Фінансист

Дядько Сенека згодом став часто бувати у Ковпервудів і завжди у супроводі свого чорношкірого охоронця Мануеля, який, на превеликий подив дітей, говорив по-англійськи і по-іспанськи. Френк усе більше і більше цікавив дядька.

– Коли хлопчина підросте і вирішить, ким він хоче бути, я допоможу йому стати на ноги, – зауважив якось містер Девіс у розмові з сестрою. Та гаряче подякувала йому.

Дядько розмовляв із Френком про його заняття в школі і виявив, що хлопця мало цікавлять книги, та й узагалі більшість шкільних предметів. Граматика – просто нудота, як і література. Латина – просто марне гаяння часу. Історія? – ну, це ще сяк-так…

– Я люблю рахівництво і математику, – заявив Френк. – А взагалі-то мені б хотілося покінчити з цим і взятися нарешті до справжнього діла.

– Зарано ще, друже, – усміхнувся дядько. – Скільки тобі? Чотирнадцять?

– Тринадцять.

– Ну от, бачиш, раніше шістнадцяти кинути школу не можна. Ще краще – провчитися років до сімнадцяти-вісімнадцяти. Це тобі не зашкодить. Дитинства потім не повернеш, любий хлопче.

– Мені нецікаво бути хлопчиком. Я вже хочу працювати.

– Не квапся, синку. Все ’дно озирнутися не встигнеш – і ти вже дорослий. Ти ж, здається, мітиш у банкіри?

– Так, дядьку.

– Ну, що ж, Бог дасть, і коли час прийде – я допоможу тобі на перших порах, якщо ти не передумаєш. Дивись лишень, поводься добре. На твоєму місці я б попрацював рік-два у великій хлібно-комісійній конторі. Там можна набратися досвіду. Ти дізнаєшся багато такого, що згодом тобі знадобиться. А поки зміцнюй здоров’я і вчися. Коли буде треба, сповісти мене, де б я не знаходився. Напиши і як тобі ведеться.

Він подарував хлопчині золоту монету в десять доларів, щоб той відкрив собі рахунок у банку. Не дивно, що цей жвавий, впевнений у своїх силах і ще не пригнічений життям хлопець позитивно налаштував містера Девіса до всієї сім’ї Ковпервудів.

3

Коли Френкові Ковпервуду було чотирнадцять, він вперше в житті вдався до комерційної оборудки. Одного разу, проходячи по Фронт-стрит, вулиці імпортуючих і оптових фірм, він завважив аукціонний прапорець над дверима оптово-бакалійної крамниці. Зсередини чувся голос аукціоніста:

– Хто запропонує гарну ціну за партію чудової яванської кави? Оптова ринкова ціна на сьогоднішній день – сім доларів тридцять два центи за мішок. Скільки даєте? Скільки даєте? Партія йде тільки повністю. Скільки даєте?

– Вісімнадцять доларів, – вигукнув крамар, що стояв біля дверей (власне, лише для того, щоб започаткувати торги).

Френк зупинився.

– Двадцять два, – сказав якийсь голос.

– Тридцять! – почувся вигук.

– Тридцять п’ять! – втрутився ще хтось.

Ціна дійшла до сімдесяти п’яти доларів (що становило менше половини реальної вартості кави).

– Сімдесят п’ять доларів… Сімдесят п’ять! – вигукував аукціоніст. – Хто більше? Сімдесят п’ять доларів – раз. Хто дасть вісімдесят? Сімдесят п’ять доларів два… – він зробив паузу і драматичним жестом заніс руку. Потім різко опустив її. – Продано містерові Сайласу Грегорі за сімдесят п’ять доларів! Запишіть, Джеррі, – звернувся він до свого рудого веснянкуватого помічника, і одразу перейшов до продажу іншої партії бакалійного товару – одинадцяти діжок крохмалю.

