Дім, у котрому заблукав час

– Зараз принесу, мамо! – як завжди, гукнула роздратованій бабусі і глянула на онука, що досі тримався за поділ її спідниці. – Побався поки з Рексом, Артемку, тільки не кусайте одне одного, заради Бога! – відчепила малого від спідниці і знову на кухню.

Сперлась на стіну, видихнула повітря крізь зціплені зуби. Від постійних криків боліла голова, нестерпно хотілося тиші. Відсунула сині фіранки і відчинила вікно – в кухні не було чим дихати. Небо виявилось чорнющим, наче от-от розпочнеться страшна буря.

– Так швидко темніє. Дивно, зараз лише чверть на шосту… Що ж це з погодою коїться? – сказала сама до себе і потягнула носом – десь поряд запахло горілим. – Ой, лишенько!..

Рідини у макаронах майже не залишилось, вони почали підсмажуватися просто в каструлі. Катря швидко долила туди кип’яченої води з каністри.

– Та де там ця бісова жінка?!

– Мамо, мені щось зле!..

– Бабцю, Рекс мене кусає!

– Ото виростила дочку, навіть води не принесе!

– Катю, та дай уже старій поїсти!

– Добавки!

До голосів додався гавкіт і скавчання – Рекс таки отримав прочухана за те, що кусав малого Артемка. До цих звуків долучився плач онука і скиглення доньки. В Катерини запаморочилася голова. Перед очима розповзлася чорна пляма. Вона заступила всю кухню і проковтнула жінку. Уже давно Катерині не було так солодко і добре, як у тій густій чорній тиші, але й відтам її дістали голоси.

– Жінко!

– Мамо!

– Бабцю!

– Катю!

Вона розплющила очі й побачила, що лежить на підлозі. Нікому з великого сімейства й на думку не спало зазирнути до кухні, аби перевірити, чи не трапилося там чого. А на кухні смерділо паленим – борщ википів, м’ясо згоріло, макарони перетворились на липку білу масу. Жінка кинулася до плити і вимкнула усі конфорки. Визирнула до вітальні, обвела розсаджену за столом родину нестямним поглядом.

– Котра година? – тільки й спитала у домашніх.

– Чверть на шосту! – гаркнув Остап Свиридович. – Уже давно час вечеряти, а на столі ще нічого немає!

– Зараз буде! – жінка сполошилася і кинулася до мийки – відшкрібати каструлі. Голодну родину слід було нагодувати, і при тому чимскоріше, бо крику буде – не оберешся. Як же добре, що скоро всі поснуть. Ще трохи часу, і буде ніч, а там і ранок.

– Мій тихий, солодкий ранок… – з блаженною усмішкою жінка поставила на плиту каструлю з водою й увімкнула першу конфорку. – Ще зовсім трохи часу!

Але час родини Старостенків зупинився чверть на шосту – вечора, бо о п’ятій ранку родина ще мирно спала. Саме чверть на шосту постійно показував їм великий настінний годинник, куплений головою родини у годинникаря з передмістя – Богданового діда. Годинник зупинив їхнє життя. Ні, численній родині видавалося, що вони все роблять, як завжди, – прокидаються о сьомій ранку (чоловіки – збиратись на роботу, Катерина – готувати їм сніданки), сідають за стіл о восьмій, споживають яєчню, запивають кавою, йдуть на роботу, відпрацьовують належний час, повертаються додому і сідають вечеряти – рівно чверть на шосту вечора, як звикли. Насправді Старостенки постійно тільки те й робили, що сідали вечеряти. А їхня Катерина увесь час лише готувала і накривала на стіл. Життя їм пішло по зачарованому колу. Вони застрягли у своєму вечірньому часі чверть на шосту. Хоч великий настінний годинник Богданового діда зупинився вранці, його стрілки, звісно, не показували, день зараз чи вечір – просто чверть на шосту.

Час, за котрим продовжували жити бранці годинників.

