Сестра Керрі

У такому настрої й застав її Друе, що приніс із собою зовсім іншу атмосферу. Вже звечоріло, але Керрі не поспішала засвітити лампу. У каміні теж ледве жевріло.

– Де ти, Кед? – покликав він її пестливо. Це він сам для неї придумав.

– Я тут, – відгукнулась вона слабко й самотньо.

Але він не здатен був це відчути. Йому бракувало тонкого такту поетичності, щоб обережно наблизитись до жінки і потішити її в цьому меланхолійному настрої. Замість цього він чиркнув сірником і запалив газ.

– Ого! – вигукнув він, – Та ти либонь плакала?

На її очах ще блищали сльози.

– Пхе! – мовив він. – Це нікуди не годиться!

І він схопив її за руку, гадаючи з властивим йому егоїзмом, що причина смутку – його відсутність.

– Ну годі ж, годі! – продовжував він. – Я вже тут і все буде добре. Давай краще повальсуємо трохи під оцю музику.

Він не міг би вигадати нічого більш невдалого. Керрі було ясно, що він не здатен їй співчувати. Вона не могла б ясно висловити, в чому саме полягала його вада, в чому він і вона відмінні, але почувала це всім єством. Це був його перший серйозний промах.

Зауваження про граціозність юної піаністки, що ним Друе супроводжував її появу, коли дівчина ввечері дріботіла сходами в товаристві своєї матері, спонукали Керрі уважно, до дрібниць вивчати манери жінок, які трималися з почуттям власної гідності. Вона дивилася в дзеркало, надимала губки, при цьому злегка відкидаючи голівку назад рухом, який підмітила у дочки скарбника. Вона навчилася легко і плавно підбирати спідницю. Адже Друе стільки разів звертав її увагу на цей порух сусідки і багатьох інших жінок. Керрі ж була перейнятлива від природи. Вона вже засвоювала всі оті дрібні гримаски й рухи, які неминуче з’являються у гарненької жінки, не позбавленої пихи. Коротше кажучи, її уявлення про манери значно розширилися, а відтак – змінилась і зовнішність. Керрі стала жінкою з досить розвиненим смаком.

Друе зауважив і новий бант у її волоссі, і те, що вона одного ранку по-новому уклала зачіску.

– Тобі отак дуже до лиця, Кед, – пригорнув її він.

– Справді? – зраділа вона. І того ж дня почала випробовувати різні свої досягнення.

Вона вже не так незграбно ступала, бо наслідувала легку ходу, спостережену в жінок. Важко навіть сказати, наскільки значний вплив мала на Керрі присутність у домі юної піаністки.

Коли Герствуд уперше з’явився тут, він побачив молоду жінку, зовсім відмінну від колишньої Керрі. Познайомив їх Друе. Ні одяг, ні манери не нагадували колишнє. Але у виразних очах цього вродливого, граціозного створіння, ще несміливого, бо не впевненого в собі, було щось дитяче, що одразу полонило уяву світського завсідника. Для того, хто вже в’яне, одвічно приваблива свіжість! Герствуд ще не зовсім втратив здатність відчувати чари квітучої, незіпсованої юності. І тепер це відчуття спалахнуло в ньому з новою силою. Він дивився на її вродливе личко, з якого ніби випромінювалась молодість. У великих, ясних очах Керрі скептичний розум не міг відшукати жодного сліду лукавства. Трішечки гоноровості, якби він і міг це помітити, навіть не завадили б їй, як щось зворушливе.

«Цікаво, – думав він, їдучи додому в своєму екіпажі, – як це Друе пощастило домогтись її?»

Він з першого ж погляду збагнув, що Керрі здатна до куди витонченіших почуттів, аніж простак Друе.

Екіпаж снував між двох рядів газових ліхтарів, що зникали вдалині. Герствуд стиснув пальці в рукавичках. Перед його очима все ще була освітлена кімната і обличчя Керрі. Він не переставав думати про її чарівність і юну красу.

