До побачення там, нагорі

П’єр Леметр

До побачення там, нагорі

Паскаліні

Моєму синові Віктору – з любов’ю

«Призначаю тобі зустріч на небі, де, сподіваюся, Господь об’єднає нас. До побачення нагорі, дорога моя дружино…»

Останні слова, написані в листі Жаном Бланшаром 4 грудня 1918 р.

Листопад 1918 р

1

Той, хто думав, що ця війна скоро закінчиться, вже давно загинув. І, звичайно, загинув на цій війні. В жовтні Альберт так само скептично ставився до чуток про перемир’я. Він вірив їм не більше, ніж пропаганді, яка спочатку розказувала про м’які кулі бошів, що мали б розвалюватися перестиглими грушами від одного дотику до уніформи і цим смішити французьких воїнів. За наступні чотири роки Альберт побачив чимало тих «померлих від сміху» з німецькою кулею в серці.

Звичайно, він розумів, що його сумніви про наближення перемир’я, – це така собі безнадія щодо чуда: чим більше сподіваєшся на мир, тим менше ти довіряєш новинам про його наближення, так ніби боїшся наврочити. Але звідусіль день за днем накочувались щоразу більші хвилі цих чуток, аж поки всі довкола не заговорили про те, що війна скоро закінчиться. Навіть з’явилися неймовірні статті про необхідність демобілізувати найстарших віком солдатів, що скніли на фронті роками. Коли ж перемир’я виявилося імовірною перспективою, сумніви щодо того, чи всі виживуть, вже почали точити найзатятіших песимістів. Отож майбутній наступ вже нікого не тішив. Казали, що 163-тя дивізія піхоти спробує форсувати протилежний берег річки Мез. Хтось ще говорив про можливе повторне вогнище фронтів, але загалом, на думку низів, таких, як Альберт та його товариші, після перемоги союзників у Фландрії, звільнення Лілля, відступу німців та капітуляції турків люди були не так гаряче налаштовані, як командування. Успіх в італійському прориві, взяття англійцями Турне, американцями Шатійону – все вело до скорого завершення. Більшість формувань тягли час, і постала чітка лінія розмежування між тими, які, як-от Альберт, воліли б чекати кінця війни, сидячи на своїй амуніції, курити чи писати листи – та тими, які горіли бажанням ще всипати як слід бошам, користаючись з останніх днів.

Така ж розмежувальна лінія чітко відповідала тій, яка розділяла командування та решту людей. Нічого нового, казав собі Альберт. Командири хочуть захопити якомога більше територій, показати себе з позиції сили за столом переговорів. Для цього вони навіть переконуватимуть, що завойовані тридцять метрів території можуть наблизити перемогу, а померти сьогодні для солдатів ще важливіше, ніж померти напередодні.

До цієї категорії належав і лейтенант д’Олней-Прадель. Говорячи про нього, всі пропускали його ім’я з часткою «д’Олней» і казали просто «Прадель», знаючи, що це доводило його до сказу. І користувались можливістю робити це безкарно, бо той аристократ ніколи не подавав виду. Дворянський вишкіл. Альберт його не любив. Можливо, через те, що той був красень. Високий, худорлявий елегантний шатен із густим хвилястим волоссям, прямим носом та чудово окресленими тонкими губами. І темно-синіми очима. Як на Альберта – відразлива пика. А ще у нього був постійно озлоблений вигляд. Вдача у хлопця – без розміреної крейсерської швидкості: він або біжить, або гальмує – чогось середнього не дано. Він наближався із виставленими наперед руками, ніби збирався пересувати меблі, наскакував на когось із розмаху і різко сідав – то був звичайний для нього ритм. Ця суміш видавалась навіть якоюсь цікавою, з його аристократичною поставою він здавався воднораз і цивілізованим, і брутальним. Так як і ця війна. Напевне, тому він себе так звично тут почував. Та і його міцна постава від занять греблею та тенісом підходила для цього.

