Кредо (збірник)

Максиміліан отримав нагороду за цей дискурс. У мене немає його зараз на руках; однак мене і досі вражає сила і потужність аргументів, які він наводить для спростування несправедливого забобону, який покладає незгладну ганьбу на цілу родину лише через те, що одного з членів родини звинуватили у злочині. О, брате, ти не передбачив, коли писав цей дискурс, що одного дня твою нещасну сестру, жертву цього суспільного забобону, будуть переслідувати й ганьбити лише через те, що вона є членом твоєї родини. Родини Робесп’єра – найдоброчеснішого з людей, чиє добре ім’я забруднили наклепами, зробивши з нього злочинця і чудовисько. Мій брате! Коли ти шукав відповіді у своєму найдобрішому серці і найчистішій совісті, тобі і на думку не спадало, що одного дня єдиному нащадкові твоєї сім’ї не буде де прихилити голову, тому що негідники занапастили твою репутацію. Не подумай же, мила тіне, що я хоч раз почервоніла від цього тавра, яким наклепники заклеймили наше ім’я. Я пишаюся ним. Я горда бути з тобою однієї крові, бути сестрою великого Робесп’єра, непохитного ворога всякої несправедливості та усілякої зіпсутості. Робесп’єра, якого б тепер утримувані аристократами борзописці історії возвеличували, якби він змовився з гнобителями народу [Стосовно вигаданих «Спогадів», виданих у 1830 під іменем Робесп’єра одним дуже «гідним» часописом «Універсель», що підступно поглумився над Шарлоттою Робесп’єр, написавши, що вона підробила свої нескромні спогади, і що вона, таким чином, дала можливість у цих «Спогадах» додати пропущене іншими біографами. Шарлотта Робесп’єр написала з цього приводу редакторові «Універсель» чудового листа, якого той зовсім не збирався друкувати. У ньому на додачу до першої підлості вона вказала на нову підлість. Чи, радше, на мовчазне визнання брехні, оскільки закінчувати статтю претензіями з боку журналіста було недобросовісно і означало зізнатися, що ці претензії залишаться без відповіді, руйнуючи твердження, яке спровокували. Шарлотта Робесп’єр дала мені, вже більш як два роки тому, копію цього листа з проханням не оприлюднювати, поки вона жива. Я дотримався її бажання. Це саме той лист, який було надруковано «Ревю Ретроспектів». Його можна прочитати в кінці цих Спогадів. (Дивись виправдувальні документи, № 2.). – Л.].

Максиміліан взяв участь у конкурсі знову. Академія Ам’єна проводила конкурс «Хвала Ґрессе». Мій брат відправив дискурс, який отримав достойну оцінку, єдину, яку взагалі комусь дали, оскільки нагороду не було присуджено нікому з учасників. Коли його дискурс пішов до друку, він розіслав по одному екземпляру всім своїм друзям, а ті подякували йому у прозі й віршах. Особливо відзначився п. Фоссо своїми, досить посередніми, віршами, у яких він вихваляв мого брата за його чесноти, хоча пізніше перейшов до лав тих, хто заперечує ті ж самі чесноти. Я зберегла копію віршів п. Фоссо.

Мій брат був членом товариства «Розаті», яке складалося з вчених, представників влади, військових, і т. д., які були літераторами або просто шанувальниками літератури і мистецтва. Це товариство проводило зібрання у певні дні, де читалися літературні твори усіх можливих жанрів, а потім їх жваво обговорювали. Справжнім святом було прийняття нового члена. Новий учасник готував промову, хтось із членів йому відповідав, і це свято закінчувалося безтурботною вечерею, де панували щирість та сердечність. У день, коли до товариства «Розаті» приймали мого брата, він зімпровізував пісню на три куплети, яка викликала жваві аплодисменти. Я досі маю копію тієї пісні, написану рукою мого брата.

Максиміліана також було прийнято до Академії Арраса, більшість членів якої були учасниками товариства «Розаті».

