Острів Скарбів / Treasure Island

As he was thus speaking, he had risen from bed with great difficulty, holding to my shoulder with a grip that almost made me cry out, and moving his legs like so much dead weight. His words, spirited as they were in meaning, contrasted sadly with the weakness of the voice in which they were uttered. He paused when he had got into a sitting position on the edge.

«That doctor’s done me», he murmured. «My ears is singing. Lay me back».

Before I could do much to help him he had fallen back again to his former place, where he lay for a while silent.

«Jim», he said at length, «you saw that seafaring man today?»

«Black Dog?» I asked.

«Ah! Black Dog», says he. «He’s a bad un; but there’s worse that put him on. Now, if I can’t get away nohow, and they tip me the black spot, mind you, it’s my old sea-chest they’re after. You get on a horse – you can, can’t you? Well, then, you get on a horse, and go to – well, yes, I will! – to that eternal doctor swab, and tell him to pipe all hands – magistrates and sich – and he’ll lay ’em aboard at the Admiral Benbow – all old Flint’s crew, man and boy, all on ’em that’s left. I was first mate, I was, old Flint’s first mate, and I’m the on’y one as knows the place. He gave it me at Savannah, when he lay a-dying, like as if I was to now, you see. But you won’t peach unless they get the black spot on me, or unless you see that Black Dog again or a seafaring man with one leg, Jim – him above all».

«But what is the black spot, captain?» I asked.

«That’s a summons, mate. I’ll tell you if they get that. But you keep your weather-eye open, Jim, and I’ll share with you equals, upon my honour».

He wandered a little longer, his voice growing weaker; but soon after I had given him his medicine, which he took like a child, with the remark, «If ever a seaman wanted drugs, it’s me». Нe fell at last into a heavy, swoon-like sleep, in which I left him. What I should have done had all gone well I do not know. Probably I should have told the whole story to the doctor, for I was in mortal fear lest the captain should repent of his confessions and make an end of me.

But as things fell out, my poor father died quite suddenly that evening, which put all other matters on one side. Our natural distress, the visits of the neighbours, the arranging of the funeral, and all the work of the inn to be carried on in the meanwhile kept me so busy that I had scarcely time to think of the captain, far less to be afraid of him.

He got downstairs next morning, to be sure, and had his meals as usual, though he ate little and had more. I am afraid, than his usual supply of rum, for he helped himself out of the bar, scowling and blowing through his nose, and no one dared to cross him. On the night before the funeral he was as drunk as ever; and it was shocking, in that house of mourning, to hear him singing away at his ugly old sea-song; but weak as he was, we were all in the fear of death for him, and the doctor was suddenly taken up with a case many miles away and was never near the house after my father’s death.

I have said the captain was weak, and indeed he seemed rather to grow weaker than regain his strength. He clambered up and down stairs, and went from the parlour to the bar and back again, and sometimes put his nose out of doors to smell the sea, holding on to the walls as he went for support and breathing hard and fast like a man on a steep mountain. He never particularly addressed me, and it is my belief he had as good as forgotten his confidences; but his temper was more flighty, and allowing for his bodily weakness, more violent than ever. He had an alarming way now when he was drunk of drawing his cutlass and laying it bare before him on the table. But with all that, he minded people less and seemed shut up in his own thoughts and rather wandering. Once, for instance, to our extreme wonder, he piped up to a different air, a king of country love-song, that he must have learned in his youth before he had begun to follow the sea.

So things passed until, the day after the funeral, and about three o’clock of a bitter, foggy, frosty afternoon, I was standing at the door for a moment, full of sad thoughts about my father, when I saw someone drawing slowly near along the road. He was plainly blind, for he tapped before him with a stick and wore a great green shade over his eyes and nose; and he was hunched, as if with age or weakness, and wore a huge old tattered sea-cloak with a hood that made him appear positively deformed. I never saw in my life a more dreadful-looking figure. He stopped a little from the inn, and raising his voice in an odd sing-song, addressed the air in front of him, «Will any kind friend inform a poor blind man, who has lost the precious sight of his eyes in the gracious defence of his native country, England – and God bless King George! – where or in what part of this country he may now be?»

