Полная версия
До побачення там, нагорі
5
Молодий лікар наполіг на зменшенні дози морфіну, бо так не можна було далі продовжувати. Цей наркотик викликає звикання, і це неминуче спровокує ускладнення. Отже, треба припиняти. Наступного дня після операції він зменшив дозу.
Едуард, який трохи приходив до тями, починав жахливо страждати при кожному пробудженні. Альберт не міг зрозуміти, чому його товариша досі не транспортували до Парижа.
Молодий лікар, до якого Альберт звернувся із цим запитанням, безсило махнув рукою, а потім пошепки сказав:
– Я теж не розумію, його мали би відправити вже три доби тому. Певна річ, у нас постійні проблеми з транспортом. Але це недобре, що він тут залишається…
У нього був дуже заклопотаний вигляд. Відтоді Альберт зосередився на єдиній меті: будь-якою ціною пришвидшити відправку товариша.
Він розривався, випитуючи медсестер, які крутилися, як білки в колесі, хоч у шпиталі було вже загалом спокійніше. Його спроби ні до чого не призводили, бо це був військовий шпиталь (тобто місце, де щось знати наперед практично неможливо, навіть те, хто там керує).
Він знов повертався до Едуардового ліжка, чекаючи, коли той засне. Решту часу ходив по кабінетах, вештався біля головного корпусу, навіть ходив у мерію.
Одного разу, повернувшись, він застав у коридорі двох військових. Нова уніформа, чисто поголені обличчя, впевнені рухи – то вочевидь прийшли з генерального штабу. Один із них вручив Альберту лист із печаткою, а другий, певно, щоб надати ситуації більшої ваги, виразно поклав руку на свій пістолет (у цей момент Альберт подумав, що для його постійної тривоги таки є причини).
– Ми заходили, – сказав перший і показав пальцем на їхню кімнату. – Але потім вирішили зачекати ззовні. Бо той запах…
Альберт зайшов у палату і кинув листа, якого він вже почав відкривати. Спершу треба оглянути Едуарда. Уперше після прибуття хлопець лежав майже з відкритими очима, зіпершись на дві подушки, які, напевне, йому поклала під спину мимохідь сестричка. Із схованими під покривалом прив’язаними руками, він ритмічно похитував головою і видавав звук, схожий на глухе гарчання, що завершувалось булькотінням. При такому описові, можливо, і не скажеш, що його стан покращився. Але досі Альберт спостерігав лише тіло, яке стогнало в спазмах болю або провалювалося в напівкоматозний стан. Те, що він бачив тепер, виглядало вже краще.
Важко сказати, який таємничий зв’язок виник між двома чоловіками за ці останні дні, поки Альберт спав у кріслі поруч. Але як тільки Альберт поклав руку на край ліжка, Едуард різко витягнувся в своїх ременях та зміг ухопити його за руку і стиснути її з неймовірною силою. В цьому русі було стільки всього, що важко передати. У ньому змішалися і страх, і полегшення, і запитання, і відповіді двадцятитрирічного юнака, пораненого на війні, невпевненого в своєму стані й такого стражденного, що неможливо було визначити, що його болить найбільше.
– Ну от ти й прокинувся, старий, – сказав Альберт, вкладаючи в слова якомога більше підбадьорення.
Голос за спиною змусив його сіпнутися:
– Треба їхати…
Альберт обернувся.
Солдат простягав йому листа, піднятого з підлоги.
Йому треба було чекати ще чотири години, сидячи в коридорі на стільці. Достатньо часу, щоб обдумати всі можливі причини, з яких такий рядовий солдат, як він, викликаний до генерала Морійо. Від військової нагороди (пропустимо цю вигадку) до обговорення стану Едуарда уява малювала все.