«Треба буде послати їй букет квітів, – подумав він. – Друе не розсердиться».

Він ні на мить не пробував закрити очі на те, що дівчина його полонила. Права Друе його анітрохи не турбували. Тонке павутиння думок вільно снувалося в його голові, і він сподівався, що воно якось зачепиться і закріпиться десь. Він ще не міг знати чи передбачити, до чого це призведе.

За кілька тижнів Друе, що не припиняв своїх мандрів, повертаючись із поїздки в Омаху, зустрівся з однією зі своїх колишніх знайомих, пишно вбраною дамою. Спочатку він сподівався поспішити на Огден-сквер, щоб зробити приємність Керрі. Але скоро передумав. Він уже був під впливом цієї зустрічі і цікавої розмови.

– Може пообідаємо разом? – запропонував він своїй співрозмовниці, зовсім не переймаючись тим, що хтось може випадково побачити їх.

– Охоче, – сяйнула усмішкою та.

Вони пішли в один з кращих ресторанів, щоб там поспілкуватись на дозвіллі. Зустрілися о п’ятій, а пів на восьму ще сиділи за столом.

Друе саме закінчував оповідати якусь кумедну пригоду і раптом його очі зустрілися з поглядом Герствуда. Той саме ввійшов в ресторан з кількома друзями і, побачивши Друе з якоюсь жінкою, зовсім не з Керрі, зробив відповідні висновки.

«Ач, гульвіса! – подумав він зі щирим співчуттям до Керрі і додав подумки: – Даремно він так ображає бідолашне дівча!»

Коли Друе зустрівся поглядом з Герствудом, в його голові раптом пробудилося якесь неясне передчуття. Правда, він був ще далекий від чіткого усвідомлення цього, аж поки не побачив, що Герствуд удає, ніби не помічає його. Тоді він здогадався, що той може подумати. Він згадав, що Герствуд знайомий з Керрі. Чорт, треба буде все це якось пояснити Герствуду, щоб той не подумав, що тут є щось більше, аніж випадкова півгодинна зустріч зі старою знайомою.

Він уперше занепокоївся наслідками морального порядку. Цього ускладнення він не міг передбачити. Герствуд, мабуть, кепкуватиме з нього, називаючи його вітрогоном. Ну що ж, він посміється разом із Герствудом. Керрі ж про це не дізнається, як і його нинішня співрозмовниця. А проте Друе не міг звільнитися від думки, що щось негаразд і все це кидає на нього якусь тінь, хоч він ні в чому не винен. Він спохмурнів, поквапився закінчити обід і, всадовивши знайому в екіпаж, поїхав додому.

«А він мені нічого не розповідав про цей свій роман, – міркував Герствуд. – Гадає, що я повірю, ніби він кохає своє дівча».

«У нього немає ніяких підстав вважати, ніби я якийсь гультяй після того, як я його познайомив із Керрі» – міркував Друе.

– А я вас бачив! – одразу зауважив Герствуд, коли Друе через якийсь час завітав до його пишного бару, без якого не міг обійтися.

При цьому він повчально, зовсім по-батьківськи, підняв палець угору.

– Та ні, це просто одна стара знайома! Я з нею випадково зустрівся по дорозі з вокзалу… – квапливо пояснив Друе. – Колись вона була справжньою красунею.

– То ще й досі подобається, так? – підморгнув Герствуд жартома.

– Ні! – заперечив Друе. – Просто я ніяк не міг від неї відкараскатись.

– Надовго приїхали? – поцікавився Герствуд.

– Лише на кілька днів.

– Обов’язково захопіть з собою вашу дівчинку, пообідаємо разом, – сказав Герствуд. – Здається, ви її тримаєте під замком? Я візьму ложу на Джо Джефферсона.

– З охотою! – відгукнувся комівояжер. – Я й на думці не мав її замикати!

