Брама Расьомон (збірник)

Якби вона відразу ж і втекла, нічого б далі й не було, та вона раптом згадала про візерунчасту тканину та про шовк, які отримала вранці в подарунок, і тихенько повернулася за ними до скринь. І ось, спіткнувшись об мішок із золотим піском, вона ненароком зачепила за коліно стару. Серце в неї завмерло. Монахиня злякано розплющила очі й спершу ніяк не могла второпати, що до чого, та потім раптом як навіжена вчепилась їй у ноги. І, ледве не плачучи, щось швидко забурмотіла. Із тих уривків, які вловлювала дівчина, тільки можна було зрозуміти: якщо, мовляв, дівчина втече, то їй, старій, це обійдеться дорого. Та оскільки залишатися тут було небезпечно, то дівчина зовсім не схильна була прислухатися до таких слів. Ну, тут вони врешті-решт і вчепились одна в одну.

Билися. Хвицалися. Кидали одна в одну мішки із золотим піском. Такий здійняли гармидер, що миші ледь не попадали зі сволоків. До того ж стара билась як скажена, тож, незважаючи на її старечу неміч, подужати її було нелегко. І все-таки, певно, далася взнаки вікова різниця. Коли невдовзі по тому дівчина з візерунчастою тканиною і шовком під пахвою, задихаючись, вибралася за двері пагоди, монахиня лишилася лежати нерухомою. Про це дівчина почула вже потім – її труп, із закривавленим носом, з ніг до голови обсипаний золотим піском, лежав у напівтемному кутку долілиць, ніби вона спала.

Дівчина ж утекла із храму Ясакадера, і коли нарешті показалися більш населені місця, зайшла до знайомого в Ґодзьо-Кьоґоку. Знайомий цей теж дуже бідував, але, можливо, тому, що вона дала йому лікоть шовку, заходився поратися по господарству: приготував ванну, зварив кашу. Тут вона вперше полегшено зітхнула.

– Та й я нарешті заспокоївся!

Підмайстер витяг із-за пояса віяло і спритно розкрив його, дивлячись крізь запону на вечірнє сонце. Щойно між ними й призахідним диском сонця промайнули з гучним реготом декілька похоронних факельників, а тіні їхні ще тяглися бруківкою…

– Значить, на цьому й по всьому?

– Одначе, – старий похитав головою, – поки вона сиділа у знайомого на вулиці, раптом зчинився гамір і пролунали злостиві крики: погляньте, ось він, ось він! А позаяк дівчина почувалася замішаною в темну справу, в неї знову тьохнуло серце. Раптом той злодій прийшов розквитатися з нею? Або за нею женеться сторожа? Від цих думок каша не лізла їй у горлянку.

– Та невже?

– Тоді вона тихенько виглянула із щілини відхилених дверей: оточені зіваками, врочисто йшли п’ятеро-шестеро стражників; їх супроводжував начальник сторожі. Вони вели зв’язаного чоловіка в порваній куртці, без шапки. Видно, піймали злодія й тепер вели його, щоб на місці з’ясувати справу.

Цей злодій – чи не той самий, що забалакав до неї вчора ввечері на схилі Ґодзьо? Коли вона побачила його, її чомусь почали душити сльози. Так вона мені сама говорила, але це не значить, що вона в нього закохалася, зовсім ні! Просто, коли вона побачила його зв’язаним, у неї відразу защеміло серце, і вона мимоволі розплакалась, он як це було. І справді, коли вона мені розповідала, я сам засмутився…

– Еге…

– Так от, перш ніж помолитися Каннон-сама, треба подумати!

– Одначе, дідусю, вона ж після цього все-таки вибилась із злиднів?

– Мало сказати «вибилась», вона живе тепер у повному достатку. А все завдяки тому, що продала візерунчасту тканину та шовк. Виходить, Каннон-сама дотримала свого слова!

– Так хіба погано, що з нею все це приключилось?

Зоря вже пожовкла й померкла. То там, то тут ледве чутно шелестів вітер у бамбуковому гаю. Вулиця спорожніла.

