Марія Антуанетта

Стефан Цвейг

Марія Антуанетта

© П. В. Таращук, переклад українською, 1991

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

* * *

Передмова

Написати історію Марії Антуанетти – це поновити понад сторічну суперечку, в якій і обвинувачі, і оборонці затято обстоюють своє. Нещадного тону суперечці надали обвинувачі. Щоб повалити монархію, революція мусила вразити королеву, а в королеві – жінку. Бо правда й політика рідко вживаються в одній хаті, і годі сподіватися правдивості там, де догідливі служники громадської думки прагнуть зобразити ту чи іншу постать так, щоб її вподобала більшість. Щоб доправити Марію Антуанетту до ґільйотини, її не проминули жодним поговором і не гребували будь-яким засобом; газети, брошури та книжки без вагань приписували «австрійській вовчиці» всі нечестя, будь-яку моральну зіпсутість і найнеможливіші збочення; навіть у самім осередку правосуддя, в трибуналі, генеральний прокурор патетично порівняв «удову Капет» із найрозбещенішими жінками світової історії – з Мессаліною, Аґриппіною та Фредеґундою. Але 1815 року, коли на трон знову зійшли Бурбони, все перемінилось: щоб улестити династію, образ дияволиці замальовували найяснішими барвами; в усіх тогочасних писаннях Марії Антуанетті незмінно кадили фіміам і підсували німба. Далі пішли панегірики: несамовито боронили безперечну чесноту Марії Антуанетти; віршем і прозою вихваляли її жертовність, доброту і справжній героїзм; а щедро зрошений сльозами серпанок вигадок і байок, який здебільшого виплітавсь аристократичними ручками, дооздобив прояснілий образ «reine martyre», королеви-мучениці.

Психологічна правда, як воно здебільшого й буває, лежить посередині. Марія Антуанетта не була ні великою святою роялізму, ні хвойдою, «grue» революції, а лише пересічністю, звичайною, врешті, жінкою, не дуже розумною і не дуже дурною, була, як то кажуть, ні те ні се і не мала ніякої схильності до добра й щонайменшого потягу до зла; була пересічною жінкою минулого, сьогодення й прийдешності, не виказуючи демонічних нахилів і жадоби геройства, – отже, підстав для трагедії вкрай мало. Проте історія – незрівнянний деміург: щоб поставити діткливу драму, їй зовсім непотрібен героїчний характер для центральної ролі. Адже трагічне породжують не тільки демонічні риси людської вдачі, а, здебільшого, лише несумірність людини з її долею. І в драматичних шатах така несумірність постає тоді, коли надлюдина, герой, геній вступає в конфлікт із навколишнім світом, занадто вузьким і ворожим для завдань, які йому визначила доля, – як-от Наполеон, що задихався на мізернім острові Св. Гелени, або в’язень своєї глухоти Бетховен, – постає завжди і всюди, коли видатна особа не знаходить своєї міри, виходу власній силі. Але трагічне постає ще й там, де людині пересічної, а то й просто слабкої вдачі дістається нелюдська доля, де на неї лягає відповідальність, яка її згнічує і розчавлює, – і, дивлячись чисто по-людськи, такий трагізм видається мені ще разючішим. Бо ж незвичайна людина підсвідомо завжди шукає незвичайної долі; прагнення героїчного або, як казав Ніцше, «небезпечного» життя притаманне вже самій її несвітській натурі – і вона стає на герць з усім світом, адже цього вимагає її відважна вдача. Отже, геній, зрештою, почасти сам завинив у своїх стражданнях, бо він ніби покликаний пройти випробування вогнем, щоб знайти відповідну міру своїй нелюдській силі; як буря підхоплює чайку, так і його могутня доля штовхає його все далі й вище. Натомість люди звичайні вже за самою своєю суттю прагнуть супокійного животіння; вони не прагнуть трагічного й не мають у ньому потреби; вони воліють жити затишно в пітьмі, затулившись від вітру, обравши помірний життєвий клімат; ось чому вони лякаються, опираються й утікають, коли невидима рука штовхає їх у неспокій. Вони не хочуть нести історичної відповідальності, навпаки – бояться її; вони не шукають страждань – усі муки їм просто накидають; перевершити власну міру їх спонукає не душа, а примушують ззовні. Оці страждання негероїв, людей пересічних, дарма що їхнім мукам бракує очевидного сенсу, видаються мені не менш величними, ніж несамовиті страждання справжніх героїв, а може, іще зворушливішими, бо людина пересічна змушена терпіти їх сама і не має, як-от митці, щасливої змоги перелити свою муку в незабутні витвори.

