Марія Антуанетта

Не диво, що при такій важливості вбрання головна кравчиня божественна пані Берґен здобула більшу владу над Марією Антуанеттою, ніж усі державні міністри, – таж їх по кілька разів можна міняти, а ця – єдина й незрівнянна. Щоправда, за походженням вона проста швачка з найнижчих суспільних верств, але ця груба, гоноровита і пронозувата майстриня haute couture[43], маючи радше прості, ніж витончені манери, цілком заволоділа королевою. Заради неї за вісімнадцять років до справжньої революції у Версалі відбувся двірський переворот: пані Берґен зламала приписи етикету, котрий забороняв міщанці вступати в малі кабінети королеви; ця художниця своїм ремеслом осягнула те, чого не вдалося Вольтерові й усім тогочасним поетам і живописцям: бути сам на сам на прийомі в королеви. Коли та двічі на тиждень приходить зі своїми новими ескізами, Марія Антуанетта полишає своїх шляхетних придворних дам і зачиняється з шановною майстринею в закритих покоях для потаємних нарад, аби посіяти з нею нову, ще безглуздішу, ніж учорашня, моду. Що й казати, такий тріумф щедро набиває калитку заповзятливої кравчині. Спонукавши спершу саму Марію Антуанетту до найдорожчих витрат, вона обдирає потім цілісінький двір і все дворянство; над своєю крамницею на вулиці Св. Гонорія вона величезними літерами написала свій титул королевиної постачальниці й недбало та зверхньо пояснює покупцям, коли тим доводиться чекати: «Зараз я маю працювати з Її Величністю». Невдовзі в неї до послуг уже цілий полк швачок і гаптувальниць, адже чим елеґантніше вбрана королева, тим із дужчим шалом усі інші дами прагнуть не зостатися позаду. Чимало їх великими грішми підкуповує невірну чарівницю, щоб вона викроїла їм модель, якої ще й королева не мала, – всіх, мов пошесть, охопило прагнення до розкішних нарядів. Заворушення в країні, незгоди з парламентом, війна проти Англії значно менше хвилюють пихате двірське товариство, ніж новий рудий блошиний колір, уведений до моди пані Берґен, або надто вже сміливий хвостатий турнюр кринолінових суконь, або щойно витканий у Ліоні шовк нової барви. Кожна дама з поваги до себе ніби й собі змушена крок за кроком вступати в ці мавпячі перегони заради химерного вбрання, – й один одружений бідолаха гірко плакався: «У Франції жінки ще ніколи не марнували стільки грошей, аби зробитися посміховиськом».

Та Марія Антуанетта відчуває, що її найперший обов’язок – бути королевою в цій царині. Покоролювавши три місяці, мала принцеса вже стала манекеном вишуканого світу, моделлю всіх костюмів і зачісок – у кожнім салоні, при кожнім дворі обізвався її тріумф. Таки навіть у Відні, докотившись звідти безрадісним відлунням. Марія Терезія, прагнучи, щоб дочка бралася до гідніших завдань, сердито повернула послові портрет своєї надміру розкішно й по-модному вирядженої дочки: це портрет актриси, а не королеви Франції. Вона гнівно дорікає дочці, щоправда, як завше, намарне: «Ти ж бо знаєш, я завжди вважала, що, йдучи за модою, треба знати міру й ніколи не химерувати. Такій молоденькій і гарній жінці, такій чарівливій королеві непотрібне оте безглуздя – навпаки, просте вбрання найдужче личить її гідності. Оскільки ти задаєш тон, то цілий світ кинеться наслідувати навіть твої найдрібніші похибки. Та я ж люблю свою малу королеву, придивляюся до кожного її кроку і тому поспішаю застерегти від такої нерозважності».