Що ще Альберт не любив – так це його волосся. Чорне волосся молодика росло по всьому тілу аж до фаланг пальців, проступало кущиками з-під комірця під борлаком. У мирний час йому довелось би напевне голитися кілька разів на день, щоб не виглядати, як ведмідь. Є, звичайно, жінки, на яких отака зарослість справляє враження – ознака самця, дикуна, зрілості або якогось іспанського типу. На всіх, тільки не на Сесіль. Зрештою, навіть без думки про Сесіль Альберт терпіти не міг лейтенанта Праделя. Властиво, він йому не довіряв. Бо той любив давати накази, іти в наступ, атакувати, захоплювати – йому це насправді подобалося.

Але від недавнього часу той був якимось пригніченим. Було видно, що можливість перемир’я зводила його моральний дух нанівець, збивала його патріотичний порив. Сама думка про кінець війни вочевидь пригнічувала лейтенанта Праделя.

Він виявляв підозрілу нетерплячість. Його дивувала відсутність запалу у підлеглих. Коли він крокував по траншеях і звертався до солдатів, то мусив вкладати в свої слова увесь можливий ентузіазм, на який лише був здатний, говорити якомога презирливіше про бошів, для яких «великою честю» буде отримати останній гарматний удар. Але у відповідь чув лише невиразне бурмотіння, солдати мовчки погоджувалися, розглядаючи носи своїх черевиків.

Це був не просто страх померти – то була думка про смерть саме зараз. Померти останнім, думав Альберт, – це те ж саме, що й померти першим, – що може бути безглуздішим?

Зрештою, саме так і мало статися.

Якщо досі в очікуванні перемир’я дні минали досить спокійно, то раптом все закрутилося. Згори прийшов наказ підійти до бошів ближче, щоб розвідати ситуацію. Зрештою, не треба бути генералом, щоб зрозуміти, що вони роблять те саме, що й французи, – себто чекають кінця війни. Але нічого не залишалось, як іти в розвідку. З цього моменту ніхто не міг передбачити перебігу наступних подій.

Для того щоб наповнити цю місію значущістю, лейтенант Прадель невідь-чому вибрав Луї Терйо і Гастона Грізоньє – молодого і старого (можливо, як союз мужності та досвіду). У всякому разі, оті їхні чесноти були зайвими, бо прожили вони не більше, ніж півгодини після призначення. Вони не повинні були відходити надто далеко. Слід було пробратися вздовж північно-східної лінії, прорізати в кількох місцях колючий дріт, доповзти до наступного ряду загороджень, окинути поглядом територію і повернутися назад, щоб повідомити, що все спокійно. Всі ж бо були переконані, що нíчого там видивлятися. Обидва солдати зовсім не боялися отак наближатися до ворога. Беручи до уваги статус-кво останніх днів, навіть якщо їх і помітять, боші дозволять їм роздивитися і повернутися назад, – це мало би бути просто вилазкою, розвагою. Але як тільки наші розвідники поповзом наблизились – їх розстріляли, як зайців. Почулися постріли – тричі, а потім глуха тиша. Для ворога справа вже завершилась. Коли потім наші хотіли роздивитися, як це сталося, то через відхилення на північ визначити місце, де вони загинули, було неможливо.

Довкола всі затамували подих. Потім почулися крики: нікчеми! Бошів нічого не змінить – вони так і залишились покидьками! Варвари і т. д. Ще й до того ж, молодий і старий! Це нічого не міняло, але у всіх на думці було, що бошам мало було вбити двох французьких солдатів – разом з ними вони знищили ніби два символи. Одне слово, справжній жах.

У наступні хвилини, зі швидкістю, на яку вони, здавалося, навіть не були здатні, артилеристи накрили гарматними обстрілами 75-ту німецьку висоту, можна тільки здогадуватися, звідки вони дізналися.

А далі – загострення.

