Полная версия
Ти знаєш, що ти – людина? (збірник)
«О земле з переораним чолом…»
О земле з переораним чолом,З губами, пересохлими від сміху!Тебе вінчали з кривдою і злом,Байстрятам шматували на утіху[32].Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,У смороді й тумані гнойовімКричиш мені у мозок, мов прокляттяІ зайдам, і запроданцям твоїм.Любове світла! Чорна моя муко!І радосте безрадісна моя!Бери мене! У материнські рукиБери моє маленьке гнівне Я!Візьми всього! І мозок мій, і вроду,І мрій дитинних плеса голубі.Для мене найсвятіша нагорода —Потрібним буть, красо моя, тобі.Одинока матір
Він мовчки впав.Отерпли зорі строгі,Страждання опустилось на лице,І краяв теміньПередсмертний стогін,Безпомічний і гострий,Мов ланцет[33].Його вже не було.А ненависть стожалаМечами помсти рвалася у світ,Бо поруч з нимПрострелені лежалиТвоя любов,Твої сімнадцять літ.Життя тріумфувало у двобої,Життя крізь смертьУтвердило себе…І стала тиВ сімнадцять літ вдовою,Хоч наречений твійЩе й не зустрів тебе.Повзли роки.Росло твоє чекання.Печаль смоктала радощі твої,І над твоїмРозстріляним коханнямСкажено глузували солов’ї.Та право материнства —За тобою!І син в колисці пісню наслуха.Хай вузьколобіЗвуть його ганьбою,А лицеміри —Пасинком гріха.Нехай духовні покидькиЙ забродиБайстрям, безбатченкомНазвуть твоє дитя!Найтяжчий злочин —Вкрасти у народуТобі довірене життя.Мадонно мого часу!Над тобоюПалають німби муки і скорбот,І подвиг твій,Обпечений ганьбою,Благословив розстріляний народ.Перехожий
Ліні Костенко
Як він ішов!Струменіла дорога,Далеч у жадібні очі текла.Не просто ступали —Співали ноги,І тиша музику берегла.Як він ішов!Зачарований світом,Натхненно і мудро творив ходу —Так нові планети грядуть на орбітиЗ шаленою радістю на виду!З шаленим щастям і сміхом гарячим,З гімном вулканним без музики й слів!Як він ішов!І ніхто не бачив,І ніхто від краси не зомлів.В землю полускану втюпився кожен,Очі в пилюці бездумно волік…Раптом —Шепіт поміж перехожих:– Що там?– Спіткнувсь чоловік… —Одні співчували йому убого,Інші не втримались докорять:– Треба дивитись ото під ноги,Так можна голову потерять… —Трохи в футбола пограли словами,Обсмакували чужу біду.А він знову йшов.І дивився прямо.І зновуНатхненно творив ходу!Помилка
Помилялись не тільки люди,Помилялись навіть святі.Згадайте: Ісус від ІудиМав останній цілунок в житті.Ми не святі, не боги, а значить,Не варто втішати себе дарма.Але, як твій промахЛиш ворог бачить, —Друзів у тебе нема!«Навіщо бундючитися пихато…»
Навіщо бундючитися пихато[34],Гріться в похвалах?Слава не ртуть:Мало великим себе уявляти,Треба великим буть.«Минуле не вернуть…»
Минуле не вернуть,не виправить минуле.Вчорашнє – ніби сон,що випурхнув з очей.Як луки навесніховаються під мулом,Так вкриється вонопластами днів, ночей.Але воно живе —забуте й незабуте,А час не зупиняється,а молодість біжить,І миті жодноїне можна повернути,Щоб заново,по-іншому прожить.Герострат[35]
Нащо мене засуджено до страти?Нікчемні люди, ваш нікчемний судНе обезглавив слави Герострата —Я єсмь живий, і я творю свій труд!Забуті зодчі, муляри забуті,І прахом взято скульптора ім’я.На попелі їх дум встаю із каламуті[36],Іду у всесвіт і в безсмертя я.Кляніть мене, кривіться від огиди,Несіть мені прокльони і плювки —Вже чорна слава вбивці Артеміди[37]Мені під ноги кинула віки!Ви всі – ніщо. Ваш труд, і ваші болі,І ваші мрії – порох все і тлін!Над вами – я. Вулкан моєї доліВеде мене крізь хаос поколінь.Над світом галасливим і патлатим,Що чварами гуде і клекотить,Затис я в жмені божевільний атом,І слава мені груди лоскотить.Творіть красу! Дерзайте і не спіте!Та пам’ятайте, що над вами – я,Готовий все убити і спалити,Щоб обезсмертити своє ім’я.«Як не крути…»