Другий щоранішній клопіт – зачіска. На щастя, й тут трапився під рукою великий митець, добродій Леонар, видатний і невичерпний Фіґаро доби рококо. Мов великий вельможа, він щодня шестернею їде з Парижа до Версаля і з допомогою гребінця, лосьйонів і помад випробовує на королеві своє шляхетне і щоразу нове мистецтво. Наче великий архітектор Мансар, котрий зводив на будинках названі його іменем мистецькі надбудови, добродій Леонар над чолом кожної родовитої дами, що хоч трохи поважає себе, споруджує цілу вежу з волосся, яка пнеться вгору й рясніє символічними оздобами. Велетенськими шпильками й незмірною кількістю густої помади коси спершу від самого кореня випростують угору, мов свічки, – так вони десь удвічі вищі, ніж капелюхи прусських гренадерів, – аж тоді в повітрі на півметра вище очей, власне, й починається пластичне царство художника. Не тільки цілі ландшафти й панорами з фруктами, садками, будинками й кораблями, розбурханим морем – усім розмаїтим світом зображали з допомогою гребінця всі ці «poufs» чи «quâsacos»[44] (так їх названо в памфлеті Бомарше), але й, щоб моду робити мінливущою, ці пластичні споруди заразом символічно відбивали події дня. Все, що діялось у дрібному, як у колібрі, мозочку, все, чим повнились ці здебільшого пусті голови, мусило з’явитись на голові. Мала гучний успіх Ґлюкова опера – й одразу Леонар вигадав coiffure à la Iphigénie[45] з чорними жалобними стрічками й півмісяцем Діани. Королю зробили щеплення проти віспи – ця цікава подія мерщій відбилась у «poufs de l’inoculation»[46]. Стало модним американське повстання – вмить усюди запанувала зачіска свободи; та були й геть дурнуваті та ниці: коли голодний люд пограбував у Парижі хлібні крамниці, то розбещене двірське панство, не спромігшись на щось розумне, лише відзначило подію «bonnets de la révolte»[47]. Ці штучні будівлі на порожніх головах усе безумніше спинались угору. Мало-помалу завдяки численним підпоркам і чужим косам волосяні вежі стали такі високі, що дами з тими зачісками не могли вже сидіти у своїх каретах, а лише, підібравши сукні, опускались навколішки, бо інакше коштовні волосяні споруди впирались у дах; у замках прорізали вище одвірки, щоб пишно вбраним дамам не доводилося щоразу нахиляти голову; в театральних ложах зробили склепінчасті дашки. А яких несвітських мук завдавали ці понадземні кучми коханцям тих дам – про це можна знайти чимало дотепного в тогочасних сатирах. Та звісно, коли йдеться за моду, жінки згодні на будь-які жертви; королева й собі щиро вважає, що не буде достеменною королевою, коли не робитиме або й не перевершуватиме всі ці дурощі.

І знову грізне відлуння з Відня: «Я не можу не згадати того, про що тепер так часто плещуть у газетах, – тих твоїх зачісок! Кажуть, що твої коси від самого кореня здіймаються вгору на тридцять шість дюймів, а серед них ще стрічки та пір’їни». Дочка ухильно відповідає chère maman[48], ніби тут у Версалі очі вже так до цього призвичаїлись, що цілий світ – під світом Марія Антуанетта завжди розуміє лише сотню вельможних придворних дам – нічого кумедного в тім не бачить. І майстер Леонар проворно будував собі далі й далі, аж поки цьому могутньому панові заманулося змінити моду й наступного року вже не носили веж, зате їх заступила ще дорожча мода – страусове пір’я.

Третій клопіт: хіба ж можна щоразу інакше вбиратись, не маючи відповідних прикрас? Ні, в королеви мають бути більші діаманти і грубші перлини, ніж у решти. Їй треба більше обручок і перснів, браслетів і діадем, ланцюжків для кіс і самоцвітів, пряжок для взуття й оправлених діамантів для мальованих Фраґонаром віял, аніж дружинам молодших братів короля та всім іншим придворним дамам. Правда, вона ще з Відня привезла чимало самоцвітів, а на весілля Людовік XVI подарував їй цілу скриньку родинних оздоб. Та навіщо й бути королевою, як не купувати щораз новіші, гарніші й коштовніші камені? Марія Антуанетта – про це у Версалі знає кожен (а невдовзі з’ясується, як воно зле, коли всі про це говорять і плещуть) – нестямно залюблена в прикраси. Не може вона опиратись, коли спритні, пронозуваті ювеліри – євреї Боме та Бассанж, двійко приблуд із Німеччини, – на оксамитних подушечках показують їй свої новітні мистецькі вироби, чарівні сережки й персні, різні застібки. До того ж ці два добродії полегшують їй купівлю. Вони вміють шанувати королеву Франції, луплячи з неї подвійні ціни, щоправда, надаючи кредит і завжди беручи за півціни її старі прикраси. Навіть не помітивши всієї принизливості цих лихварських ґешефтів, Марія Антуанетта по вуха залізла в борги, знаючи, що ощадливий чоловік завжди витягне її зі скрути.