Але доля часом уміє збурити посередні натури і твердим кулаком розбиває їхню шкаралущу пересічності – життя Марії Антуанетти є, мабуть, найразючішим прикладом цього в історії. З тридцяти восьми прожитих років перші тридцять ця жінка простувала звичайним шляхом, щоправда, серед найвищих верств, і ніколи не перевершила загальної для всіх міри добра і зла: в неї млява душа, звичайнісінька вдача, і з історичного погляду вона спершу була тільки статистом. Якби в її безумний світ утіх не вдерлася революція, ця незначна принцеса Габсбурзького дому спокійно жила б собі й далі, як живуть мільйони жінок за будь-яких часів: танцювала б, базікала б, кохала б і сміялася, наряджалась, ходила б із візитами й подавала старцям, народжувала б дітей і зрештою спокійно лягла б у ліжко й померла, власне, й не живши насправді духом своєї доби.

Оскільки вона була королева, її б урочисто поклали в труну і двір носив би жалобу, але потім вона б зникла з людської пам’яті, як і безліч інших принцес – Марія Аделаїда та Аделаїда Марія, Анна Катерина і Катерина Анна, чиї байдужі й безмовні нагробки з написами, які ніхто не читає, ще й досі бовваніють у Готі. Ніхто ніколи не мав ніякого бажання витягти з небуття їхні образи, їхні погаслі душі, ніхто не питатиме, які ж вони були насправді, і, – це найважливіше, – якби не було її безмірних страждань, ніхто б не знав і не згадував навіть саму Марію Антуанетту, королеву Франції. Адже щастя чи, може, нещастя пересічних людей полягає в тому, що вони не відчувають ніякої потреби знайти свою міру і не ставлять перед собою ніяких жадливих питань, аж поки їх поставить доля: вони присипляють у собі нерозкриті можливості, згнічують здібності, ослаблюють силу; таке робиться й з м’язами, яких зовсім не вправляють і які напружуються лише тоді, коли виникає потреба боронитись. Щоб пересічній натурі стати всім, чим вона здатна бути, а може, навіть ще більшим, ніж вона гадала й передчувала, її доконечне випхати поза її власні межі – а доля не має для цього ніякого іншого батога, крім нещастя. Як іноді митець, прагнучи довести свою творчу силу, вишукує нібито нікудишній сюжет замість значущих і всеохопних, так часом і доля обирає незначного героя, щоб показати, що можна напружити до краю і найслабшу матерію, зі слабкої і ледачої душі створити незмірно трагічний образ. Марія Антуанетта – один із кращих прикладів цього героїзму несамохіть.