– Убити людину, стати дружиною злодія… на це треба зважитись…

Засуваючи віяло за пояс, підмайстер підвівся. І старий уже мив водою з кварти вимазані глиною руки. Обидва вони мовби відчували, що і в призахідному весняному сонці, й у їхньому настрої чогось бракує.

– Хай там як, а вона щасливиця.

– Куди вже!

– Ясна річ! Та дідусь і сам так думає.

– Це ж я, чи що? Ні, красно дякую за таке щастя?

– Он як? А я б із радістю взяв.

– Ну так іди, поклонися Каннон-сама.

– Ото-от. Завтра ж засяду в храмі!

Січень 1917 р.

Момотаро

1

Давним-давно, дуже давно в глухих хащах росло величезне персикове дерево. Ні, сказати «величезне» – цього, мабуть, замало. Його віття простягалося за хмари, його коріння доходило до Країни мороку[67] на самому дні землі. В легенді говориться, що ще під час сотворіння світу бог Ідзанаґі,[68] щоб одігнати від себе вісім громів на рівнині між Країною мороку і Світом живих, жбурнув у них персиком – от із цього-то персика Віку богів[69] і виросло величезне персикове дерево.

Відтоді, як існує Всесвіт, це дерево цвіте раз на десять тисяч років і раз на десять тисяч років приносить плоди. Квіти його схожі на ясно-червоні парасолі, облямовані золотими торочками. Плоди – чи треба казати, що і плоди виростають величезні. Та найдивовижніше те, що кожний плід несе в собі замість кісточки немовля.

Давним-давно, дуже давно персикове дерево, розкинувши над горами й долинами свої гілки, геть усі вкриті плодами, купалось у променях сонця. Плоди, що з’являлися раз на десять тисяч років, зріли тисячу років і не падали на землю. Та одного тихого ранку доля в образі священного ворона опустилася на одну з гілок дерева. Ворон почав клювати найменший персик, який тільки-но почав червоніти, й той полетів униз. Він пролетів крізь густі хмари й упав у далеку гірську річку. Розсипаючи білі бризки, річка текла між стрімчаками, звісно, до Країни людей.

Як потрапив до людей персик із немовлям після того, як він покинув глухі хащі далеко в горах? Навряд чи варто докладно про це розповідати. Це знає кожна японська дитина: стара полоскала в гірській річці білизну старого, який пішов у ліс по дрова…

2

Момотаро, що народився з персика, задумав підкорити Оніґасіму – Острів Чортів. Чому він це задумав? Та тому, що йому було гидко працювати в лісі, на річці або в полі, як це робили старий і стара. Почувши про його рішення, старі, яким дуже-таки набрид цей примхливий, химерний хлопчисько, щоб скоріше його позбутися, відразу ж почали споряджати його на війну – дали йому прапор, меч, похідний плащ. Мало того, на вимогу Момотаро в дорогу йому напекли ще пшоняних коржиків.

Отже, Момотаро з переможним виглядом вирушив у похід на Оніґасіму. Йому зустрівся величезний бродячий пес, який забалакав із ним, блискаючи голодними очима.

– Момотаро-сан. Момотаро-сан. Що це висить у тебе на поясі?

– Це пшоняні коржики, кращі за всі коржики в Японії, – гордовито відповів Момотаро. Правду кажучи, він і сам сумнівався, чи дійсно його коржики – кращі в Японії. Та пес, почувши про пшоняні коржики, відразу ж підбіг до нього.

– Дай мені коржика, і я піду з тобою.

Момотаро прикинув:

– Ні, цілого коржика я тобі дати не можу. Дам половину.

Пес продовжував скиглити: «Дай цілого». Та Момотаро не відступав од свого: «Дам половину». Хоч скільки торгуйся, той, хто нічим не володіє, підкоряється тому, хто чимось володіє. Так і пес, важко зітхнувши, пішов із Момотаро за половину пшоняного коржика.