Я ще не говорила нічого про мого брата Оґюстена – легко здогадатися чому: Оґюстен вчився у колежі Людовіка Великого так само довго, як і Максиміліан, і, відповідно, не був у Аррасі, куди повернувся за кілька років до революції. Оґюстен, за словами усіх, хто його знав, був від природи талановитішим за Максиміліана. Природа була стосовно нього щедріша. Втім, він був менш працьовитим за мого старшого брата і навчання його так не приваблювало. Максиміліан і я часто дорікали йому за це. Ми його вмовляли знайти собі заняття. Деколи він діставав від нас нагінки і брався за роботу, але з таким гарячим запалом, який не може тривати довго. Він зачинявся у своїй кімнаті і проводив кілька днів серед книжок. Але довго витримати таке обмеження він був не в змозі. Мушу сказати, що попри невеличкі чвари, які сталися між нами згодом і про які я розповім, як прийде слушний час, мій брат Оґюстен був добрим і чуйним, його серце мало таку ж природу, як і Максиміліанове, і якби не плітки кількох жінок, яких я назву пізніше, гармонія у наших стосунках не зникала б ні на хвилю.

Якби я хотіла провести паралель між моїми двома братами, я б сказала, що у старшого громадянська хоробрість була на вищому рівні, ніж у молодшого; проте, з іншого боку, в Оґюстена військова хоробрість була непорівняно розвинутіша, ніж у Максиміліана. Робесп’єр-молодший міг би зробити чудову кар’єру військового; його ніщо не лякало, він був безстрашний; на чолі полку чи дивізії він міг би робити дива; це був Цезар. Мій старший брат у своєму кабінеті, з пером у руці чи на трибуні наганяв страху на усіх тиранів Європи. Втім, цим його роль і обмежувалася, і він насилу б зміг зважитись вбрати військовий однострій, щоб боротись з ними зі зброєю в руках чи вийти на площу. Чи змогли б термідоріанці так легко здобути перемогу, якби Максиміліан поміняв тогу трибуна на генеральську шпагу та став на чолі величезного натовпу, що зібрався біля ратуші ввечері 9-го термідора і був готовий за помахом руки мого брата виступити, куди він скаже? Я знаю, що тоді його стримали непрості роздуми. Коли йому казали: «Закликаймо народ до повстання». Він відповідав: «Від чийого імені?». «Від імені Конвенту, – крикнув Сен-Жюст, – Конвент там, де і ми». Сен-Жюст мав рацію, і якби Робесп’єр розділив цю точку зору, а головне, відчув необхідність піти на чолі повсталого народу, вітчизну було б врятовано.

Оґюстен був високого зросту, міцної тілобудови і мав благородну й вродливу зовнішість. З цієї точки зору Максиміліан був менш обдарований – він був середнього зросту і делікатної статури. Його риси обличчя випромінювали ніжність і доброту і були не такими ж акуратними і красивими, як в його брата. Він постійно посміхався. Було видано велику кількість його портретів. Найбільш схожий з усіх зробив Дельпеш. Є й інші, але переважно це бридкі шаржі, де риси його обличчя намагалися спотворити, надати їм кровожерливого виразу, так само, як хотіли зобразити у жахливому світлі його душу. Цей, один з них, помістили на обкладинку вигаданих спогадів Максиміліана Робесп’єра [За якийсь час до смерті Шарлотта Робесп’єр змусила себе дати мені цей портрет, на полях якого вона написала те, що думала. Я вважаю своїм обов’язком опублікувати оцінку цього портрета, що мав би зображати Робесп’єра, але зовсім не був схожий на нього, як і спогади, опубліковані Моро Розьє під його іменем, не були його роботою.

Через повагу, якою користувався мій старший брат в Аррасі, єпископ цього міста призначив його членом кримінального суду. Цей прелат мав серед своїх повноважень право призначати на такі посади. Максиміліан виконував покладені на нього обов’язки зі зразковою справедливістю. Втім, йому завжди дорого коштувало обвинувачувати когось. Одного разу перед судом, членом якого був Максиміліан, постав убивця, потрібно було оголосити вирок і призначити найвищу кару, тобто смерть. Не було ніякої можливості змінити цей жахливий вирок, звинувачення були дуже тяжкими. Мій старший брат повернувся додому із тягарем на серці і два дні не торкався їжі. «Я добре знаю, що він винен, – постійно повторював він, – що він негідник, але стратити людину!!..» Ця думка була для нього нестерпною; не бажаючи більше переживати боротьбу між голосом совісті і криком душі, він склав з себе обов’язки судді.

