Ти знаєш, що ти – людина? (збірник)

Творча спадщина Василя Симоненка постає абсолютно органічною у контексті літературного шістдесятництва. Поетичний доробок митця споріднений з поезією інших представників цього покоління не лише філософсько-світоглядними настановами і глибоким національним корінням, а й особливостями версифікаційних пошуків. Творчість Василя Симоненка є яскравою сторінкою українського літературного процесу 1960-х років. Вона сповнена поваги до людини праці, трепетного ставлення до рідної мови, любові до України, високості людського духу і сердечної щирості у коханні та усвідомленої відповідальності за дарунок Бога – Талант.

Т. Ю. Блєдних

Зі збірки «Тиша і грім»

«Я закоханий палко, без міри…»

Я закоханий палко, без міриУ небачену вроду твою.Все, що в серці натхненне і щире,Я тобі віддаю.Ти дала мені радісну вдачу,Кров гарячу пустила до жил.Я без тебе нічого не значу,Ніби птиця без крил.Кожну хвилю у кожну днинуГріє душу твоє ім’я,Ненаглядна, горда, єдина,Україно моя.

«Можливо, знову загримлять гармати…»

Можливо, знову загримлять гармати,І танк зімне пшеницю на лану,І буде плакать і журитись мати,Коли сини ітимуть на війну.І хтось востаннє поцілує милу,І хтось сльозу непрохану змахне,А може, дехто втратить віру й силу,Своє життя рятуючи одне.Але не я… Я квиснути не стану[1],Хоч як не буде боляче мені, —За нашу землю, дорогу й кохану,Я рад прийнять на себе всі вогні.За тих дітей, що бігають до школи,За матерів, змарнілих у труді,За рідні наші верби довгополі,За наші дні прекрасні й молоді.І тут ні сліз, ні відчаю не треба,І тут не треба страху і ниття —Живе лиш той, хто не живе для себе,Хто для других виборює життя.

Баба Онися

У баби Онисі було три сини.У баби Онисі синів нема.На кожній її волосиніморозом тріщить зима.Я горя на світі застав багато.Страшнішого ж горя нема,ніж те, коли старість матив домівці стрічає сама.Немає такої біди і муки,ніж сумно з-під сивих брівдивитись щодня, як внукиростуть без своїх батьків.За те, що ми в космос знялися,що нині здорові й живі,я пам’ятник бабі Онисівоздвиг би на площі в Москві.Щоб знали майбутні предтечі[2]в щасливій і гордій добі:їх горе на утлі плечі[3]Онися взяла собі.Щоб подвиг її над землеюу бронзі дзвенів віки,щоб всі, ідучи повз неї,знімали в пошані шапки.

Спасибі

Я вклонюся землі і скажу їй:– Спасибі,що мені ти прослалася, тепла, до ніг,що не кінчилась ти на дідівській садибі,але ринула вдаль тисячами доріг.Легко ніжність мою голубину збагнути,ти сама, як святиню, її бережеш:я сьогодні до тебе уже не прикутийланцюгами холодних безжалісних меж!Це вони мені руки в’язали і ноги,це вони мою мрію тримали в ярмі.Ніби грати, вони обступали дорогу —коридор у вселюдській жорстокій тюрмі.Я, пригнічений ними, не бачив неба,я, задавлений ними, конав у імлі,клаптик щедрості брав я у тебе —у безмірно багатої мами-землі.А вони ж і тобі перекраяли груди,не давали прорватись твоїй доброті.Це було, моя земле, цього вже не будеу моєму й твоєму довічнім житті.У кісниках барвистих із райдуг веселих[4],з білим бантиком чистих, замріяних хмар —ти стоїш, мов дівча, і підносиш нам келих,щедро ллєш в наші душі зелений нектар.Ти напружила м’язи – і тріснули межі,і сповзли з твого тіла рови-ланцюги,щоб ішов я щасливий в твоїм безбережжі,зачерпнувши із надр твоїх сили й снаги,щоб думки мої пахли у білому хлібі,щоб любов моя квітла пилком на житах.Я кажу тобі, земле:– Синівне спасибі!Будь безсмертна в своїх трудівничих літах!