Тепер із Відня надійшла вже гостріша засторога: «Всі вістки з Парижа в одно кажуть, що ти знову купила собі наруччя за двісті п’ятдесят тисяч ліврів, підірвавши власні прибутки й залізши в борги, та ще й, аби викрутитись, навіть віддала за безцінь свої діаманти… Такі чутки крають мені серце, надто коли помислю про майбутнє. Коли ти вже станеш собою?» – розпачливо вигукує мати. «Виряджаючись так пишно, володарка принижує себе, а ще дужче принижує тим, що робить такі видатки саме тепер. Я занадто добре знаю цей дух марнотратності і тому не можу мовчати. Я люблю тебе й хочу тобі добра, отож не збираюся лестити. Стережися, щоб через таку розбещеність ти не втратила поваги, якою тішилась на початку свого врядування. Всюди ж бо знають, що король украй ощадливий, і тому вся провина впаде на тебе одну. Такого повороту, такої відміни ліпше моїм очам не бачити».

Діаманти коштують гроші, туалети коштують гроші, і хоча, сівши на трон, добросердий чоловік одразу подвоїв виплати своїй дружині, в тій щедро набитій скриньці, певне, десь дірка була, бо там завжди посвистував вітер.

Як же здобути гроші? На щастя легкодумній жінці чорт вигадав свої райські втіхи – гру. До Марії Антуанетти гра при королівському дворі була невинною вечірньою розвагою, мов більярд чи танці, грали з невеликими ставками в сумирного картярського ландскнехта. Марія Антуанетта відкрила для себе й для решти сумнозвісного фараона, про котрий від Казанови ми знаємо, як про щонайліпший мисливський терен для всіх шахраїв і дурисвітів. Хоч підновлений і гостріший королівський наказ карав за всяку азартну гру, веселому товариству до нього байдужісінько: в салони королеви поліція доступу не має. А що й сам король не терпить засипаних золотом картярських столів, то розбещена зграя цим анітрохи не журиться: поза його спиною грають собі й далі, а придверник, раптом король десь надійде, повинен одразу подати знак. Тоді, мов чарами, карти зникають під столом, люди просто собі балакають, гуртом глузують із того доброчесника, а потім знову беруться до гри. Щоб поліпшити справи й підняти ставки, королева до свого зеленого столу допускає будь-кого, аби лиш гроші на кін, – і тиснуться до неї шахраї й крутії, небагато й часу минуло, а вже по місту розтрубили ганьбу, нібито в королевинім товаристві нечесно грають. Лиш одна й гадки про це не має, бо, засліплена втіхами, знати нічого не хоче, – Марія Антуанетта. Коли вона в шаленстві займалась, мов полум’ям, її вже ніхто не стримає, день у день вона грає до третьої, четвертої, до п’ятої години ранку, а одного разу, оскандаливши двір, програла цілісіньку ніч перед Днем Усіх Святих.

І знову відлуння з Відня: «Гра, безперечно, одна з найнебезпечніших утіх, бо приваблює лихе товариство й породжує ганебні чутки… Прагнення виграшу приковує, мов кайдани, та коли розважити як слід, ти однаково будеш обдурена, адже, граючи чесно, вигравати щоразу не можна. Отож, люба донечко, я благаю тебе: не потурай собі, відцурайся навіки цього шалу».

