Кредо (збірник)

Мушу розповісти всю правду. Я тішуся панянками Дюплє, але не можу сказати те саме про їхню матір, яка завдала мені чимало неприємностей. Вона постійно шукала можливостей посварити мене зі старшим братом і поставити його в залежність від себе. Завдяки своїй вдачі Максиміліан легко піддавався впливові пані Дюплє. Вона крутила ним, як хотіла, і цей чоловік, такий енергійний на чолі уряду, вдома замість своєї волі, якщо можна так висловитися, піддавався навіюванням інших.

Коли я приїхала з Арраса, у 1792 році, я зупинилася в Дюплє і відразу зрозуміла, який вплив вони мають на нього. Цей вплив точно базувався не на розумі, адже Максиміліан, звичайно ж, мав його більше за пані Дюплє, і не на якихось особливих послугах, адже родина, в якій віднедавна мешкав мій брат, не могла б навіть їх надати. Але, повторюю, цей вплив на щось спирався, з одного боку – на невимогливість мого брата, якщо можна так висловитися, з іншого – на безперервну й часто-густо надокучливу турботу пані Дюплє.

Я вирішила витягти свого брата з її рук і для цього намагалася дати йому чітко зрозуміти, що в його становищі, маючи такий високий чин в політиці, йому слід було б мати своє окреме помешкання. Максиміліан визнав обґрунтованість моїх аргументів, але довго не погоджувався на мою пропозицію покинути родину Дюплє, щоб їх не засмутити. Врешті, хоч і не без зусиль, мені вдалося переконати його винайняти квартиру на вулиці Сен-Флорантен.

Пані Дюплє сильно гнівалася на мене, мабуть, вона все життя тримала на мене злість. Тож деякий час ми жили самі, мій брат і я. Раптом Максиміліан захворів. Нездужання не було небезпечним, та він потребував постійного догляду, і, звичайно, йому його не бракувало. Я ні на хвилю не лишала його наодинці і постійно чергувала коло нього. Коли йому покращало, пані Дюплє прийшла його провідати. Вона не була поінформована про його хворобу і наробила багато шуму через те, що її не попередили. Вона почала говорити мені дуже неприємні речі, сказала, що моєму братові бракує необхідного догляду, що її родина, де йому нічого не бракувало, доглядала б його в себе ретельніше. Тут вона почала тиснути на Максиміліана, щоб той повернувся до них. Мій брат відмовився, спочатку нерішуче, тоді вона подвоїла свої наполегливі прохання чи, краще сказати, свій одержимий тиск на нього. Робесп’єр, попри мої зауваження, врешті вирішує піти слідом за нею. «Вони мене так люблять, – каже він мені, – у них стільки люб’язності, стільки доброти для мене, що буде невдячно з мого боку відштовхувати їх».

Тільки з цього випадку можна скласти уявлення про мого брата Максиміліана. Він поступається пані Дюплє, він наважується покинути своє помешкання, повернутися на пансіонне утримання в чужому домі, тоді як він має свій дім, своє житло, оскільки не хоче засмутити людину, яку вважає своїм другом. Я зовсім не нарікаю на нього. Я далека від думки, щоб випоминати йому. Але ж, зрештою, невже він не міг подумати, що, віддавши перевагу пані Дюплє, вразив мене щонайменше так само, як його відмова вразила б цю даму? Невже йому треба було балансувати між мною і пані Дюплє? Невже йому треба було жертвувати мною на користь неї? Після усіх цих образливих слів, після того, як вона викричалася на мене за те, що я начебто не забезпечила братові достатнього догляду, чи не слід йому було б, добре знаючи якраз зовсім протилежне, подумати про те, що, покинувши мене і довірившись опікуванню пані Дюплє, він підтвердив її слова? Між тим мій брат мене ніжно любив. Його дружні почуття до мене були в тисячу разів сильніші за ті, що він міг відчувати до чужої людини. Як тоді пояснити цю суперечність? Ось так: Максиміліан – втілення самопожертви, він не належав собі, його життя – безперервне жертвування, через своє добре серце він обмежував себе, аби зробити приємність іншим. Тож він навіть не вагався, вважаючи мене частиною себе, коли пожертвував мною, як жертвував собою, щоб не засмутити родину, що своєю безкрайньою люб’язністю і добротою позбавила його будь-якої можливості спротиву.