Розділ VІ

Убивці часу

Цього ранку Богдан прокинувся чверть на шосту (іншого часу годинники просто не показували). Точніше, цього ранку Богдана нахабно розбудили. Спочатку десь нагорі ніби гримнув вибух, затим приїхали пожежні машини з пронизливими сиренами, і вже довелося прокидатися – в їхньому будинку щось сталося, усім мешканцям наказали негайно евакуюватися. Навіть «швидка» навідалася – одразу дві карети. У чому був, Богдан вискочив на вулицю, і з напівсонним Грубасом на руках (цього кота навіть кінець світу не розбудить) приєднався до купки таких самих переляканих сусідів. Що сталося?

З’ясувалося, у їхньому будинку вибухнув балон із газом. На горішньому поверсі, у двокімнатній «хрущівці» Старостенків. Схоже, дружина господаря залишила на ніч увімкненою газову плиту. Хоч, швидше за все, вона її майже не вимикала – відколи зупинилися годинники. Ніхто з великої галасливої родини не вижив. Постраждали й кілька сусідніх квартир. Коли ж пожежники разом із міліцією та «швидкими» поїхали з місця пригоди, забравши з собою сім чорних поліетиленових пакетів з трупами, сусіди вирушили на огляд опечатаної «нехорошої» квартири. Собак там не знайшли – обидва велетні-псевдосенбернари ніби випарувались із помешкання. Може, хоч вони врятувалися?

Богдан теж пішов на оглядини, завбачливо зоставивши Грубаса вдома. Сусіди голосно обурювались (це ж увесь будинок міг у повітря злетіти!), нишпорили випаленими кімнатами Старостенків, морщили носи від смороду паленого м’яса, а Богдан стояв і дивився перед собою на стіну. На обвуглений годинник, змайстрований колись ще його дідом, весь у сажі та кіптяві, як і стіни довкола. Почорнілі стрілки досі показували чверть на шосту. Тільки ніхто вже у цій оселі не сідав вечеряти. Стіл згорів, як і його господарі. Це сталося рівно чверть на шосту. Богдан обережно зняв ще теплий годинник зі стіни і виніс його на вулицю. Закопав неподалік під кущем шипшини, всіяним зморщеними брудно-помаранчевими плодами, що їх добре збирати на запашний зимовий чай. Особливо допомагає від застуди. Вцілілі сусіди мовчки стояли і дивилися, як Богдан закопує у мерзлу землю те, що зосталося від годинника погорільців. Ніби то він Старостенків закопував – стояли, як на похороні. Хтось із сусідів позичив йому лопату. Навіть не питаючи, навіщо.

З сивого провалля неба повалив густий лапатий сніг. Перший цьогоріч. Сусіди квапливо розбіглися по домівках – нікому й на думку не спало радіти з першого снігу. Богдан зостався у дворі сам. І тоді йому знову почулися голоси…

За два дні до повені світ почав всихати у нас,рівномірно у кожного, дихаючи спрагою й потом,кожне життя всередині мало свій контрабас,але жоден із жителів не знав нічого про ноти…За два дні до повені квіти проростали у нас,рідкісні квіти, що не бояться сонця й морозів,листя котрих зеленіє від щирих фразй більше ніколи нічого не просить…За два дні до повені вітер вселився у насй знову заграв мелодії лунко знайомі,вітер співав про біль, і саме в цей чассвіт заливало сльозами… світ не вірив у повінь…Світ, що жив у мені, захлинувся й погас,водна стихія страшна, я завжди бояласьтого моменту, коли моя лусказ кров’ю обдерлась об чужий парус…

…Знову її слова та голос. Але Богдан точно пам’ятав, що чорний нотатник з червоною кішечкою зостався нагорі, в його квартирі, поверх стосу нечитаних книжок. А може, це його він щойно закопав у дворі замість чужого спаленого годинника?