Юний Ковпервуд швидко зметикував. Ринкова ціна кави (якщо вірити аукціоністові) сім доларів тридцять два центи за мішок; значить, крамар, що купив партію за сімдесят п’ять доларів, може тут же заробити вісімдесят шість доларів чотири центи, а продавши каву в роздріб, – іще більше. Наскільки йому пригадується, мати платить двадцять вісім центів за фунт. З підручниками під пахвою Френк присунувся ближче і став ще уважніше стежити за процедурою торгів. Діжечка крохмалю, як він незабаром почув, вартувала десять доларів, а тут її продали за шість. Кілька діжок оцту пішли з молотка за третину своєї вартості. Френку страшенно захотілося взяти участь у торгах, але в кишені ж лише дріб’язок. Аукціоніст завважив хлопчика, що стояв просто перед ним. Він був вражений серйозністю і завзятістю, написаними на його обличчі.

– Пропоную партію чудового кастильського мила – сім ящиків, ні більше і ні менше. Воно, аби ви знали, якщо ви взагалі хоч трохи розумієтеся на милі, коштує нині чотирнадцять центів за брусок. А за ящик з вас візьмуть не менше одинадцяти доларів сімдесяти п’яти центів. Скільки даєте? Скільки даєте?

Він говорив швидко, зі звичайними інтонаціями аукціоніста і надмірним пафосом, але на юного Ковпервуда це не діяло. Він жваво підрахував. Сім ящиків по одинадцять сімдесят п’ять – усього вісімдесят два долари двадцять п’ять центів. А якщо ця партія піде за півціни… Якщо вона піде за півціни…

– Дванадцять доларів! – запропонував хтось.

– П’ятнадцять! – підвищив ціну інший.

– Двадцять! – крикнув третій.

– Двадцять п’ять! – додав четвертий.

Далі пішли надбавки по одному долару, бо кастильське мило загалом не користувалося широким попитом.

– Двадцять шість!

– Двадцять сім!

– Двадцять вісім!

– Двадцять дев’ять!

Усі мовчали.

– Тридцять! – рішуче сказав юний Ковпервуд.

Аукціоніст – маленький худорлявий чоловік із виснаженим обличчям і скуйовдженим волоссям, з цікавістю і дещо недовірливо покосував на Френка (ні на мить, утім, не вмовкаючи). Напружений погляд хлопчика мимоволі привернув його увагу, і він якось відразу, сам не знаючи чому, сповнився довіри і вирішив: гроші у малого є (можливо, він син якогось бакалійника).

– Тридцять доларів! Тридцять доларів! Тридцять доларів за партію кастильського мила! Чудове мило! У роздріб йде по чотирнадцять центів шматок. Хто дасть тридцять один долар? Хто дасть тридцять один?

– Тридцять один! – пролунав голос.

– Тридцять два! – прохопився Ковпервуд.

Торг відновився.

– Тридцять два долари! Тридцять два! Хто дасть за це чудове мило тридцять три? Сім ящиків прекрасного кастильского мила. Хто дасть тридцять три?

Мозок юного Ковпервуда напружено працював. Грошей у нього з собою не було, але його батько служив помічником касира в Третьому національному банку, і Френк міг послатися на нього. Все це мило, без сумніву, вдасться продати бакалійникові по сусідству з будинком, а якщо не йому, то ще якомусь крамареві. Адже знайшлися й інші, які хотіли придбати його за такою ціною. Тож чому б мило не купити Френкові?

Аукціоніст зробив паузу.

– Тридцять два долари – раз! Хто дасть тридцять три? Тридцять два долари – два! Дасть хтось тридцять три? Тридцять два долари – три! Сім ящиків чудового мила! Хто дасть більше? Один, два, три! Хто більше? – рука його знову піднялася в повітря. – Продано містерові…

Він злегка перехилився через стійку, з цікавістю заглядаючи в обличчя юного покупця.

– Френку Ковпервуду, сину помічника касира Третього національного банку, – твердим голосом промовив хлопчик.

– Гаразд! – сказав аукціоніст, підкорений його впевненим поглядом.