Вище я говорила, що маю багато підстав дорікати пані Дюплє, і, безумовно, якби я описала все, що вона мені зробила, вийшов би чималий том. Коли мій брат, побоюючись її засмутити, повернувся до неї на пансіонне утримання, я відвідувала його з особливою регулярністю. Важко уявити, як непривітно, тут можна було б вжити і гостріший термін, вона мене приймала. Я б пробачила її неґречність і нахабність, але ніколи не пробачу їй одного жахливого висловлювання на мою адресу. Я часто надсилала моєму братові варення, цукати або якісь інші ласощі, які він дуже любив. Пані Дюплє кожного разу, як бачила мою служницю, завжди демонструвала свою роздратованість. Одного дня, коли я доручила передати моєму братові кілька баночок варення, пані Дюплє сердито сказала їй: «Віднесіть це назад, я не хочу, щоб вона труїла Робесп’єра». Служниця повернулася вся в сльозах і переказала мені страшну образу пані Дюплє. Я була приголомшена, мені відібрало мову. Можете повірити у це? Замість того, щоб вимагати у неї пояснень, замість того, щоб піти поскаржитися братові на її жахливі образливі слова, я, боячись завдати йому болю і спровокувати сцену, що лише поставила б його у незручне становище, стрималася і мовчки проковтнула свій біль і обурення.

Пані Дюплє мала трьох доньок: одна була в заміжжі з членом Конвенту Лєба; друга, здається, була одружена з колишнім членом Установчих зборів; третя, Елеонора, що називала себе Корнелією і була найстаршою, мала б от-от, про що багато говорилося, вийти заміж за мого брата Максиміліана, коли настало 9-те термідора. Про Елеонору Дюплє є дві думки: одна – що вона була коханкою старшого Робесп’єра; інша – що вона була його нареченою. Як на мене, обидві думки однаково помилкові. Але у чому я цілковито впевнена, так у тому, що пані Дюплє страшенно хотіла мати мого брата Максиміліана за зятя і щедро обсипала його люб’язностями і спокусами, аби змусити одружитися з її дочкою. Елеонорі також не забракло претензійності називати себе громадянкою Робесп’єр, і вона вдавалася до усіх можливих способів, щоб розчулити Максиміліанове серце.

Утім, маючи стільки справ і роботи, повністю зайнятий виконанням своїх обов’язків члена Комітету громадського порятунку, чи міг мій старший брат перейматися ще й коханням і одруженням? Чи було в його серці місце для таких дрібниць, коли воно було переповнене любов’ю до батьківщини, коли усі його почуття, усі думки зводилися до одного лише почуття, до однієї лише думки – про щастя народу; оскільки, у безупинній боротьбі проти ворогів революції він постійно відбивав напади особистих ворогів, і його життя перетворилося на суцільну битву? Ні, мій старший брат не мусив і не міг гаяти час з Елеонорою Дюплє, вдаючи з себе Селадона, і, мушу додати, така роль зовсім не притаманна його вдачі.

Мало того, я можу впевнено стверджувати, бо про це він говорив мені разів двадцять, що він не мав ніяких почуттів до Елеонори. Одержимість, нав’язливість її родини радше б мали викликати у нього відразу, ніж закоханність у неї. Дюплє могли казати все, що завгодно, але це так. Чи він був готовий поєднатися зі старшою донькою пані Дюплє, можна судити лише по тому, що я чула, як він казав Оґюстенові: «Ти повинен одружитися з Елеонорою». «Ні, звичайно ж, ні!» – відповів мій молодший брат.

Другу дочку пані Дюплє, що вийшла заміж за Лєба, я можу лише похвалити. Вона не була, як її мати і старша сестра, розлючена на мене. Вона не раз приходила витирати мої сльози, коли я плакала від образи, завданої пані Дюплє. Її молодша сестра була такою ж доброю, як і вона. Вони обидві змусили б мене забути погані вчинки їхньої матері та Елеонори, якби не речі, що вкарбовуються в душу і залишають там невитравний слід.