«You are at the „Admiral Benbow“, Black Hill Cove, my good man», said I.

«I hear a voice», said he, «a young voice. Will you give me your hand, my kind young friend, and lead me in?»

I held out my hand, and the horrible, soft-spoken, eyeless creature gripped it in a moment like a vise. I was so much startled that I struggled to withdraw, but the blind man pulled me close up to him with a single action of his arm.

«Now, boy», he said, «take me in to the captain».

«Sir», said I, «upon my word I dare not».

«Oh», he sneered, «that’s it! Take me in straight or I’ll break your arm».

And he gave it, as he spoke, a wrench that made me cry out.

«Sir», said I, «it is for yourself I mean. The captain is not what he used to be. He sits with a drawn cutlass. Another gentleman…»

«Come, now, march», interrupted he; and I never heard a voice so cruel, and cold, and ugly as that blind man’s. It cowed me more than the pain, and I began to obey him at once, walking straight in at the door and towards the parlour, where our sick old buccaneer was sitting, dazed with rum. The blind man clung close to me, holding me in one iron fist and leaning almost more of his weight on me than I could carry. «Lead me straight up to him, and when I’m in view, cry out, „Here’s a friend for you, Bill.“ If you don’t, I’ll do this», and with that he gave me a twitch that I thought would have made me faint. Between this and that, I was so utterly terrified of the blind beggar that I forgot my terror of the captain, and as I opened the parlour door, cried out the words he had ordered in a trembling voice.

The poor captain raised his eyes, and at one look the rum went out of him and left him staring sober. The expression of his face was not so much of terror as of mortal sickness. He made a movement to rise, but I do not believe he had enough force left in his body.

«Now, Bill, sit where you are», said the beggar. «If I can’t see, I can hear a finger stirring. Business is business. Hold out your left hand. Boy, take his left hand by the wrist and bring it near to my right».

We both obeyed him to the letter, and I saw him pass something from the hollow of the hand that held his stick into the palm of the captain’s, which closed upon it instantly.

«And now that’s done», said the blind man. Аnd at the words he suddenly left hold of me, and with incredible accuracy and nimbleness, skipped out of the parlour and into the road, where, as I still stood motionless, I could hear his stick go tap-tap-tapping into the distance.

It was some time before either I or the captain seemed to gather our senses, but at length, and about at the same moment, I released his wrist, which I was still holding, and he drew in his hand and looked sharply into the palm.

«Ten o’clock!» he cried. «Six hours. We’ll do them yet», and he sprang to his feet.

Even as he did so, he reeled, put his hand to his throat, stood swaying for a moment, and then, with a peculiar sound, fell from his whole height face foremost to the floor.

I ran to him at once, calling to my mother. But haste was all in vain. The captain had been struck dead by thundering apoplexy. It is a curious thing to understand, for I had certainly never liked the man, though of late I had begun to pity him, but as soon as I saw that he was dead, I burst into a flood of tears. It was the second death I had known, and the sorrow of the first was still fresh in my heart.

3

Чорна мітка

Опівдні я приніс капітанові холодного питва та ліки. Він лежав нерухомо в тій самій позі, як ми його залишили, тільки трохи підвівшись; здавалося, він був слабий і водночас дуже збуджений.

– Джіме, – сказав він, – тільки ти тут чогось вартий. Ти знаєш, що я завжди добре ставився до тебе. Я ж тобі щомісяця давав срібний чотирипенсовик. А тепер бачиш, друже, як мені погано, і всі покинули мене! Джіме, ти ж принесеш мені чарочку рому, принесеш, хлопчику?

– Лікар… – почав було я.