Як не крути,на одне виходить,слід би катюгам давно зазубрить:можна прострелити мозок,що думку народить,думки ж не вбить!З вікна
Синиця в шибку вдарила крильми.Годинник став. Сіріють німо стіни.Над сизим смутком ранньої зимиПринишкли хмари, мов копиці сіна.Пливе печаль. Біліють смолоскипиГрайливо пофарбованих ялин —Вони стоять, немов у червні липи,Забрівши в сивий і густий полин.Полин снігів повзе по видноколу,Лоскоче обрій запахом гірким.Лапаті, білі і колючі бджолиНеквапно кружеляють понад ним…«Розвели нас дороги похмурі…»
Розвели нас дороги похмурі,І немає жалю й гіркоти,Тільки часом у тихій зажуріВипливаєш з-за обрію ти.Тільки часом у многоголоссі,В суєті поїздів і автоСпалахне твоє біле волосся,Сірі очі і каре пальто.«Найогидніші очі порожні…»
Найогидніші очі порожні,Найгрізніше мовчить гроза,Найнікчемніші дурні вельможні,Найпідліша брехлива сльоза.Найпрекрасніша мати щаслива,Найсолодші кохані вуста,Найчистіша душа незрадлива,Найскладніша людина проста.Але правди в брехні не розмішуй,Не ганьби все підряд без пуття,Бо на світі той наймудріший,Хто найдужче любить життя.Чую
Чую, земле, твоє дихання,Розумію твій тихий сум,Як на тебе холодні світанняРонять пригорщами росу.Знаю – зливи, та буйні грози,І роса в шумовинні віт —То сирітські, вдовині сльози,Та замучених предків піт.Назбирала ти їх без лікуНа роздоллі полів, дібров,Щоб живили тебе довікуЛюдські сльози і людська любов.Веселий похорон
Били в дзвони вітри,Калатали на сполох.Зупинялися ріки і череди хмар.То ховали байдужість.На ратицях кволихТупцювали за гробом ватаги бездар,Проводжали в дорогу останню.До ямиПонесли її пишну і чорну труну,І ридання, народжені холуями,Покотили на цвинтарПлаксиву луну.Танцювали дерева,Сміялися квіти,Умивалося небо у синяві рік,Виривався з грудей,З-під холодного гніту,Первозданної радості крик.Ну чого б їм казитись,Чого їм бриніти,Знемагати од сміху й сміятися знов?Хоронили байдужість.Ніжнішали квіти,Били в бубони небаРозчулені віти —Воскресала любов!..«Там, у степу, схрестилися дороги…»
Там, у степу, схрестилися дороги,Немов у герці дикому мечі[38],І час невпинний, стиснувши остроги[39],Над ними чвалить вранці і вночі[40].Мовчать над ними голубі хорали[41],У травах стежка свище, мов батіг.О, скільки доль навіки розрубалиМечі прадавніх схрещених доріг!Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.Твоя краса цвіте в моїх очах.Але скажи: чи ти зі мною поручПройдеш безтрепетно по схрещених мечах?«Земле рідна! Мозок мій світліє…»
Земле рідна! Мозок мій світліє,І душа ніжнішою стає,Як твої забаганки і мріїУ життя вливаються моє.Я живу тобою і для тебе,Вийшов з тебе, в тебе перейду,Під твоїм високочолим небомГартував я душу молоду.Хто тебе любов’ю обікраде,Хто твої турботи обмине,Хай того земне тяжіння зрадитьІ з прокляттям безвість проковтне!«Люди – прекрасні…»
Люди – прекрасні.Земля – мов казка.Кращого сонця ніде нема.Загруз я по серцеУ землю в’язко.Вона мене цупко трима.І хочеться бути дужим,І хочеться так любить,Щоб навіть каміння байдужеЗахотіло ожитиІ жить!Воскресайте, камінні душі,Розчиняйте серця і чоло,Щоб не сказали про вас грядущі:– Їх на землі не було…«Торжествують…»
Торжествують:Він не спотикався,Не змочив —Ні разу! —Підошов,Проти вітру —Жоден раз! —Не пхався…Але ж він нікуди і не йшов!Пересторога славолюбцеві
Одійде в морок підле і лукаве,Холуйство у минувшину спливе,І той ніколи не доскочить слави,Хто задля неї на землі живе.«Люди часто живуть після смерті…»