– Ви почекаєте, поки я збігаю до банку по гроші?

– Добре! Тільки недовго: якщо ви через годину не повернетеся, я знову пущу його на продаж.

Френк уже не відповів. Він вибіг за двері і насамперед помчав до бакалійника, чия крамниця була на відстані одного кварталу від будинку Ковпервуда.

Останні тридцять кроків він пройшов повільно, потім прибрав безтурботну міну і, увійшовши до крамниці, став очима шукати кастильське мило. Ось воно – на звичайному місці, того ж сорту, в такому ж ящику, як і «його» мило.

– Почім у вас шматок отого мила, містере Делрімпл? – поцікавився Френк.

– Шістнадцять центів, – з гідністю відповів крамар.

– Якщо я запропоную вам сім ящиків точнісінько такого ж товару за шістдесят два долари, ви візьмете?

– Точно такого?

– Так, сер.

Містер Делрімпл подумки зробив підрахунок.

– Так, мабуть… – обережно відповів він.

– І ви могли б сьогодні ж заплатити мені?

– Я дав би вексель. А де товар?

Містер Делрімпл був дещо здивований цією несподіваною пропозицією сусідського сина. Він добре знав містера Ковпервуда, та й Френка теж.

– То ви візьмете мило, якщо я вам сьогодні його доставлю?

– Візьму, – відповів крамар. – Ви що ж, милом зайнялися?

– Ні, але я знаю, де його можна дешево купити.

Френк хутко побіг до батька. Операції в банку вже припинилися, але хлопчик знав там всі ходи і виходи. Він знав також, що містер Ковпервуд буде задоволений, якщо син заробить тридцять доларів. Хлопцеві потрібно було тільки позичити грошей на один день.

– Що трапилося, Френку? – підводячи голову від конторки, запитав містер Ковпервуд, побачивши свого розчервонілого і захеканого сина.

– Я хочу попросити у тебе в борг тридцять два долари, тату.

– А навіщо вони тобі знадобилися?

– Я збираюся купити сім ящиків кастильського мила. Я знаю, де його дістати, і у мене вже є на нього покупець. Містер Делрімпл бере всю партію. Він запропонував мені шістдесят два долари. А я купую за тридцять два. Якщо ти даси мені гроші, я миттю збігаю і заплачу аукціоністові.

Містер Ковпервуд посміхнувся. Ніколи ще його син не виявляв такої діловитості. Для хлопчика чотирнадцяти років він був напрочуд кмітливий і спритний.

– Отже, Френку, – сказав він, прямуючи до ящика, в якому лежало кілька асигнацій, – ти, видно, вже стаєш фінансистом? А ти впевнений, що не зазнаєш збитку? Ти свідомий своєї затії?

– Та дай же мені гроші, тату! – з благанням у голосі промовив Френк. – А я тобі доведу, на що я здатен. Тільки дай гроші. Можеш мені повірити.

Він був схожий на молодого мисливського пса, що вчув дичину. Батько не міг противитись його наполяганням.

– Ясна річ, Френку, я вірю тобі, – сказав він, відраховуючи шість п’ятидоларових банкнот свого ж таки Третього національного банку і дві по долару. – Ось!

Пробурмотівши подяку, Френк вискочив і щодуху помчав на аукціон. У момент його приходу з торгів продавався цукор. Френк протиснувся до столика, за яким сидів клерк.

– Я хочу заплатити за мило, – сказав він.

– Зараз?

– Так. Ви мені випишете квитанцію?

– Можна.

– Товар буде доставлений додому?

– Ні, у нас без доставки. Ви повинні забрати його протягом доби.

Несподіване утруднення не збентежило Френка.

– Добре, – сказав він, ховаючи квитанцію в кишеню.

Аукціоніст мимоволі провів його очима. Через півгодини Френк повернувся в супроводі ломовика, який тинявся зі своїм візком у порту, готовий підробити чим завгодно.

