дуже його обтяжувала. Гості часом співали, іноді трохи танцювали, а незабаром знайомі почали запросто приходити на обіди, чого раніше ніколи не було в звичаї.

І ось у перший же рік їхнього мешкання в новому будинку Френк познайомився з якоюсь місіс Семпл і захопився нею. У її чоловіка був великий взуттєвий магазин на Честнат-стрит, біля Третьої вулиці, і він вже подумував про відкриття другого, трохи подалі.

Одного вечора Семпл із дружиною завітали до Ковпервудів. Містер Семпл хотів поговорити з господарем про новий вид міського транспорту, який тільки-но став поширюватися – кінну залізницю. Лінія протяжністю в півтори милі, побудована Північно-Пенсильванською залізничною компанією, була щойно здана в експлуатацію. Починаючись на Віллоу-стрит, вона йшла вздовж Фронт-стрит до Джермантаун-роуд, а звідти – різними вулицями до місця, відомого під назвою «Станція Кохоксінк». Вважалося, що цей спосіб пересування поступово витіснить сотні омнібусів, які курсували по місту і сильно ускладнювали пішохідний рух в його торговельній частині. Молодий Ковпервуд з самого початку зацікавився цим підприємством. Залізнична справа взагалі приваблювала Френка, а цей його різновид – особливо. Конка викликала жваві суперечки, і Френк разом з іншими зацікавленими пішов на неї поглянути. Вагон дивного і незвичного вигляду – чотирнадцять футів у довжину, сім завширшки і приблизно стільки ж у висоту, – поставлений був на маленькі залізні колеса і надавав пасажирам незрівнянно більше зручностей, ніж омнібус. Альфред Семпл вже обдумував те, щоби вкласти гроші в другу лінію, що намічалася. Після отримання санкції міської влади, вона мала пройти по П’ятій і Шостій вулицях.

Ковпервуд-старший пророчив цьому підприємству блискуче майбутнє, хоча ще не розумів, звідки візьмуться кошти для його здійснення. Френк, зі свого боку, вважав, що компанії Тай варто було би взяти на себе реалізацію акцій майбутньої лінії П’ятої та Шостої вулиць (якщо місто дасть на неї дозвіл). Він чув, що акціонерне товариство вже зорганізувалося і готує великий випуск акцій, які будуть пущені на продаж по п’ять доларів за штуку при паритеті – в кінцевому підсумку – сто доларів. Френк дуже шкодував, що у нього недостатньо грошей для покупки солідного пакету цих акцій.

Між тим Ліліан Семпл полонила молодого Френка і заволоділа його уявою. Важко сказати, що вабило Ковпервуда до неї, бо ні темпераментом, ні розумом вона не вирізнялася. Френк уже здобув певний досвід у стосунках з жінками, і, як і раніше, зустрічався з Марджорі Стеффорд. Проте Ліліан Семпл, хоча, як уже сказано, ні інтелектом, ні красою не перевершувала інших (та й до того ж була заміжня), більше всіх хвилювала його. Їй було двадцять чотири роки, а йому лише дев’ятнадцять, але душею і тілом вона здавалася такою ж юною, як він. Висока, трохи вища за нього, хоча він до цього часу вже досяг межі свого зросту (п’ять футів і десять з половиною дюймів), вона була досить витончена. Від неї віяло незворушним спокоєм, що пояснювалося швидше поверховістю сприйняття, аніж силою характеру. У Ліліан було густе пишне волосся попелястого відтінку, бліде, майже воскове, вузьке обличчя, ніжно-рожеві губи і прямий ніс. Її сірі очі в залежності від освітлення здавалися то блакитними, то зовсім темними. Руки її вражали тонкістю і красою. Вона не відрізнялася жвавістю чи блиском розуму, рухи її були повільні і якісь несвідомо пластичні. Ковпервуда захопила її зовнішність. Вона цілком відповідала його тодішнім уявленням про ідеал краси. «Яка вона чарівна, – думав він, – яка мила, і до того ж у ній стільки гідності». Якби він міг обирати, то обрав би собі саме таку дружину.