Результат годинних роздумів в один момент розсипався за секунду, коли в кінці коридору він угледів знайомий силует лейтенанта Праделя. Офіцер пильно дивився на нього, наближаючись недбалою ходою. Альберт відчув, як клубок підкочується йому до горла, від ледве стримував нудоту. Лейтенант рухався з такою ж швидкістю, як тоді, коли штовхнув його у вирву. Як тільки вони порівнялися, лейтенант різко розвернувся, постукав у двері кабінету приймальні генерала, за якими тут же і зник.
Щоби впоратися з собою, Альберту було потрібно хоч трохи часу, але його не було. Двері знову відкрилися, хтось гаркнув його ім’я. Він похитуючись зайшов у святая святих, там пахло коньяком та сигарами (можливо, уже готувалися святкувати близьку перемогу).
Генерал Морійо виглядав, як людина дуже поважного віку, і схожий був на одного з тих стариганів, що відправили на смерть цілі покоління майбутніх дітей та внуків. Якщо поєднати в одне портрети Жоффре і Петена, Нівеля, Галліені та Людендорфа – то вийде такий от Морійо з вусами моржа та червонуватими очима мисливця, глибокими зморшками та вродженим почуттям власної значущості.
Альбертові відібрало мову. Дивлячись на генерала, важко було сказати, чим він займається, – розглядає папери чи дрімає. Як той Кутузов, він сидів за своїм столом, поглинутий паперами. Перед Альбертом стояв лейтенант Прадель, жодна жилка на його лиці не сіпнулася, коли він прискіпливим поглядом зиркнув на солдата з голови до п’ят. Тримаючи руки за спиною, як інспектор, він трохи похитувався на розставлених ногах. Альберт зрозумів це німе послання і виструнчився. Він тримався ще невпевнено, хотілося зігнутися, боліли нирки. Тиша виснажувала. Нарешті «морж» підвів голову. Альбертові здавалося, що він ще більше зіщулився. Якщо так триватиме і далі, то його скрутить, як того акробата в цирку. Генерал міг би дозволити йому стати «вільно», але він прискіпливо дивився на Альберта, пошкрябав собі потилицю і знову втупив очі в документ.
– Рядовий Майяр… – вимовив він нарешті.
Альбертові слід було відповісти: «Слухаю, пане генерале», або щось схоже. Але як би повільно не говорив генерал, Альберт був ще повільнішим. Генерал подивився на нього.
– У мене тут рапорт… – почав він знову. – У якому йдеться про те, що під час атаки вашого загону 2 листопада ви пробували самовільно уникнути виконання свого обов’язку.
Ось цього Альберт не врахував. Він припускав будь-що, але не це. Генерал читав далі:
– Ви сховалися «у вирві, утвореній вибухом снаряда, щоб уникнути своїх обов’язків…». Тридцять вісім ваших товаришів полягли під час цієї атаки. Полягли за батьківщину. Ви – жалюгідний солдат, Майяре. Більше того, скажу вам, що я насправді про вас думаю: ви – покидьок!
Альбертові стало так важко, що він аж заплакав. Тижнями він мріяв про кінець цієї війни, і отак вона для нього закінчується…
Генерал Морійо продовжував свердлити його поглядом. Він справді вважав таке боягузтво ницим. Його дратував цей зіщулений нещасний солдат, в якому втілювалась вся безвольність.
– Але ми тут не займаємось дезертирами. Моя справа – це війна, розумієте? Ви, рядовий Майяре, постанете перед військовим трибуналом, перед воєнною радою.
Альберт більше не міг триматися струнко. Руки, опущені вздовж штанів, почали тремтіти. Це – кінець… Історії про дезертирів та про солдат, які самі себе ранили, щоб не йти на фронт, усім відомі й не нові. Він багато чув про воєнну раду, особливо в 1917 році, коли Петен взявся наводити порядок у тому бардаку. Невідомо навіть, скількох тоді відправили на смерть, бо за дезертирство трибунал ніколи не милував. Хоч насправді розстріляних було не так і багато, але всі вони померли однаково швидко. Швидкість виконання покарання є частиною покарання. Отже, Альбертові залишилось жити три дні. (Це в найкращому випадку.)
