Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

На оборі серед козенят, що бігають навколо, Левко струже дошки, метром вимірює свій зріст, записує.

Домовина поступово набуває своїх форм. Довга, свіжожовта, вона прикрита зеленим хворостом від людського ока.

Левко бере метр, сокиру й обценьки, йде до хати, знімає миску з хлібом, зриває білу скатертину – відкривається стіл, збитий із трьох, уже давно почорнілих дубових дощок. Дід б’є сокирою спіднизу – дошка підіймається на цвяхах з одного боку, потім з другого й відривається. Левко стелить картон на місце відірваної дошки, знову застеляє стіл скатертиною, ставить плетену миску з хлібом.

І знову на оборі струже дошку – стружка спочатку йде коричнева, майже чорна, а потім поступово жовтіє.

Олівець робить позначку. Ножівка одпилює зайвину дошки.

Скачуть веселі козенята серед кучерів стружки.

Вітер несе кучері-стружки аж на вулицю, де баба Маройка вже знову стала на горбочку, звела погляд своїх синіх очей угору, до самого Бога безпосередньо, поминувши всякі канцелярії, перепустки й усяку бюрократичну архімудрію, а потім перейшла на земне.

– Боже славний, Боже великий, Боже довготерпеливий! Господи, прости мене, грішну, але ж знову несила мені з оцим окаянним, з оцим блудником!

Степан Скрекотень, сільський учитель і дописувач районної газети, побачивши бабу Маройку, витяг із хати магнітофон і за тином коло своєї хати зробив засідку, присівши з блокнотом.

Як і всі добрі оратори, баба свідомо ділила свої витвори на сповіді, проповіді, пророкування.

Маройчиних ієреміад страшилося все село, а бідного Левка починала бити пропасниця, коли тільки він зачував її скрипучий, ніби давно не мащений голос.

Левко, разом із козою та козенятами, став мов камінний перед «пророком», а баба тільки розверталася, крутячи головою на всі боки, мов заведена, стріпуючи в тому пристрасному торганні старечий порох зі своїх сивин:

– Ти, бабо Варко, і ти, діду Сидоре, – казала вона Левковим батькам, які давним-давно віддали Богу душу, та баба зверталася до них, ніби вони живі-живісінькі, – і як вам там лежиться в раю! І щоб ви тільки побачили, який непутящий ваш синок Левко, як йому не стачає клепок у голові, а поніманія і сочуствія – в серці. Хіба ж можна до такого допускати? Господи, і на що ти тільки дивишся?! – Вона страмила вже самого Господа Бога. – Та де ж таке видано, людоньки, що у нього тиночки обламані, перелази повалені, хата, як некукібниця, стоїть на посміховище всього села – обдерта, обсмикана, обкаляна, прости Господи за гнівне слово, а йому приспічило вмирати. Та ви ж подивіться на нього, людоньки! А воно ж і в Бога не вірує, і по молодицях ходить. І то в його літа! А з криниці води не напийся – невиливана стоїть, навіть свиням гріх таку воду носити, цямринам ладу не хоче дати, місток через річку зогнив, щоб твій рід зогнив і ти з твоїм родом, і з твоїми родичами, і сватами. А хата обдрипана. Як ішла вночі через місток, мало голови не скрутила, ще тобі світ закрутиться, а воно зібралося вмирати. Ти-но дай раду на землі, а потім потикайся на небо. Вмирай, вмирай, старий дурню, не буде навіть кому грудки в яму вкинути – сини та дочки розбіглись по світах, не буде кому й поховати. А де ж твій Андрій? А де ж твій Петро? А Максим? А Василь? Де ж твоя славна дюжина синів? Ах ти, батько-мати-героїня! Так тобі й треба, розпусникові, перелюбникові, лічокрупові!..

Скільки ще вивергала б із себе баба Маройка – невідомо і самому Богові, та раптом у невправних руках Скрекотня магнітофон замість запису видав такі голосні джазові ритми, таку «джамайку» виплеснув, що бабу мовби хто облив холодною водою. І вона лютою тигрицею накинулась на вчителя:

– Господи, і де в того сорому очі? Ану, забирайся з тою коробкою! Щоб тебе верещало на Верещаковій греблі, щоб ти навічно затявся, кричав би ти на похороні своєї мами!..

Уся вулиця повитикалася з хат, усі зглядалися, як воювала баба Маройка за правду та справедливість, а дід Левко втік з фуганком у комірчину, і трясла його пропасниця – зуб на зуб не попадав…

– Щось у вас чоло мокре, дідуню.

– Справді, таки погано мені, – од такої душевної зневаги, од люті на бабу Маройку жалівся Левко онуці, коли вона підбивала йому подушки.

– То, може, до фершала сходити?

– Хай та проклята зараза до нього ходить.

Курив дід, одмахував дим рукою, а перед очима все стояла баба Маройка і її «пророкування» забивали вуха – «не буде кому й грудки на труну кинути»… «А де ж твій Андрій?.. Де твій Петро? А де Максим? А де твоя дюжина?..»

…Іде Левко з відрами, знімає клямку з хвірткової скаби, зачиняє за собою, перенісши смагляву руку на дерев’яні зуби штахетів.

Йдуть навпроти нього відступаючі вузькою вулицею.

Ось два червоноармійці підтримують третього, пораненого, а той стогне і тихо лається, не випускаючи цигарки з рота – лайка ніби вилітає з маленької цяточки вогню. Йдуть взводами і відділеннями, багатьох несуть на носилках – цією вуличкою ближче до спасенного мосту. Трохи вдалині курить великим шляхом піхота, чути надсадні подихи коней, долітають утомлені звуки команд, та навіть і в цьому трагічному звучанні відступу, відтіняючи його, проривається яскравими спалахами звичайний людський сміх.

Левко притримує порожні відра, щоб не бряжчали, не видзвонювали, хоча такий гул і гуркіт стоїть навколо, що вони нічого не додали б до нього своїм порожнім одцинкованим звуком.

Летить відро в криничну безвість, розштовхує білі хмари в темній безодні – вони спочатку колихаються, а потім тонуть з відром, щоб разом з ним же й виринути. Тихий повів спраги обпікає дідові губи. Левко здригається – стежиною, зашитою подорожником, йдуть до криниці двоє. Не кажучи й слова, один із них бере з Левкових слухняних рук відро, підносить тому, що із забинтованою шиєю, – краплі води, цілі струмені води ллються йому на чоботи. Потім сам, підтримуючи відро за вуха, виливає в себе, справді виливає, а не п’є. Менший, просвітлівши, синюватими, припорошеними губами шепоче:

– Спасибі, дядьку.

– Хлопці, з вами случаєм Андрія Сердюка нема? Чи Василя?

– Нема, дядьку, нема. Сердюків нема.

Левко ледве дихав, знову кидав відро в криницю, притримуючи корбу мокруватими долонями, знову підходили люди цілими взводами, і ніхто не проходив мимо – казанки і баклаги ставали холодними.

– Ти, папашо, наш водочерпій. Крути, крути!

І він крутив.

Ще сипались парашути над лісом, кричали: «Десант! Десант!» Один із червоноармійців обдав кулемет водою, і той вдячно запарував.

Звідусіль гриміла стрілянина, десь поруч вибухнула хата, лелека з одним палаючим крилом стогнав у небі, шипіли кулі в мокрому піску.

Шофер-чуваш, весь білий, перехрещений бинтами, вискочив з легковика, кинувся до криниці й з докором звертається до діда:

– Як же це так, папашо? Води ж то нема, сама піщана каша.

Він намагається напитися з Левкового відра, шпурнувши своє шоферське, погнуте, але сердито спльовує.

– Невже криницю випили?!

Винищувач із чорними хрестами на бриючому польоті пронісся над вуличкою, прикувавши до землі все живе. І впав чуваш, судорожно хапаючись забинтованою рукою за цямрину криниці. Левко також інстинктивно впав на землю під зруб. Куля навскіс пробила відро з брудною водою – з отвору вигинався чорний струмінь і заливав бинти на грудях, на руці чуваша, і, видихаючись, піщана каша залишалася тільки на дні – струмінь ударився в долоню вмираючого. На темному озерці долоні забіліли хмарки, спалахи зеніток і блискавкою спалахнуло сонце – тільки на мить, потім рука в останній агонії стиснулася, чорні струмені пройшли через пальці, щезаючи в піску.

І все це – і вбитий чуваш, і небо в брудній долоні, і принишклий за цямриною дід, і під кущами поранені, зенітки в кущах лози – відбивалося у божевільних від нерозуміння світу очах шестилітнього Івася, який прибіг до батька…

Найдовші літні ночі

Левко нишпорив за фотографіями синів, виймаючи з-за кожної по листу, здув з них порох, узяв пачку поштового паперу, олівець, вийшов з хати.

Вчитель Скрекотень сидів на білій акації, прив’язуючи древко антени до стовбура, і Левко вирішив його не турбувати – чоловік зайнятий важливою справою. Потривожив Левко Келю, прийшовши на молочну ферму. Холодно було босим ногам на цементній підлозі, поки він пройшовся корівником, а руда Нюрка заверещала, коли запитав, де Келя:

– Вона коло бугая.

Келя дійсно стояла коло станка з іншими доярками: кожна з них тримала своїх корів за поводки, очі бабів лукаво поблискували серед переляканих коров’ячих морд. Чорний бугай-плідник розгулював з ветеринаром по колі. Левко відкликав Келю, та передала Зірку й Ліниву сусідці, а сама прийшла в «червоний куток».

Левкові було незручно, і він загинав палець за пальцем, перелічуючи конверти. А Келя тим часом піднесла йому відро з молоком, напоїла його, витерла рукавом білі вуса і теж приємно зашарілася.

– Всім моїм годилося б вдарити по телеграмі, листи понаписувати. Ти мені скомпонуй, тільки б подешевше.

– Які листи?

– Ну, нащот того, що помираю я. І якщо вони совість мають, нехай прибувають на похорон. Ось. – Левко не дивився на Келю, а на дошку показників, проте на ній нічого не бачив. – А то я окуляри розбив, а поки випаде в город сходити…

Келя не знала, що й робити, чи присісти і листи писати, чи присоромити діда за такі вибрики, чи в доброму старому дусі почати загравати з Левком.

– На похорон?! І що то ви, дідуню, видумали? Навіщо вам синів тривожити? – і поклала лице підборіддям на повні руки і дивилася очі в очі. – На похорон? Ось осені дочекаємося, та горілки наваримо, та хлопці ваші з’їдуться – ну й вип’ємо та закусимо на ваших поминках… А я ще з вашим Кирилом потанцюю.

Так уїдливо шпигала вдовичка, погладжуючи підошвою своєї ноги Левкову ногу. Але бачачи, як поник дід, Келя пом’якшала і сказала, крутячи в руках олівець:

– Ну що толку писати олівцем! Сьогодні ось вечорком заглянете – у мене фіолетове чорнило є. Так це ви їх обманом хочете взяти, чи як?..

У великій хаті баби Маройки весела і дотепна збірня – і молодих, і підтоптаних: усе село ходить підстригатись до баби-перукаря, жоден із сільських модників не оминає її веселої хати.

Левко намагається потрапити на круглий ослінчик поза чергою, та його зупиняють найстарші, найповажніші модники. Деякі з них літніші за Левка, деякі – в батьки йому годяться.

– Ну, то як, Михтодю, пропустимо цього хлопчиська без очереді? – киває один беззубий на Левка.

– А чиє то воно, Кириле, ввійшло, трясця його матері, і не поздоровкалось? Треба буде батькові сказати, щоб одрепіжив паском.

– Це Сидорів, царство йому небесне, меншенький, мізинчик, літ на двадцять менший за мене, та вже йому цвинтарним насінням запахло – не протовпишся за тими молодими на цвинтар.

– Ну, так пропустимо це пацаня поперед себе, коли воно на ладан дише, чи нехай в чергу стає?

– Всі рівні перед Богом.

І коли він сидів на ослінчику, а меткі руки перукаря міцно тримали його сиву голову, старий Никін хрипів своїм беззубим ротом:

– Гонучко, придумай-но Левкові підходящу зачіску для домовини.

А сусід Никонів докинув:

– Щоб не соромно було лежати в такій почесті, коли над тобою псалтир читають і на вшивання не кличуть, – лежи собі та салом запасайся.

Проте найдошкульнішими були бабські плітки-балачки. Сусідки, куми, свахи сиділи за довгим столом у глибині хати й тихенько душилися од сміху. А Маройка бігала від клієнта до жінок, пильнуючи за всім, усім раду давала: сусідки і свахи скубли пух із гусячого пір’я – повнісінький мішок обперся об довгу ніжку стола.

– Секлето, а ти не знаєш, котрий це раз помирає Левко Сердюк?

– Не знаю, щось не везе йому, бідному, не може вмерти.

– Кажуть, усі стеаринові свічки закупив.

– І заздалегідь батюшку задобрив.

Од жіночого сміху гусячий пух розлітається по хаті. Маройка соромить сусідок, кумів і свах, регіт вщухає, аж коли Левко не прокашлюється від пуху, а потім жіноцтво знов підстьобує старого:

– Так, так, сусідонько. Вчора була в крамниці, хотіла марлі на завіски купити, а продавщиця мені: «Дід Левко всюсіньку закупив, збирається помирати і хоче, щоб марля була у два слої».

– І хустини за ним не докупишся: збирається гробарям не які-небудь простенькі хусточки, а все шерстяні та шовкові…

…Онука Оксана порядкує в Левковій хаті, жовтою глиною мастить долівку, підводить охрою під стінами, трусить татарським зіллям і луговою м’ятою, протирає цілий іконостас фотографій – господа готується до приїзду гостей.

А дід Левко покашлює на подвір’ї – не дає спокою ядуха. Він щойно закінчив збивати труну. Вона готова і цілісінька лежить перед ним і вабить у своє сосново-кленово-вербове лоно. Дід повертає її на всі боки, ще і ще забиває цвяхи, щоб бува не розскочилася там, на тому невідомому підземному світі. Дід веселий і задоволений: нарешті він домігся свого, труна ніби вже є, жаль, поки що дощок не вистачає на віко. Лізе він на горище, тягне звідти добрий оберемок пахучого сіна і мостить його в труні.

– Бач, – киває Горпина до Оксани, – боїться твій дідок боки нам’яти на тому світі.

Дід підбиває сіно, потім потихеньку, щоб не розломити труну, влягається в неї. Босими ногами пробує дістати краю, але все вийшло дуже зручно – труна в міру задовга, в міру заширока: майстер знав замовника, і все вийшло дуже справно, тільки сіно коле в голову.

Дід схопився, побіг до хати, стягнув з тапчана квітчасте рядно, маленьку подушку. Розстелив, підтушковуючи з боків, розправив у ногах, поклав під голову подушку – і аж тепер улігся.

Коли це рипнула хвіртка – у двір з пакунком під пахвою чалапає бригадир Оксентій. Левка ніби водою знесло з домовини. Він хутенько стягнув квітчасте рядно і застелив зверху домовину – вийшло так, ніби це стоять собі звичайнісінькі ночви і господар не дуже хоче виставляти свої злидні, вкинуті туди для прання, перед такими поважними людьми, як-от Оксентій.

– Доброго вам здоров’ячка, Левку!

– І вам того, Оксентію.

– Оце баба передала вам ринку ковбаси. Ви вже вибачте, що ми не зразу боржок віддали.

– А хіба ви брали у нас ковбасу? Оксентію, щось ви плутаєте.

– Старий та забудькуватий ви, діду, стали. Вже не в пам’яті, як самі навіть односили до моєї господи, бо я такий був п’яний, що не міг і на ногах стояти.

Дід Левко отетеріло дивиться і на замотану білою хустиною ринку його ж таки виробу, і на кривого Оксентія.

– Оксано, було таке чи ні?

Оксентій підморгує до Оксани – не підведи, мовляв, скажи, що було, адже ти пам’ятаєш, чого викручуватись.

А Левко постарався подалі відвести Оксентія від непоміченої труни…

Рипнула хвіртка – і першим вийшов Оксентій.

Він тримав біля грудей двома руками новенькі горщики, він незмінно дмухав у них, а з них викочувався приємний для Оксентія гул. За бригадиром, піднімаючи через перекладину спочатку одне колесо, потім друге, викотив возика, оббитого по краях дошками, – в них упиралися горщики, глечики, миски й інше гончарське начиння – сам дід Левко.

І Левко під’їжджав від хати до хати, був хто вдома – діставав горшки, нікого не було – горшки ставилися на призьбу, на хатній поріг або ж просто чіплялися, як і в давнину, на кілки плоту. За дідом бігали діти і лозинами видзвонювали в глиняні дзвони.

– Не інакше, здурів Левко, – згідливо кивали біля криниці дві баби, пробуючи із новеньких, тільки що одержаних від діда ринок, свіжу джерельну воду.

– В останній обхід пішов.

– Кажуть, навіть круг гончарний нахвалявся побити перед смертю.

– Ви подумайте тільки!

– Не може вибачити селу образи, пам’ятаєш, Мотре?

– Ще б не пам’ятати…

І ось дві такі ж баби, одягнуті по-зимовому, біжать з горшками, повними тліючих вугликів, від хати до хати, потім щезають у сінях.

А зимовий морозний вечір наповнюється скрипом полозів. Двоє втомлених чоловіків, зарослих рудою щетиною, у великих чоботях, у замурзаних шапках-вушанках тягнуть невеликі сани. На них загорнута в кожух, накрита рядном лежить жінка – вона тяжко дихає, сходить парою, китиці хустини давно вже стали бурульками.

Коли на вибоїнах вона зойкує, мужчини боязко озираються і цитькають на неї – людська упряжка іде садами, ярами, городами, віддалік від пробитої дороги.

Мужчини вже було направилися до приземкуватої довгої клуні з осілим верхом, проминувши чорні зрізи соняшників, як раптом з відкритих дверей вийшли два поліцаї. Вони вели попідруки дівчину, що відбивалася від них.

– Кінчай, попалась, – умовляв її високий красивий поліцай.

– Приїдеш з Німеччини – ото будеш фрау! – П’яний веснянкуватий тлустяк з підбитим оком нахабно лапає спійману.

Мужчини, які везуть сани, залягли в яру, один із них рукавицею затулив рот жінці, що стогнала, рипіли ялові чоботи служителів рейху, покірно йшла, зневірившись у всьому, Оксана.

А позаду за ними пленталась Маройка, її мати, в одному сірому зношеному піджачку, несучи під рукою бутель самогону, і протягувала повну склянку вслід за дочкою, і кляла її на чому світ стоїть.

– А щоб ти грілась і не зігрілась! Казала тобі, сиди в шопі, танцюй, як холодно, не лізь у хату, шмаркачка! Вони тебе зігріють, вони тебе зігріють! Випийте, хлопчики, випийте, спасібоньки, що забрали її, спасибі, Грицьку, спасибі, Мусій! Спасибі, однокласнички…

Чи стогнала, чи то сміялась, випивала одним духом склянку за склянкою, і рипіли на морозі ялові чоботи односельців-поліцаїв, і билася в руках, чіпких і невблаганних, молода «фройляйн». І знову на ходу випивала Маройка, але тільки вже з бутля, яким так і не відкупилась…

Левко стояв за грушею і чекав сани.

Нарешті двоє мужчин зняли шапки – пара повалила від розіпрілих голів. Жінка з покусаними губами і руками перестала стогнати, тільки беззвучно задихалась. Параска вискочила з хати і, оглянувшись по боках, кивнула Левкові й двом пришельцям – сани залишились порожніми.

– Невчасно, Сидоре, сьогодні облава – в Німеччину гонять! – брався за голову Левко, радився з сином і другим партизаном, тихим і веселим.

– Просто з лісу – в Берлін попадем, – віджартувався той…

Параска розігрівала казанки, лила воду в миску. Малого Івася загнала на піч, щоб той не дивився на породіллю.

Жінка кричала ще надривніше, коли її винесли в комору – від хати до хати рухався поліцайський обхід, рипіли чоботи на морозі…

…За столом на дванадцяти стільцях сиділи поліцаї на чолі зі старостою. Гладкий, розчервонілий, він термосив своїх п’яних колег і підіймав тост за Левка.

– За господаря п’ємо! За господаря!

Товстий Мусій з підбитим оком реготав.

– А я знаю, чого він добрий! А я знаю! Він добрий, а синочки його де? Де його знаменита дюжина? Де твої братики? – тягнув за вухо Івася, який сидів у кутку.

Параска ставила на стіл картоплю в лушпайках, огірки, помідори, різала холодне сало, і раптом із комори пролунав несамовитий крик – кричала породілля.

Параска схопилася за голову. Поліцаї притихли, перезирались. І тут Левко встав, обнімаючи старосту, і заспівав так, як він не співав ніколи в житті. За ним голос за голосом почали підтягувати сільські хлопці, яким зручніше було співати, ніж полювати за дівчатами і відправляти їх у Німеччину. Вони були п’яні, махали тяжкими головами, як коні в полудень, знову і знову наливали собі гіркої буряківки. Параска бігала туди-сюди, носила вологі гарячі ганчірки, казанки з водою, усміхалася старості в одній кімнаті, приймала роди в другій. Левко співав як божевільний, п’яний Мусій стріляв по миснику, розбиваючи вщент одну за одною всі миски, тарілки, куманці, баранчики. Біля дверей у коморі стояв Сидір зі своїм товаришем, вони тримали німецькі автомати напоготові й не дихали.

А батько тим часом у божевільній агонії кричав, співав, бив свої ж горшки, крутив свій порожній гончарний круг – і цей гул, ці крики приглушували крики породіллі і перший різкий і тоненький, як соломинка, крик народженої дитини…

Прибігли за ним, і страшна звістка врятувала становище. Він одягнув куфайку, поставив відро на сани, щойно привезені з лісу, поклав гаки і, не усвідомлюючи, що робить, напівп’яний, напівхворий, потягнувся до криниці. Там уже стояли староста, поліцаї, люди, що збіглися. Сусіди перед ним розступилися, як перед катом. Левко прив’язався до ланцюга, два поліцаї крутили корбу, ліхтар він тримав в одній руці, а другою рукою відштовхувався від льодяного наросту дерев’яного зрубу криниці. Левко спускався на дно. Вгорі горіли сині зорі, внизу, в круглому отворі води, освічена ліхтарем, плавала побита, утоплена Оксана – чорне волосся гойдалося у воді…

Її поклали на сани Левка. Вона зразу ж покрилася крижаною кіркою.

Матір її, Маройку, тримали за руки, але вона продовжувала вклонятися Левкові в пояс:

– Спасибі, Левко, спасибі за донечку. А тепер іди напувай їх!.. – Вона плюнула під ноги старості і, захлинаючись від ридань, знову кланялася.

– Люди добрі, ми ж народ підневільний, – оправдувався староста, а веснянкуватий Мусій зняв поліцейського кашкета, сидів на снігу і ридав по-дитячому. Суха, висушена Мотря, яка несла в горщику тліючі вуглики, затуляючи їх долонею, щоб вітер не задув, раптом з усього розмаху кинула горщик під ноги Левкові. Розсипалися чорні черепки, а жар шипів і ставав чорним на білих заметах.

– На, візьми, вдавися своїм горшком, сволото продажна!

– Був один чесний, і той продався, – кричала друга жінка, і також кинула горщик під ноги, хоча в ньому й не було жару…

…Стояв стовп диму над Левковим комином, везли утоплену, розбрелися в різні кінці села поліцаї, рипів сніг під ногами, і як тільки Левко підійшов до свого порога, ще один чорний горщик розсипався вщент, ударившись об білу стіну хати.

…Левко зайшов до породіллі. Параска витирала її спітніле чоло; жінка запитала, ледве рухаючи блідими губами:

– А де хлопці наші?

– Мовчи, лежи і мовчи. Пішли. Пішли.

Кричала дитина, спала безтурботно жінка. Левко машинально крутив свій порожній гончарний круг босою ногою і тремтів, як у пропасниці, – цілу ніч розбивалися горщики об стіну гончара. Один влетів у хату, розбив подвійне скло; Параска перехрестилася і затулила вікно подушкою. Зачорнів, як від галок, весь город, по всьому подвір’ї валялися черепки від мисок, глечиків, тарілок.

А коли вранці жінка дивилася на Левка посвітлілими очима, запитала:

– А як її назвемо? – і кивнула на маленьку запеленану грудочку, Левко відповів:

– Оксаною.

Узяв відро і підборну лопату, вийшов на подвір’я. Але жодного чорного сліду не залишилося на подвір’ї, ні на подвір’ї, ні за хатою: на всіх черепках лежав пухнастий шар білого снігу. Білого, до солоної різі в очах. І тільки чорні кури дзьобали білий сніг. І тільки коли Левко пройшовся в чорних чоботях по білому подвір’ю, а сніг усе сипав і сипав, чорні язики битих горшків підіймалися просто з-під ніг…

Це не перша ніч, коли старому не спиться, проте й сьогодні він уперто будить онуку. Оксана спить солодко, розметавши голі руки й ноги на широкому ліжку. Вона повертається лицем до стіни, та жодної уваги на діда…

– Оксано, Оксанко, пробудись-но.

Оксана тре кулаком очі:

– Діду, знаєте що, ви вдень собі доспите, а мені он знов треба бігти на ферму. Не чіпайте мене.

– Оксанко, дитино моя, – дід протягує жалібно, як баба Параска, – пробудись, маю тобі щось сказати!..

– Сказати, сказати! Вже ви мене сто разів будили. Знаю я, що ви скажете: «Оксано, не їдь до дядька Петра і не їдь до дядька Максима, коли я помру, а їдь до дядька Івася». А я, може, не хочу нікуди їхати. Може, я хочу заміж, а ви мене позорите на все село, до молодиць чіпляєтеся на старості літ, отой проклятий гроб собі зробили на посміховище. Он мене Радій покинув через те. Ходив-ходив, сміявся-сміявся, та й покинув. – Оксана почала сердито, а потім перейшла на звичайнісінький плач, упавши на дідові старечі рамена, а він голубив її і шепотів:

– Ой дитино, чую, кінець мені! Чую, що помру сьогодні!

Оксана стенулася.

– То й умирайте. Хоч би вже людей не смішили. Дайте мені спати.

Левко обережно перекладає дівочу голову зі своїх колін на подушку, накриває ноги онуки теплою хустиною і чалапає до відра з водою, де плаває кружальце місяця.

Найдовші червневі ночі для Левка – це ті, коли ні синів не діждешся, ні дощу, а вмерти сил не вистачає.

Лежить він у труні, перевертається, дослухається до нічних шумів. Місяць стоїть над ним незрозумілий і далекий, сини не їдуть, гуркоче вдалині трактор, що гонить воду з річки на колгоспні ферми.

Оксана, звичайно, і не згадає про ятері на Стариці, коли він помре, і зогниють вони в мулі. І знову Левко, захопивши відро з собою, пробирається вигоном на великі луги. Простує під великими копицями сіна, де похропують косарі. Обережно так торкає коси, що стоять зіперті об дупло спаленої блискавкою верби. Береться за край кісся і легенько згинає його – бринить криця під руками, тихо подзвонює. Левко повільно і вимучено довго треться бородою об тупий край коси. Підіймається котрийсь із хлопців-косарів, зачудовано дивиться на діда, потім б’ється головою в лугову траву – сон бере своє. Лише рибалки не піддаються сну. Місяць, вистрибнувши з-за хмар, пірнає між посрібленими поплавками.