За половину пшоняного коржика Момотаро, крім пса, взяв слугувати ще мавпу та фазана. Та, на лихо, служники Момотаро не ладили між собою. Пес, який мав могутні ікла, постійно пошивав у дурні простодушного фазана. Фазан, обізнаний із сейсмологією[70] та іншими науками, постійно залишав у дурнях нерозумного пса. Сварки між ними не припинялися ні на хвилину – загалом, Момотаро, взявши слугувати пса, мавпу та фазана, не знайшов у них надійних помічників.

А тут іще мавпа, відчувши важкість у животі, раптом збунтувалася. Вона заявила, що треба ще добряче подумати, чи варто за половину пшоняного коржика супроводжувати Момотаро в поході на Оніґасіму. Пес із гавканням кинувся на мавпу й ледве не загриз її. Якби фазан не втихомирив пса, мавпа напевне загинула б тут же, на місці, ще до того, як їй помстився краб.[71] Але фазан сяк-так утихомирив пса, а мавпу почав навчати принципам вірності панові й переконувати її підкорятися наказам Момотаро. Одначе мавпа, уникнувши іклів пса, залізла на дерево, що росло біля дороги, й не звертала уваги на напучування фазана. І лише завдяки спритності Момотаро все-таки вдалося зрештою вмовити мавпу. Дивлячись на неї та обмахуючись віялом, на якому було зображено схід сонця,[72] він спокійно сказав їй:

– Ну що ж, не хочеш – не йди зі мною. Та коли Оніґасіма буде підкорений, ти не отримаєш своєї частки скарбів.

Жадібна мавпа витріщила очі:

– Скарбів? А хіба на Оніґасімі є скарби?

– Іще й які! Там є такий дивовижний скарб – молоточок щастя, – варто постукати ним, і в тебе буде все, чого забажаєш.

– Значить, за допомогою цього молоточка можна буде добути скільки завгодно таких же молоточків, і тоді в кожного з нас буде все, чого ми забажаємо. Це добре. Прошу вас, візьміть мене з собою.

Момотаро, супроводжуваний псом, мавпою та фазаном, знову вирушив у путь, аби швидше підкорити Оніґасіму.

3

Оніґасіма – острів, який загубився далеко в морі. Та на ньому були не тільки голі скелі, як думали люди. Насправді острів був чарівним райським куточком, де росли кокосові пальми та щебетали райські пташки. Чорти, що народилися в такому раю, більше за все на світі любили, природно, мирне життя. Та ліпше сказати так: ті, кого називали чортами, були расою, вирощеною в радості значно більшій, ніж та, що дісталася людям. Чорти, про яких розказано в повісті про звільнення від горба,[73] танцювали цілісінькі ночі. Чорти, про яких розказано в повісті про маленького монаха, також, не відаючи про небезпеку, що загрожувала їм, милувалися дівчатами, які прямували до храму. Сютен-додзі,[74] що промишляв у горах Оеяма, або Ібараґі-додзі,[75] що промишляв біля брами Расьомон, вважаються рідкісними лиходіями. Але, можливо, Ібараґі-додзі ніжно любить тракт Судзаку, як ми любимо Гіндзу, й тому час від часу з’являвся біля брами Расьомон, яка стоїть на цьому битому шляху? А Сютен-додзі, я в цьому переконаний, спокійнісінько попивав свою горілку в якій-небудь печері в горах Оеяма. Чутки ж про те, що він викрадав жінок (я не збираюся судити про те, правдиві вони чи ні), розпускали самі жінки, от і все. Та чи можна беззастережно стверджувати, що жінки завжди розповідають про себе правду, – вже двадцять років я в цьому сумніваюсь. Що ж стосується Райко[76] та чотирьох знаменитих героїв, то, можливо, вони просто мали надмірну схильність до жінок.

