Наближення. Переклади (збірник)

Ні, такі перекладацькі звершення й відкриття не забуваються, вони стають фактом і вітчизняної літератури, бо їх пересаджує і вирощує на рідному ґрунті дбайливий літературний садівник. «Душі померлих / це земна атмосфера. / Ми дихаємо їхніми душами; / їхні душі занурюють свої пальці / глибоко в наш подих». «Хто ким дихає – невідомо. / Історія гусне в урочистих словах; / майбутнє постає перед нами / у формі розмови. / Іншими вустами проголошеної, / досконалішими ніж наші».

Таке зачіпає за живе, таке врізається у свідомість.

Література може відходити у минуле разом зі своїм часом, але може й випередити його; тоді вона зазнає нового зближення й споріднення з новими людьми, з новими часами. В ідеальному варіанті «позачасова література» і стає літературою на всякий час, як можна сказати про класику, що це одяг для будь-якої пори і на будь-який зріст.

Письменник від Бога, письменник за покликанням зменшує своє життя, вселяючи його у власні слова. Те ж саме стосується й талановитого перекладача, який витрачає свою плоть і кров, «привласнюючи» чужі слова. І це зовсім не фігуральний вислів. Такі високі зразки вражального, повноцінного словотворення ми знайдемо серед перекладених Драчем поетичних осяянь Пабло Неруди, Євгена Євтушенка, Паруйра Севака, Давида Кугультінова, Отара Чіладзе, Григоре Вієру, Федеріко Гарсіа Лорки…

Під збільшувальним склом перекладацької лінзи, якою керують натхнення і творчий пошук, ми з подивом і захватом відкриваємо для себе й нові грані знайомих текстів, і цілі людські світи, закарбовані в бездоганних рядках, непідвладних руйнівній силі вивітрювання, іржі часу. У змаганні літератури з часом виграє виснажлива, самовіддана й самозабутня праця.

Одноденної літератури сьогодні – невпрогорт. Вправні журналісти незрідка виглядають цікавішими за так званих «письменників». Мене вражає й пригнічує духовна ницість багатьох книжок, примітивна їхня запрограмованість, понура безособовість, роботизований тип мислення й викладу, що деформує саме уявлення про художню творчість, в основі якої – яскрава індивідуальність.

Взяти щось із буцімто «найчитабельнішого»… Детектив: убогість його перевищує усякі межі. Автори просто забули (а чи й не знали), як створюється атмосфера загадки, страху, небезпеки, тривожного очікування у класиків детективного жанру Артура Конан Дойля, Едгара По, Агати Крісті, Жоржа Сіменона, Джеймса Хедлі Чейза… Чи не найбільш саморекламний жанр «фентезі»: еклектична й нудна окрошка з середньовічного лицарства, самурайської етики та насмиканих звідусіль псевдофілософських ідейок… Молодіжна проза (роблена й руками молодих): нескінченне розчісування ерогенних зон і брутальні слововиливи при зворушливій недорозвиненості мислительного апарату, який лишається в ембріональному стані. Спорадичний галас, який здіймається навколо подібного «творчого продукту», тільки посилює враження, що наших авторів смикають за ниточки спритні й небезкорисливі закулісні ляльководи.

Сумне свідчення падіння й убозтва – не лише літератури, а й охочих до неї споживачів. Це не школа виховання почуттів, а школа їх забруднення. Індивідуальний досвід страждання й боротьби у таких книжках начисто відсутній, як і самі сліди ревної, копіткої праці над словом. Між тим досвід і критерії світової та вітчизняної класики нікуди не поділися. Із тьмяної далечі століть з гіркою усмішкою прозирають у сучасну видавничу каламуть до болю знайомі яскраві постаті.

Ні, серйозна література ніколи не згодиться на роль служниці золотого тельця чи безсилого придатка до засобів масової інформації. Когорта відданих їй людей – в усій повноті й масштабності цього душевного покликання – звузилася, але знає вже й приплив свіжих сил, навіть із наймолодших поколінь. Свою приналежність до цієї когорти на протязі десятиліть з достоїнством і честю демонструє Іван Драч.

Липень 2006 – січень 2007 р.

