Сестра Керрі

Але було в його тоні щось таке, чого вона ніколи раніше не чула.

Герствуд подорожував не часто. Коли ж доводилося кудись виїжджати, він зазвичай брав дружину з собою. Але незадовго перед описуваними подіями група членів муніципалітету організувала поїздку до Філадельфії на кілька днів – щоб розважитись. Запросили і Герствуда.

– Нас же там ніхто не знає, – сказав йому втаємничено один з організаторів поїздки, джентльмен у височезному шовковому циліндрі, обличчя якого красномовно свідчило про його малорозвиненість і похітливість. – Ми зможемо там досить весело провести час, – при цьому він підморгнув оком. – Їдьмо з нами, Джордже, неодмінно!

Другого дня Герствуд повідомив дружину про свій намір.

– Джуліє, я збираюсь поїхати на кілька днів.

– Куди? – спитала вона, кидаючи на нього допитливий погляд.

– У Філадельфію, у справах.

Вона продовжувала пильно дивитись, чекаючи, що він додасть.

– На жаль, цього разу я не зможу взяти тебе із собою.

– Гаразд, – відповіла вона. Але він бачив, що дружина таки здивована.

Вона ще про щось розпитувала його, поки він не пішов. Це його роздратувало. Він уже відчував, що дружина часом неабияке ускладнення в житті.

Поїздка була таки приємна, і Герствуд дуже шкодував, коли вона закінчилась і довелося повертатися додому. Він не любив брехати і з відразою думав про те, що треба лукавити. Зрештою все завершилось кількома незначними фразами. Але місіс Герствуд мала над чим подумати. Вона почала більше виїжджати, вдягатись ще краще і частіше бувати в театрі, щоб винагородити себе.

Отож атмосферу, що панувала в цім домі, навряд чи можна було назвати сімейним затишком. Цих людей поєднувала звичка і загальноприйняті правила. Час спливав, і атмосфера неминуче ставала все більш нестерпною. Раніше чи пізніше мав статися вибух і все зруйнувати.

Розділ X

Зима дає поради. Посланець долі

У світлі узвичаєних поглядів на жінку та її обов’язки душевний стан Керрі заслуговує на більшу увагу. Вчинки такого роду прийнято судити за узвичаєними правилами. Суспільство завжди виробляє певне мірило для всіх можливих випадків: усі мужчини мають бути порядними, а жінки – доброчесними. Як же сталося, дівчино, що ти стала на такий хибний шлях?

Для Спенсера та сучасних йому філософів-натуралістів характерна відмова від усяких пересудів. Проте в питаннях моралі досі панують суто дитинні уявлення. Але ж проблема куди складніша, ніж просте підпорядкування законам еволюції. Вона не обмежується земними законами, бо значно глибша, ніж нам здається. Скажіть, що породжує отой трепет серця? Чому тужлива скарга летить світом, не вмираючи? Поясніть оту тонку алхімію, яка створює зі світла й дощу палахку, як полум’я, квітку. У глибині всіх цих фактів і треба шукати витоки моралі.

«О, яка солодка моя перемога!» – міркував Друе.

«Ах, що ж я тепер втратила?» – міркувала Керрі, стурбована лихим передчуттям.

І от ми стоїмо, збентежені цією старою, як світ, проблемою і намагаємось з усією серйозністю сумлінно створити істинну теорію моралі. І дати несхибну відповідь: що правильно і що неправильно.

З точки зору деяких верств суспільства, Керрі непогано влаштувалась. На погляд голодних злидарів, не захищених ні від крижаного вітру, ні від дощу, вона знайшла затишне кубельце.

Друе винайняв для них три мебльовані кімнати на Західній стороні, на Огден-сквері, якраз напроти Юніон-парку. Цей чудовий куточок Чикаго відзначався уже тоді свіжим повітрям і зеленим килимом газонів. Загальний краєвид тішив око. Вікна вітальні виходили в парк, на галявину, вже пожовклу і суху, де в кущах заховалось маленьке озерце. Над голим віттям дерев, що гнулися під зимовим вітром, височів шпиль конгрегаціональної церкви, а вдалині виднілися дзвіниці ще кількох.