Мій родовід

Вельможі пихаті і гордіПлетуть родоводів в’язь[5]:В одного – прапрадід став лордом[6],В іншого – прадід князь.Баньки уп’явши в минуле[7],Гордо ця знать рече:– Про нас хрестоносці чули…– В нас Рюрика кров тече[8]…– Мій предок вогнем і залізомТитул собі добув…– А мій тисяч сорок зарізав,За це і в пошані був…Нічого собі родоводи!Та киньте свій ґвалт і крик:Я із древнішого роду,Бо я – полтавський мужик.Ви скорчите кисло пику,Коли повідомлю вас,Що предок мій споконвікуХліб сіяв і свині пас.Щоб жерли ви булки й сало,Віками пер соху-плуг.Хіба ж для історії малоОцих видатних заслуг?!Я вами гордую, панове,Бо я – знатніший од вас.Звиняйте за грубе слово —Я з вами свиней не пас!

Перший

Першим був не Господьі не геній,першим був —простий чоловік.Він ходивпо землі зеленійі, між іншим, хлібину спік.І не змігзаробить монументацей наївний франкчи дуліб[9],бо не зміг вінзнайти момента,щоб узяти патент на хліб[10].Постаріла вже мудрість Божа,розтрощив їїгрізний час.Хлібомгеній живився кожен,щоби розум його не погас.Та нехай над землею годиначи негода лютує і рве, —вічна мудрість простої людинив паляниці звичайній живе.

Квіти

Слів на описи не трачу, словом не передасиЇх земної, безсловесної, дивовижної краси.Люди дивляться, п’яніють, в них кохаються віки,Нареченим їх дарують, заплітають у вінки.Ними кожен свою радість,власне щастя назива,Квіти часто нам говорятьвтричі більше, ніж слова.Скільки ми їм довіряли мрій, недоспаних ночей!Але є ще кращі квіти, невидимі для очей.Не цвітуть вони на клумбах і на тихих озерцях,А цвітуть вони у грудях,у людських цвітуть серцях.В щирім серці, в чесних грудях —вірю, знаю! – квіти є!Щастя їх коріння поїть, радість барв їм додає.В них красується, ясніє мрій дитинна чистота,Золотими пелюстками в них кохання розцвіта.Щоб вони не помарніли в душах чистих і ясних,Завжди ніжністю й любов’ю поливайте, люди, їх.

«Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі…»

Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,В морозні ранки, і в вечірній час,І в свята гомінкі, і в дні робочіМи думаємо, правнуки, про вас.Ми думаєм про вас – і тому наші рукиНе в’януть біля плуга і станка,Тому в серцях у нас не витончена мука,А радість голосиста і дзвінка.Ні, то не сум промінить риса кожна,То творчість б’є з натхненних наших віч,А творчість завжди мрійна і тривожна,Немов травнева неспокійна ніч.Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться,Ні, нас не вабить ніжна тишина —Прийдешнє осяває наші лиця,Неспокій творчий з вічністю єдна.І тому ми спокійно і сувороСтрічаємо у праці і борніНаклепи злобні і тупі докори,Потоки божевільної брехні.Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,В морозні ранки і вечірній час,На свята гомінкі і в дні робочі,Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.

Ровесникам

Ми в світ прийшли успадкувати славу,Діла і думи, й чесні мозолі,Батьків велику полум’яну справу,Що захистила правду на землі.Нам не дрімать на тихому причалі,Не виливать в кімнатній тишиніСвої дрібненькі втіхи і печаліВ меланхолійні вірші і пісні[11].Нехай серця не знають супокою,Хай обганяють мрії часу біг,І наша юність буде хай такою,Щоб їй ніхто не заздрити не міг!

«Юність в інших завше загадкова…»

Юність в інших завше загадкова.А своя – проста була чи ні?Це ж вона уперто й гарячковоВідкривала істини смішні.Це ж вона, нестримана й криклива,Повна вихвалянь і недовір,В поєдинки рвалася сміливо,Глуздові часом наперекір.То чого ж стогнати кучеряво:– Що за діти – хай боронить Бог! —Юність має на тривоги право,Що ж то і за юність без тривог!Хай ми посинієм од натуги,Поступ не зупиним все одно:Нові покоління – не папуги,Щоб товкти заучене давно!Юність вчать – наука їй не шкодить,Але рветься зойк у мене з уст:Хай до неї й близько не підходитьІз своєю міркою Прокруст[12]!