Герствуд був цілком вдоволений. Він не вірив, що Друе має сталі почуття до Керрі, і заздрив йому. В погляді, яким він позирав на добре вдягненого, веселого молодика, що завжди йому так подобався, тепер прокинулось ревниве почуття суперника. Він почав прискіпливо оцінювати Друе, його привабливість як мужчини, намагаючись відшукати слабкі місця. Якої б він не був гарної думки про цього хлопця, він таки зневажав його як коханця. Це неважко буде обставити. Досить лише натякнути Керрі на оту пригоду в ресторані, і все буде скінчено! Він не переставав думати про це, мало не тріумфуючи, а Друе слухав його сміх і балачки і нічогісінько не помічав. Він не вмів розбиратися в настроях і читати думки такої людини, як Герствуд. Друе охоче прийняв запрошення. А його приятель стежив за ним поглядом яструба.

Героїня ж цієї заплутаної комедії ні про кого з них не думала в цю мить. Її думки і почуття були поглинуті зовсім іншим. Здавалось, їй не загрожували ніякі страждання через Друе чи там Герствуда.

Якось увечері Друе застав її перед дзеркалом: вона чепурилась.

– Знаєш, Кед, – зауважив він, входячи несподівано. – Ти, схоже, стаєш кокеткою.

– Нічого подібного, – відповіла вона усміхаючись.

– О, люба, ти таки й справді з біса гарненька! – продовжував він, обвиваючи її стан рукою. – Одягни-но свою темно-синю сукню. Підемо в театр.

– Я пообіцяла місіс Гейл піти з нею сьогодні на виставку, – одказала Керрі, трохи вибачливо.

– Справді? – перепитав він неуважно. – Ну, мене виставка геть не цікавить.

– Справді не знаю, як бути, – сказала Керрі збентежено. Але все ж не запропонувала порушити свою обіцянку, щоб піти з ним.

Саме цієї миті у двері постукали, і покоївка подала лист.

– Посильний чекає відповіді, – додала вона.

– Від Герствуда, – сказав Друе, поглянувши на конверт і розкриваючи його.

«Сьогодні ви маєте неодмінно піти зі мною в театр. Подивимося Джо Джефферсона, – було написано в листі. – Цього разу запрошую я, як було домовлено. Все інше на сьогодні відкладається».

– Ну от. Що ти на це скажеш? – спитав Друе без усяких задніх думок.

Керрі вже готова була погодитись. Проте стримано відповіла:

– Краще сам вирішуй, Чарлі.

– Гадаю, нам слід було б піти. Ти можеш відмовитись від прогулянки з сусідкою? – спитав Друе.

– Звичайно, можу, – згодилась Керрі, не замислюючись ні на мить.

Друе вийняв поштовий папір, щоб написати відповідь, а Керрі пішла перевдягатись. Вона відчула, що зраділа цьому запрошенню.

– Зробити таку зачіску, як учора, Чарлі? – спитала вона, виходячи з кімнати з одягом у руках.

– Авжеж, – підтримав він.

Керрі була рада, що він нічого не помітив. Вона зовсім не вважала, що охоче приймає запрошення Герствуда, бо він їй подобається. Просто товариство Герствуда і Друе здавалося їй найбільш приємним із усього, що вона мала цього вечора. Керрі закінчила свій туалет з особливою старанністю, і вони вирушили, вибачившись перед сусідкою.

– О! – усміхнувся Герствуд, коли вони з’явилися в вестибюлі театру. – Сьогодні ми чарівні, як ніколи!

Керрі відчула трепет під його захопленим поглядом.

– Ходімте ж, – сказав він і повів їх углиб театру.

Публіка вражала вишуканістю туалетів, більшого шику годі було уявити.

– Ви коли-небудь бачили Джефферсона? – спитав Герствуд, нахиляючись до Керрі, коли вони вже сиділи у ложі.

– Ні, ніколи, – відповіла вона.

– О, він незрівнянний! – заговорив Герствуд, повторюючи заяложені вирази захоплення людей його кола.

