Острів Скарбів / Treasure Island

«Now, Jim», she said, «that key».

I felt in his pockets, one after another. A few small coins, a thimble, and some thread and big needles, a piece of pigtail tobacco bitten away at the end, his gully with the crooked handle, a pocket compass, and a tinder box were all that they contained, and I began to despair.

«Perhaps it’s round his neck», suggested my mother.

Overcoming a strong repugnance, I tore open his shirt at the neck, and there, sure enough, hanging to a bit of tarry string, which I cut with his own gully, we found the key. At this triumph we were filled with hope and hurried upstairs without delay to the little room where he had slept so long and where his box had stood since the day of his arrival.

It was like any other seaman’s chest on the outside, the initial «B» burned on the top of it with a hot iron, and the corners somewhat smashed and broken as by long, rough usage.

«Give me the key», said my mother; and though the lock was very stiff, she had turned it and thrown back the lid in a twinkling.

A strong smell of tobacco and tar rose from the interior, but nothing was to be seen on the top except a suit of very good clothes, carefully brushed and folded. They had never been worn, my mother said. Under that, the miscellany began – a quadrant, a tin canikin, several sticks of tobacco, two brace of very handsome pistols, a piece of bar silver, an old Spanish watch and some other trinkets of little value and mostly of foreign make, a pair of compasses mounted with brass, and five or six curious West Indian shells. I have often wondered since why he should have carried about these shells with him in his wandering, guilty, and hunted life.

In the meantime, we had found nothing of any value but the silver and the trinkets, and neither of these were in our way. Underneath there was an old boat-cloak, whitened with sea-salt on many a harbour-bar. My mother pulled it up with impatience, and there lay before us, the last things in the chest, a bundle tied up in oilcloth, and looking like papers, and a canvas bag that gave forth, at a touch, the jingle of gold.

«I’ll show these rogues that I’m an honest woman», said my mother. «I’ll have my dues, and not a farthing over. Hold Mrs. Crossley’s bag». And she began to count over the amount of the captain’s score from the sailor’s bag into the one that I was holding.

It was a long, difficult business, for the coins were of all countries and sizes – doubloons, and louis d’ors, and guineas, and pieces of eight, and I know not what besides, all shaken together at random. The guineas, too, were about the scarcest, and it was with these only that my mother knew how to make her count.

When we were about half-way through, I suddenly put my hand upon her arm, for I had heard in the silent frosty air a sound that brought my heart into my mouth – the tap-tapping of the blind man’s stick upon the frozen road. It drew nearer and nearer, while we sat holding our breath. Then it struck sharp on the inn door, and then we could hear the handle being turned and the bolt rattling as the wretched being tried to enter; and then there was a long time of silence both within and without. At last the tapping recommenced, and, to our indescribable joy and gratitude, died slowly away again until it ceased to be heard.

«Mother», said I, «take the whole and let’s be going», for I was sure the bolted door must have seemed suspicious and would bring the whole hornet’s nest about our ears, though how thankful I was that I had bolted it, none could tell who had never met that terrible blind man.

But my mother, frightened as she was, would not consent to take a fraction more than was due to her and was obstinately unwilling to be content with less. It was not yet seven, she said, by a long way; she knew her rights and she would have them; and she was still arguing with me when a little low whistle sounded a good way off upon the hill. That was enough, and more than enough, for both of us.

«I’ll take what I have», she said, jumping to her feet.

«And I’ll take this to square the count», said I, picking up the oilskin packet.

Next moment we were both groping downstairs, leaving the candle by the empty chest; and the next we had opened the door and were in full retreat. We had not started a moment too soon. The fog was rapidly dispersing; already the moon shone quite clear on the high ground on either side; and it was only in the exact bottom of the dell and round the tavern door that a thin veil still hung unbroken to conceal the first steps of our escape. Far less than half-way to the hamlet, very little beyond the bottom of the hill, we must come forth into the moonlight. Nor was this all, for the sound of several footsteps running came already to our ears, and as we looked back in their direction, a light tossing to and fro and still rapidly advancing showed that one of the newcomers carried a lantern.

«My dear», said my mother suddenly, «take the money and run on. I am going to faint».