Але він мусить пояснити, що це – помилка! Та Прадель чіпко свердлить його своїм поглядом, і це виключає будь-яку надію…
Це вже вдруге він прирікає Альберта на смерть. Є якийсь шанс вижити засипаним у земляному завалі, але не поставши перед воєнною радою…
По спині та з чола, заливаючи очі, струмочками стікав піт. Він почав ще сильніше тремтіти і повільно мочитися прямо там, де стояв. Генерал і лейтенант дивилися на мокру пляму, яка збільшувалася на штанах.
Альберт не міг дібрати слів. А генерал зрозумів це як виклик (він знався на викликах, він же генерал).
– Лейтенант д’Олней-Прадель вказав тут, що чітко бачив, як ви кинулися в ту яму. Чи не так, Прадель?
– Чітко бачив, пане генерале. Абсолютно точно.
– То як, рядовий Майяре?
Альберт мовчав. Не тому, що не міг дібрати слів, – йому просто відібрало мову. Він вичавив з себе лише:
– Це не так…
Генерал насупив брови.
– Як це не так? Ви брали участь в атаці до самого її кінця?
– Е-е-е, ні…
Тут треба було сказати: «Ні, пане генерале», але в такій ситуації думати про все заразом неможливо.
– Ви не брали участі в атаці до самого кінця! – закричав генерал, гримнувши кулаком по столу. – Бо на той час стрибнули у вирву! Чи не так?
(Як можна далі про щось говорити, коли генерал ще й б’є кулаками по столу…)
– Так чи ні, рядовий Майяре?
– Так, але…
– Звичайно, що так! Лейтенант Прадель вас чітко бачив, адже так, Прадель?
– Так, пане генерале, бачив чітко.
– Ваше боягузтво не можна пробачити, рядовий Майяре…
Генерал підняв пальця.
– Ви мало не загинули через своє боягузтво. Але вам покари не уникнути.
У житті кожного трапляються моменти істини. Вони бувають рідко, звичайно. В житті Альберта Майяра саме такий і настав удруге. У наступні слова він уклав усю свою відвагу:
– Це несправедливо.
Оту фразу, як спробу щось пояснити, генерал Морійо міг би легко відкинути, але… Він замовк, схиливши голову, і здавалося, задумався. Прадель спостерігав за сльозою, що бриніла на кінчику Альбертового носа, той не мав можливості її витерти, закам’янілий в своїй позі. Краплина скочувалася повільно, дрижала, витягувалася, не наважуючись впасти. Альберт голосно шморгав, але краплина не здавалася. Це вивело генерала зі ступору.
– Але… ваша попередня служба була непоганою. Не розумію… – підсумував він, безсило опускаючи плечі.
Щось сталося, але що?
– Навчання в підготовчому таборі Мейлі? – прочитав генерал. – Марна… тааак, – він схилився над паперами.
Альбертові було видно лише ріденьке сиве волосся, крізь яке проглядала рожева шкіра черепа.
– Поранений на Соммі… тааак… Ага, ще й Есні! Військовий санітар, тааак, е-е…
Генерал стріпнув головою, як мокрий папуга.
Краплина на носі Альберта нарешті впала на підлогу. Це штовхнуло його думку до нового відкриття: це просто гра.
Генерал випробовує його.
Думки Альберта починали намацувати шлях, до нього повернулася здатність обдумувати те, що вже сталось, і відбувається прямо зараз. Коли генерал підвів на нього очі, він уже знав, він зрозумів, – і рішення начальника не було для нього сюрпризом:
– Я врахую ваші попередні заслуги, рядовий Майяре…
Альберт голосно передихнув. Прадель спіймав облизня! Його спроба натиснути на генерала могла би дати результат. Якби все вийшло, він таким чином позбувся б Альберта як небажаного свідка. Досадно, що зараз не розстрілюють. Прадель – умілий гравець. Він нахилив голову, ледве стримуючи своє роздратування.