Але одяг, прикраси та гра забирають лише половину дня, половину ночі. Ще одного клопоту завдає другий оберт годинної стрілки: як же воно розважитись? Можна вдатися до прадавніх шляхетських розваг – їздити верхи й полювати, щоправда, в товаристві власного, до смерті нудного чоловіка тільки зрідка, – ліпше обрати веселого шваґра д’Артуа або й іншого кавалера. Часом, аби побавитись, їздять верхи й на віслюках – воно, певне, показності менше, зате коли той сірий бахур упреться, можна найграційніше впасти, показавши дворові мереживні штанці і гарненькі королевині ніжки. Взимку, закутавшись по вуха, їздять на прогулянки в санях, улітку тішаться вечірніми феєрверками й гулянками просто неба, невеличкими нічними концертами в парку. Ступивши кілька кроків від тераси, можна, цілком заховавшись у пітьмі, весело базікати й жартувати у виборнім товаристві – не втрачаючи честі, звичайно, та все ж гратися з небезпекою, як і з усім іншим у житті. А як після злостивий придворний опише віршами в книжці «Le lever de l’aurore»[49] нічні походеньки королеви, то й що з того? Адже поблажливий чоловік, король, на такі шпильки зовсім не буде гніватись і можна буде добре потішитись. Аби лиш не бути самій, не зостатись увечері вдома, не взяти книжку, не побути з чоловіком – тільки весела й невпинна метушня й маячня. Де тільки мода нова зіпнеться, Марія Антуанетта їй уклониться перша; заледве граф д’Артуа привіз з Англії кінські перегони – єдине, що він зробив для Франції, – й королеву вже бачать на трибуні в товаристві десятків молодих дженджуристих англофілів, там вона грає, б’ється об заклад і незмірно тішиться цим новітнім шаленством. Проте здебільшого її захват нетривкий, спалахує, мов солома, і завтра вона вже нудиться своїм учорашнім захопленням – її нервовий неспокій, породжений, безперечно, тією альковною таємницею, може вгамувати лише постійна переміна втіх. Серед сотень мінливих розваг є в неї єдина й найулюбленіша, котра щоразу нестямно тішить її, а заразом уводить у щонайбільшу неславу – це маскаради. Вони стали тривалим захопленням Марії Антуанетти, бо ж тут можна мати подвійну насолоду – ніби й королевою бути, а водночас зоставатися невпізнанною під чорним оксамитом маски і зухвало йти аж до краю ніжного залицяння, робити ставки не самими грошима, як у картах, а й заставляти себе як жінку. Перебравшись на Артеміду або в кокетливім доміно, можна зійти з крижаних вершин етикету й зануритись у чуже й гаряче людське роїння, аж тремтячи цілим єством від подиху пестощів і близької спокуси, від того, що одною ногою вже стоїш на слизькій дорозі; сховавшись під маску, можна взяти під руку молодого й елеґантного англійського джентльмена й півгодини з ним пробазікати або ж кількома сміливими словами показати чарівливому шведському кавалерові Гансу Акселю Ферсену, як він подобається жінці, що, на жаль, – ах, який жаль! – як королева примушена силоміць берегти чесноту. А що потім ці невеличкі жарти будуть грубо еротизовані версальськими пліткарями й про те плескатимуть у кожному салоні, – приміром, коли одного разу в дорозі поламалося колесо двірської карети й Марія Антуанетта, щоб доїхати яких двадцять кроків до Опери, сіла в найманий фіакр, підпільні журнали оббрехали цей нерозумний учинок, перетворивши на фривольну пригоду, – про це Марія Антуанетта не знає або й знати не хоче. Намарне дорікає їй мати: «Якби це було в товаристві короля, то я б іще мовчала, але ти завжди без нього, та ще й укупі з найгіршою молоддю Парижа, і при цьому знадлива королева найстарша в цілому гурті. Газети й листки, що раніше втішали мене, славлячи великодушність і добре серце моєї дочки, нараз одмінилися. Тільки й пишуть про перегони, азартну гру і прогуляні ночі, так що я вже й до рук їх не хочу брати; але однак я нічого не вдію, бо, знаючи мою любов і ласкавість до рідної дитини, цілий світ про це тільки й говорить. Часто я навіть уже не йду в товариство, аби там нічого не почути».