Як по-мистецькому вправно, з якою вигадливістю в епізодах, на якій широчезній сцені збудувала свою драму історія круг цієї звичайної натури, як промітно згромадила конфлікти навколо центральної героїні, що спочатку аж ніяк не сподівалася їх! І з якими ж диявольськими хитрощами вона почала розбещувати жінку! Дитині подарувала дім – імператорський палац, підлітку – корону, дівчині – всю щедрість і пишноту краси й багатства, а крім того – безжурне серце, що й не питало про ціну і вартість усіх тих дарунків. Вона довгі роки в усьому потурала цій жінці й розбещувала її бездумне серце, аж поки геть запаморочила їй розум і зробила вкрай безтурботною. Але надміру швидко й легко звівши жінку на недосяжні щасливі високості, доля з витонченою жорстокістю і повільністю дала їй звідти впасти. В цій виставі з мелодраматичною смілістю постали віч у віч найразючіші контрасти: з імператорського палацу, де були сотні покоїв, її попхнули в жалюгідну тюремну комірчину, з королівського трону – на ешафот, зі скляно-золотої карети – на драбинчак для падла, з розкоші – в злидні; замість народної любові її обступила ненависть, замість вітань – поговори; доля безжально спихала її раз у раз нижче аж до самісінького дна. Й ця дрібна, пересічна людина, яку раптом заскочили серед її примх і розваг, ця нерозумна душа навіть не розуміла, чого вимагають від неї ті ворожі сили, вона тільки відчувала, як дошкульний кулак та розпечені пазурі мордують її тіло; ця незвикла до страждань, простодушна жінка опиралась і боронилася, стогнала й утікала, прагнучи врятуватись. Але з безжальністю митця, який не полишає свого матеріалу, аж поки до останку його напружить і вирве з нього всі можливості, мудра рука нещастя не відпускала Марію Антуанетту, аж доки викувала з м’якої і недолугої душі міць і гідність, аж доки проступила в ній уся успадкована від батьків і предків душевна велич, якої доти не було навіть сліду. Приголомшена стражданнями, змучена жінка, яка ніколи не цікавилась своєю душею, зауважила в собі переміну: саме тоді, коли скінчилася її монарша влада, вона відчула, як у ній росте щось нове й велике, яке б не виросло без отих страждань. «Тільки в нещасті починаєш розуміти, хто ти насправді» – ці напівгорді, напівзворушливі слова раптом зірвались у неї з уст разом із подивом: вона передчула, що саме завдяки стражданням її незначне й пересічне життя стане прикладом для прийдешнього. Усвідомлюючи це високе зобов’язання, вона немов підносилась, і її характер переріс сам себе. Незадовго до того, як розбилася смертна оболонка, витворився шедевр, який уже не загине: в останні, найостанніші хвилини життя Марія Антуанетта, пересічна людина, нарешті досягла трагедійної міри і стала такою ж великою, як її доля.

Марія Антуанетта

Дитину одружують

Сотні років на численних німецьких, італійських і фландрських бойовищах змагалися за провід у Європі Габсбурґи і Бурбони – аж поки зрештою втомились і ті й ті. Коли вже доходило до краю, побачили давні вороги, що їхні невситимі ревнощі лиш прокладають дорогу іншим монаршим домам: єретичний народ з англійського острова вже тягнеться до влади над світом, протестантський Бранденбург уже виріс у могутнє королівство, напівпоганська Росія вже ладна до безмежжя розтягувати свої кордони. «Чи не ліпше, – почали (як завжди, запізно) питати себе владарі та їхні дипломати, – укласти мир між собою, ніж знов і знов собі на шкоду, а невірним вискочням на добро починати воєнні грища?» Шуазель з двору Людовіка XV і Кауніц, дорадник Марії Терезії, уклали союз і, щоб він був тривким, а не простим собі перепочинком між двома війнами, запропонували обом династіям, Габсбурґам і Бурбонам, поєднатися кровними узами. В Габсбурзькому домі ніколи не бракувало принцес на порі, тож і цього разу було з кого вибрати, та й іще якого завгодно віку. Міністри спершу гадали одружити з котроюсь габсбурзькою принцесою Людовіка XV, незважаючи на його більш ніж сумнівні звичаї і на те, що він уже дідусь; та найхристиянніший король миттю перескочив з ліжка Помпадур до ліжка іншої фаворитки, Дюбаррі. Імператор Йосиф, овдовівши вдруге, теж не виказував ніякого бажання побратися з однією з трьох підстаркуватих дочок Людовіка XV – отож залишалася третя і найприродніша комбінація: заручити юного дофіна, онука Людовіка XV й майбутнього наступника французької корони, з котроюсь донькою Марії Терезії. 1766 року одинадцятирічній Марії Антуанетті вже можна було робити поважні пропозиції, і 24 травня австрійський посол ясно пише імператриці: «Король дав зрозуміти, що Ваша величність може вважати проект певним і вирішеним». Але дипломати не були б дипломатами, якби не пишалися тим, що роблять просте складним, а передусім спритно зволікають із кожною важливою справою. Почались міждвірські інтриги, минає рік, другий і третій, і Марія Терезія, маючи підстави для сумнівів, уже непокоїться, що її лихий сусіда, Фрідріх прусський, «le monstre»[1], як вона називає його, розгнівавшись, зрештою своїми макіавеллівськими викрутнями зруйнує і цей, такий важливий для австрійської могутності, план. Отож вона докладає всієї ласкавості, пристрасті й хитрощів, аби французький двір не відмовився від своєї напівобіцянки. З невтомністю свахи-професіоналки, з упертим і невідступним терпінням, властивим її дипломатії, вона знов і знов вихваляє принцесу в Парижі; послів засипала люб’язністю й подарунками, щоб вони зрештою здобули у Версалі тверду шлюбну пропозицію. Більш імператриця, ніж мати, більше дбаючи про могутність Австрійського дому, ніж про щастя своїх дітей, вона не зважає на застороги послів, що природа нічим не обдарувала дофіна: розум у нього пересічний, він вайлуватий і зовсім нечутливий. Та навіщо ерцгерцогині бути щасливою, коли вона стане королевою? Чим палкіше домагається контракту Марія Терезія, тим розважнішим і стриманішим, добре знаючи світ, стає Людовік XV. Три роки надсилають йому портрети й описи малої ерцгерцогині, а король лиш каже, що він, власне, прихильний до шлюбного плану. Але вирішального слова не говорить, нічим не зв’язує себе.

