Дім, у котрому заблукав час

На той час Богданові так уже хотілося того сексу з нею, що він, як підстрелений, помчав у РАГС подавати заяву на одруження. Дарма що його батькові Аліса з першого погляду не сподобалася. Дарма що він сам не надто подобався її родичам. Дарма що жити молодятам довелося б у неї вдома або ж у Богдановій найманій квартирці, чого не хотіла ні призвичаєна до всього найкращого Аліса, ні вся її з ніг до голови інтелігентна родина. Тож світило Богданові бути приймаком. Чи не завелика ціна за ніч із незайманою? Хоч незайманою вона була лише фізично, насправді геть усе знала про секс, нічого не соромилася і дражнила Богдана щодня з умінням та звабливістю досвідченої шльондри.

«Незайманість – це стан душі», – сказав йому батько після ресторанної вечері з Алісою, коли вона потай під столом спустила з ніжки туфельку й узялася пестити ніжними пальчиками причинне місце Богдана – і думала, що цього ніхто не бачить.

З того дня батькові слова не йшли йому з голови. Що буде після весілля з Алісою, точніше, після феєричної шлюбної ночі? Життя у приймах? Що таке життя у приймах, він добре пам’ятав ще з часів Ольги та Назарчика. Шалене кохання до скону? Тепер він уже не знав, чи кохає Алісу, та й не казав їй жодного разу, що любить (щоразу, як йому до горла підступалися слова кохання, Богдану видавалося, що зараз десь поряд візьметься шкільне вікно з бузковою фіранкою та клятою драценою і він вилетить з того вікна, заледве комусь скаже: «Я тебе кохаю»). На диво, Аліса не вимагала жодних зізнань у почуттях, вона вдовольнилася простим «виходь за мене». А тепер ті батькові слова… Попри все батько пообіцяв, що на весілля синове прийде, й обіцянку свою дотримав.

Не прийшов Богдан. Цілу ніч йому снилися жахіття – він конав у зашморгу, мотузка хижим звіром вгризалася в горлянку, йому не вистачало повітря – ось-ось і… він прокинувся. Чи не прокинувся?

…Сьома тридцять. Аліса саме вибралася з ліжка, вона приймає ванну і думає про найщасливіший день у своєму житті.

…Рівно восьма. Вона зручно вмощується перед дзеркалом у приємному чеканні – на цю годину в неї призначена зачіска і макіяж.

…Чверть на десяту. Аліса вже готова їхати до РАГСу – вона справжня красуня у білосніжній сукні та фаті з довжелезним шлейфом, і вона ще не здогадується, що Богдан не прийде.

…Нарешті десята. РАГС. Підходить їхня черга. Аліса знервовано телефонує Богданові, вона впевнена – щось сталося, тільки б щось сталося, бо ж не може бути такого, щоб він просто не прийшов…

…Десята тридцять. Все зрозуміло. Він не прийде. Він мерзотник і остання сволота. Аліса губить весільний (дизайнерський) букет, який збиралася картинно кидати подружкам за звичаєм, перейнятим з американських фільмів, і повільно прямує до виходу. Шлейф волочиться за нею. Гості покірно розступаються, пропускаючи дівчину у весільному вбранні. А потім усі погляди спрямовуються на його батька.

Він, як і обіцяв, прийшов. Він стоїть у своєму єдиному пристойному костюмі посеред натовпу людей, ніяково стискає у спітнілих долонях носову хустинку – такий чесний і такий жалюгідний водночас – і каже, що йому дуже шкода, він правда не знає, де Богдан, а ще він каже, що поверне їм усі гроші, витрачені на весілля.

Богдан сидить у своїй найманій квартирці в самих лише трусах, сидить на ліжку, опустивши голову на руки, і не розуміє, навіщо він так зробив. Він ніби бачить усе, що відбувається у РАГСі, йому до болю шкода батька, шкода Алісу, яка ридає в салоні таткового «джипу» (такій дівчині не можна виставляти себе на посміх), шкода себе – тому що він такий.