Поквапливо узявся розгортати щойно насипану глевку землю, навіть не замислюючись, що хтось із сусідів може бачити з вікна його «розкопки». Так, зараз він викопує те, що тільки-но загортав у землю. Сусіди ж не дивувалися, коли він те закопував. Богдан не зупинявся. Нарешті лопата дзенькнула об щось тверде. Він полегшено перевів подих. Зошита не було. Усе добре, старий, там тільки годинник зі зчорнілими нерухомими стрілками. Там – Його Величність сам Час, котрий чверть на шосту… І зринула непрохана думка-спогад – колись він уже це робив. Закопував у землю годинники.

Богдан відкинув убік лопату і задер голову догори – чи сусіди дивляться? Кілька фіранок зрадницьки здригнулися, хтось невидимий відступив у глиб кімнат. Ковзнув очима далі, зупинив погляд біля власного вікна. На облупленому кухонному підвіконні у позі сфінкса велично розсівся Грубас. Богдан тільки посміхнувся. Треба ж? Схоже, його кіт – єдиний, хто попри всезагальне божевілля не втратив спокою та гідності.

Сніг помалу зійшов нанівець, ніби вдовольнившись тоненьким білим килимком, у котрий тепер було загорнуте сіре місто. Днями проминув Новий рік, але його майже ніхто не святкував. А яке свято без годинникового циферблата, стрілки якого урочисто наближаються до опівночі, тим самим розділяючи людський час на рік минулий та рік прийдешній? Не було цьогоріч подарунків, келихів із шампанським, ялинкових прикрас, знижок та розпродажів – багато людей навіть з полегшенням зітхнули, їм ніколи не подобалась уся ця вимушена метушня. Богдан теж цього не любив, новорічні свята нагадували йому про Алісу. Зітхнув на повні груди. Ніякого Нового року, просто зима. Саме час прогулятися містом. Хоча ні, час на роботу. Цього разу він не запізниться.

Офісна будівля, в котрій розташувалося бюро перекладів укупі з «агенцією мандрів», зустріла його тишею й запустінням. Двері та вікна прочинені, ліфт безпомічно закляк, кабінетами гуляють протяги упереміш із зів’ялим листям та порожніми фірмовими бланками. Усе на місцях, проте жодної живої душі, як на одній із тих апокаліптичних картинок з колись популярних інтернет-добірок про покинуті людьми місцини. Апокаліпсис настав? Богдан озирнувся на свої сліди – ніби невеличкі острівці посеред безмежного океану пилюки. Давно ж тут не було людей! Увійшов до свого колишнього кабінету, навіщось замкнув за собою скляні двері, прочинив вікно, впускаючи сніг.

Його велике темно-шоколадне крісло теж укрите товстим шаром пилу, а посередині пилу – ні, цього не може бути! – відбитки чиїхось стегон та сідниць, нижню шухлядку вивернуто, Мириної фотографії немає. Хтось приходив сюди по неї. Сідав у його крісло. Нишпорив у його речах. Хтось забрав у нього й цю маленьку згадку про Миру. Богдан гепнувся у запилюжене крісло й утомлено заплющив очі. А хто сказав, що вона тут узагалі була? Може, він ніколи й не мав фотокартки усміхненої рудокосої дівчини, забраної у сріблясту рамку? Може, він ніколи тут і не працював?

– Турист – це непідвладна здоровому глузду істота! – Доглянута сорокарічна жінка з холодними синіми очима та типовим австрійським ім’ям Ірма – їхня перекладачка німецької – процокала височенними підборами до вікна і зачинила кватирку. – От їздили ми з групою в тур по Німеччині. Так один такий Scheißkerl,[4] перепрошую за брудне слово, який ще в дорозі встиг усім стати впоперек горла своїми безглуздими витівками, потай витягнув прапорець зі свастикою і робив селфі з ним біля Denkmal für die ermordeten Juden Europas.[5]

– Що ви кажете, дорогенька! – схопилась зі свого місця мініатюрна, коротко стрижена Ярослава, котру всі поза очі називали Славкою – на честь її рідної, вже не існуючої Чехословаччини. – І мав же таке нахабство!..