Німці відповіли. З французького боку не треба було багато часу, щоб усіх зібрати. Зараз ми покажемо тим покидькам! Це було 2 листопада 1918 року. Ніхто ще не знав, що до кінця війни залишилось якихось десять днів.

Ще й до всього, вони кинулись в атаку в День усіх святих. А традицій треба дотримуватися.

Ну от ми і в повній готовності, подумав Альберт, щоб піднятися на ешафот (так вони, маючи на увазі сумну перспективу, називали сходинки, якими вибиралися з окопів) і кинутися в бік ворога. Всі солдати один за одним, були напружені, як натягнуті луки, так що ніхто не наважувався навіть слину проковтнути. Альберт був на третій позиції за Беррі та малим Перікуром, який обернувся до нього, ніби щоб перевірити, чи всі на місці. Їх погляди зустрілися. Перікур йому посміхнувся, як хлоп’як, що задумав вдалий жарт. Альберт спробував посміхнутися у відповідь, але не встиг. Перікур повернувся на свою позицію. Всі чекали наказу атакувати, напруга відчувалася гранична. Французькі солдати, шоковані поведінкою бошів, тепер зосередились на своїй злості. А над ними снаряди вже креслили небо в обох напрямках і стрясали землю аж до окопів. Альберт виглянув з-за плеча Беррі. Лейтенант Прадель, піднявшись на невеличкий форт-пост, уважно оглядав через бінокль ворожі позиції. Альберт знову зайняв своє місце в лінії. Якби не такий гуркіт, він би задумався про те, що його бентежило: пронизливий свист повторювався, його переривали звуки вибухів, які змушували тремтіти від голови до п’ят. Спробуй-но зосередитись у таких умовах.

Поки хлопці чекали наказу наступати, є можливість краще роздивитися Альберта, себто Альберта Майяра. Це – худорлявий скромний хлопець із дещо флегматичним характером. Говорив мало, зате добре вмів рахувати. До війни він працював касиром у банку Уніон Паризьєн. Робота не дуже йому подобалася, але залишився там через наполягання матері. Пані Майяр мала єдиного сина і мріяла, що він стане директором. І тому, звичайно, уявивши свого Альберта банкіром, вона тут же з ентузіазмом взялася за справу, переконана, що з «таким розумом» він швидко досягне вершин. Цей погострений смак до влади був успадкований від її батька – заступника керівника адміністрації міністерства пошти, який вважав ієрархію своєї адміністрації зразком світового устрою. Мадам Майяр обожнювала усіх керівників без винятку. Незважаючи на їх чесноти чи походження. Вона зберігала фото Клемансо, Морраса, Пуанкаре, Жореса, Жофре, Бріана… Відтоді, як вона втратила чоловіка, який керував командою одягнутих в уніформу наглядачів музею Лувру, видатні діячі викликали у неї неабияке захоплення. Альберт не був у захваті від роботи в банку, але не перечив, бо з його матір’ю так було простіше. Та все ж він наважився і на свої плани. Він хотів піти з роботи, плекав досить розмиті бажання податися в Тонкін. У будь-якому разі – покинути роботу касира і зайнятися чимось іншим. Але Альберт не був надто поворотким типом – йому на все був потрібен час. А потім з’явилась Сесіль і захоплені думки про неї: очі Сесіль, уста Сесіль, посмішка Сесіль, а згодом, уже пізніше, – груди Сесіль, сідничка Сесіль (як можна, скажіть, будь ласка, думати про щось інше?).