За якийсь тиждень він зателефонує батькові і скаже, що так вийшло, спробує дібрати якихось непотрібних слів, повідомить, що він уже говорив з Алісою – усе нормально, вони вирішили, що саме Богдан особисто має відшкодувати ті витрати на весілля, котре не відбулося. Але батько, якусь хвилину помовчавши, заперечить.

– Ні, – скаже він. – То я маю відшкодувати їм витрати. То моя провина. Бо це я виховав тебе таким, – і повісить слухавку.

Більше вони не бачилися і не говорили. Батько все сплатив. Частинами, щоправда, бо де ж він міг узяти гроші, щоб сплатити все одразу. А щойно було зроблено останній внесок, тихо відійшов – ніби то було найважливіше, що слід було завершити в житті. Його знайшли повішеним у мансарді.

Богдан стоїть під дощем під час батькового похорону (точніше, під час закопування батька в землю – самогубців ховають без церковної відправи), стоїть, тримаючи в одній руці парасолю, а іншою обіймає за плечі почорнілу з горя тітку (батькову сестру) і думає, що ось так, ось так усе закінчується, навіть не розпочавшись. Тепер він зовсім сам. Не рахуючи тітки, звісно, але в тітки є власні діти (вони понуро стоять поруч – троє її красенів-синів – ще раніше за Богдана зосталися без батька), і ці хлопці вже точно не вчинять з матір’ю, як Богдан учинив зі своїми. Єдиний син, єдина надія.

До біса все.

Розділ V

Бранці годинників

– У людей є чудова особливість – пристосовуватись. Ми можемо пережити все! Єдине, що нам не підвладно, – це наша власна смерть, лише тоді ми неспроможні щось змінити. А от смерть близьких ми цілком можемо пережити. У нас немає нічого спільного з лебідками, які, втрачаючи коханих, кидаються грудьми на скелі! Ми продовжуємо жити…

Богдан здригнувся. Ці слова, що їх вигукував просто посеред вулиці якийсь неохайний бородань, були ніби про нього. Люди довкола теж зупинились, нашорошились. За мить кілька молодиків накинулися на промовця, звалили його на бруківку й узялися місити ногами. Богдан квапливо підняв комір куртки і рушив далі. Авжеж, він звик, пристосувався. Відсутність годинникового часу стала черговою реальністю, до якої лише потрібно як слід пристосуватися та звикнути. І всі звикали. Потроху пішов на спад продуктово-свічково-сірниковий ажіотаж, налагодилося виробництво товарів першого вжитку, біржа теж утихомирилася. Місто продовжувало дихати і розмовляти.

І життя довкола тривало. Якщо вдавати, що нічого не сталося, можна було спокійно прокинутися від сонячних променів, випити звичну філіжанку міцної кави, що прожене залишки сну, одягнутись і піти на роботу (у кого ще залишалася робота). Коли виходиш на вулицю, опиняєшся серед людей, більшість котрих так само, як і ти, вдають, що нічого не змінилося. Ті самі обличчя довкола, ті самі посмішки й плітки про фарбовану білявку з сусідньої кав’ярні, яка кожного вечора повертається додому на новій машині з новим «кавалером». Та сама перерва на обід, принесений з дому і дбайливо розкладений по лоточках, або ж відвідини ресторанчику швидкого харчування навпроти, якщо вдома немає кому дбайливо пакувати обід у лоточки і нагадувати коханню есемесками, щоб кохання не забуло його розігріти у механічний мікрохвильовці. Та сама втома після робочого дня і такий самий нездоровий сон. Усе те саме, тільки без часу, без батька, без Мири, ніби у вакуумі – без запахів, без звуків, без жодних відчуттів.

Просто живи і не думай ні про що.