Володимир Брюгген

Харків

З австрійської поезії

Інгеборг Бахман (1926–1973)

«Я обличчя твоє ховаю…»

Я обличчя твоє ховаюОд моїх очей заплющених,Я кохаю тебе смутно, дбайливо,Ніби пам’ять крихту мелодії.Я люблю тебе моїм егоїзмом,Отруєним отрутами —Трупами нездійснених передчуттів.Я люблю твої бажанняЛукаві, легкаві —Ніби блакитні прожилкиВ очах п’яних звірят…Я люблю твої руки бліді, білі,Оці білії лінії, ції змії,Що зливаютьсяВ озерцях заплющених віч моїх…Коли ти покинеш мене,Мої вії піднімутьсяІз глибини твоєї байдужості,І коли-небудь через тисячу літТи вколешсяоб мій погляд останній…

З американської поезії

Аллен Гінзберг

Супермагазин у Каліфорнії

Що я думаю про Тебе, Уолте Уїтмене, коли я сновигаю завулками, коли я проходжуюсь під деревами з болем у скронях, з почуттям гідності позираючи на місяць уповні.

Голодний, натомлений, я шукаю метафор по магазинах, по супермагазинах образів, я входжу в неоновий плід приміщення, марячи про Твої незчисленні повтори.

Які персики, які світлотіні! Цілі родини вештаються магазином – скільки мужів на переходах, скільки жінок перед горами авокадо, скільки хлоп’ят серед помідорів! – і Ти, Гарсіа Лорка, що Ти там робиш внизу біля кавунів?

Я бачу Тебе, Уолте Уїтмене, бездітний самітнику, старий волоцюго, – Ти проштовхуєшся до м’яса в холодильнику і позираєш на хлопчаків з бакалії.

Я чую – Ти ставиш питання кожному: «Хто вбив ці свинячі котлети? Почому банани? Чи це не Ти, мій янголе?»

Я блукаю туди і сюди, між скиртами блискучих консервних бляшанок, переслідуючи Тебе в своїй уяві, я – універсальний детектив.

Ми удвох переходимо відкритими коридорами по нашій самотній фантазії, смакуючи артишоки, дмухаючи на заморожені делікатеси, – і завжди обминаємо касу.

Куди ми прямуємо, Уолте Уїтмене? Вже двері зачиняються за годину. І який шлях Твоя борода обере?

(Я торкаюсь Твоєї книжки, марячи про нашу одіссею супермагазином, і відчуваю її безглуздя.)

Доки ми будемо тинятися серед ночі самотніми вулицями? Дерева додають тінь до тіні, світло у вікнах, і ми – самотні.

Доки ми будемо волочитись, марячи про загублену Америку любові, серед оцих минулих автомобілів на розпуттях, коли ми нарешті досягнемо нашого тихого котеджу?

О любий батьку, сива бородо, самотній старий учителю мужності, що дала Тобі Америка, – Харон скерував жердиною свій пором, і Ти, вартовий човна, стоїш на недогарках і зникаєш у чорних водах Лети?

Стенлі Кюнітц

(1905–2006)

Відкрийте ворота

Крізь місто пекучих палаючих хмарЯ тягну життя за собою в мішку,Я голий бреду у спокусу тяжку —Жене мене крові гордливий пожар.Ось двері урочі, ось повно окрасТяжезних карбівок з юначого шляху,Я смерті своєї здійму костомаху,Я гахну разочок – однісінький раз,Аж стулки застогнуть, аж форми ячатимуть.Ім’я залишив я, а тілом прочах.Стою на страшному порозі. В очах —Поручкались тяжко кінець і початок.

Війна проти дерев

Він продав свій газон «Стандарт Ойл»,Він жартує з сусідами, він спостерігає,Як бульдозер, сп’янілий бензином,Промацує тугу якість землі,Як підкрадається під гіллястими небесамиДо безтурботного коріння дерева.Цей напад на куці кущі бузківБув лише сигналом до штурмуСтаровинних велетнів зелені.Бульдозери грубо підрізували,Шматували, калічили, розривали —З кожним в’язом століття на землю гупало…Цілий день машини, вантажені в’язами,Скидали їх, зарізаних під землею.Гусениці металеві ходили по ходах крота.Кріт шалів з переляку у темних своїх палацах.Велетні на коліна впали. Корони зелені спали.Тряслися в припадочній, як од скаженого сіверка.Я бачив перелякані тіні дітей,Що бавилися в дитинство під тінями в’язів —Зелена сторінка життя пилюгою покрилась.Я бачив, як розвертались червоні фургони,Як розганяли дитячі привиди в передмістя,Засмічені димом, засмучені старістю.Я бачив, як за борти тікало навтьоки коріння,Хотіло землі торкнутись – доторкалося до гудрону.Кричи, Місяцю! На цьому кутку земліСталось з деревами те, що сталось…Я в свідки беру відображення їхніх конвульсійУ маленьких люстерках проїжджих байдужих машин.