«Земля кричить. Шинкують кров’ю війни…»

Земля кричить. Шинкують кров’ю війни[13],І падають занози від ярма,І лиш годинник холодно й спокійноРахує дні, розтрачені дарма.І без кінця – окопи, барикади,Та над громадами кривавих тілГриміли пишні і бучні парадиНових Тимурів і Аттіл[14].Це все було… Були німі кургани,І війни йшли не на життя – на смерть,Гриміли залпи, і ятрились рани[15],І світ ішов, здавалось, шкереберть.І вся планета ніби очманіла[16],Людина в землю заривалася, мов кріт,А над землею бомби стугонілиІ падали тіла на рваний дріт.Це все було… О, не забудьте, люди,Своїх братів, що нині неживі,Що руйнували світ тиранства і облуди,І нищили в’язниці вікові.О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети,В степах поклали голови свої,Щоб більше нашу голубу планетуНе шарпали розбійницькі бої,Щоб не здригався всесвіт малярійноІ небо не стогнало від заграв,Щоб нам годинник радісно й спокійноВіки ясної дружби рахував.

«Вже день здається сивим і безсилим…»

Вже день здається сивим і безсилим,І домліває в зарослях ріка…Луги, луги, пропахлі сіном прілим,Чи ви мене впізнали, земляка?Я тут колись бродив між лепехою[17]І спочивать сідав на купині[18] —Тоді ви разом бавились зі мною,Свою журбу повідали мені.Чому ж тепер така сумна напруга,Завмерла мова в тиші верховіть?Та ви не бійтесь – я вернувся другом,Я розумію все – шуміть, шуміть…

Грудочка землі

Ще в дитинстві я ходив у трави,В гомінливі трепетні ліси,Де дуби мовчали величавоУ краплинах ранньої роси.Бігла стежка в далеч і губилась,А мені у безтурботні дніНазавжди, навіки полюбилисьНіжні і замріяні пісні.В них дзвеніло щастя непочате,Радість невимовна і жива,Коли їх виводили дівчата,Як ішли у поле на жнива.Та пісні мене найперше вчилиПоважати труд людський і піт.Шанувать Вітчизну мою милу,Бо вона одна на цілий світ.Бо вона одна за всіх нас дбає,Нам дає і мрії, і слова,Силою своєю напуває,Ласкою своєю зігріва.З нею я ділити завжди будуРадощі, турботи і жалі,Бо у мене стукотить у грудяхГрудочка любимої землі.

Степ

Трави в’януть під млосною спекою,Крутить вихор серпневий пил,Осокори за даллю далекоюПідпирають в степу небосхил.А до них між балками та нивами[19]Вибігає закурений шлях,Огинає химерними звивамиЖовті стерні на тихих полях.Тут роботи нема обережному —Де для нього тут межу найдеш?Той господар в просторі безмежному,Хто душею відрікся меж!

Суперники

ІВітер пісню співав стоголосо,Але раптом в екстазі німім[20]Зупинивсь біля тебе і млосноЗазітхав у волоссі твоїм.І підслухали зорі і трави,І підслухали ріки й мости,Як шептав тобі вітер ласкаво:«Я такої не бачив, як ти…Хочеш – хмари для тебе розвію?Хочеш – землю в дощах утоплю?Тільки дай мені крихту надії,Тільки тихо шепни – люблю…»I хоч ти не сказала нічого,Бо не слухала вітрових слів,Він, забувши солодку знемогу,Розганяти хмарки полетів.А як глянуло сонце із небаЧерез сині зіниці ніш,Закохалося сонце у тебе,Засіяло іще ясніш.IIВітер в небі за хмарами гонитьсяІ про тебе складає пісні,Почалася у сонця безсонниця —І подовшали раптом дні.І обоє тобі заходилисьГоворити у всякий час:«Ми по вуха в тебе влюбились,Усміхнися ж хоч раз до нас…»IIIТож послухайте, сонце і вітре!Перестаньте скиглить на мить!Маю річ я до вас нехитру,Ви послухайте, помовчіть.Я б хотів, щоб мені ви сказалиБез брехні, без ридань і виття:Скільки раз ви уже кохалиЗа своє безконечне життя?У скількох у волоссі мліли,У скількох іще будете мліть?Ви всіх разом так не любили,Як одну її треба любить!Я для неї хмар не розвіюІ дощами землі не заллю.І хвалитись, як ви, не вмію,Але я її дужче люблю.Те, що кидали ви, як намисто,Міліонам красунь до ніг,Я в душі недоторкано чистимДля одної для неї зберіг.