This was certainly the end for both of us, I thought. How I cursed the cowardice of the neighbours; how I blamed my poor mother for her honesty and her greed, for her past foolhardiness and present weakness! We were just at the little bridge, by good fortune; and I helped her, tottering as she was, to the edge of the bank, where, sure enough, she gave a sigh and fell on my shoulder. I do not know how I found the strength to do it at all, and I am afraid it was roughly done, but I managed to drag her down the bank and a little way under the arch. Farther I could not move her, for the bridge was too low to let me do more than crawl below it. So there we had to stay – my mother almost entirely exposed and both of us within earshot of the inn.

4

Моряцька скриня

Я, звісно, не гаючись розповів матері все, що знав і що, певно, слід було б розповісти значно раніше. Нам стало ясно, що ми опинилися в небезпечному становищі.

Частина капітанових грошей – якщо тільки в нього були якісь гроші – безперечно, належала нам. Але важко було повірити, що корабельні товариші нашого капітана, а особливо два типи, яких я бачив, – Чорний Пес та сліпий жебрак, – згодилися б віддати свою здобич за борги покійного. Наказ капітана сісти на коня і мчати по доктора Лівсі я виконати не міг: для цього б довелося залишити матір саму, без усякого захисту. Про це не могло бути й мови. Але нам здавалося, що й лишатися тут теж не можна: тривогою сповнювало нас навіть падіння вугілля на залізну решітку в огнищі, навіть цокання нашого годинника. Скрізь нам вчувалися чиїсь кроки, ніби хтось до нас підходив.

Мертве тіло капітана на підлозі загальної кімнати й думки про те, що клятий сліпий жебрак блукає десь поблизу і щохвилини може повернутися, – все це сповнювало мене неймовірним жахом. Треба було негайно щось робити. І ми наважилися піти разом шукати допомоги в сусідньому селі. Сказано – зроблено. Навіть не одягаючись, побігли ми в темінь і холодний туман.

Села від нас не було видно, але воно було недалеко, всього за кількасот ярдів від нашого дому, на другому боці сусідньої затоки. Мене дуже підбадьорювало, що йти треба було не в той бік, звідки з’явився сліпий і куди він, очевидно, повернувся. Йшли ми недовго, хоч не раз зупинялися, прислухаючись. Але довкола не чути було нічого підозрілого: тільки глухо шуміли хвилі та крякали в лісі ворони.

Коли ми дісталися до села, там по хатах уже засвітили свічки. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши жовте світло у дверях і вікнах. Але виявилося, що, крім цього світла, ми тут не змогли отримати ніякої іншої допомоги. Бо – ви скажете, що ці люди мали самі себе соромитися, – жодна жива душа не погоджувалася піти з нами до «Адмірала Бенбоу».

Що докладніше ми розповідали про наше нещастя, то ревніше старе й мале в цьому селі ховалося кожне у свій куток. Ім’я капітана Флінта, мені зовсім незнайоме, добре було відоме багатьом жителям села і сповнювало їх жахом. Деякі з них пригадали, як одного разу, працюючи в полі, поблизу «Адмірала Бенбоу», вони побачили на дорозі кількох чужинців, яких прийняли за контрабандистів, і одразу ж порозбігалися по домівках, щоб міцніше позачиняти двері. Один чоловік бачив навіть невеличке суденце в затоці, що носить назву Лігво Кіттове. Тому навіть сама згадка про товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося кілька сміливців, які згоджувалися їхати по доктора Лівсі (їхати до нього треба було в іншому напрямку), але ніхто не хотів допомогти нам оборонити корчму.

Кажуть, боягузливість заразлива. Але суперечки і сварка, навпаки, можуть породити й велику сміливість. Отже, вислухавши всі розмови селян, моя мати раптом виголосила цілу промову. Вона заявила, що не хоче втрачати гроші, які належать її осиротілому синові.

– Якщо ви всі боїтеся, – сказала вона, – то Джім і я не з таких. Ми повернемося тією ж дорогою. Сором вам, таким здоровенним чолов’ягам з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би це коштувало нам життя… Буду дуже вдячна, якщо ви дозволите взяти вашу сумку, місіс Крослі: ми принесемо в ній наші законні гроші.

Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір’ю, і, звичайно, всі закричали, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився нас супроводити. Все, що вони зробили, – це дали мені заряджений пістолет на випадок нападу та обіцяли, що триматимуть напоготові осідланих коней, щоб ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.