Після закриття Установчих зборів і перед моїм від’їздом з Арраса Максиміліан написав мені, що незабаром збирається приїхати до свого рідного міста. Він повідомив мені дату приїзду і попросив тримати її в секреті. Ми з молодшим братом вирішили його зустріти. Одна з моїх подруг, пані Бюіссар, склала нам компанію. Ми взяли екіпаж і вирушили в дорогу. Ми поїхали у паризькому напрямку до невеличкого містечка Бапом, приблизно за п’ять льє від Арраса. Там ми прочекали весь день, але мій брат не з’явився. Ввечері, засмучені, ми поверталися тим же шляхом додому, вирішивши повторити спробу наступного дня. Ми дуже здивувалися, коли побачили при в’їзді до Арраса величезний натовп. Звістка про прибуття Робесп’єра вже поширилися містом, або це проговорилася пані Бюіссар, чи наша служниця здогадалася про причину нашої поїздки до Бапома і розбовкала про неї. Тільки-но народ помітив наш екіпаж, в якому, на їхню думку, їхав Максиміліан, почулися гучні вітальні вигуки. Люди навіть хотіли відпрягти коней і тягти екіпаж вручну.

Наступного дня ми вирушили дуже рано, щоб ніхто не бачив. Ми зупинилися в Бапомі в одному заїзді, повз який проїзджали усі екіпажі з Парижа, і чатували на той, що везтиме об’єкт наших бажань. Нарешті ми стискали Максиміліана в обіймах і невимовно раділи бачити його знову, після дворічної відсутності.

Ми думали, що нашу присутність у Бопамі ніхто не зауважив, і були дуже здивовані, коли побачили, що усі патріоти цього містечка прийшли привітати нашого брата Максиміліана за боротьбу, яку він проводив в рамках Конституційних зборів проти ворогів народу, за його демократичні переконання і за мужність, проявлену у їх поширенні. Вони влаштували Робесп’єрові урочистий банкет, після якого ми сіли до екіпажу і вирушили в дорогу до Арраса. Нас чекав ще більший натовп, як напередодні. Максиміліан зійшов з екіпажу, щоб не почуватися незручно через те, що люди його тягнули вручну. Він наголосив нам, що обурений, що вільні люди, як воли, впряглися в екіпаж, щоб тягти людину. Такі вчинки демонструють, що народ не досяг особливого прогресу і далі перебуває у пелюшках неуцтва та забобонів.

Патріоти Бопама супроводжували Робесп’єра до Арраса. Вони змішалися з натовпом і спільним кортежем дійшли до його помешкання. Тисячі «браво», тисячі оплесків гриміли у його вухах. Скрізь його вітали захопленими вигуками: «Слава Робесп’єру! Слава захисникові народу!» Вулиці, якими треба було іти, спонтанно освітлювалися. Цих таких лестивих демонстрацій, яких багато хто б жадібно добивався й організовував, мій брат хотів би позбутися. Саме з цією метою, повідомляючи про свій приїзд, він просив нікому про це не говорити. Однак вороги звинувачували саме його за це прийняття. Вони закидали йому, що він залишився святкувати: та чи міг він вчинити інакше? Хіба їхні докори не просякнуті сліпою ненавистю і заздрістю, що з’їдають їх зсередини?

Максиміліан дуже мало пробув в Аррасі. Він поїхав до сільської місцевості поблизу, щоб насолодитися відпочинком, якщо можна назвати відпочинком розумову працю, якою постійно займався мій брат. Зовні спокійний, його розум працював без упину. Він, імовірно, обмірковував повернення до виконання завдання, яке собі лише запланував і яке згодом майже завершив. Він набирався нового натхнення у чистоті своєї совісті і душі.

Повернувшись з села, він поїхав відвідати свого старого друга, який мешкав за сім льє від Арраса. Максиміліан його дуже шанував і в свій час услужив йому добру службу. Він думав, що той ставиться до нього з такою ж повагою, і не міг припустити, що цей невдячний чоловік зовсім змінився. Ми разом з молодшим братом розкусили лицемірство цього нещирого друга, але не хотіли про це говорити Максиміліанові, щоб не засмутити його. Коли той влаштував холодну зустріч, брат довго не міг оговтатись і покинув його зажурений.