А тим часом запорука цих важливих державних справ, одинадцяти-, дванадцяти-, тринадцятирічна Туанетта, ніжна, зграбна, струнка й безперечно гарненька, ні про що й гадки не має: вона пустує і грається з братами, сестрами й подругами в покоях і садку Шенбрунна, виказуючи всю свою вдачу, – навчанням, книжками, освітою вона переймається мало. Від природи ласкава і жвава, як ртуть, вона так добре тямить обкрутити круг пальця своїх виховательок – гувернанток і абатису, що спекується всіх уроків. Марія Терезія через численні державні справи не може серйозно подбати про жодну дитину зі свого численного виводка – отож якогось дня вона, жахнувшись, зауважує, що в тринадцять років майбутня королева Франції не вміє до ладу писати ні німецькою, ні французькою, не має хоч якихось знань з історії і взагалі неосвічена; не краще було й з музикою, хоч її вчив грати на фортепіано не будь-хто, а сам Ґлюк. Тепер в останню мить слід надолужити згаяне, зробити з пустотливої й ледачкуватої Туанетти освічену даму. Найважливіше, щоб майбутня королева Франції гаразд танцювала й мала добру французьку вимову. Для цього Марія Терезія похапцем наймає видатного танцмейстера Новерра та двох акторів із французької трупи, що саме гастролювала у Відні: одного – для вимови, другого – для співу. Та ледь французький посол повідомив про це Бурбонів двір, як у Версалі обурились: не годиться доручати фіґлярам освіту майбутньої французької королеви. Поквапно провели нові дипломатичні переговори, бо виховання названої нареченої дофіна Версаль уважав уже власною справою. Крутили і так і сяк, аж нарешті з наказу єпископа Орлеанського послали вихователем до Відня абата Вермона – йому ми завдячуємо перші надійні вістки про тринадцятирічну ерцгерцогиню. Вона видалась йому привабною й симпатичною: «В неї чарівне личко і на додачу найзвичайніше поводження, і коли вона, як можна сподіватися, трохи підросте, то набуде тієї принадності, якої можна лишень бажати високій принцесі. Вдача в неї дуже добра». Та значно обережніше висловлювався добряга абат про фактичні знання й старанність своєї учениці. Пустотлива, неуважна, метка, жвава, як ртуть, мала Марія Антуанетта, дарма що була кмітлива, не виказувала ні найменшої схильності братись за щось поважне. «В неї більше розуму, ніж гадалося досі, та, на жаль, до дванадцяти років він зовсім не був привчений зосереджуватись. Трохи лінощів і чимало легковажності ще більш обтяжують мені викладання. Вже шість тижнів, як я почав з основ красного письменства; вона добре розуміє, слушно міркує, але я не можу примусити її глибше опановувати матеріал, хоч і відчуваю, що здібності до цього в неї є. Зрештою я переконався, що виховувати її можна лиш тоді, якщо водночас і розважати».