Шалено калатало моє серце, коли ми удвох вночі вирушили в цю небезпечну путь. Повний місяць уже сходив у небі і червонуватим світлом проглядав крізь туман. Це змусило нас ще більше поспішати, бо ясно було, що поки ми повернемось, буде вже видно, як удень, і мерзотники можуть побачити нас. Нечутно й швидко пробиралися ми під парканами, але нічого не помітили, що могло б посилити наш страх.

Нарешті, на превелику нашу радість, двері «Адмірала Бенбоу» зачинилися за нами. Відразу ж я засунув засув. Хвилину ми постояли в темряві, віддихуючись, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого капітана. Потім моя мати взяла свічку в буфеті, і, тримаючись за руки, ми рушили до загальної кімнати. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, з розплющеними очима, відкинувши одну руку.

– Опусти штори, Джіме, – прошепотіла мати. – Вони можуть підглядати… А тепер, – вела вона далі, коли я опустив штори, – нам треба знайти ключа від скрині… Та от хто ж тільки наважиться доторкнутись до покійника…

І вона навіть схлипнула при цих словах.

Я відразу став навколішки. На підлозі біля руки капітана лежало маленьке паперове кружальце, вимазане з одного боку чимсь чорним. Я не сумнівався, що то й була чорна мітка. Взявши в руки папірець, я побачив, що на другому його боці написано дуже гарним почерком коротке послання: «Маєш час до десятої години вечора».

– Вони прийдуть о десятій, мамо, – сказав я.

І в ту ж мить почав бити наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, пробило тільки шосту.

– Ну, Джіме, – сказала мати, – шукай ключа.

Я обшукав кишені капітана одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, велика голка, брусок пресованого тютюну, надкушений з одного краю, ніж з кривим держаком, кишеньковий компас, кресало – оце й усе, що там було. Я почав уже впадати в розпач…

– Може, він на шиї? – сказала мати.

Переборюючи огиду, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я відразу ж перерізав знайденим ножем, висів ключ.

Ми зраділи й побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною моряцькою скринею. На кришці було випалено літеру «Б», а кути стерті й побиті так, наче ця скриня відслужила довгу і тяжку службу.

– Дай мені ключа, – сказала мати.

Замок був дуже тугий, але вона відімкнула його і відкинула віко в одну мить.

Міцний запах тютюну й дьогтю війнув на нас. Насамперед ми побачили новий, старанно вичищений і акуратно складений костюм. Мати сказала, що цей костюм, мабуть, ще ніхто ніколи не одягав. Під костюмом лежала всяка всячина: квадрант, бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолетів, злиток чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробництва, два оправлені міддю компаси і п’ять чи шість химерних вест-індійських черепашок. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці мушлі у мандрівному, злочинному й тривожному житті.

Але, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого цінного. А нам потрібні були гроші, тільки гроші. На самому споді лежав старий морський плащ, білий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що лежали в скрині: загорнутий у церату згорток, де, очевидно, лежали папери, і полотняний мішечок, в якому, судячи з того, як він дзвенів, було золото.

– Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, – сказала моя мати. – Я візьму все, що мені належить, але ні фартинга більше. Тримай торбу місіс Кросслі!

І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх із моряцького мішка в торбу. То була довга й непроста справа, бо тут були зібрані й перемішані монети найрізноманітніших країн і карбування: і дублони, і луїдори, і гінеї, і піастри, і ще якісь невідомі мені. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.

Коли ми майже наполовину закінчили наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула – стукіт палиці по замерзлій дорозі. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Потім пролунав різкий удар палицею в двері корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипів: злидень намагався увійти. А потім запанувала тиша і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування палиці. Не можна й змалювати нашу радість, коли цей стукіт почав поволі віддалятись і зрештою зовсім завмер.

– Мамо, – прошепотів я, – берімо все й тікаймо.

Я був певен, що зачинені двері здалися сліпому підозрілими, і він пішов, щоб накликати на наші голови все осине гніздо. І як же я радів, що здогадався закрити засув! Цього ніколи не зрозуміє той, хто не бачив того страшного сліпого.

Але мати, хоч і злякалася, не згоджувалася взяти анітрохи більше, ніж їй заборгував капітан. Однак вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й сьомої немає і в нас ще багато часу. Вона знає свої права і не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.

Цього було досить – навіть більше, ніж досить.

– Я візьму те, що встигла відрахувати, – сказала вона, зриваючись на ноги.