Кімнати були обставлені з комфортом. Підлогу вітальні вкривав дорогий брюссельський килим темно-червоних і лимонних відтінків. Жардиньєрки були з пишними, екзотичними квітами. Простінок між вікнами займало велике трюмо. В одному кутку стояла широка, м’яка кушетка, оббита зеленим плюшем. Навколо були розставлені крісла-качалки. Додайте до цього кілька картин, килимків, фігурок та інших дрібних прикрас, і перед вами постане вся обстановка цього гніздечка.

У спальні, що містилась напроти, стояв комод, який Друе купив для Керрі. У гардеробній шафі висіло чимало гарного вбрання – стільки у Керрі не було ніколи в житті! І все дуже їй личило. Третя кімната могла слугувати кухнею. На прохання Друе там обладнали невелику переносну газову плиту, щоби можна було готувати легкі сніданки з устрицями і всякі його улюблені закуски. Певна річ, була й ванна. Квартира була затишна, з газовим освітленням, із калориферним опаленням, із невеличким каміном, обкладеним азбестом, – дуже приємне вдосконалення, що тоді тільки починало входити в моду. Завдяки дбайливості Керрі і властивій їй любові до порядку, це кубелечко було дуже затишне й привабливе.

Вона жила, дуже мило влаштувавшись, не знаючи тих турбот, які раніше так гнітили її. Але постали турботи зовсім іншого, морального порядку. Взагалі всі умови її існування так змінилися, що то вже ніби була й не вона, а інша істота. Зазираючи в дзеркало, вона бачила нову Керрі, значно вродливішу, ніж раніше. Зазираючи в свою душу, що була теж дзеркалом, створеним і з її власних поглядів, і з чужих, вона також бачила нову Керрі. І ця нова Керрі її тривожила. І вона застрягла в нерішучості між двома цими образами, не знаючи, якому віддати перевагу.

– Ти справжня красуня! – захопливо вигукував Друе.

Вона дивилась на нього, і в її широко розплющених очах світилося вдоволення.

– Та ти, мабуть, і сама це добре знаєш, – додавав він.

– Ах, я нічого не знаю, – відповідала вона. Але була в захопленні, що він про неї такої думки. І вагалась: чи вірити, чи ні, але вірила, тим більше, що в душі з цим погоджувалась.

Та її власне сумління, не зацікавлене в лестощах, як у Друе, говорило зовсім інше. І тоді вона сперечалась, захищалась, благала. Але врешті це не був непохибний і мудрий порадник. То було сумління звичайної людини, що досить невиразно відбивало її колишнє оточення, звички Керрі і узвичаєні погляди. Коли вірити йому, людський поговір – то не голос Бога.

«Ех ти, невдахо!» – говорив цей голос.

«Чому?» – питалася вона.

«Подивись-но на людей навкруги, – нашіптував цей голос. – Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони відмовилися б зробити те, на що ти зголосилась! Подивись на чесних дівчат; вони відсахнулися б від тебе і тобі подібних, дізнавшись про твою слабкість! Ти ж навіть не намагалася боронитись перед спокусами».

У ті години, коли Керрі лишалася вдома сама і, сидячи біля вікна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо в’їдливо. Це траплялось нечасто, коли ніщо інше не займало її уваги, коли приємний бік її існування виступав не так помітно і Друе не було поряд. Спочатку цей голос промовляв досить виразно, хоч і не надто переконливо. І в неї завжди була готова відповідь: загроза зими, її самотність, її надії, страх, що наганяв на неї тужливий вітер. За неї відповідав голос злиднів.