У буйних тропічних заростях чорти грали на кото й танцювали, читали вірші стародавніх поетів – жили в мирі та спокої. Дружини та доньки чортів ткали, варили саке, плели вінки – загалом, жили так, як живуть наші дружини та доньки. А сиві відьми, що в них повипадали ікла, няньчили внуків та розповідали про те, які страшні ми, люди:

– Якщо будете пустувати, вас відправлять на Острів людей. Усіх чортів, які потрапляють на Острів людей, там обов’язково вбивають, як убили в старі часи Сютен-додзі. Що? Хто такі люди? Люди – це страшні істоти, безрогі, з білими руками та ногами. А жінки в них мажуть обличчя, руки та ноги білилом. Уже цим усе сказано. Чоловіки й жінки в людей завжди брешуть, вони зажерливі, ревниві, самовдоволені, вбивають своїх друзів і однодумців, здійснюють підпали, крадуть, безпросвітно темні…

4

Момотаро нагнав на ні в чому не винуватих чортів такий жах, якого їм не доводилося переживати від дня заснування своєї держави. Із криками: «Людина! Людина!» – чорти кинулися врозтіч.

– Уперед! Уперед! Переб’ємо всіх чортів до єдиного!

Це командував своїми служниками – псом, мавпою та фазаном – Момотаро, розмахуючи прапором із зображенням персика та віялом із зображенням сонця, що сходить. Пес, мавпа та фазан, як ми знаємо, не були зразковими служниками. Та, мабуть, на всьому світі не знайти солдатів доблесніших, аніж голодні звірі. Вони вихором помчали за чортами, що розбігалися. Пес своїми могутніми іклами загризав молодих чортів. Фазан гострим дзьобом убивав чортенят. Мавпа – вона зрідні людям, – перш ніж задушити юну відьму, ґвалтувала її…

Після того як усі мислимі й немислимі злочини було вчинено, вождь і декілька чортів, які лишилися живими, здалися на милість Момотаро. Але чи дійсно міг тріумфувати Момотаро? Оніґасіма вже не був раєм, де щебетали райські птиці, як це було ще вчора. Кокосовий гай був усипаний трупами чортів. Момотаро в супроводі трьох служників, розмахуючи прапором, вийшов до вождя чортів, який розпростерся ниць, і звістив:

– Спонукуваний почуттям співчуття, дарую вам життя. Але за це ви мусите піднести мені геть усі скарби Оніґасіми.

– Згодні, піднесемо…

– Крім того, ви дасте мені в заложники своїх дітей.

– Слухаємося, виконаємо й це.

Вождь чортів знов уткнувся лобом у землю, а потім з острахом звернувся до Момотаро:

– Ми знаємо, що покарані за заподіяну вам образу. Але ні я, ні чорти з нашого острова Оніґасіми уявлення не маємо, яку саме образу ми заподіяли вам. Чи не будете ви такі ласкаві пояснити, чим ми вас образили?

Момотаро незворушно кивнув:

– Найліпший із японців, Момотаро, найняв трьох вірних служників: пса, мавпу та фазана – ось чому він прийшов підкорювати Оніґасіму.

– Зрозуміло, але навіщо ви найняли цих трьох служників?

– Я вже давно задумав підкорити Оніґасіму й тому за допомогою пшоняних коржиків найняв служників. Ну як? Якщо ти скажеш, що й тепер не розумієш, я всіх вас переб’ю.

Вождь чортів злякався і, відскочивши на достатню відстань, зігнувся в поклоні.

5

Найліпший з усіх японців, Момотаро, та його служники – пес, мавпа та фазан – впрягли в повози зі скарбами чортенят, узятих у заложники, і з тріумфом повернулися на батьківщину… Це добре відомо кожній японській дитині. І все-таки життя Момотаро не було щасливим. Чортенята, посміливішавши, вбили фазана, що вартував їх, і втекли назад на Оніґасіму. Але цього мало. Чорти, що залишилися на острові, час від часу переправлялися через море й то намагалися вбити сплячого Момотаро, то підпалювали його палац. В усякому разі, мавпу, як стверджують, убили помилково. Момотаро тільки важко зітхав, коли його знаходило чергове нещастя.

– Як я страждаю від мстивості цих чортів!

– Дійсно, негідники, – забути про благодіяння господаря, що дарував їм життя, – плакався пес, співчутливо дивлячись на скорботне лице Момотаро.