– А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, – додав я, хапаючи цератяний згорток.

За хвилину ми вже навпомацки спускалися по сходах, залишивши свічку біля порожньої скрині. А ще за хвилину ми розчинили двері й прожогом кинулися втікати. Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвіювався. Місяць уже ясно світив над землею. І тільки на самісінькому дні ярка та навколо корчми звисала тонка завіса туману, ніби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашої втечі. Але вже напівдорозі до села ми неминуче мали потрапити в смугу місячного світла. Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливі кроки кількох людей, що підходили до корчми. Ми озирнулись і побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтар.

– Любий мій, – раптом прошепотіла мати, – бери гроші й тікай. Я відчуваю, що зараз знепритомнію…

Я думав, що прийшов кінець нам обом. Як я проклинав лякливість наших сусідів! Як я дорікав бідолашній матері за її чесність та жадібність, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля!

На щастя, ми були саме біля містка. Я допоміг матері зійти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зітхнула і впала мені на руки. Не знаю, звідки я знайшов сили, але мені пощастило підтягти її під місток. Боюсь, що зробив це я не дуже ніжно. Далі я тягти її не міг, бо місток був занадто низький і під ним можна було тільки повзти. Отже, тут нам довелося зупинитись. Мати лежала майже на видноті. Все це коїлося за кілька кроків од корчми.

5

The Last of the Blind Man

Mу curiosity, in a sense, was stronger than my fear, for I could not remain where I was, but crept back to the bank again, whence, sheltering my head behind a bush of broom, I might command the road before our door. I was scarcely in position ere my enemies began to arrive, seven or eight of them, running hard, their feet beating out of time along the road and the man with the lantern some paces in front. Three men ran together, hand in hand; and I made out, even through the mist, that the middle man of this trio was the blind beggar. The next moment his voice showed me that I was right.

«Down with the door!» he cried.

«Aye, aye, sir!» answered two or three; and a rush was made upon the «Admiral Benbow», the lantern-bearer following; and then I could see them pause, and hear speeches passed in a lower key, as if they were surprised to find the door open. But the pause was brief, for the blind man again issued his commands. His voice sounded louder and higher, as if he were afire with eagerness and rage.

«In, in, in!» he shouted, and cursed them for their delay.

Four or five of them obeyed at once, two remaining on the road with the formidable beggar. There was a pause, then a cry of surprise, and then a voice shouting from the house, «Bill’s dead».

But the blind man swore at them again for their delay.

«Search him, some of you shirking lubbers, and the rest of you aloft and get the chest», he cried.

I could hear their feet rattling up our old stairs, so that the house must have shook with it. Promptly afterwards, fresh sounds of astonishment arose; the window of the captain’s room was thrown open with a slam and a jingle of broken glass, and a man leaned out into the moonlight, head and shoulders, and addressed the blind beggar on the road below him.

«Pew», he cried, «they’ve been before us. Someone’s turned the chest out alow and aloft».

«Is it there?» roared Pew.

«The money’s there».

The blind man cursed the money.

«Flint’s fist, I mean», he cried.

«We don’t see it here nohow», returned the man.

«Here, you below there, is it on Bill?» cried the blind man again.

At that another fellow, probably him who had remained below to search the captain’s body, came to the door of the inn. «Bill’s been overhauled a’ready», said he; «nothin’ left».

«It’s these people of the inn – it’s that boy. I wish I had put his eyes out!» cried the blind man, Pew. «There were here no time ago – they had the door bolted when I tried it. Scatter, lads, and find ’em».

«Sure enough, they left their glim here», said the fellow from the window.

«Scatter and find ’em! Rout the house out!» reiterated Pew, striking with his stick upon the road.

Then there followed a great to-do through all our old inn, heavy feet pounding to and fro, furniture thrown over, doors kicked in, until the very rocks re-echoed and the men came out again, one after another, on the road and declared that we were nowhere to be found.

And just the same whistle that had alarmed my mother and myself over the dead captain’s money was once more clearly audible through the night, but this time twice repeated. I had thought it to be the blind man’s trumpet, so to speak, summoning his crew to the assault, but I now found that it was a signal from the hillside towards the hamlet, and from its effect upon the buccaneers, a signal to warn them of approaching danger.

«There’s Dirk again», said one. «Twice! We’ll have to budge, mates».