Коли минають ясні літні дні, місто одразу вдягається в темний сірий плащ, який не скидає всю довгу зиму. Нескінченні ряди будинків здаються сірими під похмурим небом. Самотні оголені дерева і курява та жмути паперу, що їх жене вітер, ще підсилюють непривітну безбарвність. Холодні пориви вітру гасають вузькими довгими вулицями, породжують журливі думки. Не лише поети, художники чи загалом ті, хто пишаються своєю вищістю і приписують собі чутливу витонченість, але й собаки, а також і звичайні люди відчувають це. Усі люди мають не меншу здатність відчувати те саме, що й поети, хоч і не вміють так добре висловлювати свої почуття. Горобець, що настовбурчився на електричному дроті, кіт, що принишк у підворітті, вантажний кінь, що тягне важку поклажу, – усі вони відчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдає удару всьому живому. І якби не існували всілякі видовища і розваги, якби у гонитві за прибутками ще й комерсанти не виставляли напоказ свої товари. Якби наші вулиці не прикрашала барвиста реклама і не наповнював їх жвавий натовп споживачів усіх отих благ, – ми б одразу відчули, як крижана рука зими стискає серце, якими безнадійними здаються дні, коли бракує світла і тепла! Ми й не уявляємо, наскільки залежимо від усього цього. По суті, ми – ті ж самі комахи, породжені теплом і неспроможні існувати без нього.

У такі тоскні сірі дні таємний голос знову прорізався з глибин, але звучав все слабкіше й слабкіше.

Думки Керрі не були уповні зайняті цими внутрішніми переживаннями. Вона не належала до людей замкнутих. Її розумові бракувало тієї допитливості, яка допомагає усвідомити певну істину. Не бачачи виходу з лабіринту непослідовностей, куди завела її думка, вона просто припиняла думати над такими складними питаннями.

Друе поводився зразково як для такої людини. Він не скупився на витрати, всіляко прагнув розважати Керрі. А коли виїжджав у справах, то брав її з собою. Часом вона лишалася сама на два-три дні, якщо він їхав кудись неподалік. Але найчастіше він бував з нею решту часу.

– Знаєш, Керрі, – звернувся він до неї якось уранці, невдовзі після того, як вони цілком облаштувалися на Огден-сквеpi. – Я запросив одного приятеля, Герствуда, провести з нами вечір.

– А хто він такий? – стурбовано спитала Керрі.

– О, це чудова людина! Він – управляючий у Фіцджералда і Моя.

– А що воно таке?

– Це найкращий бар у місті, дуже вишуканий.

Керрі була в замішанні. Що сказав Друе про неї? Як їй триматися з ним?

– Не турбуйся, – сказав Друе, вгадуючи, що її бентежить. – Він нічого не питатиме. Ти для нього тепер місіс Друе.

У тому, як він це сказав, Керрі відчула щось дошкульне. На жаль, Друе не відзначався делікатністю.

– То чому ж ми не одружимося? – спитала вона, з прикрістю згадуючи його неодноразові обіцянки.

– Одружимось! – запевнив він. – Дай лише владнати певну справу.

Він торочив про неіснуюче нерухоме майно, яке буцімто забирало в нього купу часу і тому позбавляло його свободи дій в особистому житті.

– Ось у січні повернуся з Денвера, і тоді уладнаємо все.

Керрі сприймала ці обіцянки, як можливість надіятися, як бальзам для свого сумління. Якщо це станеться – все буде гаразд, і її вчинок знайде виправдання.

Але Керрі не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумніша за нього і починала, хоч ще й невиразно, розуміти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була жорстко судити й критикувати його, її становище було б незрівнянно гірше. Сильне почуття до нього було б для неї справді лихом. Вона весь час мучилася б у тривозі, що він не досить міцно її любить, перестає нею цікавитись, або покине її, і вона залишиться без опори. А так – вона спершу турбувалась про свою долю, намагаючись цілком заволодіти Друе, а тоді почала спокійно вичікувати. Вона сама не знала напевне, якої думки про нього і чого їй, власне, хочеться.