Вона прийшла

Вона прийшла, непрохана й неждана,І я її зустріти не зумів.Вона до мене випливла з тумануМоїх юнацьких несміливих снів.Вона прийшла, заквітчана і мила,І руки лагідно до мене простягла,І так чарівно кликала й манила,Такою ніжною і доброю була.І я не чув, як жайвір в небі тане,Кого остерігає з висоти…Прийшла любов непрохана й неждана —Ну як мені за нею не піти?

«Ти не можеш мене покарати…»

Ти не можеш мене покаратиБлискавками з-під милих брів,Бо тебе я навіки втративЩе до того, як вперше стрів.Ти не можеш мене любити,Ненавидіть не можеш теж —Ти прийдеш, як гаряче літо,Тільки грозами обпечеш.Через теплі зелені травиПоведе тебе в далеч путь.Та за мною лишиться правоДо кінця тобі вірним буть.Дні і ночі думать про тебе,Виглядати тебе щомить —Лиш для цього, їй-богу, треба,Тричі треба на світі жить!

«Коли б тобі бажав я сліз і муки…»

Коли б тобі бажав я сліз і мукиІ кари найстрашнішої бажав,Я б не викручував твої тендітні рукиІ в хмурім підземеллі не держав.Ні, я б не став тебе вогнем палити,З тобою б розквитався без жалю:Я б побажав тобі когось любити,Як я тебе люблю.

«Спади мені дощем на груди…»

Спади мені дощем на груди, —Пустелю-душу ороси —Я стану жить. Я мріять буду,Як мріють ранками ліси,Коли салютами-громамиГуркоче небо навесні.Ти тільки спокою ні грамаНе дай воскреслому мені.Якщо ж ти хмара, а без грому,Якщо ти буря без води —Пливи у далеч невідому,А душу збоку обійди…

Море радості

Я із надій будую човен,І вже немовби наявуЗ тобою, ніжний, срібномовен,По морю радості пливу.І гомонять навколо хвилі,З бортів човна змивають мох,І ми з тобою вже не в силіБуть нещасливими удвох.І ти ясна, і я прозорий,І душі наші, мов пісні,І світ великий, неозорийНалежить нам – тобі й мені.О море радості безкрає,Чи я тебе перепливу?Якби того, що в мріях маю,Хоч краплю мати наяву.

Закохана

Ось на тому й ущухла злива,Розійшлися з під’їзду всі.Ти брела по струмках, щасливаВ загадковій своїй красі.Били блискавки ще тривогу,Розтинаючи небосхил,І веселка тобі під ногиОпустилась, чудна, без сил.Довго вітер уперто віяв,Але чомусь і він тепер,Зазирнувши тобі під вії,У волоссі твоєму вмер.Через вулиці нахололіПовз очей зачарований хмільЙшла ти в сонячнім ореоліНевідомо куди й звідкіль.Йшла, та й годі. Може, з роботи,В магазини чи на базар.Дріботіли маленькі ботиОб розчулений тротуар.Не дивилася ні на кого,Йшла й не чула, напевне, ніг.Але щастя твоє ще довгоГолубіло з очей у всіх.

«Берези, в снігу занімілі…»

Берези, в снігу занімілі,Іній на вітах слізьми,Про що ви мрієте, білі?– Про сонце мріємо ми…Дуби в крижаній кольчузі,Одягнуті в сиві шовки,Про що замислились, друзі?– Про сонце наші думки…Вітри із морозяним шпаром,Куди вас ведуть чорти,Чого галасуєте даром?– Хочемо сонце знайти…Очі, наповнені горем,Очі сумні мої,Чому ви блукаєте зором?– Хочем побачить її…Серце, недавно кволе,Муко моя мала,Чому щемиш, як ніколи?– Хочу її тепла…Розуме мій байдужий,Вируч мене хоч ти —Над чим ти думаєш, друже?– Хочу надію знайти…

«Ніби краплі жовті, в темну воду…»

Ніби краплі жовті, в темну водуСтиглі зорі падають вночі.Ти ідеш крізь синю прохолоду,Підійнявши місяць на плечі.Ти ідеш… Іди собі, щаслива,Мрій і смійся, думай і мовчи,Посміхайся вітрові грайливо,Травам ім’я милого шепчи.Ти ідеш… Звичайно, не до мене,Не мені замріяність несеш.Ніжна й добра, щедра і шалена,Іншому в обійми упадеш.Іншому у душу зрониш слово,Сумнів розпанахавши навпіл.Вечір перли вам до ніг казковіБуде сипать росами на діл.І від вас між сонних незабудок,Без злоби, досади і обмов,По росі брестиме босий смутокІ моя нерадісна любов.