Майже дослівно те саме через десять і через двадцять років казали всі державні діячі, нарікаючи на знехіть Марії Антуанетти до міркувань при її великому розумі; на те, що, знудившись, вона втікає від будь-якої поважної бесіди; вже в тринадцятирічній цілком проступила вся згубність її вдачі – вона все може і нічого насправді не хоче. Та відколи на французькому дворі королюють коханки, там більше цінують, як жінка поводиться, а не те, чого вона справді варта. Марія Антуанетта гарненька, показна й доброзвичайна – цього досить, і зрештою 1769 року Людовік XV пише листа, якого з таким нетерпінням чекала Марія Терезія; в тому листі король урочисто просить руки юної принцеси для свого онука, майбутнього Людовіка XVI, і пропонує справити весілля на Великдень наступного року. Зраділа Марія Терезія погоджується: після багаторічного клопоту засмученій жінці, що вже й не сподівалася на успіх, ще раз усміхнулося щастя. Мир для імперії, а з тим і в Європі видається їй забезпеченим; вісники й посланці вмить урочисто оповістили всі європейські двори, що Габсбурґи і Бурбони вже не вороги, а навіки зробилися кревними. «Bella gerant alii, tu, felix Austria, nube»[2] – знову справдився давній габсбурзький девіз.

Робота дипломатів щасливо завершилась. Та аж тепер стало ясно: це було найлегшим. Бо то іграшка – намовити Габсбурґів і Бурбонів до порозуміння, замирити Людовіка XV і Марію Терезію, – порівнюючи з несподіваними труднощами в погодженні французьких і австрійських двірських та палацових церемоній для такої показної врочистості. Щоправда, обидва головні гофмейстери та решта фанатиків порядку мали цілісінький рік на розробку кожного параграфа страшенно важливого протоколу весільного свята, але що важить рік, у якому лише дванадцять місяців, для такого складного китайського етикету! Наступник французького трону одружується з австрійською ерцгерцогинею – це ж скільки делікатних питань, що мають вагу для всього світу, зачіпається при цьому, як глибоко треба обмислити кожну дрібницю, яких непоправних хиб можна уникнути, вивчаючи сторічні документи! День і ніч гріють собі чуба священні охоронці звичаїв і порядків у Версалі й Шенбрунні; день і ніч обговорюють посли кожне окреме запрошення, сновигають гінці з пропозиціями і контрпропозиціями, бо ж усі розуміють, яка жахітна може статись катастрофа (гірша ніж сім воєн), коли з такого небуденного приводу буде вражено дворянський гонор одного з високих домів! У незліченних працях по той і по цей бік Рейну обмірковуються й обговорюються гачкуваті докторальні питання, як-от: чиє ім’я має першим стояти на шлюбному контракті, австрійської імператриці чи французького короля, хто першим має підписуватись, які дарунки давати, який має бути посаг, хто проводжатиме, хто зустрічатиме молоду, скільки кавалерів, фрейлін, вояків і охоронців, старших і молодших камеристок, перукарів, сповідників, лікарів, канцеляристів, писарів і праль мають супроводжувати весільний поїзд австрійської ерцгерцогині до кордону, і скільки потім – спадкоємицю французького трону від кордону до Версаля. Поки вчені перуки по обидва боки Рейну навіть у загальних рисах не дійшли ще згоди в основних питаннях, дами й кавалери обох дворів почали й собі, немовби йшлося про ключі від раю, – одне поперед одного, одне проти одного, одне поза одним – змагатися за честь чи то проводжати, чи то зустрічати весільний поїзд, і кожне боронило своє право цілими зшитками пергаментів. Хоча церемоніймейстери працювали, мов ті галерники, все ж за цілий рік не дійшли вони краю у найзначущих для світу питаннях – кого допускати до двору і хто більше має привілеїв. В останню мить, наприклад, викреслили з програми представництво ельзаських дворян, бо «не було вже часу розв’язувати складні питання етикету». І якби королівський наказ не визначив цілком певну дату, французькі й австрійські охоронці ритуалів і досі б не дійшли згоди про «належну» форму весілля, не було б ніякої королеви Марії Антуанетти і, мабуть, ніякої Французької революції.