Коли з’явився Герствуд, Керрі побачила в ньому людину куди розумнішу, ніж Друе. Він умів виказувати ту шанобливість, яку жінки всі, без винятку, так цінують. Не виявляючи ні надмірного захвату, ні зухвалої сміливості, він полонив серце своєю уважністю. За професійною звичкою полонити тих представників своєї статі, яким усміхається життя, – комерсантів і взагалі багатих відвідувачів бару, – він тримався дуже тактовно, коли прагнув сподобатися комусь, ким цікавився. Найбільше хвилювали його ті жінки, в яких відчувалася певна витонченість почуттів. З ними він ставав лагідним, спокійним, упевненим у собі. І здавалось, ніби він тільки прагне догодити, зробити щось таке, що становитиме дамі приємність.

Друе й сам не позбавлений був цих здібностей, коли вважав, що гра того варта. Але надмірна самозакоханість заважала йому досягти того лоску, яким відзначався Герствуд. Надто життєрадісний, такий земний і самовпевнений, він частенько мав успіх у жінок, іще не зовсім досвідчених у лабіринтах кохання. Але зазнавав безнадійних поразок, якщо жінка мала вже певний досвід і від природи – витонченість почуттів.

Керрі теж мала оту природну витонченість, але ніякого досвіду. Друе просто пощастило – випадок сам привів до нього Керрі. Якби вони зустрілися через кілька років, що збільшили б її життєвий досвід і принесли б їй хоч мінімальний успіх, йому не вдалося б навіть і близько підійти до неї.

– Вам треба поставити тут піаніно, – з такими словами Герствуд звернувся того вечора до Друе, люб’язно посміхаючись Керрі, – щоб ваша дружина могла грати.

Друе це навіть не спадало на думку.

– Справді, ви маєте рацію! – охоче погодився він.

– Так я ж не вмію грати, – насмілилася сказати Керрі.

– Це не так важко, – відповів Герствуд. – Ви б навчилися за кілька тижнів.

Цього вечора він виказав себе дуже цікавим співрозмовником.

А Керрі дивилася на гостя, на його одяг, що був новісінький і дуже елегантний. Лацкани піджака лежали саме з тією гнучкістю, яка властива тканинам найвищої якості. Жилет із дорогої шотландки оздоблювали два ряди круглих перламутрових ґудзиків. Шовковий галстук мінився не надто кричущими кольорами, які вабили око. Усе це не так впадало у вічі, як одяг Друе, але Керрі відразу оцінила його елегантність. Черевики Герствуда із м’якої чорної опойки, добре начищені, блищали не так яскраво, як лакові черевики Друе. Керрі відзначила, що м’яка шкіра виглядала значно приємніше при такому вишуканому вбранні. Усі ці спостереження Керрі робила майже несвідомо, та в них не було нічого незвичного – адже вона вже звикла до вигляду Друе.

– Може, зіграємо партію в юкр – себто в карти? – запропонував Герствуд після того, як їхня невимушена розмова торкнулася різних тем. Він якось тактовно обходив усе, що могло стосуватись минулого Керрі. Навпаки, він зовсім не порушував особистих питань, цілком віддавшись розмовам на загальні теми. Керрі із радістю відчула, що їй з ним дуже легко, а його шанобливість і жарти розважали її. До того ж він удавав, що все, що вона каже, напродив цікаве.

– На жаль, я не вмію грати в цю гру, – зітхнула Керрі.

– Чарлі, ви нехтуєте своїми обов’язками! – люб’язно пожартував Герствуд, – Та це нічого, ми вас навчимо.

З властивою йому тактовністю він дав зрозуміти Друе, що захоплений його вибором. Щось у його поводженні свідчило, що йому приємно тут. І Друе це якось зближувало з приятелем, а також збільшувало його повагу до Керрі. Ставлення Герствуда ніби зображувало дівчину в якомусь новому світлі, і вся картина набувала значнішого інтересу.

– Дозвольте поглянути на ваші карти, – Герствуд делікатно заглянув через плече Керрі. – Що у вас там?

Якусь мить він вивчав її карти, потім сказав:

– О, непогано! Вам щастить. Хочете, я навчу вас, як обіграти вашого чоловіка? Тільки слухайте мої підказки!