…Скло її дістаєш і б’єш на шматки,роздаєш перехожим на вулиці, як справжнє спасіння,позбуваєшся болю, закриваєш… уже не крихкийтвій годинник внутрішній ховається в тіні,й посміхаються стрілки, наче їм більше не йти,наче хтось їм шепоче: «Стійте, ви вільні…»Хтось полагодив струни – вже грає вона,лиш мелодія інша – тобі чужа й невідома.Її танець складеться зі світла, не з битого скла,очі граються з зорями й сонцем… не знають утоми,тонка лінія, що вас роками вела,стала каменем, криком – у тобі червоним…Скло своє дістаєш і б’єш на шматкита закопуєш глибоко в землю, як справжнє спасіння,почуття присипаєш травою, щоб наступний чужийне кричав так поспішно: «Нарешті я вільний!»Коли осінню знову захочеш у світ цей прийти,пам’ятай, що скло у землі не пускає коріння…

Богдан уже звик до віршованих строф, якими Мира іноді озивалася до нього. От і цього разу спокійно вислухав її та попрошкував далі. Про роботу йому вже не йшлося, тож хлопець просто вештався вулицями. Довкола таки нічого не змінилося. Хоч відлік часу зупинився, сонце так само вставало і сідало – здається, день не зменшився ні на хвилю. Чинна влада намагалась припинити паніку, запровадивши штучний час. На телебаченні поряд із повторами серіалів та футбольних матчів з’явився спеціальний канал з великим пісковим годинником, де кожна піщинка прирівнювалась до секунди, поряд миготіли цифри. Люди підключались до цього каналу з домашніх комп’ютерів, планшетів та мобільних телефонів (однаково з цього приладдя більше жодної користі) – і в них був час, нехай навіть штучний. Науковці відштовхнулися від того, що сонце встає о шостій годині ранку рівно. З цього й почався новий відлік штучного часу. Але світило не бажало кожного дня з’являтися о «вказаній» годині – воно не корилося людям, і багато хто помічав, що о 6:00, зазначеній на каналі «Світчас», небо було ще темним, або навпаки – сонце випереджало штучний час. Містяни масово скуповували піскові годинники – вони могли хоч якось виміряти час їхнього існування.

З’явилися Рахівники – люди, які навчилися фахово відміряти час. Вони могли безпомилково відрахувати хвилину і навіть чверть години без посередництва піскового годинника. Рахівники стали надзвичайно затребуваними, їхні послуги високо цінувалися, а найбільше там, де час мав величезне значення – у транспортній, харчовій промисловості, фінансових установах, судочинстві, медицині.

Усі раптом зрозуміли, як це важливо – знати, котра зараз година, чи скільки хвилин минуло відтоді, як вони прокинулись, скільки годин вони проводять поруч зі своєю дитиною, скільки часу в них забирають ранкові процедури, одягання, навіть та сама дорога додому. Як відчути, скільки часу потрібно бігати, щоб спалити необхідну кількість калорій, як довго треба варити макарони, коли навіть п’ять хвилин не можеш відрахувати? У часі легко загубитися, якщо працюєш допізна, лягаєш спати на світанку, а прокидаєшся – за вікном ті самі сутінки. Тоді день і ніч міняються місцями.

Та найтяжче довелося людям, що звикли жити за розкладом – проживати власне життя у такт руху годинникових стрілок, ані на хвилину не дозволяючи собі відхилитися від спланованих дій-ритуалів. Ці люди просто «застрягли» в часі, покірно продовжуючи робити те, чим звикли заповнювати своє життя о чверть на шосту, коли час у всьому світі зупинився. Та що їм було до світу з його непевністю і метушливістю, вони більше вірили годинникам, ніж усьому світові, вірили навіть більше, ніж самим собі, – людина може помилятися, годинниковий механізм – ніколи.