Він послав Друе за програмою і розказав Керрі про Джефферсона все, що чув від інших. Його співрозмовниця потопала в блаженстві; її зовсім загіпнотизувало оточення, розкішна ложа, елегантність цього чоловіка. Кілька разів їхні очі наче випадково зустрічались, і тоді на неї линув такий потік нестримних почуттів, якого вона й не уявляла раніше. Вона ніяк не могла оговтатись, бо за мить і в погляді, і в рухах Герствуда можна було прочитати тільки удавану байдужість, та ще хіба найвишуканішу люб’язність.

Друе теж брав участь у розмові, але поряд із Герствудом дуже програвав. Слухаючи Герствуда, який розважав їх обох, Керрі відчувала, що перед нею людина, у всіх відношеннях вища за Друе. Бо він розумніший, сильніший і при тім тримається зовсім просто. Під кінець третьої дії вона остаточно дійшла висновку: Друе – лише хороший хлопець, але йому багато чого бракує. Від такого невигідного порівняння він усе більше втрачав у її очах.

– Я чудово провела час, – вдячно промовила Керрі, коли вони виходили з театру.

– Я також, – зголосився й Друе, не підозрюючи про битву, яка відбулася в душі Керрі і завдала значної шкоди його позиціям. Він нагадував у цю мить засліпленого власною могутністю китайського імператора на троні, що в цілковитому невіданні не здогадується, що його найкращі землі вже в руках ворога.

– А я без вас нудьгував би цілий вечір, – галантно відповів Герствуд. – На добраніч.

Він узяв маленьку ручку Керрі, і спалах бурхливого почуття пробіг між ними.

– Я так стомилась, – промовила Керрі, відхиляючись назад, коли Друе заговорив з нею у вагоні конки.

– Ну то відпочинь, а я піду покурю, – сказав він підводячись і безтурботно вийшов на майданчик, залишивши поле бою все в тому ж стані.

Розділ XII

Вогні у вікнах. Благання посланця

Місіс Герствуд не мала жодного уявлення про збурення почуттів свого чоловіка. Хоча їй слід би бути передбачливішою, адже вона добре знала його нахили. Вона належала до тих жінок, від яких усього можна чекати. Герствуд ніколи не міг би сказати з певністю, що зробить його дружина в тому чи іншому випадку. Він ніколи не бачив, щоб її щось вивело з рівноваги. Справді, ця жінка не дозволила б собі розлютитися до нестями. Вона надто мало вірила в людей і добре знала, що безгрішних немає. Крім того, в основі її вчинків завжди лежав розрахунок, і вона нізащо не ризикнула б зчинити непотрібний скандал, знехтувавши можливістю усе розвідати якнайкраще. Її лють ніколи не розрядилася б в одному, навіть найжорстокішому ударі. Вона виношувала б помсту, вивчаючи усю картину і нарощуючи сили для такого удару, який би задовольнив її ненависть. У той же час вона не гаючись завдала б ворогові будь-якої шкоди – великої чи малої, – якби мала можливість зробити так, щоб той не знав, звідки походить удар. Це була холодна, помислива жінка, в голові якої крилося чимало такого, чого вона ніколи б не виявила навіть побіжним поглядом.

Герствуд підозрював щось подібне у вдачі дружини, хоч і не мав прямих підтверджень. Між ними панувала злагода, і до певної міри він був вдоволений їхніми стосунками. Він анітрохи не боявся її – для цього не було жодних причин. Вона й досі пишалася своїм чоловіком, тим більше, що повсякчас дбала про репутацію своєї сім’ї. В душі вона була вдоволена, що значна частина чоловікового майна була записана на неї: Герствуд зробив це ще тоді, коли домашнє вогнище важило для нього значно більше, ніж тепер. У неї не було ніяких підстав думати, що в її сімейному житті стануться якісь зміни на гірше. Проте неясні тіні подій, що часом затьмарюють для нас майбутнє, час від часу нагадували їй про цю неприємну обставину. Через це вона завжди проявляла упертість, а Герствуд поводився дуже обережно, почуваючи, що її невдоволення може призвести бозна до чого.