Як на сьогодні, Альберт Майяр не здавався би надто високим на свій зріст у метр сімдесят три сантиметри, але на ті часи цього було досить. Дівчата звертали на нього увагу. Особливо Сесіль. Насамкінець… Альберт довго задивлявся на Сесіль, і через деякий час вона таки помітила його присутність і також поглянула на нього (бо як же інакше, якщо на тебе постійно отак витріщаються?). Вигляд його обличчя розчулював. Під час подій на Соммі куля зачепила йому праву щоку. Він дуже налякався, але згодом лишився лише шрам у вигляді дужки, який трохи розтягував йому повіку, що надавало йому героїчного вигляду. З його дозволу мрійлива і мила Сесіль погладила шрам кінчиком вказівного пальця, що дуже підбадьорило його. Дитиною Альберт мав маленьке, бліде, майже кругле личко з важкими повіками, що надавало йому вигляду сумного П’єро. Мадам Майяр відмовляла собі в усьому, щоб годувати його біфштексами (бо була впевнена, що в нього недокрів’я). І хоч Альберт пояснював їй тисячу разів, що це з ним не має нічого спільного, мати не звикла так просто міняти свою думку – вона постійно знаходила приклади, шукала причини. Боячись схибити, у своїх листах вона знов поверталася до речей, які відбувалися давним-давно, і це було жахливо. Можливо, саме тому Альберт і записався добровольцем на війну одразу після її початку. Коли мадам Майяр про це дізналася, то почала ридати так, як могла ридати лише така любителька ефектів, як вона (хоча зрозуміти, чи вона відчуває жах, чи грає роль – було неможливо). Вона завивала, рвала на собі волосся, але швидко взяла себе в руки. Бо мала дуже приблизне уявлення про війну і тому переконала себе, що Альберт «зі своїм розумом» незабаром прославиться, досягне високого звання. Вона вже бачила, як він кинеться в атаку в перших рядах. У її думках він робив якийсь героїчний вчинок, незабаром ставав офіцером – капітаном чи командиром або навіть генералом. Так люди уявляли війну. Альберт дав їй виговоритись, пакуючи свою валізу.

З Сесіль все було інакше. Війна її не лякала. На її думку, це був, насамперед, «патріотичний обов’язок» (на подив Альберта, який ніколи не вживав таких слів). Вона вважала, що в нього немає ніяких причин боятися, – це ж бо чиста формальність. Усі так кажуть. Сам Альберт трохи сумнівався, але Сесіль в цьому була чимось схожа на мадам Майяр. Зрештою, в неї також була своя ідея-фікс. Її послухати – то з наступу бошів нічого не вийде. І Альберт їй майже вірив, що б Сесіль не пояснювала Альберту своїми рухами і своїм ротиком, та й усім зрештою, – вона могла говорити будь-що, і він її слухав. Неможливо було їй протистояти, думав Альберт. Для всіх ця Сесіль була просто гарненькою дівчиною – і нічого більше, а для нього – зовсім інша річ… Кожна клітинка її тіла значила для нього щось особливе, її подих мав особливий запах. Її блакитні очі для вас нічого не означали б, а для Альберта вони були безоднею, прірвою. Подивіться на її вуста й уявіть себе на місці нашого Альберта. З цього ротика на нього сипались такі гарячі та ніжні поцілунки, що все у нього всередині завмирало, його розривало на частки, він відчував, яка на смак її слина, і пив її з неймовірною пристрастю. Вона була здатна на такі дива, що дівчина ставала для нього вже не просто Сесіль. Що й казати, вона була… надзвичайною.

І раптом вона підтримала війну – отак зразу. А що Альберт? Він так мріяв виправдати надії Сесіль… Сьогодні, звичайно, він думав зовсім інакше. Він знав, що війна є нічим іншим, як жорстокою лотереєю зі смертельними кулями, і вижити в ній протягом чотирьох років – то вже було справжнім дивом.

Бути заживо похованим під кінець війни – оце так удача…

Але саме так воно і сталося.

Заживо похованим – саме так, Альберте…

Мама сказала б, що тільки він на таке і здатен.

Лейтенант Прадель повернувся до свого підрозділу, окинув пильним поглядом справа і зліва перші ряди, з яких солдати дивилися на нього, як на месію. Він опустив голову і зітхнув.