– Ну, знаєте! – запротестував жартома Друе. – Ви що, збираєтеся вдвох змовлятись проти мене? Тоді моя справа безнадійна! Керрі, Герствуд знається на картах…

– Та ні, справа тут не в мені, а у вашій чарівній дружині. Адже вона і мені принесла удачу. Чому б їй не виграти?

Керрі кинула на Герствуда вдячний погляд і усміхнулася. Герствуд продовжував триматися, як щирий друг, і тільки. Він просто хотів приємно провести час, і все, що робила Керрі, його тішило.

– Правильно, – підбадьорював він її, притримуючи одну зі своїх козирних карт і даючи Керрі можливість взятки. – Я б сказав, що для початку ви впорались непогано!

Керрі весело сміялася, бачачи, що успіх на її боці. Здавалось, що саме допомога Герствуда принесла їй перемогу.

А він лише зрідка поглядав на неї. Його очі м’яко променилися при цьому. В них не було й тіні чогось, окрім щиросердої доброти. Він притлумив лукавий, гострий блиск, надавши своїм очам виразу цілковитої щирості. Керрі могла вгадати в них тільки одне: зараз у нього дуже приємно на душі. Він, вочевидь, захоплюється тим, як вона вдало грає.

– Хіба це справедливо, що така азартна гра лишається без усякої нагороди? – промовив він через якийсь час, засовуючи палець у кишеньку жилета. – Давайте покладем на кін по десять центів.

– Давайте! – відгукнувся Друе і поліз у кишеню по гроші.

Але Герствуд його випередив. Він уже тримав цілу жменю новеньких десятицентових монет.

– Прошу, – він виклав маленьку стопку монет перед кожним учасником гри.

– О, це вже буде азартна гра! – посміхаючись, зауважила Керрі, – це якось недобре…

– Та ні! – заперечив Друе. – Це ж тільки для розваги. Якщо ти ніколи не гратимеш на більшу суму, то гарантовано попадеш у Царство Небесне.

– Не моралізуйте, – лагідно звернувся Герствуд до Керрі, – поки не побачите, що станеться з грішми.

Друе посміхнувся.

– Якщо вони дістануться вашому чоловікові, він вам одразу скаже, добре це чи ні.

Друе зареготав.

У тоні Герствуда було стільки запопадливості, а дотеп був такий влучний, що Керрі не могла не оцінити його.

– Коли ви їдете знов? – спитав Герствуд у Друе.

– У середу.

– Нелегко вам, мабуть, із таким чоловіком, який завжди десь мандрує, – звернувся Герствуд до Керрі.

– Цього разу ми поїдемо удвох, – сказав Друе.

– В такому разі до від’їзду я запрошую вас у театр.

– Чудово! – охоче згодився Друе. – А ти як, Керрі?

– Я – з охотою, – відповіла та.

Герствуд зробив так, щоб Керрі неодмінно виграла. Він радів з її успіху, ще і ще перелічував її виграш, нарешті зібрав гроші і поклав їх в її простягнуту долоню. Після легкої вечері з вином, яке він приніс, Герствуд чемно попрощався.

– Пам’ятайте ж! – мовив він до Керрі, а потім перевів погляд на Друе. – О пів на восьму ви маєте бути напоготові – я за вами заїду.

Вони провели його до дверей, біля яких чекав екіпаж, привітно світячись у темряві двома червоними вогниками.

– Зважте надалі, – дружнім тоном звернувся він до Друе. – Коли наступного разу ви поїдете куди-небудь, а ваша дружина залишиться самотою, ви маєте дозволити мені трохи розважити її, щоб вона не так сумувала.

– О, чудово! – усміхнувся Друе, дуже потішений такою уважністю приятеля.

– Це так люб’язно з вашого боку, – усміхнулась Керрі.

– Пусте, – запевнив Герствуд. – Гадаю, ваш чоловік зробив би для мене те ж саме.