Сталося так, що того вечора, коли Герствуд, Керрі й Друе були в ложі театру Мак-Вікера, Герствуд-молодший сидів у шостому ряду партера з дочкою містера Кармайкла, співвласника однієї з чікагзьких оптових мануфактурних фірм. Герствуд не бачив сина, бо за звичкою тримався в глибині ложі. Тільки часом, коли нахилявся вперед, його можна було б побачити, та й то тільки з перших шести рядів партера. Він завжди намагався у театрі лишатись по можливості непоміченим, бо так було для нього зручніше.

Герствуда завжди турбувало, що його вчинки неправильно витлумачать, що про нього піде поговір, і він сторожко оглядався навсібіч, зважуючи кожен крок і кожен порух.

Вранці, за сніданком, син сказав йому:

– Я тебе бачив, батьку, учора ввечері.

– Ти теж був у Мак-Вікера? – неуважно спитав Герствуд.

– Так, – промовив Джордж-молодший.

– Із ким?

– Із міс Кармайкл.

Дружина поглянула на чоловіка запитливо, але його обличчя нічого їй не сказало. Можливо, він тільки випадково завітав до театру, та й квит.

– Як спектакль? – спитала вона.

– Непоганий, – відповів Герствуд. – Правда, п’єса стара – «Ріп Ван-Вінкл».

– З ким же ти був? – спитала дружина удавано байдужкувато.

– З Чарлі Друе і його дружиною. Це приїжджі, друзі Моя.

В усьому цьому не було нічого осудливого. Дружина розуміла, що службові інтереси чоловіка змушують його інколи бувати в товаристві і без неї. Але останнім часом він уже кілька разів, посилаючись на службові обов’язки, відмовлявся піти з нею кудись увечері. Так було й минулого разу.

– Мені здавалось, ти наче казав, що будеш зайнятий, – обережно зауважила вона.

– Я й був зайнятий! – роздратовано вигукнув він. – Довелося вирватись і піти, а потім стирчати до другої ночі.

На цьому розмова й скінчилась, на цей раз лишивши однак після себе неприємний осад. Вона відчула: чоловік почав ставитись до бажань дружини особливо неуважно. Уже кілька років як його почуття до неї поступово згасало, і він нудився в її товаристві. А тепер, коли над його обрієм сходила нова зоря, старе світило остаточно зблякло. Він радий був би зовсім забути про минуле, і будь-яке нагадування його дратувало.

Вона ж, навпаки, не схильна була ні до яких послаблень щодо виконання чоловіком усього, що належало за шлюбною угодою, – дарма що це вже давно стало пустою формальністю.

– Сьогодні ми збираємось у гості, – сказала вона якось. – Я б хотіла, щоби ти пішов із нами. Ми йдемо до Кінслі, там буде містер Філліпс із дружиною. Вони спинилися в готелі «Тремонт», і ми обіцяли їм показати місто.

Після вівторка, він не міг відмовитись, хоч Філліпси й були йому надто нецікаві своїм пихатим гонором і неуцтвом. Він неохоче погодився і вийшов з дому в кепському настрої.

«Треба покласти цьому край! – обурено міркував він. – Я не збираюсь морочитися з якимись приїжджими, коли в мене повно роботи».

Через якийсь час місіс Герствуд знову оголосила, що хоче в його товаристві відвідати денну виставу в театрі.

– Люба, – відповів він стримано, – у мене нема часу. Я надто зайнятий.

– Для інших у тебе знаходиться час! – докинула вона роздратовано.

– Нічого подібного! – обурився він. – Я просто не можу нехтувати діловими знайомствами, от і все!

– Ну гаразд! Добре! – вигукнула вона і міцно стиснула вуста.

Взаємне роздратування посилилось.