– У сімнадцятому, бачу, ви були молодчагою! – повернувся до свого генерал. – Але зараз…
Він розгублено здвигнув плечима. Відчувалося, що він сумнівається. Для військового такого рангу кінець війни – найгірше, що може бути. Він шукав рішення, ламав голову, але мусив прийняти як кричущий факт дезертирство за кілька днів до перемир’я. Хоча це вже не стане причиною для розстрілу. Це вже не актуально. Цього ніхто не зрозуміє. Це вже навіть матиме небажані наслідки.
Життя Альберта досі висіло на волосині. Але, схоже, його не розстріляють, бо це вже не популярно зараз.
– Дякую, пане генерале… – вичавив він.
Морійо сприйняв ці слова як втручання долі. За інших обставин подякувати генералу – це образити його, але зараз…
Отже – справу вирішено. Морійо втомлено і водночас розчаровано махнув рукою. Це для нього невдача.
– Ви вільні!
Але що з солдатом? Той не зрушив з місця. Ледве уник розстрілу, але, здається, йому того замало?
– Я хотів би доповісти, пане генерале… – каже він.
– А що ще?
Цікаво, йому подобається ця раптова спроба «доповісти». Якщо йому доповідають – значить, він ще того вартий. Він зацікавлено підвів брови, ніби підбадьорював поглядом і чекав. Поряд із Альбертом раптом напружено виструнчився Прадель (вони ніби помінялися місцями).
– Я хотів би ініціювати розслідування, пане генерале! – повторив Альберт.
– Що? Чорт забирай, яке розслідування?
Адже він любив доповіді, але ненавидів розслідування. Він же генерал.
– Це стосується двох солдатів, пане генерале.
– А що з ними, з тими солдатами?
– Вони загинули, пане генерале. І слід би дізнатися, яким чином.
Морійо насупив брови. Він не любив підозрілих смертей. На війні треба вмирати гідно, героїчно й остаточно (саме тому поранених терплять, але не так щоб любити).
– Чекайте, чекайте… – тремтячим голосом перебив Морійо. – А хто вони, ті солдати?
– Це солдат Гастон Грізоньє та солдат Луї Терйо, пане генерале. Нам треба дізнатися, як вони загинули.
Оце «нам» було сказано з притиском і дуже спокійно. (Зрештою, він має, що сказати.)
Морійо кинув ошелешений погляд на Праделя. Той виструнчився.
– Ці двоє зникли безвісти на висоті 113, пане генерале, – відповів лейтенант.
Альберт був вражений.
Безвісти? Він же бачив їх на полі бою – абсолютно мертвих! Він навіть перевертав старого і чітко бачив сліди від куль. Це неможливо…
– Отже, вони зникли, так, Праделю?
– Абсолютно так! Зникли, пане генерале.
– Себто, – закряхтів стариган, – ви ж не збираєтесь морочити мені голову зниклими, га?
Це вже було не запитання – це був наказ. Його все це дратувало.
«Що це ще за дурня?» – бурмотів він сам до себе.
Але йому треба було трохи певності.
– Га, Праделю? – раптом скинувся він.
(Ясно, буде підтримка.)
– Абсолютно точно, пане генерале, не треба вам морочитися тими зниклими.
– Ну от, – резюмував генерал, дивлячись на Альберта.
Прадель пильно не спускав з нього ока. І тінь посмішки пробігла по його лиці.
Альберт геть знесилився. Все, чого він зараз хотів, – це кінця війни, щоб швидше повернутись до Парижа. Бажано цілим. Віддавши честь (він не клацнув каблуками, а лише трохи підняв палець до голови, як робітник, що закінчив тяжку роботу і тепер може повертатись додому). Уникаючи погляду лейтенанта, він уже стрімко біг коридорами, гнаний блискавичною інтуїцією. Весь захеканий, він залетів у палату.