Але він люто, хоч і слабким голосом, почав лаяти лікаря.

– Всі лікарі – телепні! – сказав він. – А цей ваш лікар, ну хіба ж він знає моряків? Я бував у місцях, де пече, мов у гарячій смолі, де люди так і падали від пропасниці, а землетруси розгойдували грішну землю, неначе морську хвилю. Що твій лікар знає про ці краї? Я жив тільки ромом, так, ромом, кажу тобі! Він був мені за їжу і воду, за товариша й жінку. І коли я зараз не ковтну рому, мене викине на берег, мов старе розбите судно. Моя кров упаде тоді на тебе, Джіме, і на оту підтирачку, отого лікаря… І він знову вибухнув лайкою.

– Дивись, Джіме, як тремтять мої пальці, – благально мовив він. – Я не можу втримати їх так, щоб вони не тремтіли. За цілісінький день я ж ні краплини не випив! Цей лікар – дурень, запевняю тебе. Якщо я не ковтну рому, Джіме, мені ввижатимуться різні страхіття. Я вже й так бачив їх, їй-богу! Бачив старого Флінта в кутку, отам, за тобою. Бачив його ясно, мов живого. А якщо знову їх побачу, то мучитимусь, наче Каїн. Таж сам твій лікар казав, що одна склянка мені не зашкодить. Я дам тобі золоту гінею за одну чарчину, Джіме.

Він канючив усе наполегливіше і був такий збуджений, що я почав побоюватися за свого батька, якому в той день було дуже погано і який потребував цілковитого спокою. Крім того, мене переконали слова лікаря, що їх тепер повторив капітан.

– Не треба мені ваших грошей, – сказав я, ображений, що мені пропонують хабара. – Заплатіть хоча б за те, що ви винні моєму батькові. Я принесу вам склянку, але це буде остання.

Я приніс склянку рому. Він жадібно схопив її і випив одним духом.

– Гей, гей, – промовив, – отепер мені трохи покращало. Послухай, друже, лікар не казав, скільки я валятимусь на оцій старій койці?

– Принаймні тиждень, – відповів я.

– Хай його грім пальне! – вигукнув капітан. – Тиждень! Не можу цього я собі дозволити: вони встигнуть до того часу прислати мені чорну мітку. Негідники вже натрапили на мій слід. Марнотратники, ледарі, своє не зберегли, а тепер ганяються за чужим! Хіба ж так справжні моряки роблять? От узяти мене: я людина ощадлива, ніколи не тринькав гроші, ніколи їх не губив. Я зумію знов обдурити їх! Не страшні вони мені! Відчалю від цього рифу, братику, і знову пошию їх у дурні.

Говорячи це, він заледве підвівся з ліжка і сперся на моє плече з такою силою, що я мало не закричав. Раптом його ноги, мов колоди, опустилися на підлогу. Погрози ніяк не відповідали тому слабкому голосу, яким він їх виголошував.

Сівши на край ліжка, він довго віддихувався.

– Цей лікар мене доконав, – пробурмотів урешті. – У вухах дзвенить… Допоможи мені лягти…

Але перш ніж я взявся допомагати, він упав на спину і на якийсь час замовк.

– Джіме, – сказав він нарешті, – ти бачив сьогодні того моряка?

– Чорного Пса? – спитав я.

– Атож, Чорного Пса, – відповів він. – То дуже поганий чоловік, але ті, що послали його, ще гірші. Слухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорну мітку, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сідай тоді на коня… Ти ж умієш їздити верхи, правда? Сідай, кажу, тоді на коня й жени щодуху… Ну, тепер мені все одно… Мчи хоч до цього лікаря, до того телепня, й перекажи йому, щоб він свистів усіх нагору – суддів там і різних присяжних – і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбоу», всю стару зграю Флінта, всіх до єдиного, скільки їх ще лишилося живими. Я був першим штурманом старого Флінта. Першим штурманом! І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саванні, коли лежав при смерті, як ось я тепер. Але ти не зчиняй галасу, поки вони не надішлють мені чорної мітки. Чи поки не побачиш знову цього Чорного Пca або моряка на одній нозі. Одноногого моряка, Джіме, бійся найдужче!