«Не дивися так печально…»

Не дивися так печально,брів похмуро не підводь.Усміхнись і просто вимов:«Божевільний, не підходь!Не ходи сумний та кислий,стань, досадо, в стороні,Як тебе немає поруч,веселіш тоді мені.І хоч ти ніщо для мене,але ж бач, яка біда:Мулить око порошина,як під вію попада…»Говори мені і смійсяу холодній тишині,Буду знать, що ти щаслива, —легше стане і мені.

«Я дивлюся в твої перелякані очі…»

Я дивлюся в твої перелякані очі,Я тебе заголубить, запестити хочу.Тільки знаю: не треба! Не треба!Міг раніше я житьІ не думать про тебе.Все вривалося в душу, в тривожне чоло —Все на світі було,Лиш тебе не було.А тепер уже й світу, здається, нема —Тільки ти залишилась сама.Але я протестую, волаю: не треба!Та не можу вже житьІ не думать про тебе.

«Є в коханні і будні, і свята…»

Є в коханні і будні, і свята,Є у ньому і радість, і жаль,Бо не можна життя заховатиЗа рожевих ілюзій вуаль[21].І з тобою було б нам гірко,Обіймав би нас часто сум,І, бувало б, тремтіла зіркаУ тумані тривожних дум.Але певен, що жодного разуУ вагання і сумнівів часДріб’язкові хмарки образиНе закрили б сонце від нас.Бо тебе і мене б судилаНе образа, не гнів – любов.В душі щедро вона б світила,Оновляла їх знов і знов.У мою б увірвалася мову,Щоб сказати в тривожну мить:– Ненаглядна, злюща, чудова,Я без тебе не можу жить!..

Дупло

Одлунала далека пісня,Гамірливий вечір замовк.А тобі, видно, вдома тісно,Що бредеш по дорозі, як вовк.Сумно бачить тебе одиноким —Де подруга твоя чи друг?Ну, чому ти проходиш боком,Не завернеш ніколи в круг?Може, в тебе у грудях мука,То прийди, розкажи її —Ми простягнем на поміч руки,Мозолясті руки свої.Може, душу пече образа,Може, впав ти від неї в стум?Не вагайся, підходь, розказуй —Ми у пісні розвієм сум.Та в очах твоїх завжди спокій.І обличчя кругле, мов книш[22],І проходиш ти завжди боком,І підкреслено ти мовчиш.І у всьому така погорда,Що говорять дівочі уста:– Запишався… якого чорта?– Торрічеллієва пустота[23]!На трухляву столітню грушуТи похожий, чванько й мурло,І боїшся, щоб хтось у душуНе заглянув, мов у дупло.

«Ой майнули білі коні…»

Ой майнули білі конітільки в’ються гриви,Тільки курява лягаєна зелені ниви.Пронеслись, прогупотіли,врізалися в небо,Впала з воза моя мрія —пішки йде до тебе.Знаю: дійде, не охляне:в полі не зачахне,Світ твоїми, моя люба,кучерями пахне!Крізь пилюку, по багнюців холод і завіюПрийде чистою до тебебіла моя мрія.

«В грудях набубнявіла тривога…»

В грудях набубнявіла тривогаСвітла, ніби ранок запашний, —Ти ще не хилила ні до когоЛобик свій упертий і смішний.Ти ще не торкалася губамиВічних і прозорих таємниць.Чистота твоя тремтить вогнямиУ червонім клекоті зірниць.Тільки манить ввечері дорогаУ казково загадковий світ…В грудях набубнявіла тривога,Тиха й мовчазна, як динаміт.

Зі збірки «Земне тяжіння»

«Світ який – мереживо казкове!..»

Світ який – мереживо казкове!..Світ який – ні краю ні кінця!Зорі й трави, мрево світанкове,Магія коханого лиця.Світе мій гучний, мільйонноокий,Пристрасний, збурунений, німий,Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,Дай мені свій простір і неспокій,Сонцем душу жадібну налий!Дай мені у думку динаміту,Дай мені любові, дай добра,Гуркочи у долю мою, світе,Хвилями прадавнього Дніпра.Не шкодуй добра мені, людині,Щастя не жалій моїм літам —Все одно ті скарби по краплиніЯ тобі закохано віддам.