Коли зайшла мова про вибори депутатів Генеральних штатів, усі погляди було зосереджено на моєму старшому братові. Мабуть, я не повинна казати усі погляди, оскільки в Аррасі була незначна кількість людей, яких шокували судові промови і документи, написані Максиміліаном; вони казали, що його висловлювання є «дивними»; вони ніяк не могли звикнути до виразів «свобода», «рівність», «братерство» і т. д. Ці люди були палкими послідовниками старого режиму і з гіркотою засуджували усі нововведення. Попри їхній спротив Максиміліана Робесп’єра обрали депутатом Генеральних штатів завдяки голосам представників «третього стану» Арраса. Безперечно, завдяки своїй діяльності, своїм талантам і чеснотам він заслужив з боку співгромадян цей прояв довіри. Ніхто краще за нього не розумів тих обов’язків, що покладав на нього титул представника народу, і ніхто б не виконував ці складні функції, які йому доручили, з більшою відданістю і більш винятковою безкорисливістю. Його голос постійно гримів проти свавілля і зловживань; його хотіли спокусити – і не змогли; використовували для цього різні можливості, та безуспішно. Врешті, одного разу йому принесли значну суму грошей і попросили роздати бідним; та він побачив приготовану йому пастку, відмовився від тих грошей, і сказав особі, яка запропонувала йому продемонструвати цю щедрість, особисто зайнятися цим питанням. Через ці добре відомі риси характеру мого старшого брата колеги по Установчих зборах прозвали його Непідкупний. Коли Мірабо побачив усі ці спроби підкупити мого брата, як підкуповували його самого, він сказав: «Не вдасться; намагатися підкупити Робесп’єра – марнування часу; цей чоловік немає потреб, стриманий і має простий спосіб життя».

Яка чудова похвала!

Розділ третій

Загальний задум цих «Спогадів». – Робесп’єр у Парижі. – Він живе на вулиці Сентонж разом із другом. – Він потоваришував з Петіоном. – Зустріч Робесп’єра та Петіона. – Їхня бесіда з приводу подій 2–3 вересня. – Стосунки Робесп’єра з паном та пані Ролан. – Він знайомиться з родиною Дюплє і поселяється в них на повний пансіон. – Претензії Шарлотти Робесп’єр до пані Дюплє. – Повернення Максиміліана до Арраса. – Чудове прийняття. – Він повертається до Парижа. – Його обирають членом повстанської комуни 10 серпня, і згодом членом Національного конвенту, як і його молодшого брата. – Спростування звинувачень пані де Жанліс.

Ті, хто уважно й неупереджено читатиме цю історію побачать, що мій брат Максиміліан ніколи, навіть на мить, не відходив від своїх принципів. Таким він постав від початку своєї політичної кар’єри, таким він був і до останнього подиху. Коли усі навколо змінювалися, він один залишався непохитним у своїх переконаннях. У цьому можна пересвідчитися у «Монітері», там є усі його промови.

Я зовсім не бачилася з ним під час проведення Установчих зборів. Я залишалася в Аррасі, де наш молодший брат, як і його старший брат, займався адвокатською діяльністю. Ми часто писали одне одному, і у своїх листах він засвідчував мені свої найтепліші дружні почуття. «Після вітчизни я люблю вас більше за все на світі», – писав він мені.

Попри те, що віддаленість перешкоджала мені бути поінформованою щодо подробиць його приватного життя, про усі важливі події мені було відомо. Чи, радше сказати, його приватне життя було таким розміреним, простим, його звички були такими одноманітними, що від тієї миті, як він кинувся в політику, всі його вчинки, що не мали історичного значення, були неважливими. Тож тут немає чого багато розповідати.

Максиміліан Робесп’єр виходив за рамки лінії поведінки відомих людей. Якби ми хотіли написати спогади про Мірабо, про Барраса і т. д., можна було б написати про безліч інтриг, безкінечних історій, можна було б напхати том за томом непрохідною плутаниною, супроводжуючи кожну подію безліччю подробиць. Втім, у житті такої людини, як Робесп’єр, усе зрозуміло, усе розгортається просто і ясно без жодних зусиль. Його приватне життя – лише відображення життя публічного. Жодної інтриги; ніяких заплутаних подробиць. Вдома він такий же, як на Установчих зборах чи у Конвенті; це – сцена без завіси, без куліс, де актори вбираються і роздягаються в присутності глядачів.

Тож ті, хто чекає з мого боку на розкриття якихось вчинків мого брата Максиміліана, будуть розчаровані. Що я можу їм розповісти? З трибуни обох Зборів, членом яких він почергово ставав, він говорив те, що думає; і те, що він не говорив з трибуни Установчих зборів чи Конвенту, він казав з трибуни клубу якобінців; те, що не висловив усно, він написав і оприлюднив. Отак він видавав у 1792 році часопис під назвою «Захисник Конституції», де викладав результати своїх тривалих роздумів.