– А що це за чорна мітка, капітане? – спитав я.

– Це виклик, друже, так би мовити, повістка на суд. Коли її пришлють, я тобі скажу. Ти тільки не проґав їх, Джіме, і я все поділю з тобою порівну, слово честі…

Язик у нього почав заплітатися, голос послабшав. Я дав йому ліків, і він випив їх покірливо, мов дитина, сказавши:

– Якщо коли-небудь якийсь моряк потребував ліків, то це я.

Зрештою він забувся важким, безтямним сном, і я вийшов.

Що я робив би, коли б усе йшло гаразд, не знаю. Очевидно, розповів би про все лікареві, бо смертельно боявся, що капітан пошкодує про свою відвертість і приб’є мене.

Але обставини склалися інакше. Увечері раптово помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике сімейне горе, відвідування сусідів, похорон і різні господарські турботи так закрутили мене, що в мене не було часу ні думати про капітана, ні боятися його.

Наступного ранку він зійшов униз і пообідав, як завжди. Їв мало, зате багато пив. Гадаю, він випив рому навіть більше, ніж звичайно, бо сам хазяйнував біля буфета і при цьому так сердито сопів, що ніхто не наважувався йому суперечити. Вночі, напередодні похорону, він був так само п’яний, як і завжди. Огидно було слухати його розгнуздану, дику пісню в нашому сумному домі. І хоч він був дуже слабий, ми всі до смерті боялися його. А лікар у той час був далеко: його несподівано викликали до пацієнта за багато миль звідси, і він не з’являвся поблизу нашого будинку після смерті мого батька.

Я сказав, що капітан був слабий. І справді, здавалося, що він дедалі слабшає, а не одужує. Важко пересувався по сходах, знову й знову ходив із загальної кімнати до буфета й назад. Іноді вистромляв носа з дверей – відчути запах моря, – тримаючись при цьому за стіну, щоб не впасти. Дихав важко й швидко, як людина, що здирається на круту гору.

Тепер він уже не заговорював до мене і, мабуть, зовсім забув про свою відвертість, хоч став ще буйнішим і, незважаючи на свою слабість, ще лютішим, ніж будь-коли. Напившись, він витягав кортик і клав його перед собою на столі. Але разом з тим майже не звертав уваги на людей і, здавалося, весь час був заглиблений у свої думки та примарні видіння. Якось, на превелике наше здивування, навіть почав мугикати якусь сільську любовну пісеньку, що він її чув, мабуть, замолоду, коли ще не почав блукати по морях.

Такі ото були наші справи, коли через день після похорону, – день був похмурий, туманний і морозяний, – годині о третій пополудні, я вийшов за двері і став на порозі, сповнений сумних згадок про свого батька. І раптом побачив, що хтось поволі йде по дорозі. Чоловік був, очевидно, сліпий, бо намацував дорогу перед собою палицею. Над очима й носом у нього нависав зелений щиток. Згорблений чи то від старості, чи то від слабкості, закутаний у старий подертий морський плащ з каптуром, що зовсім ховав обриси його тіла. Ніколи в своєму житті я не бачив потворнішої постаті. Перед корчмою він зупинився і співучим голосом промовив, ні до кого не звертаючись:

– Чи не скаже який добрий друг бідному сліпому, що втратив свій дорогоцінний зір, доблесно захищаючи свою батьківщину Англію, – благослови, Боже, короля Георга, – чи не скаже хтось цьому сліпому, де і в якій частині країни він зараз перебуває?

– Ви стоїте перед корчмою «Адмірал Бенбоу», в бухті Чорного Горба, добрий чоловіче, – відгукнувся я.