Кілька хвилин по тому під дощем куль та гарматних снарядів, які свистіли над головою, втягнувши голову в плечі, трохи згорблений Альберт важко біг кудись світ за очі, щосили стискаючи в руках зброю. Ноги грузли в болоті, бо напередодні йшли рясні дощі. Кидаючись в атаку, одні лементували, як божевільні чи п’яні, – ніби так їм додавалося відваги. Інші, як-от Альберт, наступали зосереджено, з втягнутими животами та пересохлими губами. Вони кинулися на ворога, охоплені нестримною злістю та прагненням помсти. Можливо, це був якийсь неочікуваний наслідок оголошеного перемир’я. Вони так настраждалися, що не могли прийняти такий кінець війни, – коли стільки товаришів загинуло, а ворогів навпаки – вижило. Єдине бажання рухало ними вперед: покінчити раз і назавжди з усім цим. Покінчити жорстоко і криваво.

Навіть Альберт, який страшенно боявся смерті, в цей момент був здатен порішити першого-ліпшого. Та через захисну лінію оборони він мусив під час наступу відхилитися від заданого лейтенантом курсу. Спочатку дотримувався визначеного напрямку, але через зливу куль та снарядів він був змушений рухатися зиґзаґами й перемістився значно правіше. Та ще й Перікура, який рухався якраз перед ним, щойно скосило кулею прямо Альберту під ноги. Той спіткнувся, втратив рівновагу, пробіг ще кілька метрів і натрапив на тіло старого Грізоньє, чия неочікувана смерть стала поштовхом для цієї гекатомби.

Не зважаючи на свист куль, Альберт раптом зупинився, побачивши розпластане тіло.

Грізоньє легко було впізнати: на комірі шинелі той носив щось схоже на червону стрічку, якою хвалився, як відзнакою «Почесного легіону». Він ніколи не був надто делікатний. Він був відважним чоловіком, якого любили всі. Без всякого сумніву, то був він. Його велика голова потонула в болоті, а все тіло було безладно розкидане. А зовсім поруч Альберт упізнав молодшого – Луї Терйо. Той лежав, поспіль заляпаний болотом, а його зіщулене тіло нагадувало зародок. Як прикро загинути таким молодим і в такій безпорадній позі…

Щось підштовхнуло Альберта (можливо, інтуїція) торкнутися плеча старшого і перевернути його. Труп важко похитнувся і завалився на живіт. Альберту вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, щó насправді сталося. До нього дійшло: коли йдеш обличчям до ворога, неможливо, щоб тебе застрелили двома кулями в спину.

Він переступив через труп, зробив ще кілька кроків, нахилився, сам не знаючи чому (куля ж бо знайде тебе – випрямлений ти чи схилений – це вже рефлекторно), ніби зменшуючи площу попадання, ти – солдат, і тому боїшся небесного гніву за всю цю війну. І ось він уже біля тіла Луї. Який же він молодий, цей хлопчина, що стиснув отак кулачки перед своїм обличчям, як це жахливо – отак померти в двадцять два роки… Альбертові не видно було його обличчя, заляпаного болотом. Йому видно лише спину. Ще одна куля. З двома у спині старого – всього три. Усе і зійшлось…

Альберт підвівся, приголомшений цим відкриттям. І тим, що все це може означати. За кілька днів до перемир’я хлопці не поспішали кидатися на розбірки з бошами. І єдиним способом розворушити їх треба було розізлити їх. Але де ж був Прадель у той момент, коли цим двом нещасним стріляли в спину?

О Господи…

Вражений побаченим, Альберт розвернувся і помітив за кілька метрів того ж таки лейтенанта Праделя, який кинувся на нього так хутко, як тільки йому дозволяла амуніція.

Його намір був зрозумілий, а на обличчі викарбувалась рішучість. Альберт вловив цей прямий і злісний погляд лейтенанта, який тепер був здатен на все. Все стало зрозумілим, як ясний день.

У цю мить Альберт збагнув, що це – кінець.