Були такі й серед Богданового оточення. Родина Старостенків мешкала на останньому поверсі будинку, де він винаймав житло. Богдан знав, що на стіні у великій кімнаті вони мають старий, уже раритетний годинник, створений ще його дідом, за яким звіряють час решти своїх годинників, понад те – звіряють своє життя. Якось Богдан навіть бував у них удома (приходив дивитися годинника), і в нього голова пішла обертом, коли він побачив дивакувате сімейство у повному складі. Голова родини – директор овочевої ятки на ринку Остап Свиридович, його дружина – затуркана побутом домогосподарка Катерина, їхня донька – безробітна і вічно недужа тридцятилітка Танечка зі старшим від неї на п’ять років чоловіком-даївцем Русланом, дві неповносправні й напівглухі бабусі Дарина Миколаївна та Софія Онуфріївна і онук Артемко (син Танечки та Руслана), спритному малому саме виповнилося десять років.

Як двокімнатна «хрущівка» вміщала таку кількість людей – було загадкою для всього будинку, а ще ж у родині мешкало двійко приблудних псів – Сірко та Рекс, що були на зріст, як добрячі сенбернари, і будили своїм басовитим гавкотом усіх сусідів (це ж бо тварини так оголошували, що час гуляти чи їсти). Мала чудернацька родина й купу старого непотребу, який визирав із двох балконів – кухонного та кімнатного, – старі лижні палиці, діряві полумиски, дошки з погнутими вістряками іржавих цвяхів, кольорові кросівки, що давно вигоріли на сонці…

У кухні цілими днями крутилася Катя, не сподіваючись на допомогу від хворобливої доньки і старих, а від чоловіків – тим більше, вони гроші мають в родину приносити, а не над тарілками труситися. У вітальні (вона ж подружня спальня Каті та Остапа Свиридовича) попід вікном стояло широке ліжко – мрія всього життя Катерини, трохи віддалік – дубовий стіл, за котрим усе сімейство снідало, обідало та вечеряло. На цьому столі стримів і великий телевізор, подарований Танечці та Руслану на весілля, його вмикали тільки після того, як скінчиться трапеза і Катя прибере зі столу.

Молоді тіснилися в одній кімнаті з бабусями. Два ліжка на високих ніжках з морем подушок стояли по обидва боки біля дверей. Напроти вікна простягся розкладний диван-книжка, який не складався відтоді, як Руслан переїхав до Танечки. На дивані спали втрьох – молоде подружжя і десятирічний син. У кутку стояв висаджений на старомодну шафку-комод ще один телевізор – щоб Танечка могла дивитися серіали, коли вчергове зляже з якоюсь недугою. Сусіди довго дивувались – як то Таня, котра від найменшого подуву вітру «злягає» не менш ніж на тиждень, завагітніла і народила… Насправді вся родина мріяла про онука, а Тані вагітність була потрібна хіба для того, щоб закріпити свій статус вічно недужої та безпомічної (це давало право не поратися на кухні й не брати участі у щосуботніх генеральних прибираннях).

Коли ж вона завагітніла, життя всім просто не стало. Народжувати боялась – страх, то повезли її на кесаревий розтин одразу. І нічого, з’явився на світ здоровий хлопчик, нічого йому не бракувало. Хіба такої самої здорової матері, щоб дбала про дитину, як про себе. Минуло десять років після тих горе-пологів, а Танечка досі не полишила грати роль жертви – так і жила зі скорботною маскою замість обличчя.

Рівно о восьмій, і не пізніше – сімейство снідало. Зазвичай без Тані, яка ще ніжилася в ліжку (спати вона любила), та деколи без стареньких, які звикли разом з молодими вставати і лягати пізно. Чоловіки вирушали на роботу, узявши обід з собою. Прокидалась Танечка і просила сніданок у ліжко, бо щось їй ноги набрякли, боляче ходити. До її слабкого голосу долучалися могутні горлянки старих, яких теж треба було погодувати та перевдягнути. І Катерина, на плечах котрої був увесь родинний побут, мусила терпляче обходити і доньку, й матір, і свекруху. Була вона напрочуд лагідною жінкою, за все життя слова наперекір нікому не сказала (хоч ті слова зринали й уривалися в ній ледь не щохвилини), от і тепер, зціпивши зуби, доглядала недужу рідню…