А в цей час на узбережжі Оніґасіми молоді чорти, облиті світлом прекрасного тропічного місяця, робили з кокосових горіхів бомби, щоб здобути незалежність свого острова. Вони забули навіть про любов до прекрасних юних відьом і працювали мовчки, похмуро блискаючи величезними, як блюдця, очима…

У невідомих людям глухих хащах далеко в горах і тепер, як у давнину, росте величезне персикове дерево, що піднеслося в захмарну височінь, воно геть усе всіяне плодами. У гірську ріку впав і поплив по ній, як відомо, тільки той, один персик, у якому був Момотаро. Але у плодах, які ростуть на дереві, спить сила-силенна майбутніх героїв. Коли ж на гілці персикового дерева знову з’явиться величезний священний ворон? Еге, у плодах, які ростуть на дереві, спить сила-силенна майбутніх героїв…

Оїсі Кураноске в один із своїх днів

На щільно засунуті сьодзі падало яскраве сонячне світло, і тінь старого вишневого дерева на декілька кенів – від правого краю до лівого – чітко, мов на картині, вирізнялася на всьому цьому освітленому просторі. Оїсі Кураноске Йосікацу, колишній васал Асано Такумі-ноками, а нині в’язень у домі князя Хосокави, сидів спиною до сьодзі, прямий, зі схрещеними ногами, і не відриваючись читав. Це був, здається, якийсь том «Трицарства»,[77] який позичив йому один із васалів Хосокави.

Зазвичай у цій кімнаті перебувало дев’ятеро людей, але зараз Катаока Ґенґоемон відлучився у відхоже місце; Хаямі Тодзаемон вирушив побалакати до нижньої кімнати і ще не повернувся; решта шестеро – Йосида Тюдзаемон, Хара Соемон, Маса Кюдайю, Онодера Дзюнай, Хорибе Яхей і Хадзама Кіхей, – немовби не помічаючи сонця, що освітлювало сьодзі, були заглиблені в читання або зайняті писанням листів. І чи не тому, що вони, всі шестеро, були люди старі – кожному перевалило за п’ятдесят, – у кімнаті, ледь зачепленій весною, було зловісно тихо. Навіть коли хто-небудь кахикав, звук був не настільки сильний, щоб порушити застояний у кімнаті легкий запах туші.

Кураноске відвів очі від «Трицарства» і, спрямувавши погляд кудись удалину, тихенько поклав руки на хібаті, що стояло біля нього. В хібаті, накритому металевою сіткою, під жаринами поблискували, освітлюючи попіл, красиві червоні вогники. Кураноске чув їхнє тепло, і душу його огорнуло відчуття спокійної вдоволеності. Тієї самої вдоволеності, яку в п’ятнадцятий день останнього місяця минулого року, після помсти за свого загиблого володаря, коли вони всі пішли до храму Сенґакудзі, він висловив у вірші:

Яка ж бо радість!Розсіялись турботи.Життя віддав я.А ясен місяць в небі,Зійшли з нього всі хмари.

Як прожив він, згоряючи від нетерплячки та ухитряючись, ці довгі дні й місяці, майже цілих два роки після того, як покинув замок Ако! Вже тільки те, що доводилося терпляче очікувати, поки приспіє випадок, і при цьому стримувати запал своїх завзятих товаришів, було зовсім нелегко. До того ж за ним невідступно стежив Сайсаку, підісланий домом його ворога. Доводилося обдурювати Сайсаку, маскуючись розгулом, і разом з тим розвіювати підозри друзів, яких цей розгул уводив в оману. Він згадував про їхні колишні наради в Ямасині та в Маруямі, і в його душу знову поверталося важке відчуття. Але все прийшло до того, до чого йшло.

Коли щось і залишалося незавершеним, то це тільки вирок – вирок усім сорока семи. Та цей вирок, без сумніву, не такий уже й далекий. Так. Усе прийшло до того, до чого йшло. І справа не тільки в тому, що здійснено акт помсти. Все сталося в тій формі, яка майже повністю відповідала його моральним вимогам. Він відчував не лише вдоволення від виконання обов’язку, але й вдоволення від утілення в життя високоморальних начал. Чи думав він про мету помсти, чи думав про її засоби, його відчуття вдоволення не затьмарював ніякий докір сумління. Чи могло для нього існувати вдоволення, вище за це?