Коли Установчі збори після подій 5–6 жовтня було перенесено з Версаля до Парижа, Максиміліан зі своїм другом, якого дуже любив, винаймав наполовину доволі скромну квартиру на вулиці Сентонж, в кварталі Маре. Цей молодий чоловік через свою діяльність мусив дуже рано йти з дому і повертався дуже пізно. Тож він і мій брат часом не бачили один одного кілька днів. Їхній побут – це побут двох хлопців, що харчуються у ресторані і яких майже ніколи немає вдома. Максиміліан регулярно відвідував засідання Установчих зборів і клубу якобінців, який називали «Товариством друзів Конституції». Часом він дозволяв собі насолодитися спектаклем у театрі, втім не часто.

Мій старший брат потоваришував з багатьма колегами з Установчих зборів. Найбільше він зблизився з Петіоном, який тоді мав таку ж популярність, як і мій брат. Вони разом були лідерами республіканської опозиції, що сформувалася в Установчих зборах, і боролися за права народу, як два благородних суперники, що намагаються перевершити шляхетні наміри один одного. Суспільна думка, що наділила обох однаково високою повагою, призначила їх на головні державні посади Парижа; Петіона обрали мером міста, а Максиміліана – громадським обвинувачем. Пізніше дружба Петіона з моїм братом дивним чином охолола. Ця висока посада, мер Парижа, ці знаки поваги з усіх боків, які, мабуть, розвинули у ньому зародок честолюбства, про який він спочатку і сам не знав, закрутили йому голову і змусили змінити лінію поведінки, якої він дотримувався від початку революції. Обов’язкові для посади мера стосунки з двором короля зіпсували його настільки, що він перестав впізнавати своїх старих друзів.

По кількох днях після подій 2–3 вересня Петіон прийшов побачитися з моїм братом. Максиміліан засудив різанину у в’язницях і висловив бажання, щоб кожний ув’язнений постав перед суддями, яких обрав народ. Петіон і Робесп’єр обговорили останні події. Я була присутня при їхній бесіді і чула, як мій брат дорікав Петіонові за те, що той не використав свою владу, щоб зупинити безчинства 2 і 3-го вересня. Здавалося, що Петіона зачепили ці докори, і він доволі різко відповів: «Все, що я можу вам сказати, це те, що ніякі людські можливості не змогли б їх зупинити». За кілька хвилин він підвівся, вийшов і ніколи більше не повернувся. Відтоді будь-які стосунки між ним і моїм братом припинилися. Вони бачились лише у Конвенті, де Петіон засідав з жирондистами, а мій брат на «Горі».

Максиміліан зараховував до числа приятелів, з якими познайомився під час Установчих зборів, пана та пані Ролан. Остання, перед тим як її чоловік увійшов до міністерства, вдавала з себе патріотку, а також палку республіканку. Вона приймала в себе найвидатніших людей свого часу і дискутувала з ними на усі найактуальніші теми. Мій брат часом приходив на ці зібрання. Вона приймала його з особливою люб’язністю завдяки його популярності і вдавала дружбу з ним. Згодом, за рік чи два, він викрив її обман. У 1791 році вона поїхала з чоловіком в глиб департаменту Рони і Луари, де у неї був маєток. Звідти вона написала моєму братові листа, який у мене теж є, в якому складає йому хвалу за керівну роботу в системі законодавчого корпусу і хизується найчистішими патріотичними почуттями. Якби авторка подібного листа була щирою, її слід було б оголосити найдоброчеснішою з громадян [Цей неопублікований лист пані Ролан мені передали разом з документами Шарлотти Робесп’єр. – Л.].

Я дослівно приводжу цей лист, щоб читач сам міг оцінити принципи, яких пані Ролан дотримувалася у 1791 році. Та, що згодом діяла спільно з аристократами і була серед ворогів мого брата. Ось він:

Маєток Лаплатріер, парафія Тезе, округ Вільфранш, департамент Рони і Луари, 27 вересня 1791 р.

«В середині столиці, у центрі стількох пристрастей, де вашому патріотизмові доводиться демонструвати болісну, але, водночас, почесну кар’єру, ви, милостивий пане, не без цікавості отримаєте листа з самого краю пустелі, написаного вільною рукою, яким я висловлюю вам почуття поваги і втіхи, що відчувають ґречні люди у взаємостосунках.