О четвертій з роботи приходив захеканий Остап Свиридович, приймав душ та вдягав чисту сорочку. Руслан прибігав за п’ятнадцять п’ята, щоб встигнути вигуляти псів та принести дружині чи то чаю, чи то пігулок від головного болю (адже його Танечка така безпомічна). Рівно о п’ятій усе сімейство всідалося до столу. Остап Свиридович з Русланом брали попід руки бабусь і садовили їх на стільчики з високими спинками та м’якими вишитими подушками, щоб вище було і м’якіше. Таня до вечері приходила сама і слабким голосом (у котрому звучали металеві нотки) вимагала, щоб зачинили кватирку, бо дме у голову, а їй ще нежить учорашній не минувся. Артемко повзав під столом та зв’язував довгі поли колючих шерстяних хусток бабусь докупи і хихотів, уявляючи, як стареньких піднімуть після вечері, а по ліжках розкласти не зможуть.

Катерина бігала з кухні й до столу, виносячи паруючі страви. Жінка була вправною господинею – закінчила кулінарний технікум, збиралась їхати за кордон на стажування по французькій кухні, але після зустрічі з жартівливим та хвалькуватим Остапом Свиридовичем, їхнього швидкого весілля та появи довгоочікуваної доньки, що постійно нездужала, довелось на мрії поставити жирного хреста і готувати смаколики не для широкого ресторанного загалу, а для обмеженого кола любих родичів.

– Катю, котра година?! – рипучим голосом гаркнула Софія Онуфріївна. Старенькій було уже вісімдесят літ, з яких п’ять вона практично нічого не чула і не бачила, але постійно справлялася, котра година.

– П’ятнадцять по шостій, бабо! – гукнув їй у саме вухо Артемко.

– То є добре! Коли мені дадуть чого пожувати, га? Чи вирішили замордувати бабу голодом? – стара бісилась і підскакувала на високому стільці.

– Зараз, мамо! Уже несу! – Катерина підбігла до свекрухи та поставила перед нею полумисок із борщем. – Відкрийте-но рота!

Софія Онуфріївна слухняно роззявила рота, повного на диво білих та міцних зубів, і, отримавши першу ложку, з насолодою заплямкала.

– Борщ знову пересолений! – заявила, ретельно пережувавши і проковтнувши страву. – Коли ти вже навчишся готувати, трясця тобі?

– Їжте, мамо, їжте! – мугикнув Остап Свиридович. – Поки дають, – додав пошепки. Катрин чоловік уже давно в думках поховав обох старих і не міг дочекатися, коли в їхній тісній квартирі стане трохи вільніше. Ні, Остап Свиридович шанував матір і тещу, як і належало доброму синові-зятю, але йому страшенно набрид часниковий придих з рота Софії Онуфріївни, яка постійно його жувала, щоб відігнати хвороби і старість.

Та часник – то ще було півбіди. Навіть часник не міг перебити запаху сечі Дарини Миколаївни, котра от уже років десять ходила під себе. Тому Катря одягала їй підгузки, які належало змінювати тричі на день. І щоразу то було неабияке випробування – стара не любила митися й перевдягатися, вона хвицалася, дряпалася й кусалася, як навіжена, варто було Катрі наблизитися до неї з підгузком.

– Мамо, у мене щось не так із ребром! Подивись! – Танечка підвелася зі стільця і з жахом узялася обмацувати свій плаский живіт.

– Та все у тебе добре! – Катерина намагалась не звертати уваги на вибрики доньки, бо лікар казав, що майже всі її хвороби не в організмі, а в уяві. Та й звикла вже, що дня не промине, як донька собі щось вигадає.

– Мамо! – Таня розридалася. – У мене зламане ребро! Від нього відколовся шматок! Помацай! Воно мені коле! Я тепер помру!