Хоч і Австрії, і Франції вкрай потрібна була ощадливість, та весілля влаштували з якнайбільшою розкішшю та пишнотою. Пасти задніх не хотіли ні Габсбурґи, ні Бурбони. Палац французького посольства у Відні виявився замалим для півтори тисячі гостей – сотні робітників поквапно спорудили прибудови, а тим часом у Версалі для весільних урочистостей збудували цілий театр. Тут і там для двірських постачальників, кравців, ювелірів, каретників настали благословенні часи. Щоб везти лише саму принцесу, Людовік XV замовив Франсьєнові, двірському постачальнику в Парижі, дві дорожні карети ще не баченої пишноти: були вони з дорогого дерева й блискучого скла, всередині оббиті оксамитом, зверху щедро оздоблені малюванням, ще й увінчані коронами, – до того ж мали чудові ресори і рушали з місця, тільки-но їх потягнути. Для дофіна й королівського двору пошили нове святкове вбрання, засіявши самоцвітами, великий «Пітт», найдорожчий тогочасний діамант, прикрашав весільного капелюха Людовіка XV. Не менш пишний посаг готувала дочці Марія Терезія: мережива, виплетені для цього в Мехелені, найтонша білизна, шовки й самоцвіти. І нарешті сват, посол Дюрфор, прибув до Відня, давши чудовий спектакль віденцям, що безтямно кохались на видовиськах: сорок вісім карет шестернею, серед них дві скляні дивовижі, повільно й велично котилися заквітчаними вулицями до Гофбурґу, самі лиш нові лівреї ста сімнадцяти слуг і охоронців, що супроводили свата, коштували сто сім тисяч дукатів, а ввесь виїзд не менш ніж триста п’ятдесят тисяч. А далі пішло свято за святом: офіційне сватання, врочисте зречення Марією Антуанеттою перед Євангелієм, розп’яттям і в сяйві пломінких свічок своїх австрійських прав, вітання двору й університету, військовий парад, святкова вистава в театрі, прийом і бал у Бельведері для трьох тисяч осіб, ще один прийом і вечеря для півтори тисячі гостей у Ліхтенштейнському палаці, нарешті 19 квітня укладення шлюбу per procurationem[3] у церкві Святого Авґустіна: дофіна заступав ерцгерцог Фердинанд. Потім іще одна затишна родинна вечеря і 21-го врочистий від’їзд, останні обійми. Живою вуличкою з шанобливо застиглого люду в кареті французького короля колишня австрійська ерцгерцогиня Марія Антуанетта поїхала назустріч своїй долі.