«Budge, you skulk!» cried Pew. «Dirk was a fool and a coward from the first – you wouldn’t mind him. They must be close by; they can’t be far; you have your hands on it. Scatter and look for them, dogs! Oh, shiver my soul», he cried, «if I had eyes!»

This appeal seemed to produce some effect, for two of the fellows began to look here and there among the lumber, but half-heartedly, I thought, and with half an eye to their own danger all the time, while the rest stood irresolute on the road.

«You have your hands on thousands, you fools, and you hang a leg! You’d be as rich as kings if you could find it, and you know it’s here, and you stand there skulking. There wasn’t one of you dared face Bill, and I did it – a blind man! And I’m to lose my chance for you! I’m to be a poor, crawling beggar, sponging for rum, when I might be rolling in a coach! If you had the pluck of a weevil in a biscuit you would catch them still».

«Hang it, Pew, we’ve got the doubloons!» grumbled one.

«They might have hid the blessed thing», said another.

«Take the Georges, Pew, and don’t stand here squalling».

Squalling was the word for it; Pew’s anger rose so high at these objections till at last, his passion completely taking the upper hand, he struck at them right and left in his blindness and his stick sounded heavily on more than one.

These, in their turn, cursed back at the blind miscreant, threatened him in horrid terms, and tried in vain to catch the stick and wrest it from his grasp.

This quarrel was the saving of us, for while it was still raging, another sound came from the top of the hill on the side of the hamlet – the tramp of horses galloping. Almost at the same time a pistol-shot, flash and report, came from the hedge side. And that was plainly the last signal of danger, for the buccaneers turned at once and ran, separating in every direction, one seaward along the cove, one slant across the hill, and so on, so that in half a minute not a sign of them remained but Pew. Him they had deserted, whether in sheer panic or out of revenge for his ill words and blows I know not; but there he remained behind, tapping up and down the road in a frenzy, and groping and calling for his comrades. Finally he took a wrong turn and ran a few steps past me, towards the hamlet, crying, «Johnny, Black Dog, Dirk», and other names, «you won’t leave old Pew, mates – not old Pew!»

Just then the noise of horses topped the rise, and four or five riders came in sight in the moonlight and swept at full gallop down the slope.

At this Pew saw his error, turned with a scream, and ran straight for the ditch, into which he rolled. But he was on his feet again in a second and made another dash, now utterly bewildered, right under the nearest of the coming horses.

The rider tried to save him, but in vain. Down went Pew with a cry that rang high into the night; and the four hoofs trampled and spurned him and passed by. He fell on his side, then gently collapsed upon his face and moved no more.

I leaped to my feet and hailed the riders. They were pulling up, at any rate, horrified at the accident; and I soon saw what they were. One, tailing out behind the rest, was a lad that had gone from the hamlet to Dr. Livesey’s; the rest were revenue officers, whom he had met by the way, and with whom he had had the intelligence to return at once. Some news of the lugger in Kitt’s Hole had found its way to Supervisor Dance and set him forth that night in our direction, and to that circumstance my mother and I owed our preservation from death.

Pew was dead, stone dead. As for my mother, when we had carried her up to the hamlet, a little cold water and salts and that soon brought her back again, and she was none the worse for her terror, though she still continued to deplore the balance of the money. In the meantime the supervisor rode on, as fast as he could, to Kitt’s Hole; but his men had to dismount and grope down the dingle, leading, and sometimes supporting, their horses, and in continual fear of ambushes; so it was no great matter for surprise that when they got down to the Hole the lugger was already under way, though still close in. He hailed her. A voice replied, telling him to keep out of the moonlight or he would get some lead in him, and at the same time a bullet whistled close by his arm. Soon after, the lugger doubled the point and disappeared. Mr. Dance stood there, as he said, «like a fish out of water». Аnd all he could do was to dispatch a man to B. – to warn the cutter.

«And that», said he, «is just about as good as nothing. They’ve got off clean, and there’s an end». «Only», he added, «I’m glad I trod on Master Pew’s corns», for by this time he had heard my story.

I went back with him to the «Admiral Benbow», and you cannot imagine a house in such a state of smash; the very clock had been thrown down by these fellows in their furious hunt after my mother and myself; and though nothing had actually been taken away except the captain’s money-bag and a little silver from the till, I could see at once that we were ruined. Mr. Dance could make nothing of the scene.