Він спробував зрушити з місця. Але ні мозок, ні ноги його не слухались. Все відбулося надто швидко. Однак Альберт, як ви вже зрозуміли, був не з метких. Три кроки вистачило Праделю, щоб наблизитись. А позаду була глибока вирва від вибуху снаряда. Від міцного удару плечем у груди Альбертові забило подих. Він утратив рівновагу, спробував утриматися, але впав навзнак у яму, розкинувши руки.

І вже в ямі, потопаючи у грузькому болоті, він побачив, як віддаляється, ніби в сповільненому русі, Прадель. Він устиг помітити лише його обличчя і отой погляд, в якому читалися самовпевненість, рішучість та виклик.

На дні ями Альберт скоцюрбився, ледве утримуваний своїм наплічником. Заплутавшись ногами в ремені гвинтівки, він трохи зміг піднятися і притулитися до похилої стіни, як ото спиною підпирають двері, коли бояться бути почутим чи заскоченим. Ковзаючи по глинистому, ніби мильному ґрунті, непевно стоячи на ногах, він спробував перевести подих. Короткі, хаотичні думки крутилися в його голові та знов поверталися до крижаного погляду лейтенанта Праделя. Там, нагорі, запеклий бій ще тривав, небо осявали феєрверки. Молочний небосхил висвічувався жовтавими та помаранчевими спалахами. А снаряди літали туди й сюди з безперервним суцільним гуркотом, здавалося, звідусіль гриміло, свистіло й вибухало. Альберт підвів погляд. Там, нагорі, ніби вкопаний у землю, на краю вирви ангелом смерті височів силует лейтенанта Праделя.

Альберту здавалося, що його падіння тривало вічно. Насправді між ними було щонайбільше якихось два метри. А може, й менше. Але в тому-то й різниця: офіцер Прадель стояв там, нагорі, міцно розставивши ноги, руки впевнено трималися на ремені. А довкола тривав безперервний бій. Він незворушно огледів дно ями. Із глузливою посмішкою він дивився прямо Альбертові в очі. І не мав жодного наміру витягти його звідти. Альбертові забракло повітря, кров шалено вирувала в скронях, він схопив рушницю, посковзнувся, втратив рівновагу, а коли нарешті зміг прицілитись, навести рушницю на край ями, там уже нікого не було.

Альберт залишився наодинці.

Він відкинув гвинтівку і спробував віддихатись. Треба якнайшвидше вибратися по похилій стіні вирви. Він дожене цього негідника Праделя, вистрелить йому в спину, схопить за горло. Або повернеться до своїх, все їм розкаже, чи краще кричати, треба щось робити, але що – він не знав. Почував лише, що страшенно втомився. Накотилася хвиля виснаження. Все це було так безглуздо. Ніби повернувся додому після довгої подорожі і поставив у дверях валізу.