Катерина знервовано підступила до доньки і провела рукою по її сорочці. Насупилась. Дійсно, щось тверде і гостре. Задерла сорочку – а там до вивороту приліпилася велика зачерствіла хлібна крихта.

– Ось твоє ребро! – показала доньці. – Знатимеш тепер, як снідати у ліжку! Хоч би посоромилась! Доросла дівуля, а вигадує казна-що!..

– Я не вигадувала, воно справді кололо! – Таня перестала битися в істериці, зрозумівши, що наразі все гаразд. – Я хочу їсти, мамо! Коли ми вже будемо їсти?

– Та зараз принесу! Бачиш, я бабу годувала! Могла б уже сама встати й узяти собі поїсти, не маленька дівчинка!..

– Мамо, ти ж бачиш, я не можу! Мені не можна піднімати важке – у мене вени на ногах повилазили!

Катря за інерцією хотіла було кинутись годувати й доньку, але під суворим поглядом чоловіка мусила вертатися до кухні. Вечір аж ніяк не був її улюбленим часом. Вона більше любила тихі та спокійні ранки, коли чоловік із зятем ішли на роботу, нагодовані і вигуляні собаки відпочивали по своїх кутках, старі спали, хоч і хропли при цьому голосніше за п’яних матросів, Артемко бавився в якусь гру на комп’ютері, доки в школі карантин і батька вдома немає, а Таня дивилася бразильський серіал. Тоді Катрі було добре – можна розлягтися на широкому ліжку впоперек, і ніхто не буде казати, щоб вона забрала ногу чи руку, бо йому заважає, обкластися шоколадним печивом, заварити півлітрове горнятко червоного чаю з пелюсток троянд та поринути у світ пристрастей та млосних миттєвостей разом з котримсь із еротичних романів, які вона ховала у коробках з-під чобіт під ліжком. Це був час лише з нею і лише для неї… Але ось із сусідньої кімнати долітали крики старих про туалет і снідання, у Тані завершувався серіал, і вона терміново потребувала допомоги, бо в неї щось починало боліти, малий тягав за хвоста Рекса, і той його кусав, аж рев стояв по всій хаті. Тоді Катерина невтішно зітхала, ховала книжку та печиво до наступного дня і бралася до своїх обов’язків. У такі моменти вона почувалася капітаном великого корабля, без пильного нагляду якого той обов’язково сяде на міль чи зіткнеться з першим-ліпшим айсбергом.

– Катю, котра година? – верещала Софія Онуфріївна.

– Чверть на шосту, мамо! – відгукувалась невістка.

– То, може, мене хтось погодує, чи я так і буду тут сидіти, допоки не здохну? – розпиналась бабця.

Катя несла каструлю з картоплею та накладала старій у миску. Ложку за ложкою згодовувала бабці щойно приготовану страву і кидалась на кухню – посуду на всіх завжди не вистачало. Далі приносила поїсти і мовчазній Дарині Миколаївні – проти годування та не заперечувала, хоч і здавалось, що стара з віком забула всі слова, того й мовчить завжди, ні «дякую» не скаже, ні «будь ласка». Але й не просить нічого, що вже суттєво полегшувало тягар, який лежав на плечах Катерини. Жінці навіть здавалося, що вона не відходить від мийки та плити, й усе її життя складається тільки з каструль і брудних тарілок.

– Жінко, принеси хліба! Ти ж знаєш, я не їм без хліба! – Остап Свиридович спересердя кидав ложку в тарілку, і борщ червоними маками розквітав на ще мить тому сніжно-білій скатертині.

– Мамо, можна добавки? – простягав свою миску Руслан.

– Де тобі ту добавку? – кидалась на чоловіка Танечка, враз забуваючи про свої недуги. – Вже черево таке, що скоро в двері не пролізеш! Як додому повертатимешся?