Робесп’єр повернувся до Парижа, де його присутність була потрібна більше, ніж будь-коли. Аристократи подвоїли свої зусилля, щоб зірвати революцію, і повернути Францію до старого режиму. Патріотам треба було подесятирити свої сили, аби перешкодити здійсненню злочинних намірів аристократії. [У нотатках, залишених мені Шарлоттою Робесп’єр тут є прогалина. – Л.]

* * *

Обох моїх братів мешканцями Парижа було обрано членами Конвенту. Раніше, у своїй секції, Максиміліана було обрано членом нової повстанської комуни, яка 10 серпня замінила колишню паризьку комуну. Він ніколи не очолював цієї повстанської комуни. Тож пані де Жанліс дивним чином помилилася, коли приписала моєму братові образливий вислів на адресу однієї придворної дами, яку він нібито допитував як голова комуни. Я не пам’ятаю цього вислову. Але дуже добре пам’ятаю, що читала про це звинувачення мого брата з боку пані де Жанліс в одному з пояснень наприкінці одного з її романів. Якщо ця дама не була засліплена ненавистю до Робесп’єра (а ненависть позбавляє об’єктивності), вона б не поспішала приписувати йому висловлювання, про яке йде мова. Вона б могла отримати додаткову інформацію про це від людини, яка його промовила, оскільки це було насправді, і тоді вона б дізналася, що цією людиною був Бійо-Варенн, і саме він очолював повстанську комуну.

Невже мій брат знущався над переможеними 10 серпня, вживав до них страшні образливі висловлювання? Він, який склав з себе повноваження суспільного обвинувача, оскільки в душі відчував до них відразу, оскільки замість обвинувачення підсудного завжди брався за його захист?

Або пані де Жанліс приписала моєму братові висловлювання Бійо-Варенна через незнання, або зробила це цілком свідомо: в останньому випадку її вчинок є ганебним. Одного цього вчинку достатньо, щоб заплямувати її репутацію. У першому випадку, її вина є меншою; але принаймні він демонструє, з якою упередженістю судять мого нещасного брата Максиміліана. Почули про образливе висловлювання і, не поцікавившись з чиїх вуст воно пролунало, приписують моєму братові. О, Наполеон мав рацію, коли сказав, що Робесп’єр став цапом-відбувайлом революції, і провину за усі беззаконня інших звалили на нього. Чи не є це одним із тисячі інших доказів? І якби хотіли уважно дослідити політичне життя мого брата, як описують його вороги, хіба не побачили б там, як у цьому випадку, що на нього покладено відповідальність за купу ганебних вчинків, які були йому зовсім чужі? Як можна далі говорити про людську справедливість, коли я бачу, що ціле покоління без примусу приймає на віру усі ці наклепи, які так охоче поширюють проти мого брата його вороги. О прийдешнє покоління! Єдина надія на тебе, ти виправдаєш мого брата, ти визначиш йому його справжнє місце в історії, бо лише ти судитимеш безпристрасно!

Розділ четвертий

[Між цим розділом і попередніми є, очевидно, величезна прогалина. Я шукав серед матеріалів, які мені залишили, чим би її заповнити, але марно. – Л.]

Від’їзд Шарлотти Робесп’єр та її молодшого брата до Ніцци. – Що з ними сталося у Ліоні. – Небезпеки, на які вони наразилися перед прибуттям до місця призначення. – Їх переслідують мешканці Марселя. – Приїзд до Ніцци. – Прогулянки верхи. – Негідна поведінка пані Рікор стосовно Шарлотти Робесп’єр. – Вона обмовила її перед її братом. – Підла пастка, підлаштована пані Рікор, щоб змусити Шарлотту повернутися до Парижа. – Наслідки цієї зради.

Мій молодший брат і ще один представник Конвенту, Рікор, отримали наказ направитись до італійського війська, штаб-квартира якого була тоді у Ніцці. Відомо, що Конвент здійснив чудовий задум – відправити своїх членів із певними дорученнями до війська, і це, значною мірою, допомогло Франції досягнути вражаючих успіхів.