– Я чую голос, – мовив він, – юний голос. Дайте мені вашу руку, мій любий юний друже, і проведіть мене в цей дім.

Я подав йому руку, і ця жахлива безока потвора з таким солодким голосом стисла її, мов лещатами. Я так злякався, що спробував видертись і втекти. Але сліпий притяг мене щільно до себе єдиним порухом руки.

– А тепер, хлопче, – сказав він, – веди мене до капітана.

– Сер, – благав я, – слово честі, я не смію.

– Он як! – осміхнувся він. – Не смієш? Веди негайно, або я зламаю тобі руку.

І, кажучи це, він так повернув мені руку, що я скрикнув.

– Сер, – сказав я, – не за себе я боюся, а за вас. Капітан тепер не такий, яким був колись. Він сидить з оголеним кортиком. Один джентльмен уже приходив до нього і…

– Ану, йди! – перебив він мене.

Ніколи ще не чув я голосу такого жорстокого, холодного й огидного, як у того сліпого. Голос цей налякав мене більше, ніж біль. Я відразу підкорився і повів його просто до загальної кімнати, де сидів наш хворий старий пірат, очманілий від рому.

Сліпий вчепився за мене своїми залізними пальцями. Він наліг на мене всією своєю вагою, і я ледве тримався на ногах.

– Веди мене просто до нього і, коли він зможе побачити мене, крикни: «Ось ваш приятель, Біллі!» А якщо не крикнеш, то я ось що зроблю!

І він знову так стиснув мені руку, що я мало не знепритомнів. Після всього цього я був такий наляканий сліпим жебраком, що забув свій страх перед капітаном і, розчинивши двері загальної кімнати, вигукнув те, що наказав сліпий.

Бідолашний капітан підвів очі й відразу протверезів. На обличчі його відбився навіть не переляк, а смертельна мука. Він спробував було підвестись, але, очевидно, вже мало сил лишилося в його тілі.

– Нічого, Біллі, сиди як сидиш, – сказав жебрак. – Хоч я й не можу бачити, але чую, як тремтять твої пальці. Діло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси її ближче до моєї правиці.

Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось із своєї руки, в якій тримав палицю, в долоню капітана, що миттю стиснулася в кулак.

– Отже, зроблено, – сказав сліпець. З цими словами він відпустив мене і з неймовірною для сліпого точністю й швидкістю вислизнув із загальної кімнати надвір. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як по дорозі щораз далі й далі стукотить його палиця.

Минув якийсь час, поки ми з капітаном трохи отямились. І тоді тільки я помітив, що все ще тримаю в своїх руках його кулак. Раптом він висмикнув руку і глянув на те, що в нього було затиснуте в долоні.

– О десятій годині! – вигукнув він. – Лишилося шість годин. Час іще є. – І зірвався на ноги. Але заточився і схопився за горло. Так стояв якусь мить, похитуючись з боку на бік, а потім, неприродно крикнувши, упав, мов сніп, на підлогу.

Я одразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було пізно. Капітан раптово помер від апоплексичного удару. І дивно: я ніколи не любив цього чоловіка, хоч останнім часом і почав жаліти його, але, побачивши його мертвим, вибухнув цілою зливою сліз. Це була друга смерть, що сталася в мене на очах, і смуток після першої був іще свіжий у моєму серці.