– Судячи з ваших слів, цей дивак особливо вам дихати заважав, – всміхнувся з-за свого монітора Богдан.

– Сподіваюсь, йому це так просто не минулося? – озвався кучерявий «француз» Георгій, якого тут усі кликали Жоржем.

– Одного разу пронесло, та вдруге вже ні, – вдоволено відповіла «німкеня», розглядаючи свій ідеальний манікюр на довгих музичних пальцях. – Йому цього знімка видалося замало, щоб похизуватись перед друзями, чи перед ким він там збирався вихвалятися, і хлопчисько вирішив сфотографуватись біля Рейхстаґу з витягнутою рукою долонею вниз. Ну, знаєте – фірмовим жестом Гітлера – зіґою, – виплюнула бридке слово. – Це наша сучасна молодь так, здається, цей жест називає… – Фрау Ірма кинула колючий погляд у наймолодшого серед них – Богдана, наче це він стояв там біля знаменитої будівлі Берліна в тій ганебній позі.

– Та ви що? – Славка затулила рота долонькою.

– Так ось, аж тут, наче нізвідки, з’явилися місцеві поліцаї, нахабного молодика пов’язали і закинули до патрульної машини! – Ірма виглядала переможницею, ніби й сама брала участь у скручуванні недолугого туриста.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Тур Хейєрдал – норвезький мандрівник та науковець-етнограф, дослідник культури та походження різних народів світу: полінезійців, індіанців, жителів острова Пасхи. Вважається одним із найвідоміших мандрівників та популяризаторів науки ХХ сторіччя. Його книги і наукові гіпотези отримали всесвітнє визнання, а в рідній Норвегії Тура Хейєрдала було названо «людиною тисячоліття».

2

 Стівен Гокінг – видатний англійський фізик-космолог, автор знаменитої книги «Коротка історія часу. Від великого вибуху до чорних дір», що побачила світ 1988 року і розійшлася у кількості понад 10 млн примірників, витримавши двадцять перевидань англійською та сорок перекладів. «Корифей фізики, один з небагатьох теоретиків, що, можливо, от-от розгадає задум Божий», – писалося про Гокінга у ЗМІ. Також учений відомий тим, що вже багато років бореться із невиліковною недугою: ще в юному віці у нього з’явилися ознаки бокового аміотрофічного склерозу, які призвели до незворотного паралічу. Після операції на трахеї 1985 року Гокінг втратив здатність і говорити. Друзі подарували йому синтезатор мовлення, який було встановлено на його візку і з допомогою якого Гокінг може спілкуватися з людьми. Незважаючи на тяжку хворобу, Стівен Гокінг веде активне життя – він був двічі одружений, має трьох дітей та посаду Лукасівського професора математики у Кембриджі (триста років тому цю посаду обіймав Ісаак Ньютон).

3

 «Останнє кохання на Землі» (оригінальна назва «Perfect Sense») – драматичний фільм-апокаліпсис, знятий 2011 року англійським режисером Девідом МакКензі з Евою Грін та Юеном МакГрегором у головних ролях. Стрічка оповідає історію двох закоханих на тлі розгортання невідомої епідемії, коли у різних країнах, на всіх континентах у людей спочатку зникає нюх, потім смак, далі слух, зір і дотик – поволі людство втрачає усі п’ять своїх органів чуттів. Слоган фільму: «Що залишиться, коли світ позбудеться всіх відчуттів?»

4

 Виродок (нім.).

5

 Меморіал пам’яті убитим євреям Європи, відкритий 2005 року в центрі Берліна між Бранденбурзькими воротами та елементами бункера колишнього керівництва нацистської Німеччини. Являє собою величезне поле з-понад 2700 сірих плит.