Люди часто живуть після смерті:Вріже дуба, а ходить і їсть,Перепродує мислі підтертіУ завулках тісних передмість.Гилить зуби, дає поради,Носить лантухи настанов[42],Підмічає серйозні вадиУ діяльності установ.Не втомляється спати і жерти,На милицях за часом біжить[43],Їй-право, не страшно вмерти,А страшно мертвому жить.«Впало сонце в вечірню куряву…»
Впало сонце в вечірню куряву.Тиша виповзла за село.Нашорошилось небо буряноІ погрозами загуло.Ніч підходила з гуркотіннями,Ніч несла божевілля й жах,Плазувала потворними тінямиУ нервово пружних кущах.Ніч кричала мені, розтерзана,Оперезана громом навхрест.І у зойках її березовихЗакипівся гучний протест.Хмари дибились волохато,Місяць в небі петляв, мов кіт,Вихор всівся на сіру хатуІ закручував стріху в зеніт.…Та встає перламутровий ранокКрізь холодний і злісний рев,І проміння зализує раниЗ закатованих ніччю дерев.Безпорадні агонії злості,Злість гармонії не порве!Сонце ходить до нас не в гості —Сонце з нами живе!Вирина воно ранками з куряви,На потрав’я витрушує пил,І пливе, й ховрахів обурює,Повне ніжності й повне сил.«Україно, п’ю твої зіниці…»
Україно, п’ю твої зіниціГолубі й тривожні, ніби рань.Крешуть з них червоні блискавиціРеволюцій, бунтів і повстань.Україно! Ти для мене – диво!І нехай пливе за роком рік,Буду, мамо горда і вродлива,З тебе чудуватися повік.Ради тебе перли в душі сію,Ради тебе мислю і творю.Хай мовчать Америки й Росії,Коли я з тобою говорю!Одійдіте, недруги лукаві!Друзі, зачекайте на путі!Маю я святе синівське правоЗ матір’ю побуть на самоті.Рідко, нене, згадую про тебе,Дні занадто куці та малі.Ще не всі чорти живуть на небі,Ходить їх до біса на землі.Бачиш: з ними щогодини б’юся,Чуєш – битви споконвічний грюк!Як же я без друзів обійдуся,Без лобів їх, без очей і рук?Україно! Ти моя молитва,Ти моя розпука вікова…Гримотить над світом люта битваЗа твоє життя, твої права.Хай палають хмари бурякові,Хай сичать образи – все одноЯ проллюся крапелькою кровіНа твоє священне знамено.«Через душі, мов через вокзали…»
Через душі, мов через вокзали,Гуркотять состави почуттів…Може, сподіватися зухвало,Вірити і ждати – поготів[44].Та не вірить я не маю змоги,Обіймає сумніви огонь,І червоним ліхтарем тривогиЗупиняю потяга твого.І стою на березі чекання:Що ти мені з гуркоту кричиш?Станеш ти біля мого благанняЧи до інших станцій просвистиш?«Чорні від страждання мої ночі…»
Чорні від страждання мої ночі,Білі від скорботи мої дніВпали у твої свавільні очі,Жадібні, глибокі і чудні.Я тебе не хочу обминути,Я тебе не смію обійти.Дай мені губами зачерпнутиНіжної твоєї доброти.Диких орд незлічені навалиРозтрощили пращури мої,Щоб несла ти гордо і зухвалоГруди недоторкані свої.Щоб горіли маками долоні,Щоб гуло моє серцебиття,Щоб в твоєму соромливім лоніВизрівало завтрашнє життя.І моє прокляття очманіле[45]Упаде на тім’я дурням тим,Хто твоє солодке грішне тілоОскверняє помислом гидким.Стегна твої, брови і рамена,Шия і вогонь тендітних рук —Все в тобі прекрасне і священне,Мамо моїх радощів і мук!«Всі образи й кривди до одної…»
Всі образи й кривди до одноїЯ тобі забуду і прощу —Жду твоєї ласки хоч малої,Як земля у спеку жде дощу.О жорстока! Щастя хоч краплинуВ душу мою змучену згуби —Полюби і зрадь через хвилину,Та хоч на хвилину полюби!«Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида…»
Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.Ходить байда споконвічний та у вікна загляда[46].Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?Я не сплю – мені й не диво:я ж не вітер – чоловік,Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік[47].Але ж я не спати – жити!Жить і мріяти люблю —Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.Ну, вгамуйся, клятий вітре,не стогни та не хрипи,У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:– І мені, – кричить, – коханнятакож спати не дає.Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,Але як не дму, не вію, я до неї не сягну.Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.«Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної…»
Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,Із ранкових туманів, з небесних октав,Коли думи збігалися з мли бездоріжноїІ незвіданий смуток за душу смоктав.Я від тебе жадав незвичайного й дивного,Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,Щоби я знемагав од дихання нерівного,Од заклятої радості під вікном.І не міг я спекаться словесної пишності,Одсахнутись ураз од кокетливих мрій, —Волочив я тебе в ореолі безгрішностіКрізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.Припливла ти до мене з прибоєм уяви,Несподівано встала над смутком чекань,Розцяцькованих мрій павіани і павиПовтікали лякливо під купол світань.Розгубили вони свої зваби і почесті,І сьогодні вклоняється серце моєТій земній, соромливій, жагучій жіночості,Що красою життя – материнством – стає.«Говорю я з тобою мовчки…»
Говорю я з тобою мовчки,Тиша хмарою проплива.І вовтузиться думка, мов квочка[48],В намаганні родить слова.Тиша важчає. Терпнуть губи,Тиша репне навпіл ось-ось.Припаду я шалено й грубоДо безумства твоїх волось.Упаде розідрана маска,І сполохана вгледиш ти,Скільки в тиші чаїлося ласки,Скільки в грубості – теплоти.Насміються з своєї беззубостіПрописні допотопні думки,Джерелом вдарить ніжність із грубості,Заворкують живі струмки.Задихнеться від люті сірість —Нам на щастя, а їй на зло.Поміж нас підведеться щирістьІ з’єднає наше тепло!«Ну скажи – хіба це фантастично…»
Ну скажи – хіба це фантастично,Що у цьому хаосі дорігПід суворим небом,Небом вічним,Я тебе зустрів і не зберіг!Ти і я – це вічне, як і небо.Доки мерехтітимуть світи,Буду Я приходити до Тебе,І до інших йтимутьГорді Ти.Як це все буденно!Як це звично!Скільки раз це бачила Земля!Але ми з тобою…Ми не вічні,Ми з тобою просто – ти і я…І тому для мене так трагічноТе, що ти чиясь, а не моя.Чадра
Я тебе не сприймаю за істину,Бо таких, мабуть, зовсім нема.Ніч, вітрами дурними освистана,Свою чорну чадру підніма[49].І дивлюсь я здивовано в очі,Що заблискали з-під чадри.У волоссі – у сірому клоччі —Причаїлися дикі вітри.Недарма понад нею проніссяУраганний тайфун стихій[50].Виповзає на переніссяЗморшка відчаю і надій.І куди я до істини втраплюЧерез ями й вибоїни слів?Коли б випив її хоч краплю,То, напевне б, від жаху зомлів.Я тебе не сприймаю за істину —Небо навіть і те рябе.Одчайдушну, печальну, розхристану,Голубу і безжально освистану —І таку я люблю тебе!Ікс плюс ігрек
Чорнявій математичці
Я не заздрю уже нікому —Де ще мудрих таких знайти?Це ж мені стало вперше відомо:Ікс плюс ігрек – це будеш ти.І здається, що я володіюВіковічним секретом красиЛиш тому, що я розуміюЗагадкові твої ікси.Розумію? Який там розум!Просто здорово, що ти є!Що вслухається в ніжні погрозиЗбаламучене серце моє.Я не заздрю уже нікому —Де ще мудрих таких знайти?Одному лиш мені відомо:Ікс плюс ігрек – це будеш ти.«Дотліває холод мій у ватрі…»
Дотліває холод мій у ватрі[51],Я один замріяний іду…Ми тоді зустрілися в театрі,На гальорці в третьому ряду[52].І не вірю, що мені здалося,Бо напевне знаю – так було:То не скрипка кликала – волосся,Що тобі спадало на чоло.Тишина хиталася велично,Ніжні струни квилили внизу[53] —Тож було і солодко, й незвичноУ твоїх очах читать грозу.А коли виходили із залуЗ думами про вічне і земне,Довго ти під ліхтарем стоялаІ чекала, радісна, мене.Ми ішли через блакитне місто,Мовчки зупинились на мосту.Ти була така прозора й чиста,Я не смів порушить чистоту.Тільки досі знаю: не здалося,Так і залишилось, як було, —То не скрипка кличе, а волосся,Що тобі спадає на чоло.Дотліває холод мій у ватрі,Біля мосту стишую ходу…Часто жду тебе я у театрі,На гальорці в третьому ряду…«Я тобі галантно не вклонюся…»