Від цих думок зморшки між зсунутими бровами Кураноске розгладились, і він звернувся через хібаті до Йосиди Тюдзаемона, який теж, очевидно, втомився читати й тепер креслив щось пальцем у себе на колінах, на які опустив книгу.

– Сьогодні начебто дуже тепло.

– Еге ж… Коли отак сидиш, то, напевно, через те, що дуже тепло, страшенно хочеться спати.

Кураноске всміхнувся. В його пам’яті раптом зринули рядки вірша, якого в день Нового року склав Томіморі Скеемон після трьох чарок новорічного вина:

Весна сьогодні,І навіть самураюЗдрімнуть не сором.

І ці рядки дихали таким же вдоволенням, яке він зараз відчував.

– Це і є розслаблення духу, яке означає, що задумане виконано.

– Мабуть, так.

Тюдзаемон підняв люльку, що лежала тут же, й потихеньку затягся. Блакитнуватий димок ледь-ледь затуманив післяполуденне весняне повітря і зник у світлій тиші.

– Адже ми ніяк не гадали, що зможемо ще проводити такі мирні дні.

– Авжеж, мені й уві сні не снилося, що я зустріну ще один Новий рік.

– У мене весь час таке відчуття, ніби ми – справжні щасливці.

Обидва із вдоволеною усмішкою перезирнулись.

Якби в цю мить на сьодзі позаду Кураноске не з’явилася тінь людини, якби ця тінь не зникла, щойно тільки людина відсунула сьодзі, й замість неї в кімнаті не показалася громіздка постать Хаямі Тодзаемона, можливо, Кураноске продовжував би насолоджуватися приємним теплом весняного дня й відчуттям гордого вдоволення. Та зараз, сяючи широкою посмішкою й рум’янцем щік, до їхньої кімнати безцеремонно ввалився Тодзаемон. А втім, вони не звернули на нього особливої уваги.

– Там, унизу, здається, було весело?

Із цими словами Тюдзаемон знову затягся люлькою.

– Сьогодні черговий – Ден’емон, тому й розмов було багато. Катаока зараз також засів там.

Закашлявшись димом, Тюдзаемон сумно засміявся. Онодера Дзюнай, який увесь час щось писав, підвів голову, буцім про щось подумав, але зараз же знову опустив очі на папір і почав квапливо писати далі. Мабуть, він писав листа дружині в Кіото. Кураноске засміявся, морщачи кутики очей.

– Ну й що ж? Було що-небудь цікаве?

– Ні, як завжди – сама балаканина. Щоправда, коли Тікамацу розповів про Дзінґоро, навіть Ден’емон і той слухав зі слізьми на очах. Ну а крім цього?… Втім, одне було цікаво. Відтоді як ми зарубали князя Кіра, по всьому Едо один за одним – випадки помсти.

– Хто б міг подумати!

Тюдзаемон спантеличено подивився на Тодзаемона. Той чомусь був дуже задоволений, що завів цю розмову.

– Нам розповіли про два-три такі випадки. Один дуже кумедний – той, що стався на вулиці Мінато-маті й Мінамі-Хаттьоборі. Господар тамтешньої рисової крамниці побився в лазні з майстром із сусідньої фарбувальні. Все вийшло буцім через те, що один бризнув на іншого окропом. Словом, через дрібницю. У відповідь майстер відлупцював господаря крамниці ряжкою. Тоді прикажчик господаря, затаївши злобу, дочекався темряви і, коли майстер вийшов на вулицю, встромив йому в плече мало не цілий багор. При цьому він заявив: «Це тобі за господаря!»

Свою розповідь Тодзаемон супроводжував жестами й реготав.

– Але ж це справжнє буйство!

– Так, майстер, здається, здорово постраждав. Але ось що дивно: там усі кругом говорять, що прикажчик учинив правильно. Крім того, такі випадки сталися в третьому кварталі тієї ж вулиці, у другому кварталі в Кодзі-маті й ще десь, словом, усюди. Подейкують, що це всі з нас беруть приклад. Чи не смішно?