– Не слухай її! Зараз усе буде, Русланчику, – відказувала теща, нарізала хліб Остапу Свиридовичу й, ухопивши порожню миску, квапилась на кухню. На брудній плиті – часу відшкребти засохлий та пригорілий бруд не було, там постійно щось шкварчало та кипіло – стояли чотири каструлі. В найбільшій – розміром з баняк для варення – булькала зупа, шматочки картоплі раз у раз намагались вистрибнути з киплячої води. На сусідній конфорці варилися макарони – білястими слизькими вуграми плавали у щедро здобреній олією воді. На третій стояв чайник – свистів-шипів, знімався на мить, щоб розлити кип’яток по чашках, і знову вирушав свистіти-шипіти з новою порцією води. На четвертій у чавунному баняку домлівало м’ясо – крупно нарізані шматки свинини з великою кількістю жиру – аби ситніше було – насичувались ароматами моркви та цибулі.

Катерина витерла піт, що рясними краплями виступив на чолі та носі, й кинула погляд у дзеркало біля дверей. На неї дивилась худа, як тріска, жінка з розпашілим вилицюватим обличчям і масним волоссям, забраним під хустку – щоб у страви не сипалося. Жовтий кухонний фартух був поцяткований різномастими плямами, наче ластовинням. Жінка перевела погляд на свої руки і зойкнула – під короткими обламаними нігтями застрягли червоні шматочки буряків та іншого куховарського бруду. Катря вхопила ніж і взялася виколупувати бруд з-під нігтів, коли з кімнати залунав невдоволений голос чоловіка:

– Жінко, то ти принесеш ту вечерю, чи мені піти якоїсь іншої шукати?

– Несу-несу! – Катерина кинула марну справу та почала набирати в тарілку макаронів та м’яса. В Остапа Свиридовича була важка рука і така ж вдача – він любив, щоб усе було вчасно. Не встиг зять вчасно прийти до вечері – сидить голодний, бо без нього почнуть, та ще й за стіл не пустять (хіба Катря згодом потай погодує). Не попрасувала дружина сорочку – отримала ляпас, щоб добре утовкмачила собі, що чоловік її не якийсь там столяр-муляр – мусить на роботу у всьому чистому та випрасуваному щодня приходити.

– Ось! – поставила на стіл тарілку.

– Котра зараз? – спитав, наколюючи виделкою стікаючий соком шматок м’яса.

– Чверть на шосту.

– Чверть на шосту – то добре. О сьомій футбол! Будемо дивитись!

– Тату, в мене серіал! – істерично скрикнула Танечка. – Від вашого футболу в мене голова болить!

– Нічого! Підеш до іншої кімнати!

– Та вас і там чути! Тату, мені не можна нервуватися, лікар казав!..

– То не нервуйся, хто тобі заважає! – статечно порадив батько. Він уже давно не переймався забаганками вічно недужої і плаксивої доньки.

– Бабцю, давай побавимось! – Артемко вчепився у Катрину спідницю. Блакитні очі єдиного онука дивилися на неї янгольськи-благально.

– У що? – змилостивилася Катерина.

– У лікаря, хірурга! Ти ляжеш на підлогу, у тебе буде зараження крові! А я буду тобі ампутувати ногу! – з азартом узявся пояснювати малий. – А потім руку! І другу!

Катря отетеріла. І в кого тільки вдався їхній Артемко?

– Котра година? – знову зарепетувала Софія Онуфріївна.

– Чверть на шосту, мамо! – обізвалася Катерина.

– То вже стільки часу минуло, як ми за стіл сіли, а ти мене навіть не починала годувати! Ото невдячна! Я її народжувала, виховувала, щоб вона мене голодом мордувала! Ах ти ж чортова дочка!..

Насправді Софія Онуфріївна півстоліття тому народжувала Остапа Свиридовича, а Катрі уже понад три десятки років, як доводилася свекрухою (її матір’ю була мовчазна Дарина Миколаївна), але ніхто в химерній сімейці уже цим не переймався, матерями Катря кликала обох старих.