Вільям Джей Сміт

(1918–2015)

Автопортрет

Яка нагорода знати містера Сміта,Чиї твори, як дощ в яснодення, такі випадкові!Хто вважає за радість з ним просто поряд сидіти,Хто на віддалі ненавидить, безумовно, з тої ж любові!Його очі за розрізом трохи неначе східні,Його пальці довгі і білі, неначе вони в намітці,Його натура м’яка, його рухи і то привітні,При звуці гонга підскакує він, як риба на сковорідці.Підборіддя його не роздвоєне, мова його ллється зливою,Його обличчя чисто виголене бритвою добре правленою,Його права рука дуже схожа до його лівої,Його ліва нога паралельна до його правої.Його друзі – митці, науковці, тузи лікарняні,За покликанням він слідопит і справді цим не жартує.Кухонні знаряддя перед ним, як овечки слухняні,Хоча друзів своїх він поза домом більше частує.В молодості він був серйозним колекціонером,Колекціонував він раніше лише коробки сірникові.А нині – блокноти і капелюхи. Любив кулінарні химерії —Смачні летючі лисиці – майже дорівнюють кажанові.На Мальорці не був ні разу, хоч має там досить поклонниць.Двічі був на Таїті, не обпивався чаєм.І він рідко (що він, хіба ветеран-марафонець?!)Зробить два кроки, коли одного вистачає.Відраза в нього до водіння машин і до квашеної капусти.Застібку «блискавка» терпить і куртки спортивні носить.Він зовсім байдужий до карт, хоч не вважа їх розпустою,Він нікчемний на ковзанах, відчув він це раз – і досить.Плаче тужно за ним другий бік океану.А він завжди повертається шляхом, яким приїхав.Він кличе його по імені, кличе безперестану —Повернення завжди для нього єдина і справжня втіха.Повернення завжди з вітром, і вітер він завжди слухає,Поки шумують хвилі і солоно лижуть руку.Стелиться темінь в низинах, страх приходить з розпукою,Він присмерку завжди боїться і цвіркунового звуку.Він думає більше і більше, бо ж час осідає торосами,Як том невідомого міфа, відкривається дійсність щоліта.Прерій високотрав’я оплакує його ридма росами —Яка нагорода знати містера Сміта!

З англійської поезії

Т. С. Еліот

(1888–1965)

Безплідна земля

Бо Сивіллу Кумейську на власні очі бачив я, підвішену в амфорі, і коли ті хлопці спитали: «Сивілло, чого ти хочеш?» – одрекла вона: «Вмерти хочу».