Тодзаемон і Тюдзаемон подивились один на одного й засміялися. Звичайно, чути, яке враження справив на уми едосців подвиг їхньої помсти, хоча йшлось і про дрібниці, було приємно. Лише Кураноске, приклавши руку до лоба, з незадоволеним обличчям уперто мовчав. Розповідь Тодзаемона дивним чином затьмарила його відчуття вдоволеності. Це, певна річ, не значило, що він відчув відповідальність за наслідки, які спричинило вчинене ними. Те, що після здійсненого ними подвигу помсти в місті почалися такі акти кари, природно, його совість ніяк не зачіпало. І все ж таки він відчував, що в його душу, зігріту весняним теплом, проник холод.

По правді кажучи, він був трохи здивований тим, що вплив їхнього вчинку поширився так далеко. Ті випадки, з яких він іншим часом сам посміявся б разом із Тюдзаемоном і Тодзаемоном, тепер посіяли в його душі, наповненій відчуттям вдоволеності, зерна чогось неприємного. Це тому, що відчуття вдоволеності було приємним для нього, приємним настільки, що – при відчутній десь у глибині душі суперечності з логікою – воно якось стверджувало і сам його вчинок, і все те, що являло наслідок цього вчинку. Звичайно, тоді він зовсім не розмірковував так аналітично. Кураноске лише відчув у весняному повітрі струмінь холоду, й він був йому неприємний.

Одначе те, що впертий мовчун не засміявся, не привернуло особливої уваги тих двох. Скоріше інше: такий простий і добрий чоловік, як Тодзаемон, либонь, був навіть упевнений, що його розповіді цікаві для Кураноске так само, як вони цікаві для нього самого. Інакше він, звичайно, не вирушив би знову до нижньої кімнати, щоб запросити сюди Хоріуті Ден’емона – васала дому Хосокава, що був того дня черговим. Він же, навпаки, рішучий в усьому, сказав Тюдзаемону щось на кшталт: «Я покличу Ден’емона», тут же розсунув фусума й вирушив униз. І, продовжуючи всміхатися, повернувся, ведучи за собою грубуватого на вигляд Ден’емона.

– Спасибі, що потрудилися зайти до нас, – бачачи Ден’емона, усміхнено сказав Тюдзаемон.

Завдяки простій, прямій вдачі Ден’емона, відтоді як їх було віддано під його нагляд, між ним і його підопічними встановилися теплі стосунки, мовби у давніх друзів.

– Тодзаемон сказав мені, щоб я обов’язково зайшов. Ось я і прибув, хоч і перебив ваші заняття.

Усівшись, Ден’емон, поводячи густими бровами й рухаючи засмаглими щоками, немовби готовий ось-ось засміятись, обвів поглядом присутніх. Тоді й ті, хто читав, і ті, хто писав, один за одним поздоровкалися з ним. Кураноске також чемно привітав його. Було, щоправда, трохи смішно, коли Хорибе Яхей, дрімаючи, як був, в окулярах, над початим томом «Тайхейкі»,[78] ввічливо нахилив голову і спросоння впустив окуляри. Навіть Хадзама Кіхей, одвернувшись до ширми, насилу стримував сміх.

– Видно, що й ви, Ден’емон-доно, не любите старих, от до нас і не заглядаєте.

Кураноске сказав це м’яким тоном, не схожим на свій звичайний: мабуть, через те, що, хоча він і засмутився трохи, у грудях його все ще розлите було колишнє тепле відчуття вдоволення.

– Що ви, аж ніяк! Просто мене там зупиняв то один, то інший, ось я й заговорився.

– Як я зараз почув, там у вас розповідали про щось дуже цікаве, – втрутився Тюдзаемон.

– Про щось цікаве? Тобто?

– Про те, що по всьому Едо почали наслідувати нашу помсту, саме про це… – сказав Тодзаемон і з усмішкою поглянув на Ден’емона й Кураноске.