Тяжко засумувала Марія Терезія, розлучившись із дочкою. Довгі роки пристаркувата змучена жінка, дбаючи про могутність Габсбурзького дому, прагла цього шлюбу, як найбільшого щастя, та все ж в останню мить занепокоїлась долею, яку сама ж призначила дочці. Якщо глибше зазирнути в її листи і життя, то побачимо: для цієї трагічної владарки, єдиного великого монарха Австрійського дому, корона давно вже стала тягарем. Незмірним клопотом і нескінченними війнами супроти Пруссії й Турції, Сходу й Заходу боронила вона цілісність цієї збудованої на шлюбах і в певному розумінні штучної імперії, але саме тепер, коли держава здавалася найміцнішою, її дух занепав. Дивні передчуття опосіли шановну жінку, нібито імперія, якій вона віддала всю свою силу й пристрасть, за її наступників зруйнується й упаде; прозірливий, майже видющий політик, вона знає, як неміцно пов’язана ця мішанина випадково поєднаних народів, скільки треба стриманості та обачності, розумного невтручання, аби лише підтримати її існування. Та хто далі робитиме те, що вона дбайливо розпочала? Глибоке розчарування в дітях пробудило в ній дух Кассандри, бо ж їм бракує всього, що було найвластивішою силою її натури незмірного терпіння, неквапних обміркованих планів і наполегливості, вміння зрікатися й мудро обмежувати себе. Зате лотарінзька кров її чоловіка гарячою невпокійною хвилею струмувала в жилах її дітей, кожне з них заради миттєвої втіхи ладне було зруйнувати нечувані можливості – дрібні людці, легкодумні, невірні, перейняті лиш минущими успіхами. Її син і співправитель, Йосиф II, виявляючи нестримне нетерпіння наступника трону, підлещується до Фрідріха Великого, який усе життя переслідував і зневажав її. Ще він обожнює Вольтера, хоч вона, правовірна католичка, ненавидить його, мов антихриста. Ще одна її дитина, яку вона теж призначила для трону, ерцгерцогиня Марія Амалія, щойно вийшовши заміж у Парму, була така легковажна, що цілій Європі запирало дух. За два місяці вона розшарпала фінанси, призвела країну до безладу і тішилася коханцями. Від другої дочки в Неаполі теж було мало честі. В жодної з дочок не було ні розважності, ні моральної сили – і та велетенська самовіддана й сумлінна будівнича робота, якій велика імператриця безжально віддала в жертву своє особисте життя, кожну радість і дешеву втіху, видалась їй марною. Найрадніше вона б утекла в монастир, та лише боячись, відчуваючи непомильно, що її нестримний син нерозважними діями миттю зруйнує все, що вона збудувала, стара войовниця цупко тримає скіпетр, від якого давно втомилися її руки.

Добре знаючись на людях, вона не мала також ніяких ілюзій щодо меншенької, Марії Антуанетти. Вона знає про переваги – доброту і звичайність, свіжий меткий розум і щиру людяність – своєї найменшої дочки, але бачить і небезпеки – її незрілість, легковажність, пустотливість і розвіяність. Щоб бути до неї ближче, хоча б в останню мить виліпити королеву з того норовливого лісового звіряти, Марія Терезія за два місяці до від’їзду звеліла дочці спати разом із нею в одній кімнаті, намагаючись довгими бесідами підготувати її до високого становища; а щоб прихилити небеса, вона бере дитину з собою на прощу в Маріацель. Чим ближче підходить час розлуки, тим більший неспокій проймає імператрицю. Якісь непевні передчуття точать їй серце – передчуття близького нещастя, – і вона докладає всіх зусиль, аби відігнати ті лихі привиддя. Перед від’їздом вона дає Марії Антуанетті докладні приписи поведінки й бере з безтурботної дитини клятву щомісяця пильно перечитувати їх. Крім офіційного, надсилає Людовіку XV ще й приватного листа, в якому пристаркувата жінка благає старого вже чоловіка бути поблажливим до ще дитячої нестатечності чотирнадцятирічної дівчинки. Але внутрішній неспокій не згасає. Марія Антуанетта ще й не доїхала до Версаля, а мати знову її просить звертатися за порадою до тієї пам’ятки. «Люба донечко, нагадую тобі, щоб ти двадцять першого числа кожного місяця перечитувала той аркуш. Благаю тебе, не забудь про це моє прохання. Мене непокоїть лише твоє недбальство щодо молитви й читання, а воно вже потягне за собою розвіяність і лінощі. Борися з цим… і не забувай своєї матері, котра хоч і далеко, проте до останнього свого подиху дбатиме про тебе». І поки світ навколо святкує тріумф її дочки, стара жінка йде до церкви благати Бога, аби відвернув те лихо, яке ніхто, крім неї, не відчуває.