Але необачна не схаменеться від жодних казань, у своїм нерозумінні вона зайшла вже так далеко, що її саму не розуміють. Чом би не тішитись життям, нема в нім ніякого іншого сенсу. З разючою щирістю відповіла вона послові Мерсі на материні докори: «Чого вона хоче? Я боюся знудитись».

«Я боюся знудитись» – цими словами Марія Антуанетта висловила гасло часу й усього свого товариства. Доходить краю вісімнадцяте сторіччя, своє призначення воно вже виконало. Державу засновано, Версаль збудовано, етикет довершено – тепер дворові, власне, нема що робити; оскільки нема ніякої війни, маршали перетворилися на вішалки в мундирах, єпископи – на ґалантних добродіїв у фіалкових сутанах (адже те покоління в Бога не вірить), королева – на веселу світську даму, бо нема в неї справжнього короля, нема й спадкоємця, щоб бавити. Всі вони знуджено й безтямно стоять перед могутньою річкою часу, часом устромлять туди руки, щоб витягти кілька цікавих блискучих камінців, і сміються, мов діти, коли їм трохи замочить руки, – просто собі граються зі страхітливою стихією. Та ніхто не відчуває, як усе швидше й швидше прибуває вода, і коли вони врешті усвідомлюють небезпеку, тікати вже даремно, гра програна, життя завершене.

Тріанон

Своїми легкими неробочими руками Марія Антуанетта вхопила корону, мов несподіваний дарунок, – вона ще надто молода, щоб знати, що життя нічого не дає задурно й усі дарунки долі наперед мають свою потаємну ціну. Та Марія Антуанетта й гадки не має платити. Вона взяла самі лише права королівського сану й занедбала обов’язки. Вона хотіла поєднати дві речі, які людина поєднати не може: владарювати і тішитись, хотіла бути королевою, котрій усі слугують і догоджають, а до того ж іще потурати своїй щонайменшій примсі; отже, маючи всевладність королеви і свободу жінки, хотіла подвійно втішатися шаленством юності.

Та у Версалі свобода неможлива. В тих яскравих дзеркальних галереях не втаїти жодного кроку. Кожен рух реґламентується, кожне слово зрадливий вітер відносить далі. Нема тут самотності, не побудеш і сам на сам, нема ні спокою, ні спочинку, король у центрі величезних дзиґарів, що безжально вимірюють час, перетворюючи від народження до смерті, від уставання до лягання кожнісінький прояв життя, навіть саму любов на державний акт. Володар, якому належало все, тут належав не собі, а всім. А Марія Антуанетта ненавидить будь-який нагляд, отож, тільки-но ставши королевою, вимагає від свого незмінно поступливого чоловіка тихого закутня, де б вона не мусила бути королевою. І наполовину слабкий, наполовину галантний Людовік XVI на додачу до великої французької держави дає їй, мов весільний дарунок від нареченого, літній замочок Тріанон – друге крихітне королівство, де владарює лише вона.