Лебеді материнства

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві[24].Заглядає в шибу казка сивими очима[25],Материнська добра ласка в неї за плечима.Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,Не пущу тебе колиску синову гойдати.Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,Опустіться, тихі зорі, синові під вії.Темряву тривожили криками півні,Танцювали лебеді в хаті на стіні.Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,Лоскотали марево золотим сузір’ям.Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,Виростуть з тобою приспані тривоги.У хмільні смеркання мавки чорнобровіЖдатимуть твоєї ніжності й любові.Будуть тебе кликать у сади зеленіХлопців чорночубих диво-наречені.Можеш вибирати друга і дружину,Вибрати не можна тільки Батьківщину.Можна вибрать друга і по духу брата,Та не можна рідну матір вибирати.За тобою завше будуть мандруватиОчі материнські і білява хата.І якщо впадеш ти на чужому полі,Прийдуть з України верби і тополі,Стануть над тобою, листям затріпочуть,Тугою прощання душу залоскочуть.Можна все на світі вибирати, сину,Вибрати не можна тільки Батьківщину.

«Скільки б не судилося страждати…»

Скільки б не судилося страждати, —Все одно благословлю завждиДень, коли мене родила матиДля життя, для щастя, для біди.День, коли мої маленькі губиВперше губи мамині знайшли,День, що мене вперше приголубивЛаскою проміння із імли.Як мені даровано багато,Скільки в мене щастя, чорт візьми! —На землі сміятись і страждати,Жити і любить поміж людьми!

«Ти знаєш, що ти – людина?..»

Ти знаєш, що ти – людина?Ти знаєш про це чи ні?Усмішка твоя – єдина,Мука твоя – єдина,Очі твої – одні.Більше тебе не буде.Завтра на цій земліІнші ходитимуть люди,Інші кохатимуть люди —Добрі, ласкаві й злі.Сьогодні усе для тебе —Озера, гаї, степи.І жити спішити треба,Кохати спішити треба —Гляди ж не проспи!Бо ти на землі – людина,І хочеш того чи ні —Усмішка твоя – єдина,Мука твоя – єдина,Очі твої – одні.

«Я чую у ночі осінні…»

Я чую у ночі осінні,Я марю крізь синій сніг:Вростає туге корінняУ землю глевку із ніг.Стають мої руки віттям,Верхів’ям чоло стає,Розкрилося ніжним суцвіттямЗбентежене серце моє.Вростаю у небо високе,Де зорі – жовті джмелі,І чую: пульсують сокиУ тіло моє з землі.Зі мною говорять могилиУстами колишніх людей,І їх нерозтрачені силиПливуть до моїх грудей.О земле жорстока й мила,Ковтнула ти їхні дні —Усе, що вони любили,Віддай долюбить мені!Усе, що вони недомріялиУ чорному ґвалті боїв,Хай клекотом і завіямиВвірветься в думки мої!Вслухайтеся, земле і небо,У рокіт страждань моїх —Живу не лише за себе,Я мушу жити й за них.

Україні

Коли крізь розпач випнуться надіїІ загудуть на вітрі степовім,Я тоді твоїм ім’ям радіюІ сумую іменем твоїм.Коли грозує далеч неокраяУ передгроззі дикім і німім,Я твоїм ім’ям благословляю,Проклинаю іменем твоїм.Коли мечами злоба небо краєІ крушить твою вроду вікову,Я тоді з твоїм ім’ям вмираюІ в твоєму імені живу!

Пророцтво 17-го року

Гранітні обеліски, як медузи,Повзли, повзли і вибилися з сил —На цвинтарі розстріляних ілюзійУже немає місця для могил.Мільярди вір зариті у чорнозем,Мільярди щасть розвіяні у прах.Душа горить. Палає лютий розум.І ненависть регоче на вітрах.Коли б усі одурені прозріли,Коли б усі убогі ожили,То небо, від прокльонів посіріле,Напевне б, репнуло від сорому й хули.Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи[26]!Життя не наліза на ваш копил.Ви чуєте? На цвинтарі ілюзійУже немає місця для могил!Уже народ – одна суцільна рана,Уже від крові хижіє земля,І кожного катюгу і тиранаУже чекає зсукана петля.Розтерзані, зацьковані, убитіПідводяться і йдуть чинити суд,І їх прокльони, злі й несамовиті,Впадуть на душі плісняві і ситі,І загойдають дерева на віттіАпостолів злочинства і облуд!