Езрі Паундові, з майстрів найкращомуІПогребіння померлогоЖорстокий місяць квітень викликаєБузок заснулий з мертвої землі. Він змішуєБажання й спогади. Він будитьЗастиглий корінь весняним дощем.Зима нас берегла від холоду, вкривалаЦю землю снігом забуття і годувалаЖиття мізерне висохлою бульбою.Літо нас застукало зненацька, прийшло з-понадозера СтарнбергерзееВпритул зі зливою; ми сховались в колонаді,Тоді пішли у сяйві сонця до Гофгартен.Пили ми каву й довго розмовляли.Bin gar keine Russin, stammi aus Litauen,echt Deutch[1].Дитиною гостила я в ерцгерцога,Мого кузена. Він брав мене на саночки,А я тремтіла з ляку. Він казав: Маріє,Тримайся-но, Маріє. І з’їхали вниз.В горах себе вільнішим почуваєш.Ночами я читаю, а взимку на південь їду.Що то за корінь продовбується, що за галуззя ростеНа пустирі каменистому? О сину людський,Не можеш мовити, ні передбачити. Ти знаєш тількиКупу розбитих образів, де сонце палить,Де мертве древо тіні не дає, ані цвіркун —полегшення,Де камінь висохлий, де не дзюрчить вода. ЛишПростяглася тінь під скелею червоною(Сховайся у тім затінку під скелею червоною)І я тобі таке щось покажу, ні крапельки не схожеНа тінь твою, що вранці бігає слідом твоїм,Ані на тінь, що ввечері стрічається з тобою.Я покажу тобі сам жах у жмені пороху. Frisch weht der WindDer Heimat zuMein Frisch KindWo weilest du?[2]«Ти рік тому вперше дарував мені гіацинти;„Дівча гіацинтове – так мене називали“.»– Коли поверталися ми пізно з Гіацинтового саду,Ти – з оберемком квітів, з краплями дощу у волоссі,Онімів я, нічого не чув я, не був я тодіНі живий, ані мертвий, не відав нічого,В серце світла дивився, дивився у тишу.Oed’ und leer das Meer[3].Мадам Созостріс, уславлена ясновидиця,Мала сильний нежить, незважаючи на те,Що мала славу наймудрішої жінки в ЄвропіЗ колодою карт зловісних. Так, прорекла вона,Ось ваша карта – Моряк Фінікійський втонулий(Де були очі – там перли нині. Погляньте!),А це – Белладонна, Пані Скель,Володарка Обставин.А ось чоловік із трьома костурами, ось вам і Колесо,А тут вам купець одноокий, а ця ось – порожня.Він щось тягне на спині, та це —Заборонено мені бачити. А де ж той Повішеник?Бійтеся смерті від води.Бачу юрми людей, кружеляють по колу.Вельми дякую. Як зустрінетесь з панею Еквітон,Їй скажіть, що сама принесу гороскопа —Нині пильнуватись не завадить.Нереальне містоПід бурою млою зимового ранку.Пливе натовп Лондонським мостом, так їх багато.Не гадав я, що смерть потоптала вже так багато.Зітхання злітали з їх вуст, короткі й нечасті.Кожен на брук поглядав, кожен дивився під ноги.Пливли вгору і вділ по Кінг Вільям Стріт,Де Сент Мері Вулнос години відмірює,З мертвим звуком на дев’ятім останнім ударі.Зустрів тут знайомого. Спинивсь він на окрик мій:«Стетсоне!»Ми ж були з тобою у флоті під Мілами!Той труп, що ти закопував у садку ще торік,Чи вже він покільчився? Чи заквітне весною?Чи, може, раптовий мороз його перешкварив?О, тільки пса тримай чимдалі, цей друг людинитак нас любить,Він вирве труп той відтіля і струбить!Ти!Hypocrite lecteur! – mon semblable, – mon frere![4]IIГра в шахиЇї крісло лискучим трономПалало на мармурі, люстро їїСеред різьблених колон виноградом обплетене.Золотий Купідон з-поміж грон вигляда,(Інший – очі крилом затулив).Подвоювалося полум’я свічок у семисвічнику,Зронивши відблиск на столи, і там стрічалосьЗ щедротним мерехтінням самоцвітів,Що рясно всипали її футляр атласний;З флаконів кришталевих та із слонокостіПлинув запах її вишуканих парфумів —Порошкових, і плинних, і мазей – все це паморочило,І почуття затоплювало. А повітря свіже,Що плинуло з вікна, ті пахощі підносилоДо свіч, аби ще яскравіш горіли,І до кесонів дим звивався змійно,Оживлюючи візерунки ламбрекенів.У хвилях почорніла деревина, окута міддю,Палала зелено і жовтожаро, лямована каміннямкольоровим,Плив різьблений дельфін в тім полиску смутнім.