Едуард не змінив пози, але прокинувся відразу. Кінчиком пальця він показав на вікно біля ліжка. В палаті і справді стояв жахливий запах. Альберт трохи відкрив вікно. Едуард слідкував за його рухами, показуючи жестом: «ширше», або «ні, менше», «ще трошки ширше». Альберт старався, ширше відкриваючи віконницю, а коли зрозумів, то вже запізно. Едуард хотів поворушити язиком, але виривалось лише якесь клекотіння.
Адже він нарешті побачив своє відображення у вікні, як у дзеркалі.
Снаряд повністю зніс йому нижню щелепу – під носом було порожньо, проглядалося горло, піднебіння, верхні зуби, а внизу – суцільне місиво, клапті розірваної шкіри, язика немає, видно довгу і вологу трахею.
Едуарду Перікуру було всього двадцять чотири роки.
Він втратив свідомість.
6
Наступного дня близько четвертої години, коли Альберт відв’язав його від ліжка, щоб поміняти постіль, Едуард хотів викинутися з вікна. Але, встаючи з ліжка, він втратив рівновагу, бо права нога все ще не слухалась, і він звалився на підлогу. Завдяки надлюдській силі волі йому таки вдалося підвестися. Виглядав він як привид. Важко дотягшись до вікна, з витріщеними очима, він простягав руки та завивав від туги та болю. Альберт стиснув його в своїх обіймах і також заплакав, погладжуючи його по голові. Він відчував до Едуарда якусь батьківську ніжність. Більшу частину часу він заповнив розмовами, щоб уникнути мовчанки.
– Генерал Морійо, – розказував він, – такий собі старий придурок, знаєш? Хоча генерал все ж таки… Уяви, він мало не відправив мене на воєнну раду. А отой Прадель, падлюка…
Альберт усе говорив і говорив. Погляд Едуарда був згаслим, і незрозуміло було, чи він хоч розуміє, про що йшла мова. Зменшення доз морфіну призвело до того, що Едуард спав уже набагато менше. Отож у Альберта ніяк не виходило походити й дізнатися, де все ж таки той клятий транспорт, що ніяк не приїде? Коли Едуард починав стогнати, він уже не міг зупинитися, це тривало доти, поки не приходила медсестра, щоб зробити йому укол.
По обіді наступного дня, коли знову не приїхала машина (невідомо, запланована вона була чи ні) – Едуард зойкав так, ніби помирав. Видно, йому було дуже боляче, відкрита горлянка була насиченого червоного кольору, і в деяких місцях був помітний застояний гній – запах ставав усе нестерпнішим.
Альберт вийшов з кімнати і побіг до медсестринської. Нікого. Кинув у порожній коридор: «Є хто-небудь?» Нікого. Вже було зібравшись вертатися, він раптом зупинився. Та ні, він не зможе… Але чому б і ні? Він роззирнувся навсібіч, у вухах ще лунали крики товариша, це його підштовхувало. Він зайшов у кабінет, знаючи віддавна, де знаходиться те, що йому треба. Схопив ключ у шухляді справа, відкрив дверцята шафи. Йому потрібен шприц, а ще спирт та ампули морфіну. Якщо його зловлять – довго не розбиратимуться, це ж крадіжка військового майна! Перед очима виникла постать генерала Морійо та зловісна тінь лейтенанта Праделя…
«Хто тоді опікуватиметься Едуардом?» – з болем подумав він. Але ніхто не прийшов. Альберт вислизнув з кабінету, притискаючи до себе вкрадене. Він не знав, чи робить правильно, але оті крики… вони були нестерпними.
Перша ін’єкція була випробовуванням. Він часто допомагав медсестрам, але зараз усе довелося робити самому… Міняти постіль, жити в цьому пеклі, а тепер от ще й робити ін’єкції… Утримати хлопця, який кидається у відкрите вікно, – це вже неабищо, – думав він, готуючи шприц. А ще мити йому зад, нюхати сморід, а тепер колоти його – куди він уплутується?