Треба будь-що вибратися нагору, але на це забракло сил. Він був за два кроки від кінця цієї війни, і от знову яма. Сівши в болото, Альберт обхопив голову руками. Треба подумати, проаналізувати ситуацію, та на це не вистачає духу. Все тане, як цитриновий шербет, той, що так любить Сесіль. Альберт згадав, як вона по-котячому надкушувала його маленькими шматочками, а йому в цей момент хотілося пригорнути її до грудей. Сесіль уже не так часто пише йому – коли це прийшов останній лист? Це також виснажує. Нема з ким поговорити, іще й листи Сесіль стають все коротшими. Війна скоро закінчиться, от вона і пише листи так, ніби все вже завершилося, і вже ні про що й говорити. В інших є родини, до них постійно приходять листи, а от у Альберта нікого, крім Сесіль, нема… Є ще, звичайно, мама. Але вона втомлює більше, ніж всі решта. Її листи схожі на її балачки, коли вона могла все за нього вирішувати… Усе це виснажувало, гризло, а що вже казати про загиблих товаришів – про них Альберт прагнув не думати, а воно думалось. Він уже переживав моменти зневіри, але такого, як оце зараз, ще не було. Саме тоді, коли йому треба було зібрати всю свою енергію. Він не знав, чому, але всередині щось обірвалося. Це схоже було на важку, як камінь, втому. Уперта нехіть, пасивна байдужість. Так ніби вже ось він – кінець. Коли він у це вплутався, то думав, що в час небезпеки можна вдати загиблого. Він просто впаде, можливо, зарепетує від удаваного болю, скорчить міну, ніби поранений у серце. А потім треба лише полежати нерухомо і зачекати, поки все стихне. А вже вночі можна буде підлізти до тіла мертвого товариша (насправді мертвого) і забрати його документи. А потім знову обережно, по-пластунськи, годинами, затамовуючи подих від найменшого звуку, він рухатиметься далі, поки нарешті не знайде дорогу, якою вирушить на північ (чи на південь – залежно від ситуації). А дорогою вивчить напам’ять всі дані нових документів. А тоді натрапить на якийсь віддалений загін, де командир буде такий високий тип… Одне слово, як на банківського касира, Альберт мав геть романтичне мислення. І причиною цього, безперечно, були фантазії пані Майяр. Ще на початку збройного конфлікту це наївне бачення було у всіх. Він уявляв довкола стрункі загони в червоно-синій уніформі, вони йшли бойовими порядками на охоплену панікою ворожу армію. Солдати шарпалися серед густого диму від снарядів, виставивши вперед блискучі багнети на ворога, що панічно тікав. Альберт попрямував на цю війну ніби з книжок Стендаля, а опинився серед жахливого місива, де за день гинули тисячі, і так – упродовж чотирьох років. Щоб це зрозуміти, треба було лише трохи підвестися і подивитися довкола ями. Тоді було б видно землю, геть позбавлену будь-якої рослинності, посічену тисячами осколків, всіяну сотнями напіврозкладених трупів, нудотний сморід від яких супроводжував увесь день. Як тільки довкола все стихало, з’являлися зграї здоровезних, як зайці, пацюків, щоб відвоювати у мух поточені хробаками рештки. Альбертові все це було дуже добре знайомо, бо він сам був санітаром в Есні. Там він не лише розшукував поранених за стогонами та виттям, але й збирав рештки загиблих у різних стадіях гниття. Він на цьому знався. Невдячна то справа, особливо для такого чутливого, як Альберт.

Окрім того, як повний невдаха, що незабаром буде присипаний землею, він ще й страждав на клаустрофобію.

Ще змалку, як тільки мати збиралася закрити за собою двері, йому відразу ставало погано. Він нічого не казав, лише лежав мовчки в своєму ліжечку, щоб не дратувати маму, яка й так мала купу клопотів. Але вночі темрява його лякала. Та навіть згодом, коли він опинявся з Сесіль в ліжку під простирадлом, то йому відразу бракувало повітря, і починалась задуха. А ще Сесіль полюбляла затиснути його ногами і притримати, щоб подивитися на його реакцію. Коротше, померти від такої задухи – то було не найстрашніше. На щастя, він тоді про це не думав, затиснутий між ніжками Сесіль, навіть повністю вкритий простирадлом – йому б те здалося наймилішою смертю. А насправді його чекало інше. Якби він це знав, то сам би тоді захотів померти, наш бідолашний Альберт.

Проте все мало скінчитися, але не відразу. Зараз, коли останній снаряд вибухне за кілька метрів від його схованки і підніме високу, як мур, хвилю землі, і ця хвиля накриє його з головою, йому недовго залишиться жити. Але цього буде достатньо, щоб зрозуміти, що насправді з ним сталося. Аж тоді Альберт відчує дике бажання вижити, як це відчувають лабораторні пацюки у клітці, коли їх беруть за задні лапки, або свині, яких збираються заколоти, чи корови, яких пустять під ніж. Його охопить той-таки одчайдушний спротив… Але цього ще треба дочекатися. Його легені жадібно хапатимуть рештки повітря, аж поки його тіло втомиться в безсилій спробі вибратися, і голова його от-от вибухне божевіллям, поки…