4

The Sea-chest

Lоst no time, of course, in telling my mother all that I knew, and perhaps should have told her long before, and we saw ourselves at once in a difficult and dangerous position. Some of the man’s money – if he had any – was certainly due to us, but it was not likely that our captain’s shipmates, above all the two specimens seen by me, Black Dog and the blind beggar, would be inclined to give up their booty in payment of the dead man’s debts. The captain’s order to mount at once and ride for Doctor Livesey would have left my mother alone and unprotected, which was not to be thought of. Indeed, it seemed impossible for either of us to remain much longer in the house; the fall of coals in the kitchen grate, the very ticking of the clock, filled us with alarms. The neighbourhood, to our ears, seemed haunted by approaching footsteps; and what between the dead body of the captain on the parlour floor and the thought of that detestable blind beggar hovering near at hand and ready to return, there were moments when, as the saying goes, I jumped in my skin for terror. Something must speedily be resolved upon, and it occurred to us at last to go forth together and seek help in the neighbouring hamlet. No sooner said than done. Bare-headed as we were, we ran out at once in the gathering evening and the frosty fog.

The hamlet lay not many hundred yards away, though out of view, on the other side of the next cove; and what greatly encouraged me, it was in an opposite direction from that whence the blind man had made his appearance and whither he had presumably returned. We were not many minutes on the road, though we sometimes stopped to lay hold of each other and hearken. But there was no unusual sound – nothing but the low wash of the ripple and the croaking of the inmates of the wood.

It was already candle-light when we reached the hamlet, and I shall never forget how much I was cheered to see the yellow shine in doors and windows; but that, as it proved, was the best of the help we were likely to get in that quarter. For – you would have thought men would have been ashamed of themselves – no soul would consent to return with us to the «Admiral Benbow». The more we told of our troubles, the more – man, woman, and child – they clung to the shelter of their houses. The name of Captain Flint, though it was strange to me, was well enough known to some there and carried a great weight of terror. Some of the men who had been to field-work on the far side of the «Admiral Benbow» remembered, besides, to have seen several strangers on the road, and taking them to be smugglers, to have bolted away; and one at least had seen a little lugger in what we called Kitt’s Hole. For that matter, anyone who was a comrade of the captain’s was enough to frighten them to death. And the short and the long of the matter was, that while we could get several who were willing enough to ride to Dr. Livesey’s, which lay in another direction, not one would help us to defend the inn.

They say cowardice is infectious; but then argument is, on the other hand, a great emboldener; and so when each had said his say, my mother made them a speech. She would not, she declared, lose money that belonged to her fatherless boy; «If none of the rest of you dare», she said, «Jim and I dare. Back we will go, the way we came, and small thanks to you big, hulking, chicken-hearted men. We’ll have that chest open, if we die for it. And I’ll thank you for that bag, Mrs. Crossley, to bring back our lawful money in».

Of course I said I would go with my mother, and of course they all cried out at our foolhardiness, but even then not a man would go along with us. All they would do was to give me a loaded pistol lest we were attacked, and to promise to have horses ready saddled in case we were pursued on our return, while one lad was to ride forward to the doctor’s in search of armed assistance.

My heart was beating finely when we two set forth in the cold night upon this dangerous venture. A full moon was beginning to rise and peered redly through the upper edges of the fog, and this increased our haste, for it was plain, before we came forth again, that all would be as bright as day, and our departure exposed to the eyes of any watchers. We slipped along the hedges, noiseless and swift, nor did we see or hear anything to increase our terrors, till, to our relief, the door of the «Admiral Benbow» had closed behind us.

I slipped the bolt at once, and we stood and panted for a moment in the dark, alone in the house with the dead captain’s body. Then my mother got a candle in the bar, and holding each other’s hands, we advanced into the parlour. He lay as we had left him, on his back, with his eyes open and one arm stretched out.

«Draw down the blind, Jim», whispered my mother; «they might come and watch outside. And now», said she when I had done so, «we have to get the key off that; and who’s to touch it, I should like to know!». Аnd she gave a kind of sob as she said the words.

I went down on my knees at once. On the floor close to his hand there was a little round of paper, blackened on the one side. I could not doubt that this was the Black Spot; and taking it up, I found written on the other side, in a very good, clear hand, this short message: «You have till ten tonight».

«He had till ten, Mother», said I; and just as I said it, our old clock began striking. This sudden noise startled us shockingly; but the news was good, for it was only six.