Все пройшло не так уже й страшно. Підперши кріслом дверну ручку, щоб ніхто часом не зайшов, Альберт старанно розрахував дозу (вона мала би співвідноситися з наступною, яку зробить уже медсестра).
– От і добре, тепер тобі стане набагато легше…
І справді, йому полегшало. Едуард розслабився і заснув. Навіть поки той спав, Альберт продовжував з ним говорити. А ще думав про той примарний трансфер. І прийшов до висновку, що треба діяти з самого початку, себто піти в кабінет персоналу.
– Коли ти заспокоюєшся, – говорив він сплячому товаришу, – мене це навіть дивує. Але я не впевнений, що ти будеш розсудливим…
Йому нічого не залишалося, як знову прив’язати Едуарда до ліжка.
Покинувши палату й оглядаючись, він уздовж стіни кинувся бігти в розвідку, щоб якомога менше часу бути відсутнім.
– Оце так заявочка! – сказав капрал.
Його звали Гросжан. Кабінет персоналу був маленькою кімнаткою з крихітним віконцем. Тут було повно шаф, які ламалися під вагою тек на зав’язках. А за одним із двох столів, потопаючи в документах, списках, звітах, сидів пригнічений капрал Гросжан.
Він відкрив грубезну реєстрову книгу, вказівним пальцем, жовтим від тютюну, пройшовся по списку і пробурчав:
– Скільки поранених у нас тут – можеш собі уявити?…
– Можу.
– Що можеш?
– Можу уявити.
Гросжан підвів голову від своєї книги і прискіпливо на нього подивився.
Альберт подумав, що бовкнув зайве, і як тепер виправдатись? Але Гросжан знову потонув у своїх паперах.
– Чорт, я його знаю… Перікур?
– Точно, – сказав Альберт.
– Та знаю, що точно, але де він, той клятий…
Раптом він вигукнув:
– Є!
Щойно він здобув перемогу – це відразу було видно.
– Едуард Перікур! Я чув про нього! От! Я його знав!
Він розвернув книгу до Альберта, підкреслюючи товстим пальцем рядок унизу сторінки. Йому хотілося довести, що він таки має рацію.
– І що? – спитав Альберт.
– Ну от, твій малий є в реєстрі.
Він зробив натиск на слові «реєстр». У його вустах це звучало як вердикт.
– Те, що я тобі й казав! Я знав, я все пам’ятаю, чорти б усе це взяли…
– І що?
Капрал заплющив очі від задоволення і відкрив їх знову.
– Він тут зареєстрований, – постукуючи пальцем по книзі, казав він, – значить, має бути і направлення на транспортування.
– А куди воно йде, те направлення?
– У відділ логістики. А вже вони вирішують там із машинами…
Альбертові тепер треба було навідатись у відділ перевезень. Він уже був там двічі. Але не було там ні реєстраційної картки, ні направлення, жодного документа, який би стосувався Едуарда, – це вже було дивним. Він подивився на годинник. Решту він зробить потім, треба повернутися до Едуарда, напоїти його (йому ж треба багато пити, так казав лікар). Він розвернувся, але щось його зупинило. Чорт, лайнувся він. А може…
– Ти відносиш направлення логістикам?
– Так, – ствердив Гросжан. – Або хтось за ними приходить – по-різному буває.
– А ті, що стосувалися Перікура, хто забирав, не пам’ятаєш?
(Але відповідь йому вже була відома.)
– Так, звичайно. Якийсь лейтенант, не знаю, як його звати…
– Такий високий і худий…
– Точно!
– …із блакитними очима?
– Саме так!
– Покидьок…
– Ну, цього я тобі вже не можу сказати…
– А оте направлення можна ще раз зробити?
– Це називається дублікатом…
– Гаразд, отой дублікат довго робити?