Я тобі галантно[54] не вклонюся,Комплімента зроду не зліплю,Тільки в очі ніжні задивлюся,В них свою тривогу утоплю.І коли химерною габою[55]Спеленає землю довга ніч,Довго серце тужить за тобою,Довго сон мені не йде до віч.Довго білі таємничі крилаОбвивають маревом видінь,І стоїш ти крихітна, і мила,І прозора, мов ранкова тінь.І палають, ніби стиглі вишні,Владно підкоряючи собі,Губи неціловані і грішні,Очі божевільно голубі.Не вір мені
Не вір мені, бо я брехать не вмію,Не жди мене, бо я і так прийду.Я принесу тобі свою надію,А подарую смуток і біду.Слова ясні, лише мені відомі,У бурмотіння скучне переллю,Свою усмішку у холодній втоміБездумно, безголово утоплю.І буду нерозумно обридати,І недоречно скиглити чомусь,Але, як треба буде заридати,Я гомерично, тупо засміюсь[56].Не вір мені, бо я брехать не вмію,Не жди мене, бо я і так прийду.Я принесу тобі свою надію,А подарую смуток і біду.Зі збірки «Ти знаєш, що ти – людина»
Мій Київ
В ночі осінні, холодні й нудніЧасто ввижається Київ мені.Вийду з палатки, у темінь пірну,Думкою-мрією в Київ майну.Мріють крізь хмари зорі вгорі,Мов на бульварі чудні ліхтарі.Вітер ущухне, то знов загуде —Аж сторонюся: тролейбус іде.Парки і сквери, театри і шум.Як вас прогнати із серця, із дум?Що мені діять – не можу забутиПлощу Богдана, вогні інституту[57].Що мені діять і як мені буть —Київ казковий не в силі забуть!В серці своїм на будову несуКиєва горду і вічну красу.Стіни мурую, проспекти кладу,З степом безлюдним розмову веду:Бачиш, сюди ми зійшлися усіТому, що служимо праці й красі,Тому, що мріє поставити коженМісто, красою на Київ схоже!«Буду тебе ждати там, де вишня біла…»
Буду тебе ждати там, де вишня білаВиглядає з саду тихо і несміло,Де, здається, спокій і нема нікого,Тільки завмирає, журиться дорога.Може, ти не прийдеш, гарна й кароока, —Буде мене пестить нічка одинока,Буде мене тішить, лагідна та люба,Цілувать у щоки, розвівати чуба.Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примітки
1
Але не я… Я квиснути не стану…
Квиснути – хникати, скиглити. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
2
Щоб знали майбутні предтечі…
Предтеча – людина, яка підготувала умови для діяльності інших людей, попередник. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
3
…їх горе на утлі плечі…
Утлі – тут: неміцні, благенькі. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
4
У кісниках барвистих із райдуг веселих…
Кісники – стрічки для вплітання у косу. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
5
Плетуть родоводів в’язь…
В’язь – вид старовинного декоративного письма, у якому літери і слова зливаються в суцільний орнамент. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
6
В одного – прапрадід став лордом…
Лорд – англійський спадковий дворянський титул. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
7
Баньки уп’явши в минуле…
Баньки – очі. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
8
В нас Рюрика кров тече…
Рюрик – літописний князь, засновник правлячої у середньовічному Києві династії Рюриковичів. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
9
…цей наївний франк чи дуліб…
Франк – представник племені західних германців, які на початку нашої ери населяли територію у середній і нижній течії Рейну.