Він кивнув і став спускатися сходами.

На Керрі він справив неабияке враження. Ніколи ще їй не доводилося мати справу з таким чарівним джентльменом. Друе теж був задоволений.

– Він такий милий, – сказала вона, коли вони повернулися в свою затишну вітальню.

– І такий відданий друг! – додав Друе.

– Так, це з усього видно, – погодилась Керрі.

Розділ XI

Спокусливий блиск. Насторожені почуття

Керрі була здібною і легко засвоювала все, що стосувалося зовнішніх форм життя. Побачивши якусь річ у магазині, вона одразу виявляла інтерес: чи буде їй ця річ до лиця? Це не свідчило ні про особливу витонченість почуттів, ні про глибокий розум. Такі пориви не хвилюють справжню мудрість, не турбують вони й людей примітивних. До дівчини гарне вбрання промовляло вельми переконливо, вкрадливо, мов голос єзуїта. І той голос неухильно знаходив у неї співчутливий відгук. І хто зміг би перекласти зрозумілою мовою вабливість коштовного каміння?

«Люба моя, – промовляв комірець із мережива у «Партріджі», – поглянь-но, як я тобі до лиця! Не відмовляйся ж від мене».

«Ах, які малесенькі ніжки! – заявляли м’які нові черевики. – Як я їх чудово облягаю! Ото шкода було б, якби їм колись мене забракло».

Досить їй було взяти ці речі в руки чи вдягти на себе, вона могла тоді скільки завгодно думати, що від них слід відмовитись. Згадувати, якою ціною їх здобуто. А далі починала гнати від себе ці гнітючі думки, бо не в змозі була відмовитись від усього цього. Марно її сумління волало: «Одягни своє старе плаття і зношені черевики!» Вона змогла б, мабуть, перемогти муки голоду і повернутися до колишнього життя. Сумління допомогло б їй подолати і думки про тяжку працю, про нудне, убоге існування. Але зіпсувати свою зовнішність? Одягти убоге й старе дрантя? Нізащо в світі!

Уся поведінка Друе зміцнювала подібні думки Керрі і ослаблювала її уявний опір різним спокусам. Одразу робиться легко, коли висловлені кимось погляди збігаються з нашими бажаннями! Друе з властивою йому щиросердістю не переставав захоплюватись її вродою, і її це неабияк тішило. Досі вона не мала нагоди виказувати, що свідома своєї вроди. Однак усвідомлення цього приходило дуже швидко і вже давало свої наслідки. Друе мав характерну звичку придивлятися на вулиці до вишукано вдягнених і вродливих жінок, супроводжуючи це різними коментарями. Він якось по-жіночому любив гарне вбрання, отож міг бути добрим порадником – звичайно, саме щодо туалету. Він придивлявся, як ці шикарні жінки походжають, як тримають голівку, як граціозно вигинають стан. А грайливе похитування жіночих стегон так розпалювало його, неначе п’яницю – добрий келих добірного вина. Він завжди проводжав поглядом зникле видіння, і при цьому аж дрижав, з дитячою безпосередністю, не вміючи приховати невгамовну пристрасть. Він захоплювався тим, що жінки й самі полюбляють в собі – грацією. Перед цим чаром він схиляв коліна, як палко віруючий.

– Ти звернула увагу на жінку, яка щойно пройшла? – спитав він Керрі в якусь спільну прогулянку. – Правда, гарна хода?

Керрі огледілась і теж оцінила граціозну ходу, на яку він звернув увагу.

– Так, справді, – охоче погодилась вона, і в той же час подумала: а чи може вона сама цим похвалитись? Якщо це так гарно, треба буде придивитись краще. Підсвідомо у неї виникло бажання перейняти таку ходу. Певна річ, їй вдасться!