За шістдесят центів він підрядився відвезти мило за призначенням. Ще через півгодини вони вже стояли перед крамницею здивованого містера Делрімпла, якого Френк, перш ніж вивантажувати мило з візка, змусив вийти на вулицю і поглянути на ящики. У разі, якщо угода не відбудеться, Френк вирішив відвезти мило додому. Незважаючи на те, що це була його перша спекуляція, він весь час зберігав цілковите самовладання.

– Еге ж, – промовив містер Делрімпл, замислено чухаючи сиву голову, – так, мило те саме. Я беру його. Слова треба дотримуватись. Де це ви його роздобули, Френку?

– На розпродажі у Біксома, тут недалеко, – відверто і чесно відповів юний Ковпервуд.

Містер Делрімпл велів віднести мило в крамницю і після деяких формальностей, які ускладнювалися тим, що продавець був неповнолітній, виписав вексель строком на місяць.

Френк подякував і сховав його до кишені. Він вирішив ще раз піти до батька і врахувати вексель, як це робили на його очах інші, щоб віддати борг і отримати свій зиск готівкою. Як правило, цих операцій не роблять після закриття банку, але ж батько, певне, зробить для нього виняток…

Насвистуючи, він подався до банку. Батько знову посміхнувся, побачивши його.

– Ну як, Френку, вигоріла твоя справа? – спитав містер Ковпервуд.

– Ось вексель строком на місяць, – сказав хлопчик, кладучи на стіл отримане від Делрімпла зобов’язання. – Будь ласка, врахуй його з утриманням своїх тридцяти двох доларів.

Батько уважно розглянув вексель.

– Шістдесят два долари, – прочитав він. – Містер Делрімпл. Усе правильно. Авжеж, я врахую його. Це обійдеться тобі в десять відсотків, – пожартував він. – Але чому б тобі не залишити вексель у себе? Я можу почекати і не буду вимагати свої тридцять два долари до кінця місяця.

– Ні, не треба! – заперечив Френк. – Ти краще врахуй його і візьми свої гроші. Мої можуть мені знадобитися.

Діловитий вигляд сина потішив містера Ковпервуда.

– Ну, гаразд, – сказав він. – Завтра все буде облаштовано, а тепер розкажи мені, як тобі це вдалося?

І син йому розповів. О сьомій годині вечора про цю історію дізналася місіс Ковпервуд, а трохи пізніше – і дядько Сенека.

– Ну, що я вам казав, Ковпервуде? – вигукнув дядечко. – Цей хлопчина далеко піде! Ви ще й не те побачите!

За обідом місіс Ковпервуд з цікавістю вдивлялася в сина. Ось цього її любого хлопчину вона ще неначе зовсім недавно годувала груддю! Як він швидко змужнів…

– Сподіваюся, Френку, тобі й надалі таланитиме в таких справах, – сказала вона.

– І я сподіваюся, мамо, – була лаконічна відповідь.

Щоправда, торги відбувалися не щодня, і не щодня вдавалися угоди з бакалійником. Але Френк уже замолоду вмів призбирувати капіталець. Він оформлював передплату на журнал для юнацтва, працював агентом з розповсюдження ковзанів нового зразка, а раз навіть спокусив навколишніх хлопчаків об’єднатися і закупити собі до літа партію солом’яних капелюхів за оптовою ціною. Про те, щоб назбирати грошенят ощадливістю, Френк і не думав. Він мало не з дитинства перейнявся переконанням, що куди приємніше витрачати гроші не рахуючи, і вірив, що цієї можливості він так чи інакше доб’ється.

У цьому ж році, якщо не раніше, в ньому вже пробудився інтерес до дівчаток. Його погляд незмінно зупинявся на найвродливішій. А оскільки він сам був гарний і привабливий, то йому неважко було зацікавити вподобану дівчинку. Дванадцятирічна Пейшенс Барлоу, що жила по сусідству, була першою, на яку він задивився, та й сама вона задивилася на нього.