Подарований чоловіком Тріанон, власне, аж ніяк не був якимось значним дарунком, а лиш іграшкою, що понад десять років була чаром і кайданами її неробства. Будівничий цього маленького замочка ніколи й на мислі не мав, що в ньому колись житиме королівська родина, і зробив його як maison de plaisir[50], buen retiro[51], такий собі заїзд, – і саме як затишним любовним кубельцем ним частенько послугувався Людовік XV із Дюбаррі або іншими принагідними дамами. Для інтимних вечерь кмітливий механік змайстрував підйомного стола, і той, уже накритий десь у підземній кухні, щонайскромніше з’являвсь у їдальні, і ніякий слуга не міг бачити, що ж коїлося за столом, – за таку турботу про любовний затишок вигадливий Лепорелло отримав осібну винагороду в дванадцять тисяч ліврів на додачу до тих сімсот тридцяти шести тисяч, які витяг будиночок розваг із державної скарбниці. Потрапивши в руки Марії Антуанетти, відлюдний замочок у Версальському парку ще пашів від ніжних обіймів. Тепер є в неї забавка, ще й, мабуть, найчарівніша, змислена французькою кебетою; будівля має лагідні обриси, довершені пропорції – правдива шкатулка для молодої елеґантної королеви. Збудований у простому, трохи схожому на античний, стилі, сяйливо біліючи в яскравій садковій зелені, стоячи осторонь від усього і проте недалеко від Версалю, цей замок, що личив би не королеві, а фаворитці, не більший за звичайне родинне житло сьогодення і навряд чи вигідніший або розкішніший: усього сім чи вісім кімнат – передпокій, їдальня, малий і великий салони, спальня, ванна, крихітна бібліотека (lucus a non lucendo[52], бо всі одностайно свідчать, що за ціле життя Марія Антуанетта й книжки не розкрила, хіба що нашвидку прогорнула кілька романів). У тому малому замочку королева за всі роки майже не змінила обстави, з нехибним смаком не внесла в ці призначені для ніжного затишку покої ніякої розкоші та грубої й дорогої пишноти, а навпаки, обставила у вишуканім, осяйнім і стриманім новітнім стилі, названому стилем Людовіка XVI так само несправедливо, як Америка за іменем Амеріго Веспуччі. Її ім’ям, ім’ям ніжної, граційної й елеґантної жінки, стилем Марії Антуанетти слід би назвати його, адже ці витончені чарівні форми аж ніяк не нагадують огрядного, дебелого чоловіка, Людовіка XVI, і його грубі вподобання, а подібні до легких і принадних обрисів жінки, портрет якої ще й досі оздоблює там кімнату; чисто всі речі – від ліжка до пуделка для пудри, від клавесина до віяльця із слонової кості, від канапи до мініатюри – зроблені з вишуканих матеріалів і мають якнайвигідніші форми, на позір ламкі, однак міцні, поєднуючи в собі античні лінії і французьку чарівність, – цей, ще й сьогодні принадний стиль, як ніякий попередній, свідчить про переможне владарювання у Франції дами, жінки, обдарованої витонченим смаком; на зміну врочистій помпезності Людовіка XV і Людовіка XIV прийшли гармонія та інтимність, і через це замість лунких і пишних зал для прийнять осередком дому стали салони, де можна мило розважатись і теревенити; зимний мармур заступили різьблені й золочені дерев’яні панелі, а гнітючий оксамит і важку парчу – ласкавий шовковий полиск. М’яко запанували легкі й лагідні барви – ніжнокремова, персикова, весняна блакить, – це мистецтво живилося жінками й весною, галантними святами й безтурботним марнуванням часу, – не спиналась у ньому ніяка велич, не виявлялась театральна показність, панувала тільки стишеність і приглушеність, не було й сліду могутності королеви, але все навколишнє мало делікатно відбивати чарівність молодої жінки. Лиш у цих коштовних і кокетливих рамках набули своєї справжньої вартості гарненькі статуетки Клодіона, полотна Ватто й Патера, срібна музика Боккеріні й усі інші вишукані витвори вісімнадцятого сторіччя; це грайливе незрівнянне мистецтво безжурного блаженства саме напередодні найбільшої жури ніколи не було таким виправданим і доречним. Тріанон назавжди залишився найвитонченішою, найделікатнішою і все ж неб’ючкою вазою для цього дбайливо виплеканого квіту: культура рафінованих сластолюбців утілилась досконалим мистецтвом в однісінькому домі, в єдиній постаті. Зеніт і надир доби рококо, воднораз її розквіт і занепад ще й сьогодні можна найкраще відчитати на невеличких дзиґарях на мармуровій полиці каміну в покоях Марії Антуанетти.