Над античним каміном була виставлена,Мов крізь вікно проглядала, – сцена така лісова:Перетворення Філомели, зґвалтованоїВолодарем варварів. Там досі соловейкоПовнить пустелю голосом цнотливим.І досі плаче, досі кличе світ,Б’є в його запаскуджені вуха своїм «тьох-тьох».А також інші пні, обрубки висхлі часу.Повідано на стінах: там постаті з’являлись,Кімнату обступивши, аж вона принишкла.На сходах човгав чийсь тяжезний крок.Під блиском там, під щіткою її волосся,Вогнистими цятками розсипалось,Словами жевріло і дико затихало.«Біда мені з нервами нині. Справді, біда.Лишися зі мноюІ не мовчи. Чому ти ніколи ні слова? Скажи щось.Про що ти задумався? Про що ти? Про що?Ніколи не знаю, про що ти думаєш. Думай».Я думаю: ми на алеї щурів,Де покійники кості свої погубили.«Що то за гамір?»То вітер за дверима.«Що то за гамір знов? Що робить вітер?»«Нічого. Нічого і ще раз нічого.ЧиНе знаєш нічого? Не бачиш? Чи справді нічогоНе пригадуєш?»Пригадую:Де були очі – нині перлини.«Чи ти живий, чи ні? Чи в тебе в голові нема нічого?»АлеО О О – той шекспірівський Бешкет,Такий грайливий,Такий блискітливий!«Так що ж робити? Що робити?»«Отак зірвись і побіжи на вулицю,Волосся розпустивши. А завтра що?Що взагалі нам діяти?»Гаряча ванна о десятій,Авто закрите о четвертій, як піде дощ.За шахи сісти – очі без повікЗаплющити і стуку в двері ждати.Коли чоловік тієї Лілі з війська вернувся, я їй сказала,Не добираючи слів, просто сказала їй:ПОКВАПСЯ, ВЖЕ ПОРА.Повернеться зараз Альберт, візьми – причепурися.Він спита, де ж ті гроші, що їх лишав тобіНа дантиста. Бачила я: при мені давав їх.Чула ж бо, як він нараював: «Лілі,вони в тебе понавипадали,Новісінькі встав, бо дивитись на тебе не можу».1 я вже не можу, кажу: «Подумай про бідолаху.Був у війську чотири роки. Стужився за ласкою.А коли ти не хочеш, тебе виручать інші».Ах так? – вона мені. – Я ж їй: а певно, так.Знаю, кому зобов’язана, – каже і в вічі мені зазирає.МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.Тобі це не до вподоби, роби як знаєш, – кажу їй, —Інші тільки чекають, аби його переманити.Як Альберт покине тебе, пам’ятай: я застерігала.І не сором тобі, кажу їй, виглядати такою старою(Їй же щойно тридцять перший).Чим же мушу зарадити, – смутно вона проказує.То все ті пігулки, приймала їх, щоб викинути.(Має вже п’ятеро, мало не вмерла відДжорджа малого.)Аптекар казав: «Не турбуйся». Та чуласядуже кепсько.Ти справді таки дурненька, – кажу їй на те.Коли Альберт не залишить тебе, так навіщо,Навіщо ти віддавалась, коли дітей не хочеш?МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.Альберт вернувся в неділю. Шинку приготували.І мене запросили, щоб скуштувала гарячої.МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.Добраніч, Білле. Добраніч, Лу. Добраніч, Мей.Добраніч. Па. Па. Добраніч. Добраніч.На добраніч, вельможні пані,На добраніч, любі пані. Добраніч. Добраніч.IIIВогненна проповідьНамет ріки роздерто; останні пальці листяВ підмоклій глині берега втонули. ВітерБезголосий перетинає землю буру. Німфи від’їхали.Мила Темзо, тихо плинь, поки пісню викінчу.Не спливають в нурті порожні пляшки,папірці з бутербродів,Ні шовкові носовички, ні недокурки,Ні інші свідчення про літні ночі. Німфи від’їхали.Десь поділися, не лишивши адреси, їх друзіЗгаяли час і щезли – нащадки директорів з Сіті.Над хвилями Женевського озера сів я та й заридав…Мила Темзо, тихо плинь, поки пісню доспіваю.Мила Темзо, тихо плинь, – глуху пісню і недовгу,Та нахабне за собою чую в подуві морозуКісток глухе торохтіння й хихотіння, як погрозу.Щур прошмигнув м’яко серед трав, серед зел,Поволік черевце ослизле пониззям береговим,Коли я рибалив у каналі затхломуВ надвечір’ї зимовім, близько: ген за газівнеюЯ міркував про смерть королевича-братаІ загин короля-батька, що в смерті його попередив.