Монархи

Диктатори, королі, імператори,Мліючи в димі хвальби,Роззявляли пащі, мов кратери,І гукали:– Ми – символ доби.– Хто з нами, той проти Бога.– Хто не з нами, той проти всіх.І сипались лаври убогіДо куцих кривавих ніг.Нікчемна, продажна челядь,Банда кривляк для втіх,Щоб мати що повечерять,Годувала холуйством їх.Ідоли обслинені, обцілованіІшли величаві в своїй ході.А поруч вставали некоронованіКорифеї і справжні вожді.Вставали Коперники і Джорджоне,Шевченко підводив могутнє чоло,І біля вічного їхнього тронуЛакузи жодного не було.Бо щире, високе небоНе підмалюєш квачем,Бо величі справжній не требаСпиратись на плечі нікчем.

«Де зараз ви, кати мого народу?..»

Де зараз ви, кати мого народу?Де велич ваша, сила ваша де?На ясні зорі і на тихі водиВже чорна ваша злоба не впаде.Народ росте, і множиться, і діє,Без ваших нагаїв і палаша[27].Під сонцем вічності древніє й молодієЙого жорстока й лагідна душа.Народ мій є! Народ мій завжди буде!Ніхто не перекреслить мій народ!Пощезнуть всі перевертні й приблуди,І орди завойовників-заброд!Ви, байстрюки катів осатанілих,Не забувайте, виродки, ніде:Народ мій є! В його гарячих жилахКозацька кров пульсує і гуде!

Покара

Не всі на світі радощі священні —Є радощі, народжені з проклять,Коли, метнувши громи навіжені,Став Єву Бог із раю проганять.Він їй сказав: «Ослушнице зухвала!Мені твого не треба каяття —Прирік тобі, щоб в муках сповивала,Живила кров’ю завтрашнє життя».Адам ходив насуплений, мов хмара,У розпачі кривила Єва рот,Бо ще не знала ця наївна пара,Що та жорстока помста і покараДорожча всіх утрачених щедрот!

«Гей, нові Колумби й Магеллани…»

Гей, нові Колумби й Магеллани[28],Напнемо вітрила наших мрій!Кличуть нас у мандри океани,Бухту спокою облизує прибій.Хто сказав, що все уже відкрито?Нащо ж ми народжені тоді?Як нам помістити у коритоНаші сподівання молоді?Кораблі! Шикуйтесь до походу!Мрійництво! Жаго моя! Живи!В океані рідного народуВідкривай духовні острови!Геть із мулу якорі іржаві —Нидіє на якорі душа[29]…Б’ються груди об вітри тужаві,Каравела в мандри вируша.Жоден вітер сонця не остудить,Півень землю всю не розгребе!Україно! Доки жити буду,Доти відкриватиму тебе.Мріяти й шукати, доки жити,Шкварити байдужість на вогні!..А якщо відкрию вже відкрите,Друзі! Ви підкажете мені.

Крик XX віку

У небі тішились хмари,У небі сонце пливло,Під небом кривавіли чвариІ лютувало зло.Земля, вагітна скорботою,(Відчай у груди тне)Над кривдою і підлотоюНародила в муках мене.Народила, немов надію,Колисала ночами без сну:– Може, від тебе помолодію,Може, побачу весну…Може, твій струм і атомВгамують нестерпний біль, —Голосила над віком двадцятимНайгеніальніша з породіль.Голосила велика мати,Благала, кричала мені,Щоб став я жорстоким катомНедоумства, підлоти й брехні.І стою у злобі по колінаЗ серцем, повним ганьби й проклять,Божевільні каліки й руїниУ зіницях моїх миготять.Що залишу майбутньому дневі,Чим ділитися буду з ним?! —Вибухають бомби водневіНа обпеченім лобі моїм!А люди забавляються, мов діти,Катам співають гімни холуї[30],І генерали мріють посадитиНа всій планеті атомні гаї.Ридаю і кричу, гилю себе у груди,Волосся патраю з сідої голови[31]:Що можу я, коли дрімають люди?Що можу я, коли заснули ви?