Гросжан був справді на своєму місці. Він присунув чорнильницю, узяв ручку і, піднявши її догори, сказав:
– Його можна зробити отак…
У палаті тхнуло гнилою плоттю. Едуарда справді треба було терміново забрати. Стратегія Праделя працювала. Він вирішив позбутися проблеми по-своєму. Для Альберта було недостатньо, що він мало не опинився перед воєнною радою. А от Едуард уже був майже на цвинтарі. За кілька днів він би просто згнив. А Праделю не потрібні зайві свідки його «героїзму».
Альберт сам передав дублікат у центр логістики. Йому сказали, що сьогодні вже запізно.
Час тягнувся безкінечно.
Молодий лікар пішов із лікарні. І невідомо, хто прийде на його місце. Залишалися хірурги, інші медики, яких Альберт не знав. Один з них зайшов у палату, трохи постояв і пішов, ніби тут уже все було ясно.
– Коли його заберуть? – спитав у Альберта.
– Якраз вирішується, це все через направлення. Його було зареєстровано, але…
Лікар різко обірвав його:
– Коли? Бо якщо так і далі буде…
– Мені сказали – завтра…
Той скептично підняв очі до стелі. Лікар усякого надивився за своє життя. Він розуміюче схилив голову. Гаразд, ще не все втрачено. Він обернувся до Альберта, поплескав його по плечу.
– І провітріть палату, – сказав він виходячи, – тут можна задихнутись!
Наступного дня від самого світанку Альберт уже чергував біля логістичного бюро. Найбільше він боявся, що по дорозі зустріне лейтенанта Праделя. Той уже зашкодив транспортуванню Едуарда – він на все здатен. Не слід привертати увагу – от що найважливіше. Треба, щоб Едуард якнайшвидше поїхав.
– Сьогодні? – спитав Альберт.
Його відданість розчулювала. Працівник контори захоплювався тим, як Альберт турбувався за товариша. Усім тут зазвичай було на все начхати – більшість оберігали тільки свій зад. А оцей… Ні, не сьогодні. Завтра.
– А о котрій годині?
Працівник довго розглядав свої графіки.
– Ти мусиш зрозуміти – ми заїжджаємо у багато місць збору, – вибач, але так у нас це називають, – сказав він, не піднімаючи очей. – Санітарна машина має бути тут десь відразу по обіді.
– Це вже точно?
Альбертові захотілося сподіватись. Добре, що вже завтра. Він і сам собі дорікав: ну чому він такий повільний і раніше не здогадався? Стільки часу втрачено… Едуарда вже могли давно перевезти, якби він не був таким придурком.
Завтра.
Едуард більше не спав. Він сидів на ліжку, підпертий подушками, які Альберт позбирав для нього з усіх сусідніх палат, і годинами гойдався, важко стогнучи.
– Тобі боляче, так? – спитав Альберт.
Але Едуард не відповідав. Бо не міг.
Вікно постійно було трохи відкрите. Альберт завжди спав поруч у кріслі, підставивши ще одне під ноги. Він багато курив, щоб не заснути і наглядати за Едуардом, а ще щоб перебити запах.
– Ти втратив нюх і навіть не уявляєш, як тобі пощастило…
Чорт, а як же він сміятиметься? Людині без щелепи, швидше за все, не доведеться постійно реготати, але все ж таки… – непокоївся Альберт.
– Лікар… – ризикнув він почати.
Була друга чи третя година ночі. Трансфер був запланований на наступний день.
– Лікар казав, що там тобі поставлять протез…
Він не дуже уявляв, що це змінить, говорити про протез нижньої щелепи зараз, може, і недоречно.
Але ці слова ніби розбурхали Едуарда. Він мотнув головою, пролунав якийсь вологий, схожий на булькання, крик. Підняв ліву руку. (Альберт якось не помічав, що той шульга. Переглядаючи потім малюнки з його течки, він наївно себе запитував: як можна так малювати лівою рукою?)