Дуліб – представник стародавнього східнослов’янського племені, що жило у верхів’ях річок Західний Буг і Прип’ять. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
10
…щоб узяти патент на хліб.
Патент – тут: документ, який посвідчує право винахідника на його винахід. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
11
В меланхолійні вірші і пісні.
Меланхолійні – сумні, тужливі. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
12
Із своєю міркою Прокруст!
Прокруст – розбійник, що жив поблизу Афін. Він заманював подорожніх і клав їх на своє ліжко, коли люди були коротші за ліжко, Прокруст видовжував їх, а коли довші, відрубував їм ноги. Прокруста вбив Тесей, відрубавши йому ноги. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
13
Земля кричить. Шинкують кров’ю війни…
Шинкують – тут: впиваються. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
14
Нових Тимурів і Аттіл…
Тимур (Тамерлан) – середньоазійський державний діяч і полководець, який жив у XIV ст.
Аттіла – вождь гунів, володар найбільшої держави у Східній Європі, який жив у V ст. н. е. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
15
Гриміли залпи, і ятрились рани…
Ятритися – спричиняти біль, розворушувати рану. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
16
І вся планета ніби очманіла…
Очманіла – втратила здатність нормально мислити і діяти. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
17
Я тут колись бродив між лепехою…
Лепеха – трав’яниста рослина з довгими мечоподібними листками і гострим запахом. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
18
І спочивать сідав на купині…
Купина – горбик на луці чи болоті, порослий травою або мохом. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
19
А до них між балками та нивами…
Балка – яр з пологими схилами. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
20
Але раптом в екстазі німім…
Екстаз – найвищий ступінь захоплення. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
21
За рожевих ілюзій вуаль.
Ілюзія – хибне, оманливе уявлення.
Вуаль – прозора тканина або сітка, закріплена на жіночому капелюшку, щоб закривати обличчя. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
22
І обличчя кругле, мов книш…
Книш – вид білого хліба з загорнутими всередину краями. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
23
Торрічеллієва пустота!
Торрічеллієва пустота – тут: пуста, нікчемна людина. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
24
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Сургучеві – тут: блискучі. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
25
Заглядає в шибу казка сивими очима…
Шиба – скло в рамі вікна. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
26
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Лакуза – прислужник, лакей. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
27
Без ваших нагаїв і палаша.
Нагаї – батоги.
Палаш – холодна зброя з довгим прямим і широким двосічним клинком на кінці. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
28
Гей, нові Колумби й Магеллани…
Колумб Христофор (1451–1506) – мореплавець, першовідкривач Америки.
Магеллан Фернан (1480–1521) – мореплавець, керував першою успішною морською експедицією навколо світу. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
29
Нидіє на якорі душа…
Нидіє – веде бездіяльне, беззмістовне життя; животіє. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
30
Катам співають гімни холуї…
Холуй – зневажлива назва людей, які плазують перед начальством, запопадливо прислужують сильним світу цього. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
31
Волосся патраю з сідої голови…
Патрати – тут: скубти, рвати. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
32
Байстрятам шматували на утіху…
Байстрята – зневажлива і лайлива назва позашлюбних дітей.
Шматувати – розривати на шматки. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
33
Мов ланцет.
Ланцет – невеликий хірургічний ніж, гострий з обох боків. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
34
Навіщо бундючитися пихато…
Бундючитися – надмірно чванитись, зверхньо триматися. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
35
Герострат – мешканець Ефеса, який спалив храм Артеміди, бо дуже хотів прославитися, але не спроможний був зробити нічого визначного. Крилатий вислів «геростратова слава» означає «вічна ганьба», його вживають щодо людини, яка прославилася руйнівними діями. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
36
На попелі їх дум встаю із каламуті…
Каламуть – щось непрозоре, темне і тьмяне. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
37
Вже чорна слава вбивці Артеміди…
Артеміда – давньогрецька богиня тваринного і рослинного світів, донька Зевса, сестра Аполлона, в її честь греки спорудили храм в Ефесі. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
38
Немов у герці дикому мечі…
Герць – бій, поєдинок. (Прим. Т. Ю. Блєдних)
39