Коли увагу жінки раз по раз на щось спрямовують, чимось захоплюються, вона робить відповідні висновки. Друе бракувало такту. Він не розумів, що значно ліпше було б переконати її, щоб вона змагалася сама з собою, а не з іншими жінками, на яких їй треба рівнятись. Друе не поводився б так із більш зрілою, розумнішою жінкою. Але Керрі він вважав ще надто наївною. Менш розумний, ніж вона, не підозрюючи про її вразливість, він продовжував повчати її і тим самим завдавати їй болю. А тим часом захоплення його, як своєю ученицею й жертвою, все зростало. Але таке поводження було дуже нерозважливим.

Проте Керрі сприймала науку швидко. Вона усвідомила свою владу, неясно усвідомлювала також і його слабкості. Чоловік дуже втрачає в очах жінки, коли так відверто захоплюється іншими. Жінка зазвичай вважає, що на світі існує лише єдиний об’єкт, вартий найвищого захоплення – вона сама. Щоб мати успіх у низки жінок, мужчина має цілком віддаватися кожній.

У власнім помешканні Керрі теж бачила багато повчального.

У тому ж домі жив адміністратор театру «Стандарт», містер Френк А. Гейл із дружиною, гарненькою чорнявою жіночкою років тридцяти п’яти. Вони належали до тих у сучасній Америці, що живуть пристойно, але проживають усе до копійки. Гейл отримував сорок п’ять доларів на тиждень. Його дружина, досить приваблива жінка, прагнучи залишатись молодою, не переймалась ні господарськими клопотами, ні думками про продовження роду. Як і Друе з Керрі, подружжя займало три кімнати, якраз над ними.

Скоро місіс Гейл познайомилася з Керрі, і вони почали прогулюватись разом. На той час у Керрі не було іншого товариства, і вона мимоволі дивилася на світ крізь призму уявлень цієї дами. Всілякі банальності, вихваляння заможності, примітивні фрази про мораль – усе, чим була забита ця гарненька голівка, виливалося на Керрі і якийсь час зовсім сплутало її думки.

З іншого боку, власні почуття Керрі опирались цим впливам. Їй, безумовно, було властиве постійне прагнення чогось ліпшого. До цього схиляли усі її враження, які щось промовляли її серцю.

По той бік коридора жила молода дівчина з матір’ю, що прибули з міста Івенсвіла зі штату Індіана. То були дружина і дочка скарбника залізничної компанії. Дочка приїхала до Чикаго, щоб брати уроки музики, а мати її супроводжувала.

Керрі не була з ними знайома, але часто зустрічала молоду дівчину на виході з квартири. Кілька разів Керрі бачила її у вітальні за піаніно і частенько чула її гру. Ця юна особа одягалась дуже гарно, і на її білих пальчиках, коли вона грала, виблискували персні.

Музика справляла на Керрі неймовірно хвилююче враження. Її душа відгукувалась на певні мелодії – подібно до того, як струни арфи вібрують, коли ударяють по клавішах рояля. У чутливій душі Керрі сумні й журливі звуки будили неясні думки. Вони породжували тугу за тим, чого вона була позбавлена. Одну коротеньку п’єсу молода піаністка виконувала особливо зворушливо й ніжно. Звуки долинали до Керрі знизу, з вітальні, крізь розчинені двері. То був час між присмерком і ніччю, коли для людей, нічим не зайнятих, які ще не знайшли свого місця в житті, все довкола оповиває смуток. Думка мандрує десь у далекі світи і повертається, обтяжена тремкими спогадами про згаслі радощі. Керрі сиділа при вікні і дивилась у далину. Друе пішов з дому ще о десятій ранку. Вдень Керрі гуляла, потім пробувала згаяти час за книжкою, яку залишив Друе. Але роман Берти Клей не надто її зацікавив. Вона переодяглася у вечірню сукню і тепер сиділа, споглядаючи парк, сумна й пригнічена. Вона всією істотою прагнула руху, життя, нових вражень. Думки її снували навколо її непевного становища. І раптом знизу долинула музика, домішуючись до її дум і забарвлюючи їх. Їй пригадалась найкраща й найсумніша пора її короткого життя. Із цим спогадом прийшло хвилинне каяття.