Голі тіла біліли на березі серед болота,На сухім, приземкуватім горищі кості лежали,Лише щур прошурхотить по них вряди-годи.Ввижається мені, що в тиші чую за плечимаОдлуння то клаксонів, то моторів. Разом з нимиУ повесінні до пані Портер їде Суіні.Висяває над пані Портер та її донькоюМолодик-місяченько ясною долонькою,Вони ніженьки миють содовою водоюEt о ces voix d’enfants, chantant dans la coupole![5]Тюїть, тюїть, фюїть.Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох.Таке брутальне ґвалтування!О Терею!Нереальне містоПід бурою млою зимового полудня.Пан Евгенідес, гендляр зі Смірни,Неголений, з повними кишенями родзинок(До Лондона дістається без ускладнень —на акредитиви),Запросив мене ламаною французькоюСпершу на снідання до готелю «Кенон Стріт»,А потім ще на уік-енд у «Метрополь».Фіалкової години, коли очі та спиниПідносяться над конторками, коли машина людськаВичікує, дрижить в нетерпінні, наче таксі,Я, Тіресій, хоч і невидющий, два життя запізнав,Я, дідуган з зів’ялими грудьми жіночими,Бачу – несе всіх додому фіалковий час вечірній.Мандрівника, що з мандрів повертається,Друкарку, що прибирає рештки снідання, затоплюєГрубу і виставляє на стіл консерви.За вікном простяглась ризиковано,Сохне її комбінація, сонцем вечірнім осяяна.Рейвах такий на канапі (вночі – її ліжко),Панчохи й пантофлі, сорочини й корсети.Я, Тіресій, дідок із вим’ятим вим’ям,Передбачив усе, що буде, все збагнув до кінцяІ очікував гостя сподіваного.Онде ж і він: коростявий молодичок,Клерк з найдрібніших. Поглядом відпиха,Виступає понуро. На ньому пиха,Як шовковий циліндр на бредфордському мільйонері.Час підходящий, як він сподівався.Скінчила їсти, сидить та й нудьгує.Знає: в бажаннях збайдужіла,Та піддається його пестощам безвільно.Нетерпеливиться йому – іде на приступ зразу.І поповзом рука – не зустрічає спротиву.Його пиха взаємності від неї не жадає.Досить з нього приємності й такої.(І я, Тіресій, на все те надивився,Сподіяне на ліжку чи канапі,Я, той, який сидів під муром Фів,Приймав із вуст конаючих слова прощання.)На довершення по-батьківськи цілуєІ в сутінках навпомацки човгає по сходах…Одвернувшись, вона в люстерко смутно поглядаєБайдуже: коханець пішов чи ні, позіхає,І чує в собі ледь дозрілу полегшу чи задавнену втому:«Добре, що вже по цьому, славно, що вже по всьому».Коли вже пані согрішити привелося,Вона бере голівоньку в долоні,Пригладжує шорстке своє волоссяЙ міня платівочку на грамофоні.«До мене линула ця музика над плесом»,Бігла вздовж Стренду, по Квін-Вікторія-стріт.О Сіті, Сіті, я часом вчуваю,Стоячи перед баром на Лоуер-Темз-стріт,Солодкий подзвін мандолінних струнІ брязк, і галас зсередини, де рибалкиТиняються опівдні і де стіниВеликомученика Магнуса святого,Де пишноти і золота іонійського премного.Нафтовий випарВдаряє у нісБаржі на вибірВітер на течію знісБагряні вітрилаВгоруКрила важезні звелиБаржі долають валиТягнуть колодиПо Грінвіч попливлиПовз Острів ПсівWeialala lеіаWallala leialalaЄлизавета і ЛестерВесло до веслаОб стерно собі терласяХвиля й неслаЧовен рудозлотенМушля золотаХвиля за хвилеюБерег огортаЗа лагідним вітром внизВидзвін дзвонівЗ білих башт ніссяWeialala lеіаWallala leialala«Трамваї й дерева обсипані глиною.Гайбері породило мене. Річмонд та К’юПогубили мене. В Річмонді розтулила коліна я,Навзнак лежачи на вузенькому денці каное».«Мої ноги в Маргейті, а серце моєПід ногами у мене. Коли ж він прохолов,То плакав та обіцяв: „Нове життя настає!“Я ж промовчала – хіба ж мені вірити знов?»       «В пісках МаргейтуНе можу поєднатиНіщо з нічим.Нігті поламані, руки брудні,Бідні люди, вам чекати ніщо з нічим,Ні на що сподіватись»,la 1аДо Карфагена потім я прибув,Палаючи, палаючи, палаючи.О Боже, вирви мене.О Боже, вирви,палаючи…IVСмерть від водиФлебас-фінікієць, два тижні вже мертвий,Забув чайок ячання і морські колихання,І зиск, і втрату.Шепотливі нурти підводніЙого кості вилизали. Він у вир поринув,Вернувшись у юне поліття, і життя повторив,То вгору підносячись, то спускаючись.Поганче а чи іудею,О ти, стерничий, що бурю обходиш поворотом стерна,Згадай Флебаса, що був гарний і стрункий, як ти.VЩо нагримів грімПо кривавім блиску смолоскипів на лицях спітнілих,По крижаній тиші садів,По злій агонії на кам’яних майданах,По зойку та по лементі,По льохах, палацах, по відлунні,На горах далеких громів веснянихХто живий був, нині покійник,Ми, що живими були, нині конаємо3 дрібочкою терпцю.Нема тут води, тільки скеля голісінька,Скеля безводна й піщана стежина,Що високо в’ється на верхогір’я.Гори скелясті, скелі безводні.Була б тут вода – зупинилися б, напилися б,Ні спинятись між скель, ні помислити,Піт тут сухий та піщане кайдання.Якби ж вода зажебоніла поміж скель!Мертвотна паща гір, їй сплюнути несила.Ніхто не стане тут, не сяде, не приляже,Тут між хребтів немає навіть тиші,Лише сухий безплідний грім.Тут навіть самоти немає серед скель,Лиш набурмосені червоні лиця кплятьЗ дверей порепаних осадкуватих глинянок.Якби ж то тут вода була!А не скеляЯкби ж то скеляТа ще й водаІ водаЙ джерелоКриниця між скельЯкби ж вода співалаНе цикадаІ не трава сухаЯкби ж тремтячий голосок води у скеліДе дрозд-пустельник в сосонках співає       Крап кап крап кап кап кап кап капТа нема тут водиХто ж той третій, що завше йде обіч?Коли рахую, то лиш ти та я,Та коли гляну перед себе на стежку білу,То завжди третій є, що поруч тебе крокує,У плащ рудий загорнутий, під каптуром.Не відаю: то чоловік чи жінка.– Так хто ж отой, що збоку біля тебе?Що то за звук повис в повітрі високоЧи лемент материнський зболенийЩо то за юрми в каптурах роятьсяТабуном на землі поколотій на рівниніІ тільки обрій плоский їх вміщаєЩо то за місто ген та над горамиТрощиться, перетворюється, вибухає у фіалковій імлі?Вежі поверженоЄрусалим Афіни АлександріяВідень ЛондонНеймовірноНатягла ніби струни коси чорні-чорнющіІ заграла на них собі жінка зашепотілаСеред іскор фіалкових крил лопотінняКажани з лицями немовлят свистілиІ сторч головою повзли по стінах зчорнілихСпогади дзвонів дзвонили ті що години мірялиІ сторч головою вежі в повітрі стоялиІ линули пісні з порожнечі цистернта висхлих криницьВ запалій норі в осередді гірськомуВ променях місяця трави співаютьНа розритому цвинтарі біля каплиціТо порожня каплиця притулок для вихорівВони термосять дверима незачиненимий вікнами без шибокВони висушують кості які вже не скривдять нікогоЛиш півень стоїть на крівельнім ґонтіКу-ку-ріку ку-ку-рікуВ спалахах блискавки. Потім вологий повівДощ напророчивГанг висихав, незворушні листкиЧекали дощів та хмари похмурі,Громадились віддаля, ген над Гімавантом.Гороїжились джунглі між тихої тиші.І гримнув грімDA[6]Datta: чому ми себе присвятили?Друже, кров бурунить у серці.Жахлива відвага в хвилю слабості,Вік мудрощів її повіки не затре.Отим, єдино тим в житті ми існували,Чого не відшукати по некрологах,Ні в згадках, павуками переплетених,Ні під печаткою, яку нотар зламаєВ помешканнях спустілих наших.DADayadhvam: почув я, коли ключРаз повернувся в замку, один-єдиний разПро ключ з нас кожен думає, кожен в тюрмі своїй.І, мислячи про ключ, в’язницю кожен стверджує.Тільки в сутінках в небеснім видінніМертвий Коріолан на хвилю оживає.DADamyata: човен відповів,Весло долоні, що знає і вітрило, й весло,Спокійне море було, твоє б серце відповіло,Весло на запросини, ритмом слухняним відповілоДолоням кермуючим.Сидів я на березіТа рибалив. Позад мене рівнина неродюча.Чи дам я лад землям своїм нарешті?Ой, міст Лондонський падає, падає, падає.Poi s’ascose nel foco che dli affina[7]Quando fiam uti chelidon[8] – Ластівко ластівонькоLe Prince d’Aquitaine à la tour abolie…[9]Хай підіпруть уривки ці мою руїну.Та Бог з тобою. Ієронім шалений.Datta. Dayadhvam. Damyata.Schantih schantih schantih[10].