Якби я спостерігала за перебігом революції і роботою законодавчого корпусу лише з офіційних документів, я б вирізнила незначну кількість сміливих людей, які завжди віддані принципам, а серед них того, чия енергія не перестає чинити величезний опір претензіям, хитрощам і підступності деспотизму. Я б присвятила цим обраним відданість і вдячність, які присвячують своїм шляхетним захисникам друзі людства. Втім, ці почуття набувають нової сили, коли бачиш ближче глибину хитрощів і жах корупції, які деспотизм використовує, аби поневолити і принизити людей, аби зберегти чи поглибити безграмотність, збити з пантелику суспільну думку, ввести в оману слабких, залякати простий народ і погубити добропорядних громадян. Історія лише у загальних рисах змальовує вчинки і наслідки тиранії, і цієї жахливої картини більш як достатньо, аби викликати люту ненависть до усього, пов’язаного зі свавіллям влади. Однак я не уявляю нічого огиднішого, нічого обурливішого за його спроби, його підступність і жорстокість, проявлені сотнями різних способів, аби вціліти під час нашої революції. Кожен, хто народився з душею і зберіг її незіпсутою, не міг дивитися на Париж останнім часом без жалю до засліпленого корупцією народу і не побачити тієї безодні зла, з якої так важко вирватися.

Я вела спостереження у цьому місті, сумний результат яких аналогічний тому, що майже завжди отримують при вивченні людей. По-перше, дуже значна їх кількість є безмежно нещасними, і вони такими стають завдяки нашим соціальним інститутам. По-друге, слід працювати на благо людства методом Провидіння, заради приємності діяти, заради задоволення бути собою, виконувати своє призначення і насолоджуватися своїм власним шляхом, не чекаючи з боку окремих осіб ні визнання, ні справедливості. І нарешті, зовсім невеличкій кількості світлих душ, здатних на величні речі, але розкиданих по поверхні землі і керованих обставинами, майже неможливо об’єднатися і діяти разом.

Дорогою, як і в Парижі, я бачила народ, обдурений своїм неуцтвом або зусиллями своїх ворогів. Люди не дуже розбираються у стані речей або роблять неправильні висновки. Громада всюди добра, її прагнення справедливі, бо для неї важливо те, що важливо усім; але народ обдурений або сліпий. Ніде я не зустрічала людей, з якими б могла говорити про нашу політичну ситуацію у відвертій і зручній формі; я обмежилася тим, що залишала всюди, де побувала, копії вашого звернення. Їх знайдуть після мого від’їзду, і вони послужать комусь чудовим матеріалом для роздумів.

Містечко, де розташований мій маєток і в якому я зупинилася на кілька днів, Вільфранш, багате на патріотів не за кількістю, а за якістю. Вони люблять революцію, бо вона зруйнувала те, що було над ними, але вони нічого не знають про теорію вільного уряду і не здогадуються про це піднесене й дивовижне відчуття, що змушує нас бачити братів у собі подібних. Вони плутають загальну доброзичливість з палкою любов’ю до свободи, яка єдина здатна забезпечити щастя людському родові. Тож ці люди наїжачуються на саме слово „республіка“, а король здається їм чимсь дуже важливим для їхнього існування.

Я несамовито обійняла своїх дітей і заприсяглася, проливаючи солодкі сльози, забути про політику, аби вивчати і відчувати лише природу, і поквапилася вирушити до села.

Надзвичайна посуха, яку тільки можна собі уявити, збільшила безплідність невдячного й кам’янистого ґрунту, додала доволі сумного виду покинутій на півроку сільській місцевості, яку може оживити лише око господаря. Час збору врожаю вимагав моєї присутності й збільшував мої клопоти; але проста сільська праця несе з собою спокій і радість, і я б чудово насолодилася ними, якби не виявила, що наклепи, вигадані у Ліоні, щоб усунути мого чоловіка від законодавчого корпусу, дісталися мого усамітненого місця, і що люди, які завжди відчували нашу відданість і самопожертву загальній справі і їхній зокрема, приписували нашу відсутність імовірному арешту п. Ролана як контрреволюціонера; врешті, я почула, як позаду мене почали співати: „Аристократів на ліхтар!“

Я не боюся наслідків цих безглуздих пересудів, так як вони не змогли переконати більшість. Втім, сама наша присутність і повернення до цього простого і благотворного життя, до якого ми звикли, незабаром змиє навіть найменші сліди цих наклепів. Але ж як легко ввести людей в оману і налаштувати їх проти своїх власних захисників!