У той же час цікавість Герствуда до Керрі, цієї колишньої фабричної робітниці, зростала, можна сказати, майже прямо пропорціонально. А ця юна особа продовжувала розвиватись під впливом свого оточення і уроків, які одержувала від нової приятельки. У неї були всі задатки, щоб вибороти собі те, чого вона прагнула, – кращого становища в житті. Блиск розкошів, що вабив її повсякчас, не давав спокою. Не можна сказати, щоб її обізнаність із життям надто збільшилась, зате бажання поступово пробуджувались і множились. Нескінченні теревені місіс Гейл про багатство, про становище в світі навчали її розбиратися в різних межах заможності.

Місіс Гейл любила кататися в гарну погоду надвечір, щоб помилуватися недоступними для неї особняками і газонами навколо. На Північній стороні в той час виросло чимало таких, що простяглися вздовж нинішньої Північної набережної. Стіни зі штучного граніту, яка нині одягає береги озера, тоді ще не існувало, але вже була прокладена чудова дорога. Зелені газони поміж будинками тішили зір, як і самі будинки, зовсім нові, розкішні. Минула зима і настали перші погідні весняні дні. Місіс Гейл найняла екіпаж і запросила Керрі покататись. Вони проїхали спершу Лінкольн-парком, тоді в напрямі до Івенстона. Повернули назад о четвертій годині і десь близько п’ятої досягли північного кінця набережної. О цій порі року дні ще порівняно короткі, і величезне місто вже почали огортати сутінки. Ліхтарі спалахували, розливаючи м’яке світло, що здавалося рідким і прозорим. Повітря пестило невимовною ніжною свіжістю, що збуджувало і тіло і душу. Керрі відчувала красу цієї днини. В її душі визрівали нові яскраві пориви. Екіпаж мчав гладенькою бруківкою. Час від часу вони зустрічали інші екіпажі. Керрі бачила, як один з них зупинився, лакей зіскочив і розчинив дверцята перед джентльменом. Той, вочевидь, неквапно повертався з вечірньої прогулянки. За газонами, що ледве починали зеленіти, м’яко сяяли лампи, ледь освітлюючи розкішні помешкання. Впадали в око там крісло, там стіл, чи затишно оздоблений куточок. І все це вабило з нездоланною силою. Ніби з дитячих спогадів зринали омріяні колись казкові палаци й королівські замки. Керрі здавалося, що за цими розкішними, оздобленими різьбою під’їздами, за дверима з кольоровим, блискучим склом, за світлом кришталевих гранчастих і круглих ліхтарів не може бути ні турбот, ні нездійсненних бажань. Вона не сумнівалася: щастя має бути саме там. Якби тільки вона могла пройтися цією широкою алеєю. Зайти в цей розкішний під’їзд, який навіть ні з чим порівняти, ввійти граціозно, як оті багаті, – о, як швидко зник би її смуток і водномить ущух біль в душі! Вона все вдивлялась, захоплювалась і мріяла, віддаючись тоскному бажанню. А неспокійний, солодкий голос спокуси нашіптував їй щось.

– Отакий дім би мати… – промовила місіс Гейл мрійливо. – Як було б чудово…

– А кажуть, ніби на світі немає щасливих людей, – озвалась Керрі.

Вона стільки чула лицемірних міркувань про лисицю й недозрілий виноград!

– А проте я помічаю, що люди в отих розкішних особняках якось миряться зі своїм «нещасливим» становищем! – іронічно зауважила місіс Гейл.

Повернувшись до свого помешкання, Керрі була прикро вражена їх скромністю в порівнянні зі щойно баченим. Вона добре розуміла: це лише три невеличкі, більш-менш пристойно вмебльовані наймані кімнатки. Вона тепер порівнювала їх не з тим, що мала колись, а з тим, що недавно споглядала. Під’їзди пишних особняків усе ще сяяли перед її очима, звук коліс розкішних екіпажів ще бринів у вухах. Хто такий, зрештою, Друе? А вона, що таке вона?