Я дізналася, що Рікор бере з собою дружину, і мені спало на думку поїхати з братом. Я попросила його взяти мене з собою, і він радо задовольнив моє прохання. Досі ніщо не могло повпливати на теплі дружні стосунки між нами. Жодна сім’я не була згуртованішою за нашу з обома моїми братами. Які ж ви злочинці – ті, що порушили цю чудову гармонію!

Не можу згадати точну дату нашого від’їзду. Пам’ятаю лише, що південь був дуже вороже налаштований проти монтаньярів і що багато департаментів повстали на заклик жирондистів, які втікали від переслідування за декретом від 31 травня. Я навіть думаю, що роялісти вже здали англійцям Тулон.

Ліон повстав. Коли ми туди прибули, зовні все виглядало спокійно. Наш екіпаж прямував до ратуші. Мій молодший брат і Рікор зайшли всередину. Пані Рікор і я залишилися в екіпажі, незабаром нас оточив чималий натовп, люди почали допитуватися про те, що кажуть в Парижі про ліонців. Ми відповідали, що нічого не знаємо, аби припинити ці розпитування. Тоді кілька чоловік, що говорили від імені решти, сердитим тоном сказали нам: «Ми знаємо, що парижани кажуть, що ми підтримуємо контрреволюцію; але вони брешуть; подивіться на наші кокарди». Вони і правда мали національну символіку на кокардах, але це нічого не доводить, хіба ми не бачили триколори на кокардах у найяскравіших контрреволюціонерів першої революції? А серед тих, хто носить їх з часу липневої революції 1830-го, хіба немає таких, що є в душі ворогами революції?

У той час, як пані Рікор і мене завзято розпитували і наше становище перед цими, мало не оскаженілими людьми, ставало дедалі скрутнішим, Робесп’єр-молодший і Рікор мали дуже жваву розмову з представниками муніципалітету. Останні говорили з ними загрозливим тоном і, здавалося, хотіли зробити їх відповідальними за ті події, коли було скинуто жирондистів. Обидва представники Конвенту поводилися гідно, висловлювалися твердо і рішуче, чим справили враження на громаду Ліона. Мій брат і Рікор вийшли з ратуші, знову сіли до екіпажа і хвильку порадилися з нами, чи залишатися на ніч у Ліоні, чи не було б розважливіше продовжити подорож, через побоювання, що ліонці можуть заарештувати одного і другого, як вони, зовсім недавно, арештували двох їхніх колег. Остання думка видалася нам розумнішою, і ми поспішили покинути Ліон.

Однак оскільки чутки про подорож двох членів Конвенту не могли не поширитися вздовж шляху до Ніцци, який ми собі обрали, а наші денні переїзди були короткими, то існувала небезпека, що мешканці Провансу, які загалом були налаштовані вороже, могли вдатися стосовно Робесп’єра та Рікора до якихось крайніх заходів. Отже, ми відмовилися від основної дороги і поїхали путівцями, що привели нас до Маноска.

У цьому містечку ми пробули два дні. Сталося так, як ми і передбачали: було відомо, хто ми, на нас дивилися дуже недоброзичливо, і я можу навіть сказати, що з огляду на їхнє сильне роздратування, наше перебування у Маноску не було безпечним. З нами були двоє жовнірів, які стали нам у пригоді. Щоразу, коли поставало питання, як продовжувати далі нашу подорож, вони йшли вперед розвідувати місцевість. Ми вже дісталися берегів Дюранс, яку треба було перетнути, як наші вартові поспішно повернулися, щоб сказати, що на протилежному березі – озброєні марсельці з гарматами.

Марсель відкрито підняв прапор повстання, він відправив повстанські загони у різних напрямках, щоб піднімати сусідні департаменти. Якраз один з цих загонів нам так недоречно зустрівся, коли треба було переправитися через Дюранс. Ми розвернулися і поїхали назад до Маноска з наміром рушити звідти іншою дорогою. Але, перш ніж вдруге покинути це місто, двоє представників Конвенту авторитетно зажадали перерізати поромні канати. Їх не послухали. Мешканці стали у загрозливу позицію. Мій молодший брат і Рікор повторили свою вимогу, і чи то їхні слова мали такий авторитетний вплив, чи то в мешканців ще були якісь залишки поваги до державної влади, представники якої вимагали перерізати канати, але вони послухалися, втім, канат було перерізано лише один. Робесп’єр і його колега вдали, ніби нічого не помітили, ніби пором виведено з ладу, хоча й добре знали, що він ще може переправити наших ворогів, як згодом і сталося.