Природа наділила її блискучими чорними оченятами і чорним волоссям, яке вона заплітала в дві тугі коси. Витончені ніжки з тонкими щиколотками легко несли її чарівну фігурку. Батьки дівчинки були квакерами, і на її голові завжди красувався скромний маленький чепчик. Характер у неї, однак, був дуже жвавий, і цей сміливий самовпевнений хлопчик їй подобався. Одного разу (після того, як вони не раз уже обмінялися швидкими поглядами) він зупинив її – дівчинка йшла в той же бік – і з посмішкою, рішуче, як завжди, запитав:

– Ви, здається, мешкаєте на нашій вулиці? Правда?

– Так, – відповіла вона, трохи зашарівшись і погойдуючи сумкою з книжками, – в будинку сто сорок один.

– Я знаю цей будинок, – сказав він. – Бачив, як ви туди заходили. Ви, здається, вчитеся в одній школі з моєю сестрою? Адже вас звуть Пейшенс Барлоу?

Він чув, як хтось із його товаришів назвав її ім’я.

– Справді, – підтвердила вона. – А звідки ви знаєте?

– Чув, – посміхнувся Френк. – Я вас часто бачу. Хочете лакриці?

Він покопирсався в кишені і витягнув кілька паличок свіжої лакриці (дуже поширених у ті часи ласощів).

Пейшенс чемно подякувала і взяла одну.

– Напевно, не надто смачно. Вона вже давно лежить у мене в кишені. Днями у мене були тягучки.

– Та ні, смачно, – відгукнулася вона, посмоктуючи кінчик палички.

– А ви ж знаєте мою сестру, Анну Ковпервуд? – запитав Френк, повертаючись до початої розмови і мимохідь представляючись своїй сусідці. – Вона, щоправда, на клас молодша за вас, але, можливо, ви знайомі?

– Я її знаю. Ми зустрічаємося, коли йдемо зі школи.

– Я живу он там, праворуч, – Френк показав їй на будинок, до якого вони підходили, ніби дівчинка і без того не знала, де він живе. – Сподіваюся, ми тепер часто будемо бачитися?

– А ви знайомі із Рут Меррієм? – запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену доріжку, що вела до його дому.

– Ні, а чому ви питаєте?

– У неї у вівторок вечірка, – ніби мимохіть зауважила дівчинка.

– А де вона мешкає?

– У будинку двадцять вісім.

– Я був би не проти зайти до неї, – зізнався Френк, повертаючи додому.

– Може, вона і запросить вас. – Пейшенс ставала все хоробріша (у міру того як відстань між ними збільшувалася). – Я її попрошу.

– Дякую, – сказав він із посмішкою.

Вона вистрибом побігла далі.

Френк із сяючим обличчям дивився їй услід. Вона була чарівна. Він відчув палке бажання поцілувати її і жваво уявив собі вечірку у Рут Меррієм і все те, що це йому обіцяло.

То було одне з дитячих захоплень, які час від часу охоплювали Френка серед вихору життєвих подій. З Пейшенс Барлоу він тайкома цілувався в затишних куточках, перш ніж знайшов собі іншу. Узимку Пейшенс разом з сусідськими дівчатками вибігала на вулицю пограти в сніжки або ж у довгі зимові вечори засиджувалась на лавочці біля дверей свого будинку. Підстерегти її в ці години і поцілувати було так само легко, як на вечірках нашіптувати їй всілякі милі нісенітниці.

На зміну їй прийшла Дора Фітлер (Френку було тоді шістнадцять років, а їй чотирнадцять). Пізніше, у сімнадцять років, – п’ятнадцятирічна Марджорі Стеффорд – білява пухкенька дівчинка з блакитно-сірими очима, рум’яна і свіжа, як ранкова зоря.