Сидячи біля вікна, вона все міркувала над цим, гойдалась у кріслі-качалці, погляд її блукав освітленим ліхтарями парком, там, де мерехтіли вогні будинків на авеню Уоррен і авеню Ешланд. Керрі була надто збуджена і не хотіла їсти. Отак сиділа вона, гойдалася в задумі у кріслі, щось наспівувала. Пригадувалися забуті мелодії, і від цих звуків ще болючіше стискалося серце. Тоскний неспокій охопив її, а ще – вервечка спогадів. Їй ввижалася то кімната в батьківському домі в Колумбія-Сіті, то раптом – особняк на набережній, вишукане плаття якоїсь дами, то ще якесь яскраве видовище. Туга все дужче огортала її, до неї домішувались якісь непевні мрії. Невже так сидітиме вона, безнадійно самотня, всіма покинута й забута? Вона ледве стримувала сльози. Спливав час, а вона все наспівувала щось, сидячи в сутінках біля вікна, не розуміючи того, що у неї є все, чого тільки можна побажати.

Керрі все ще була пригнічена, аж раптом покоївка сповістила, що у вітальні містер Герствуд, він хоче бачити містера і місіс Друе.

«Схоже, не знає, що Чарлі поїхав», – збентежилася Керрі.

Вона всю зиму майже не бачила цього джентльмена, але не забула про нього. То те, то інше зринало в її пам’яті – він справив на неї дуже сильне враження. Керрі кинулася до дзеркала – який у неї вигляд? Але, огледівши себе, заспокоїлась і спустилась до вітальні.

Герствуд, як завжди, був чарівний, шкода, він не знав, що Друе немає в Чикаго. Хоча ця новина, схоже, не справила на нього прикрого враження, і він перевів розмову на теми, які могли зацікавити Керрі. Він підтримував бесіду з такою невимушеністю! Життєвий досвід допомагав йому в цьому, до того ж він відчував, що до нього прихильні. Керрі слухала його залюбки, і дуже скоро він цілком заволодів її увагою. Присунув стілець трохи ближче і притишив голос – так їхня розмова здавалась інтимнішою. Він жваво описував коло знайомих, усілякі розваги, де побував, що цікавого бачив. Керрі умить охопило бажання теж побачити все це, водночас він не давав їй ні на мить забути про свою присутність. Його чари діяли магнетично. Він неквапно підводив очі, усміхався, щоб підкреслити якесь слово. Нездоланна сила його голосу заворожувала її. Їй уже подобалося в ньому все. Говорячи, він, для більшої переконливості, торкнувся її руки, і вона тільки посміхнулась. Він оповивав її якоюсь особливою атмосферою, що поглинала все її єство. Вона ні на мить не відчула з ним нудьги, і сама наче ставала розумнішою. Настрій у неї зовсім поліпшився і все, що в ній було гарного, проявилося. Вона почувалася з ним такою, як ні з ким, – адже він безустанно вихваляв її. І притому в його поводженні не було і сліду тієї зверхності, яка часом так дратувала в Чарлі.

Дивно, у кожній їх зустрічі, – у присутності Друе чи без нього – бриніло щось інтимне, невловне, щось таке, чого Керрі не зуміла б висловити. Вона не відзначалася красномовністю, тож і зараз не могла викласти свої думки плавно й послідовно. Вона була жінкою, і почуття панували над нею, глибокі і непереможні. Керрі не могла б пригадати жодної фрази з того, що було говорено ними. А щодо отих захоплених поглядів та виру відчуттів – яка жінка викаже їх? Нічого подібного між нею і Друе ніколи не було, та й не могло бути. Вона віддалася йому, бо була охоплена відчаєм, а він у той момент з’явився як єдиний рятівник. Тепер же зринули зачаєні, бурхливі почуття, яких Друе не міг би навіть зрозуміти. Погляди Герствуда були красномовніші, ніж найпалкіші запевнення закоханого. Вони не вимагали негайного рішення, на них не треба було відповідати.

Люди часто переоцінюють значення слів, піддаючись ілюзії, ніби розмови приводять до суттєвих наслідків. А насправді переконують зовсім не слова, а те, що за ними ховається. Справжні рушійні сили – почуття й бажання. І серце вслухається лише тоді, коли слова перестають заважати.