Ми залишили Маноск і з двома жовнірами попереду вирушили до Форкальк’є. Мер Маноска, який був патріотом, наздогнав наш екіпаж на виїзді з міста і запропонував нам ескорт з п’ятдесяти національних гвардійців. Двоє представників Конвенту не дуже довіряли духові національної гвардії Маноска, подякували мерові за його люб’язну пропозицію, але категорично відмовилися від ескорту, який той хотів їм надати.

Ми прибули до Форкальк’є без особливих пригод. Патріоти цього міста запропонували нам свої послуги і залишалися з нами, поки готувалася вечеря. Нам конче необхідно було трохи поїсти і, особливо, поспати. Була одинадцята вечора, а ми від самого ранку нічого не їли і зовсім не відпочивали. Але тільки-но ми сіли за стіл, як прибув посланець від мера Маноска, щоб попередити нас, що марсельці рушили за нами у погоню і незабаром будуть тут, якщо ми тут же не почнемо втікати від їхньої люті. Небезпека була поруч. Залишатися у Форкальк’є – означало зіткнутися з неминучою смертю; поїхати головною дорогою на Сістерон – майже так само небезпечно, оскільки марсельці не покинуть нас переслідувати і неодмінно наздоженуть. Таким чином, у нас був лише один напрямок – дістатися гір, що знаходяться між Форкальк’є і департаментом Воклюз.

Ми сіли на коней, оскільки відтепер наш екіпаж мав мало користі, і у супроводі дванадцяти патріотів, що служили нам провідниками, усю ніч, рухаючись жахливими дорогами, дерлися вгору, долаючи круті підйоми, де коні, яким було важко нас нести, щоразу оступалися.

Після тяжких поневірянь, рано вранці, ми дісталися села, де нас гостинно й сердечно з чарівною щирістю прийняв поважний пастор. Перепочивши кілька годин, ми знову рушили в дорогу і ввечері прибули до міста Со, що в департаменті Воклюз. Молодий лікар, з яким ми проїхали частину дороги, представив нас двом своїм знайомим дамам, що дуже гарно нас прийняли і ґречно приділяли нам увагу впродовж трьох днів, які ми у них пробули. Мій брат і Рікор потоваришували з цим молодим лікарем і дізналися від нього, що того було обрано до нового Конвенту, який буде скликано в місті Бурж [Це був жирондист Ґаде, хто запропонував скликати новий Конвент, який мали утворити з заступників членів Національного конвенту і який мав зібратися в місті Бурж. Падіння жирондистів перешкодило здійсненню цих зловісних намірів. – Л.].

Коли він узнав, що ці збори мають контрреволюційну мету і що жирондисти скликають їх від відчаю, не маючи інших можливостей для боротьби з монтаньярами, він оголосив, що ніколи не братиме у них участі і намагатиметься переконати своїх друзів змінити свою помилкову думку стосовно «Гори», яку він досі і сам поділяв.

Молодий лікар, ім’я якого я, на жаль, не пригадую, привів двох членів Конвенту до місцевого політичного клубу, де їх прийняли із захопленням. Вони виголошували промови, які супроводжувалися рясними оплесками.

У Со ми пробули три дні, після чого повернулися до Маноска. Нас супроводжували двадцятеро чи тридцятеро патріотів; двоє вояків, що постійно залишалися з нами, рушили до міста скоріше, щоб оголосити там, що ми повертаємось у супроводі шести тисяч солдат. Ця безневинна брехня була необхідною, щоб приборкати контрреволюційний запал мешканців Маноска.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

Л. – Альбер Лапонере, республіканець і полум’яний шанувальник Максиміліана Робесп’єра. Саме він переконав Шарлотту Робесп’єр написати спогади про її братів Максиміліана і Оґюстена, вождів Великої французької революції. Пізіше він написав статтю «Люди-принципи» (див. «Додаток 2, с. 186») – передмову до цих спогадів, які помістив як додаток до виданої ним збірки творів Максиміліана Робесп’єра. У тексті «Спогадів…» і далі містяться його примітки.