У сімнадцять Френк вирішив кинути школу. Він усього три роки провчився в старших класах, але вже був ситий навчанням по горло. З тринадцяти років усі його помисли були звернені на фінансові оборудки, в тій формі, як ото він спостерігав на Третій вулиці. Час від часу він виконував доручення, які давали йому можливість трохи підробити. Дядько Сенека дозволив йому допомагати вагарю у вантажному порту, де під пильним наглядом урядових інспекторів складалися в державні пакгаузи мішки з цукром. Іноді, при особливо нагальній роботі, він допомагав батькові і отримував за це платню. Френк навіть змовився було з містером Делрімплом щодо підробітку у нього в суботні дні. Але невдовзі після того, як йому стукнуло п’ятнадцять, батько став головним касиром з річним окладом в чотири тисячі доларів, і про роботу за рундуком, звичайно, більше не могло бути й мови.

Якраз саме в цей час до Філадельфії знову приїхав дядько Сенека – ще огрядніший, ще більш владний, і сказав племіннику:

– Ось що, Френку: якщо хочеш взятися до справи, то я тобі для початку запропоную непогану пропозицію. Перший рік ти будеш працювати без платні, але якщо впораєшся, тобі, ймовірно, дадуть преміальні. Чув про фірму «Генрі Вотермен і Ко» на Другій вулиці?

– Я знаю, де міститься їхня контора.

– Так от – вони згодні взяти тебе рахівником. Це маклери, що займаються перепродажем зерна і посередницькими справами. Ти якось казав, що хочеш попрацювати в цій сфері. Коли скінчиться навчальний рік, сходи до містера Вотермена, пошлися на мене, і він, треба гадати, тебе візьме. Розкажи потім, як ви домовилися.

Дядько Сенека тепер був уже одружений – своїми грошима він завоював серце однієї небагатої, але честолюбної жінки з філадельфійських світських кіл. Завдяки цьому шлюбу зв’язки Ковпервудів, на загальну думку, повинні були дуже зміцнитися. Генрі Ковпервуд подумував про те, щоб переїхати в північну частину міста, на Фронт-стрит, звідки відкривався чудовий вид на річку і де вже йшло будівництво красивих особняків. На ті часи – незадовго до Громадянської війни[3] – його чотиритисячний оклад був досить значним. Генрі Ковпервуд, розсудливий і обережний, ніколи не вкладав свої заощадження навіть у найменш ризиковані справи, і завдяки своїй акуратності, обачності і пунктуальності мав, як вважали його товариші по службі, всі підстави в майбутньому розраховувати на пост віце-директора або навіть директора банку, в якому працював.

Пропозицію дядька Сенеки щодо «Вотермена і Ко» Френк вважав для початку цілком годящою. Тому в червні він подався на Другу вулицю, де його привітно зустрів Генрі Вотермен-старший. Крім того, як з’ясувалося, були ще Генрі Вотермен-молодший (двадцятирічний юнак) і якийсь Джордж Вотермен п’ятдесяти років – брат Вотермена-старшого, – довірена особа, що був у курсі всіх угод. На чолі підприємства стояв Генрі Вотермен-старший, п’ятдесяти п’яти років. За потреби, він виїжджав до приміських клієнтів, за ним залишалося останнє слово в питаннях, яких брат не міг вирішити особисто, і він укладав нові угоди, отож його компаньйонам і службовцям залишалося тільки впроваджувати їх у життя. На вигляд флегматичний коротконогий пузатий товстунець, із густою мережею зморшок навколо опуклих очей, і з червоною шиєю, містер Генрі Вотермен-старший на ділі був проникливою, добродушною, поступливою і дотепною людиною. Завдяки вродженому здоровому глузду і привабливій доброзичливості йому вдалося створити міцну процвітаючу справу. Але роки вже давалися взнаки, і тепер він щиро радів би співпраці з сином, якби таке не йшло на шкоду фірмі.

Але про це годі було й мріяти. Син, не настільки демократичний, як батько, позбавлений його меткої кмітливості і працездатності, не відчував нічого, окрім відрази до комерційної діяльності. Справи, полишені на його опікування, безсумнівно, зійшли б нанівець. Батько це бачив, засмучувався і все сподівався, що знайдеться який-небудь молодик, який зацікавиться справою, буде продовжувати її на колишніх засадах і разом з тим не витіснить його сина, – одне слово, людина, готова задовольнятися роллю молодшого компаньйона.