Щодо Ліона, то це місто віддане аристократії. Вибори там відбулися з жахливими результатами. Депутати – вороги свободи, гендлярі, люди з поганою репутацією; нема жодного, бодай навіть посереднього таланту; склад його департаменту приблизно такий, як і його представництво у законодавчому корпусі; кілька патріотів пройшли до округу, де вони не можуть ні принести багато користі, ні стати на перешкоді злу.

Якщо оцінювати представницьке врядування, беручи до уваги той невеличкий досвід, який ми вже маємо, то не слід вважати, що нам дуже пощастило. Загальна маса людей не дасть себе довго дурити, але підкуповують виборців, потім уповноважених і, врешті, представників, які продають народ. Якби ми могли, оцінюючи вади нашої конституції, що потрапили туди через забобони і честолюбців, більше усвідомлювати, що все, що відхиляється від найбільш повної рівності, цілковитої свободи, обов’язково призводить до деградації людства, псує його і віддаляє від щастя!

Ви багато зробили, милостивий пане, для роз’яснення і поширення цих принципів. Чудово бути в змозі свідчити про це у віці, коли стільки інших ще зовсім не знають, яка життєва нива на них чекає. Вам залишилось ще стільки пройти, аби усі частини відповідали початку, і ви перебуваєте на арені подій, де вашій мужності не бракуватиме застосування.

З глибини мого усамітнення я з радістю дізнаватимусь про перебіг ваших успіхів. Я потребую, таким чином, ваших зусиль заради тріумфу справедливості, адже оприлюднення істини, яка є важливою для загального блага, – завжди успіх для доброї справи.

Якби я думала лише про те, що можу вам повідомити, я б утрималась від написання цього листа. Але, хоч я і не маю чому вас навчити, я вірю, що вам буде цікаво дізнатись новини про двох людей, чиї душі створено заради того, щоб вам було легше, і які з любов’ю висловлюють вам своє глибоке шанування і присвячують свою відданість, як лише до тих небагатьох, хто ставить понад усе славу бути справедливим і щастя бути не байдужим до інших. Пан Ролан приєднується до мене, втомлений, засмучений непослідовністю й легковажністю парижан. Ми разом контролюватимемо наші сільськогосподарські роботи вперемішку з деякими діловими клопотами і шукатимемо розради від суспільних страждань у вправлянні особистих чеснот, раз нам випало бути свідками того, на що здатен підступний королівський двір і честолюбні негідники.

Прийміть наші найвідданіші почуття і побажання».

Ролан, уроджена Фліпон

Мабуть, вам буде цікаво дізнатися, як мій брат Максиміліан познайомився з родиною Дюплє. Того дня, коли розгорнули червоний прапор і Лафаєт разом з Байї на Марсовому полі оголосив військовий стан, мій брат, що був присутнім при розстрілах за наказом «героя двох світів», з розбитим від цих жахливих сцен серцем повертався вулицею Сент-Оноре. Навколо нього юрбився чималий натовп, його впізнали і люди почали кричати: «Слава Робесп’єру!» П. Дюплє, тесляр, вийшов зі свого дому, підійшов до мого брата і запросив його зайти до себе перепочити. Максиміліан прийняв його запрошення. Через годину чи дві він хотів повернутися до себе додому, але його затримали на обід і не дозволили піти навіть ввечері, тож він залишився спати і пробув у них кілька днів. Пані Дюплє разом зі своїми доньками виявляли до його особи щиру зацікавленість, оточивши лагідною турботою. Він був надзвичайно чутливий до таких речей. Мої тітки і я розпестили його безліччю всяких проявів уваги, на які здатні лише жінки.

Раптом перемістившись з родинного лона, де він був об’єктом найніжнішого піклування, у своє житло на вулиці Сентонж, де він був сам-один, лише уявіть, яку переміну йому довелося перенести!

Люб’язність родини Дюплє нагадала йому про нашу турботу про нього і змусила його сильніше відчути порожнечу і самотність квартири в кварталі Маре, де він оселився. П. Дюплє гостинно запропонував йому переїхати до них на повне утримання. Максиміліанові було приємно отримати таку пропозицію, і до того ж ніколи не чули, щоб він комусь відмовляв, побоюючись бути невдячним, тож він прийняв пропозицію і перебрався до родини Дюплє.