Тріанон – крихітний і ляльковий світ; символічно, що з його вікон не видно ніякого життя – ні людської оселі, ні Парижа, ні країни. За десять хвилин можна обійти всі його нечисленні сажені, а проте для Марії Антуанетти цей крихітний світ живіший і важливіший, ніж ціла Франція й двадцять мільйонів підданих. Бо тут вона почуває себе вільною від усяких обов’язків – від церемоній, етикету, мабуть, і звичайності. Аби всі затямили, що на цьому клапті землі владарює лише вона й ніхто інший, Марія Антуанетта на досаду дворові, який суворо дотримувався салічних законів, видає всі накази не від імені свого чоловіка, а від себе самої, «de par la reine»[53]; служники вдягнені не в біло-червоно-блакитні лівреї короля, а срібно-червоні – її. Навіть її власний чоловік приходить сюди тільки гостем, зрештою, делікатним і тихим, бо ніколи не з’явиться непроханий чи в непризначений час, а невідступно визнає за дружиною право господині. Але простосердий чоловік навідується радо – таж тут йому ліпше, ніж у великім замку: «par ordre de la reine»[54] нема тут ніякого примусу й чванькуватості, тут не виступають перед двором, а без капелюхів у вільному легкому вбранні сидять на моріжку; ієрархічні щаблі, будь-яка скутість, а часом навіть і гідність щезають у веселім гомоні. Тут королева почуває себе гаразд, а невдовзі вона настільки звикла до такого привільного життя, що їй завжди тяжко повертатись увечері до Версалю. Скуштувавши цієї свободи у природнім затишку, вона дедалі більше цурається двору, їй усе осоружніший обов’язок виставлятися, ймовірно, й подружній – так само; чимраз частіше вона на цілісінький день вибирається до свого втішного кубелечка, найрадніше вона й перебралась би в Тріанон. А Марія Антуанетта завжди робить те, що їй заманеться, і вона справді таки перебралась у літній палац. Спочивальню проте обладнали з односпальним ліжком, у якому навряд би зміг притулитись опасистий король. Як і все інше, подружня близькість уже не залежить від волі короля, Марія Антуанетта, немов цариця Савська – Соломона, навідує свого добрягу чоловіка, коли їй заманеться (а мати гірко нарікає на те, що в них «lit à part»[55]). Жодного разу він не розділив її ложа, бо Тріанон для Марії Антуанетти був щасливим і незайманим царством, присвяченим Афродіті, самим лиш утіхам, а обов’язки, надто ще й подружні, ніколи не тішили її. Тут вона хоче жити без пута, бути лише розбещеною, обожнюваною, крученою молодою жінкою, яка за розмаїтим своїм неробством забуває про все – про державу, чоловіка, двір, добу і світ, а часом, – мабуть, це найщасливіші хвилини, – навіть про себе.

Тріанон нарешті дав роботу цій бездіяльній душі, став іграшкою, котрою вона бавилась повсякчас. Як замовляла наряд за нарядом у кравчині, все новіші прикраси – у двірського ювеліра, так і для оздоблення свого царства Марія Антуанетта все щось вигадує; тепер укупі з кравчинею, ювеліром, балетмейстером, учителем музики й танцмейстером її довге, страшенно довге дозвілля заповнюють архітектор, садівник, художник, декоратор – усі новітні міністри її крихітного королівства, – й заразом найдужче випорожнюють державну скарбницю. Найбільшого клопоту завдає Марії Антуанетті садок, адже зрозуміло, що він нічим не має скидатися на славнозвісний Версальський сад, а має бути найсучаснішим, наймоднішим, найвигадливішим і найкокетнішим із тих, що будь-коли існували в світі, достеменним садком рококо. Цим своїм прагненням Марія Антуанетта свідомо чи несвідомо відбиває зміну вподобань усієї доби. Бо людності вже набрид садковий генерал Ленотр, який своїми зміряними лінійкою моріжками, мов бритвою, підрізаними живоплотами, обрахованими на креслярському столі візерунками хвальковито прагнув показати, що король-сонце Людовік зміг убгати в бажані форми не тільки державу, дворянство, стани й цілий народ, а й створені Богом краєвиди. Вже надивились тієї зеленої геометрії, втомилися від такого «розпинання природи», – як і для всієї тогочасної культурної немочі, так і тут непричетний до «суспільства» Жан Жак Руссо знайшов полегшувальне слово, вимагаючи в «Новій Елоїзі» «природного парку».