І ось із рекомендаціями від Сенеки Девіса з’явився молодий Ковпервуд. Містер Вотермен окинув його критичним поглядом. Ну що ж, подумав старий, хлопчина показний. З нього може щось вийти. Хлопець тримався невимушено і одночасно з гідністю, без найменших ознак хвилювання або сором’язливості. За його словами, він умів вести розрахункові книги, хоча і не розбирався в усіх тонкощах хлібно-комісійної справи. Але ця галузь цікавила його, і він хотів би спробувати в ній удачі.

– Цей хлопчина мені подобається, – сказав братові Генрі Вотермен, після того як Френк пішов, отримавши пропозицію завтра вранці приступити до нових обов’язків. – У ньому щось є. Такий юний, кмітливий, жвавий юнак давно вже не переступав нашого порога.

– Авжеж, – погодився Джордж, худорлявий і вищий, ніж брат, із карими, трохи мутними, задумливими очима і ріденьким темним волоссям, що іще більше підкреслювало білизну лисини на його яйцевидній голові. – Досить приємний хлопець. Дивно, що батько не взяв його до себе у банк.

– Хтозна, може, у нього немає такої можливості, – заперечив брат. – Адже він там усього-на-всього головний касир.

– Це правда.

– Що ж, випробуємо його. По-моєму, у нього будь-яке діло піде. Багатообіцяючий юнак!

Генрі Вотермен встав і попрямував до парадних дверей, що виходили на Другу вулицю. Холодок бруківки, захищеної від ранкового сонця суцільною стіною будинків (серед них була і будівля його контори), стукіт копит, гуркіт підвод, вируючий натовп – все це подобалося йому. Він подивився через дорогу – три- і чотириповерхові будинки, майже всі з сірого каменю. У них теж вирувало життя, і Генрі Вотермен подякував небу за те, що колись йому прийшла до голови думка заснувати свою справу в такому людному місці. Шкода тільки, що він свого часу не придбав тут ще кілька ділянок.

«Добре, якби цей молодий Ковпервуд виявився підходящою для мене людиною, – подумки розмислив старий. – Я був би позбавлений безлічі зайвих клопотів».

Прикметно, що п’ятихвилинної розмови було досить, щоб переконатися у діловитості цього хлопчини. Генрі Вотермен майже не сумнівався, що надії його справдяться.

4

Юнак Френк Ковпервуд у ті роки був привабливий і приємний. Високий – п’ять футів і десять дюймів, широкоплечий і поставний, з великою красивою головою і густим, кучерявим темно-каштановим волоссям. В очах його світилася жвава думка, але погляд був непроникний, по ньому нічого не можна було вгадати. Хода у Френка була легка, впевнена, швидка. Він ще не знав ані важких ударів долі, ані гіркоти розчарувань. Йому не доводилося страждати ні від хвороб, ні від поневірянь. Правда, він бачив навколо себе людей заможніших, але ж він і сам сподівався розбагатіти. Його сім’я користувалася повагою, батько займав хороший пост. Френк нікому ніколи нічого не заборгував. Тільки одного разу він прострочив невеликий вексель, виданий банку, і батько дав йому такого прочухана, що він запам’ятав це на все життя.

– Та я б навпочіпки приповз, але не допустив, щоб мій вексель опротестували! – розпалився містер Ковпервуд.

І Френк раз і назавжди збагнув те, що, власне, можна було зрозуміти і без таких патетичних вигуків, – значення кредиту. Після цього випадку вже жоден виданий ним вексель не був опротестований або прострочений через його недбалість.

Френк виявився найбільш старанним службовцем, якого будь-коли знав торговий дім «Вотермен і Ко». Спершу його засадили за книги в якості помічника бухгалтера, на місце недавно звільненого містера Томаса Трікслера. Але вже через два тижні Джордж Вотермен сказав: