Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Пролітає над садом, над вигоном, над розлютованою «пророчицею» ланка реактивних винищувачів, і в порожнечі неба громом одлунюють Маройчині слова.

…Стоїть вона з велосипедом над проваллям. Унизу ворушаться жінки біля грузовика з відкритим заднім бортом, зрізають гострими лопатами вологу жовту глину з вохрою, закидують її в кузов – товстий шофер стоїть біля кабіни і ліниво поглядає на бабів.

Маройка кричить йому з горба:

– Гей, ти, ану бабам підсоби, а то стоїть, хоть ти його підстругуй.

З другого боку дороги – вальки.

Жінки в підкасаних спідницях місять босими ногами глину й солому. Одна з них, винуватиця цього зборища, повновида смуглянка Келя, водить по колу бичка – його ніжки у жовтих шкарпетках глини.

У величезній цистерні везуть воду на вальки. Слідом за нею йде дід Левко з козою. Він не знає, з якого боку сховатися за цистерну – з того і з того знайомі баби.

А Келині малі, один від одного менший, стрибають з високого урвища прямо на велику купу пахучої соломи. Вони проносяться біля баби Маройки і, розлютовано відштовхуючись від краю прірви, летять на світлий острівок соломи. Навіть Левко відстав від цистерни і задивився на них.

– Що, Сердючок, рідну кров учув?

Баба Маройка намагається знайти хоча б одного батька для дивного Келиного сімейства. Келя живе без чоловіка років з двадцять, але вона так любить дітей, що не може прожити без новонародженого хоча б один рік.

Келя, забувши про все на світі, потяглася з бичком у жовтих шкарпетках із глини за дідом з козою – Левко спокійно і незворушно проходив через двосторонній бабський гармидер.

– Куди тебе несе, ану повертай, щоб ти собі шию звернув у цьому яру! – перекинулася баба Маройка на комбайнера Радика: він вправно розвертав над проваллям свій самохідний комбайн – угледів діда Левка, свого майбутнього родича, свою нинішню жертву.

І так вони рухалися по ґрунтовій дорозі – попереду дід з козою, позаду – самохідний комбайн. Дід присяде на узбіччі, Радик призупинить машину і знущається:

– А я вашу Оксану на цілину заберу!

Дід підіймається, простує далі, за ним, не відриваючись, торохтить комбайн.

– А я вашу Оксану вкраду!

І усміхається білозубий Радик так спокійно, ясно і щиро, так одверто сватається…

– Поламаю ребра серед ночі. Тобі і їй, сучці. Ух, босяцюра, – незлобливо вилаявся Левко…

…Стоїть ясний день. До широкої автостради тягнеться ґрунтовка, звивиста, вибоїста. Один її край ховається за білими мазанками, другий – несміло впадає в бетонку.

Левко лежить перед козою і розповідає про свого улюбленого сина.

– Ти ж пам’ятаєш, він такий делікатний, культурний.

– М-ме, м-ме, – піддакує йому коза, висмикуючи з його рук соковиту конюшину.

– Він, бувало, селом як пройде, аж учительки на вікнах в’януть.

– М-ме, – піддакує дідові хитра коза.

– Козо, козо, доживеш ти до сімдесяти годочків, ніякий чорт і не згадає про тебе, ніби ти їм і не батько, хоча б один сучий син навинувся чи телеграму вдарив! Навіть Оксані баки одбило.

– М-ме, м-ме, – коза нагадує дідові, що трава скінчилася.

– Ось Івась приїде, до дохторів нас повезе, золоті зуби нам уставить…

Дід лежить неподалік від дороги, лежить навзнак, коза щипає траву на узбіччі. Дід скинув свої нові черевики й від задоволення ворушить босими ногами. Одним оком Левко бачить, як у коловороті від групи проводжаючих відділились дві постаті – хлопець з дівчиною, спішать до бетонки. Рудий високий хлопець несе чемодан то в правій, то в лівій руці, дівчина (певне, сестричка) бігає то вправо, то вліво і невміло чи допомагає, чи так висить на валізі.

Хлопець зупиняється якраз навпроти діда на другому боці дороги і пильно дивиться на дивного босого пастуха, він не впізнає діда – коза заплутала свою мотузку серед металічних триног високовольтної мережі. Дід усе бачить, проте тільки одним примруженим оком. Бачить, як хлопець голосує і як не зупиняються машини, – ось проїхала одна, чимсь навантажена до країв і прикрита брезентом, зверху в кузові безтямно цілується якась пара, не звертаючи жодної уваги на білий світ.

Надривно і тяжко пройшов грузовик з високими плетеними бортами. Там валетом стояли коні, іржання пронеслося і погасло разом з шумом мотора і свистом вітру. Прогуркотів військовий тягач із причепом. Нарешті машина зупинилася і затулила хлопця з сестричкою.

– Підвези до станції.

– Сідай!

Рудоголовий підняв дівчинку, поцілував і виліз наверх. Машина поїхала, хлопця раптом «прорвало» від довгої мовчанки, і він надривним п’яним голосом заспівав чи то заридав.

Дівчинка підійшла до кози, розкрутила її, обвівши разів зо два навколо вишки, і, підстрибуючи, побігла в село; дід лежав, і тільки єдине напівпримружене око виказувало, що він не спить…

І ще одного покликала дорога.

Дід почув знайоме постукування костура в бетон, підвівся.

По дорозі йшов сліпий Ілько – тихий, зажурений, чоловік не при собі, з медаллю «За відвагу» на сірому піджаку. А навпроти вискочила довга колона мотоциклістів-спортсменів з прапором, позаду їхав автобус із плакатами, навздогін неслася санітарна «Волга».

Ілько стояв і дивився на кавалькаду сліпими очима, потім знову постукуванням знайшов узбіччя бетонки.

Дід прив’язав козу до вишки і привітався з Ільком.

– День добрий, Ілько. Куди йдеш?

Ілько здригнувся, оглянувся навколо, подивився сліпими очима на небо, на пустельне поле, на дорогу, прислухався і, приклавши руку до вуст, прошепотів, довірливо торкнувши Левка за плече:

– Чш! Тільки не проговорися: до Калініна…

Ілько хоче попасти на прийом до Калініна ще з того часу, як оглушений, контужений повернувся з фронту, але щодня його повертають у село. Дід бачить, як на велосипеді, натискуючи на педалі, мчить донька Ількова, вчителька.

Вона, не звертаючи уваги на Левка, забирає свого батька, той слухняно йде поперед неї, тягнеться за ними велосипед, а дід Левко знову дивиться на дорогу – таку звичну і незрозумілу.

Потім, повісивши на козу зв’язані шнурками черевики, також направляється додому в село.

У синіх вікнах прокльовуються зорі. Левко зняв свої черевики і босий ходить по лаві – він повертає всі портрети синів до стінки, назовні виглядає павутина, яка звисає з пожухлого картону, зі старих рам. Лише одна фотографія залишилась незайманою – молоде, просте лице льотчика, з бровами, що зрослися на переніссі.

Дід бере прут, бреде стежиною поміж молодою картоплею до собаки, що моторошно завиває до зір.

– Повий, повий ще одну нічку, а там я з тебе шкуру злуплю та шапку пошию.

Пес лащиться до діда – господар скрашує собачу самоту. Вночі Левко не такий сердитий, як серед білого дня. Прут тримає так собі, для годиться.

Вони сидять один навпроти одного, обидва підтоптані, обидва посипані попелом часу і вдивляються в небо.

– Оце й усе, Кудло. Сімдесят годочків стукнуло нині, цілих сімдесят, а хоча б одна сволота згадала. Тепер нам, Кудло, тільки на той світ!..

…Скидає дід новеньку картату сорочку, роззувається. Все акуратно складає на лавку. Хоче загасити світло та ще і ще раз дослухається до припізнілого ритму сільської ночі, босоніж, навшпиньках підходить до портрета льотчика з густими циганськими бровами і його теж повертає обличчям до стіни – останнього.

– Візьму й помру – всім назло.

Складає на грудях свої кощуваті, порепані, тютюном поїдені руки, з якими нема від кого ховатись, і намагається, перевертаючись, назло всім заснути, заснути, заснути…

І сниться Левкові сон, який можна тлумачити без усяких сонників.

…У білому цвіті стоять садки. Ледве пробивається на сході сонце – світанок тихий, запашний. Ніжно-рожевий пломінь молодої яблуні над кленовою цямриною криниці – маковими зернятами тремтить на них вранішня роса. Старий Левко в білій полотняній сорочці ставить перелаз. (Це було ще тоді, коли дівчата вірили в заклинання і силу народного звичаю, а краса на обличчі розквітала од першого грому, од першого весняного дощу.)

За горою погуркує молодим баском перший квітневий грім. Перші стріли дощу вдаряють у глибоке лоно криниці. Біжить у самій сорочці легенька красуня Парася, у вузькій руці – кленове коромисло з відрами. Вона сторожко позирає на небо, на криницю. Молодим голосом порипує нова корба.

Відро збирає перші дорогоцінні краплі дощу. Ставить Парася відро на цямрину. Хреститься на небо, намагаючись бути в цю хвилю неймовірно дорослою. А в повному відрі, серед яблуневих пелюстин, у тісному гурті товпляться, стикаючись полум’яними боками, соковиті осінні яблука. Парася хлюпає собі на обличчя, здригається од ранкової холоднечі. Темніє прошва дівочих слідів на сивій росі. Дівчина промовляє, обдивляючи вербові кущі, за якими принишк сивоголовий Левко.

Водо моя, красо моя,Умивай мене, не минай мене,Водо моя весняная,На красу, на здоров’я!

Коли Левко тихенько підкрався ззаду, коли торкнувся вузьких дівочих рамен, до нього повернула обличчя не молода красуня з ледь окресленими шнурками брів, а стара Параска – мати його дванадцяти дітей, живих і вже покійників, сива жінка з висушеним, вигорьованим обличчям. Сторопів Левко. І сам він був старий і сивий, і сива Параска несла воду на коромислі – у відрах погойдувались серед опалих рожевих пелюстин вогняні, ніби налиті жаром, яблука. Вона опускалась все нижче й нижче, віддалялася не по вранішній росі, а по опалому підгорілому листопаду, розриваючи ногами – репаними і чорними – білі лоскотливі павутинки бабиного літа.

І Левко запитав її:

– Ти і туди мою воду носиш?

А вона все кликала його за собою, аж поки зовсім не щезла з очей: чи то зникла за чорним пагорком, чи то в землю увійшла…

Потрібна домовина

– Дайте дощок на домовину! Дайте дощок на домовину! А де ж мені їх узяти? Ось люди будуються, їм справді ліс до зарізу потрібен: чи то двері збити, чи то під руберойд – відомо, строїтельна гарячка. А цьому – на домовину.

Цигарка сховалася в кутику веселих, насмішкуватих уст – голові колгоспу ніяк не випадає серйозно поговорити з цим перекірливим, норовистим старим. Джмелем дзижчить електробритва, кричить невиспаним голосом агроном за дверима. Голова пильно вдивляється у своє вишугане, забронзовіле на польових вітрах лице. Дід сидить тихо, як мокрий цвіркун.

– Гадаєш, привіз би син отакого білого джмеля – і дощок не канючив би.

– Ну, черкніть наряд, мені великої труни не требується: хай велику Оксентій домагається.

– Чого б то?

– Він же бригадир, йому по ранжиру записано вмерти у бригадирській – розмірами більшій і з червоним сатином.

Голова на хвилю одірвався від люстра, виглянув у вікно, поплескав старого по плечу, а білий джміль з чорною глянцюватою мордочкою дзижчав без догляду на бухгалтерській книзі.

– Слухай, Левко! Вже вкотре береш ти колгоспні дошки, а потім розбиваєш труну то на ворота, то на корито…

– Яке там корито, в мене ж і підсвинка нема.

– А бабі Горпині позаторік ти зробив корито з яких дощечок? Усе село животи надривало.

– По сурйозності, було діло.

– А хвіртка теперечки в тебе ж новісінька чи, прости Господи, може, стара трухлява обновилась, як Маройчина ікона? Розбив же домовину?

– Та розбив, не туди його матері, таж умерти – то не вийшло.

– Так от і з дошками тепер не вийде, зась. А то придумав – труну йому виписуй. Ти, діду, живи, горшки свої ліпи, хати вшивай, поки тебе черепиця не витіснила, а помреш – ми тобі такий гробище вистружемо, як міністру… З духовим оркестром чи батюшку суточками приведемо – твоя воля…

Голова вийняв вилку електробритви з розетки, білий джміль з чорною мордочкою завмер і сховався у футлярі на підвіконні.

– То як же нащот дощечок?

Дідові не терпиться, він нервово мне свій поруділий картуз, стежачи за рукою начальства. Видно, що голові набридло все втовкмачувати по-доброму. Він виглядає у вікно і манить до себе жінку, яка несе на плечі кілька лопат.

Жінка підходить до контори і здивовано дивиться на голову. А той уже схопив діда за руку, витяг з контори, завів на алею молоденьких дубків, всунув дідові лопату в руки.

– Копай!

Дід почав слухняно обкопувати дубок, розпушуючи суху землю біля деревця.

– Чого ти обкопуєш, ти дубок собі викопай.

Голова не на жарт розсердився.

– Викопай собі дубка та посади вдома, а коли цей нелинь підросте, тоді вам, діду, і справжня домовина потрібна буде. Зрозуміли? Його собі й поріжете на дощечки, ось!

– Слухай, – налетів на голову агроном, – скільки тебе чекати можна? Комісія на фермах, а він дідові мізки вправляє. Ферма ж – наш маяк.

Пішла баба з лопатами, побігли на всіх парах голова з агрономом, а дід Левко, вичекавши, поки стихнуть їхні голоси, обережно підходить до вікна контори, широко розкриває рами, обережно бере футляр, де дрімає білий джміль з чорною мордочкою, обвитий хмелем проводів, знімає прозору пластмасову накривку і, натиснувши на зубчасте коліщатко, пробує голитися по-сучасному, використовуючи віконне скло як дзеркало…

…Левко майже вистрибом іде за машиною з дошками, ніздрі його роздуваються від міцного соснового запаху. Дошки постукують одна об одну, цокають на поворотах – Левко ковтає слину…

Біля ясел машина зупиняється. Діти і кирпата вихователька тікають, а потім знову починають водити коло то в один, то в другий бік.

А ми просо сіяли, сіяли,Ой дід, ладо, сіяли, сіяли.

Два підлітки скидають дошки, далеко відкидаючи їх від машини; дошки, немов живі, звиваються в судорогах під час лету й стихають лише на запорошеній землі. Білий пахучий острівець утворюється коло ясел…

Дід над селом – він устигає тримати в полі зору і купу дощок, і старанно виробляти солом’яний верх вівцеферми, остуджуючи на верховому вітрі посипане гарячими краплинами чоло. Розібраний дах із оголеними, покритими пліснявою кроквами нагадує хребет якогось допотопного чудовища.

Іще одна машина з дошками під’їхала до ясел, з кабіни вийшов суворий бронзоволиций мужчина з гранчастою палицею з акації – бригадир Оксентій. І знову два підлітки почали скидати дошки на купу, і при кожному падінні дошки вихователька з дітьми поблизу присідала від удаваного страху.

Левко злазить по драбині повільно, щабель за щаблем, і не зводить погляду з бригадира, ніби заворожує його впертим і непокірним поглядом, в якому колотяться всі бісики сімдесятилітнього походження. Потім витягує із засмальцьованої кишені старенький шматок люстерка, напівполаманий алюмінієвий гребінець і, вдивляючись, більше для годиться, старанно розчісує свої білі патли, заколошмачені горішнім вітром, білі вуса, борідку, попльовуючи на гребінець і пригладжуючи твердими цупкуватими пальцями срібну окрасу, готовий витерпіти весь мовчазний бригадирський кпин, щоб якось тихенько напівпридобрити, напівзаінтригувати цього саме так потрібного чоловіка – без нього ж, бач, хоч по білому світі не ходи.

Дід вичікувально дивиться на бригадира, але бронзоволиций чоловік постукує гранчастою палицею по дошках, знімає чорний запорошений картуз, провітрює свою лисину і заперечливо хитає головою.

– Тьфу. – Левко плює собі під ноги спересердя і відходить від дощок – вони так дзвінко падали одна на одну.

Левко розсердився. Він підкочує штани, щоб ногам вільніше на повітрі дихалося, і знову вилазить на дах, міцно ставлячи тверді босі ноги на круглі щаблі драбини. Він кричить чи то про себе, чи то на Оксентія:

– Я, може, одробив уже свій вік, а він зі мною говорити не хоче. Бачиш, ось хата до хати тулиться. А хто вшивав? Зайди в хату, одхили завіски на миснику – миски, полумиски, горшки, кухлі, глечики… А чия робота? Оцього дурня, якому дощок на домовину не дають! Після мене хоч горшки лишаться, а що ти залишиш на землі – матюків своїх не забереш!

Дід украй виповнився соромом: і навіщо він так розкрився перед якимось Оксентієм, а той, сучий син, не розуміє його невисловленої гіркоти. І дід гуркотить з солом’яного верхогір’я:

– Я хоч горшки свої залишу, а що залишиш ти після себе? Засмальцьовану кепку та пужално од бригадирського батога?

А Оксентію хоч би що – посміхається собі. Збиває своїм безсмертним пужалном голівки будякам та ввертає своє:

– Ти хоч мочишся у свій горщик?

– Мій горщок і на плечах варить, а деяким горшкам навіть бригадирський батіг не поможе…

Дід тугими перевеслами нервово примоцовує житні сніпки до грабових кроков, притискуючи коліном один до одного і, не дивлячись униз, висипає із себе увесь клекіт розторганої старечої душі, ображеної нерозумінням основного в людині – вистражданого ставлення до своєї ріднісінької смерті…

…Левко витягує дзеркальце і випускає зграю сонячних зайчиків у вікна веселої джинджуристої хати, що стоїть поодаль на горбочку, підперезаної охристим поясом призьби, далеко ширшим і яскравішим, ніж її сусідки.

Із сінешніх дверей, засліплена оддзеркаленим сонцем, визирає Килина. Вона лише на хвилину прибігла од корів, щоби дати яку раду в хаті, трохи причепурити, підмести. Аж ось зайчики почали стрибати по стінах.

– Ой дідуню, – біжить вона до Левка, на ходу застібаючи блузку, – ой як добренько, що це ж я вас запримітила, – розсипається вдовичка солодощами.

– А я оце думаю – скучно тобі одній.

– Ой дідуню, – захекано стала вона коло драбини, а дід так і ласує її розчервонілим видом, трохи розвихреним волоссям і повними, налитими найпізнішою жіночою снагою грудьми, що рвуть синьоокі ґудзики на блузці. – Таж зайдіть до мене сьогодні ввечері, посидите коло Ніни, поки я з ферми прийду, а то боязко.

Оглядається вона навкруги, чи не визирає хто з молодиць, щоб потім шпигонути десь її тими дідовими відвідинами.

– Та ще й чувала я, – додає напів’єхидно-напівспівчутливо, воістину по-бабськи, – що ви там дошку шукаєте. В мене кілька дощечок лежить на оборі, то ви прийдіть, може, сторгуємось якось. Дідуню, – сокорить молодичка далі, – не знаю, що й робити: приходить уночі мій покійний Петро, стане в дверях та все воду п’є. Ввечері повне відро стоїть у кутку, а на ранок – тільки на денці. Що ж я, безталанна, робитиму? – бідкається чи то серйозно, чи то жартівливо Келя і не дивиться дідові в очі, ніби їй не за сорок, а десь пахне коло сімнадцяти.

– То ти не замикайся, – дід уже муркотить біля Келі, що всілась на щабель, – або ж принось увечері кілька відер, щоб на живих і на покійників вистарчило.

А Келя пасе очима по околотах, що, тугі й підперезані, як дозрілі молодиці, стоять на подвір’ї.

– Що вам, дідуню, увечері робити, зайдете, посидите коло Ніни, щоб вона не злякалась.

– Куди ж од тебе дінешся, зайду. Хіба такої славної молодички заречешся! – й ущипнув Килину за непристойне місце, а та знову сторожко водить очима по сусідських вікнах, чи, бува, хто не заглядається на Левкові сороміцькі жарти.

– Уже й посивіли, діду, а отакої, – попливла од нього повеселіла і ніби легша від вдалої розмови.

Раннім ранком, коли ще сонце не прокидається, виглядає з-за Келиних воріт Оксана, прощупує Келине подвір’я і ніяк не насмілиться відкинути защіпку на хвіртці.

У дверях чепурної вдовиної хати показується біла Левкова голова.

Келя так і липне до нього – розчісує рукою своєю повною сиві вуса і сиві кучері. Дід, посміхаючись у бороду, ще востаннє цілує Келю в солодкі вдовині уста.

– Добрий у тебе узвар, молодице!

Йдуть вони до складених на оборі дощок.

Келя ступає босою ногою по найкращій, вистукуючи п’ятою щось веселе і лукаве.

– Вибирайте, яку хочете, – мені не жалко.

– Ось цю і візьму: без сучків, широка.

– Дідуню, коли треба буде ще дощечку, приходьте, якось сторгуємось, – і підморгнула так, що Левка мало судорога не вхопила за ногу.

Не змогла більше витримати внучка Левкова:

– Тітко Килино, от побачите – будуть ворота в дьогті! – й почервоніла від своїх слів.

Дід Левко і Килина так і сторопіли. Дошка впала.

– Така молода і така нахабна, – дивувалася вдовичка і славно посміхалася, склавши руки на животі. Дід присідає, щоб завдати собі дошку на плечі. Так він і йде вранішнім селом до своєї господи з дошкою на спині, а за ним плентається Оксана.

Смішно Левкові, але він не відпускає чесно заробленої дошки і не оглядається на внучку…

З вікон ясел діти дивляться, як дід силкується витягнути найширшу дошку з наваленої купи, як оглядається на всі боки, аж поки дошка нарешті не лежить біля його ніг.

Левко перекидає дошку через паркан, потім перелазить сам, показує дітям язик і щезає за верхоплутом. Тягне Левко широку ясеневу дошку. Піт градом котиться з чола, така вона довга і тяжка, ця проклята дошка.

Ідуть до ясел матері, вже вечоріє, йдуть, щоб забрати додому своїх дітей, і якраз тою стежкою, на якій так трудиться з частиною свого майбутнього гробу дід Левко. І хочеш не хочеш – змушений він скинути дошку в рів, а сам, немовби по старечій необхідності, стати в кущах спиною до жінок. Щось перчисте кинули баби в дідову спину, тільки сміх розсипався та стихало шарудіння босих ніг у траві.

Береться за дошку старий Левко, тягне під пахвою. Дуже незручно, добре, що хоч темніє потроху, добре, що не бачать люди цього дідового сорому. Чути кроки – і Левко ховається знову. Тепер по стежці з дробівкою на плечі проходить сторож Карачкун, щось наспівуючи під ніс, не примітивши діда Левка…

Ріжуть дід з онукою суху вербу. Молочна тирса сиплеться з-під гострих зубів. Витирає дід рукавами розіпріле чоло.

– Слухай, Оксанко, дістане мені твій Радіон дощок чи не дістане?

– Який він там Радіон – він Радій, або ж Радик.

– Усе одно – Радій чи Радіон, аби дощок розстарався.

– Ось вербу повалимо, наріжете собі дощок скільки захочете.

– Верба скоро трухлявіє, труха буде в очі сипатись.

– А хіба вам не все одно? Очі ж у труні будуть заплющені.

– А коли я розплющу…

Стоять на колінах дід з онукою і потроху підпилюють стару вербу, що розрослася своїм пишним стовбуром на межі городів діда Левка і Дармидона, Левкового сусіда і ворога. А сам Дармидон походжає вдалині біля свого льоху та щоразу позирає на своїх недругів, що заходилися порядкувати біля верби…

Дід Левко вміло і звично лізе на підпиляну вербу, прив’язує линву біля вершка, аби спрямувати падіння на свій лужок, і по-молодечому стрибає з розкаряки:

– Отак буде добре!

Ходить пилка, летить тирса долі, попльовує Левко на свої старечі жилаві руки.

З хрускотом падає дерево на луг, ламаючи гілля, здригається поваленим стовбуром на землі.

Відскакують дід Левко й Оксана од подужаного велетня.

– Тепер і полуднувати можна, – вдоволено завершує Левко.

– От спасибі тобі, сусіде, зробив за мене мою роботу, бо в мене на вербу і пилка не розведена, – підсміюється Дармидон, що тихенько підійшов ззаду. Обличчя в нього перчисто-червоне, ніс бараболею. Він спирається на кісся і заливається реготом.

– Чого вирегочуєшся? – скинувся до нього Левко. Він сидить на стовбурі, поцюкує сокирою, незадоволено дивиться на свого одвічного ворога.

– Та дякую тобі ж, що ти мою вербу зрізав.

– Як то твою? Тобі мало того, що ти з колгоспу натягнеш, так ти ще сусідів грабуєш?

– А що ж, колись ти стягав колгосп, а тепер я розтягую, а ти, старий дурню, так і здохнеш у полатаних штанях.

– Дармидоне, не доводь до гріха. Верба моя і в мій бік упала.

Старого Левка вже термосує, як у пропасниці.

– А нащо ж ти мотузком валив? Може, сільраду привести?

Стоять один навпроти одного, один із сокирою в руці, другий з косою, стялися з мертвою впертістю – не розступляться.

Виграє на сонці широка сокира.

Блищить збуджено коса.

Плаче Оксана, затуливши очі кулачками.

– Дідуню, а я вам хіба не казала? Я ж казала, що це на межі! І нащо вона вам здалася! А тепер сорому і тут не обберешся.

– Як навіщо здалася? А труну я з чого буду робити? Де я дощок на смерть дістану? Вже до рідної верби не маю права, чи як?

Летить згарячу сокира з дідових рук.

Старий Дармидон відскочив убік, але Левкова сокира спересердя врізалася у вербовий лишайник.

Іде Дармидон на свій лужок, витягує з кишені мантачку, косою поблискує на сонці і єхидно промовляє:

– Ну, вибач, сусіде, я ж, їй-богу, не знав, що це собі на труну в такий спосіб готуєш. Міг би вже і ворожнечу переступити та до мене навинутись – дав би тобі дубових. Смерть – вона ж одна в житті. Тепер переміна повна, верба вся – од корінців до вершечка – твоя, навіть пеньочок твій, я тільки й всього, що пожартував…

Закипів старий Левко. Він голіруч кидається до Дармидона, зверхньо, гордовито на кісся обіпертого.

– А, то це ти он який добрий! Коли мені верби для домовини треба, зразу ж і розохотився, став щедрий. Та пропади ти пропадом разом із нею! Я й зрізав її, щоб тобі, скотині, насолити, щоб у тебе в червоному носі засвербіло, он що…

Дід з пасії починає трощити, топтати вербу босими ногами. Топтав доти, аж поки не загнав колючку в ступню…