Брама Расьомон (збірник)

– Ах, про це! Так, воістину дивно влаштована людина! Захопившись вашою вірністю володарю, навіть городяни і селяни – й ті захотіли брати з вас приклад. Іще невідомо, як благотворно це вплине на розкладені в нас звичаї у верхах і в низах. Принаймні, зараз більше не бігають на вистави дзьорурі[79] чи там кабукі,[80] й то добре.

Розмова почала повертати на неприємне для Кураноске. Тоді він умисно переконливим тоном і вживаючи простонародних виразів спробував повернути її в інший бік.

– За те, що ви похвалили нашу вірність, за це вам спасибі. Та здається мені, що нам передовсім має бути соромно. – Промовивши це, він, обвівши поглядом присутніх, говорив далі: – «Чому?» – запитаєте ви. А ось чому. В клані Ако самураїв багато, а бачите ви перед собою лише нижчих за становищем. Щоправда, на самому початку з нами був сам старійшина клану Окуно Сьоґен, але на півдорозі він змінив своє рішення й закінчив тим, що вийшов із нашої спілки. Назвати це якось інакше, ніж цілковита несподіванка, просто неможливо. З нами були й Синдо Ґенсіро, Кавамура Дембей, Комура Ґенюемон. За становищем вони вище Хари Соемона. І ще Сасакі Кодзаемон – цей нижче Йосиди Тюдзаемона. І всі вони, щойно тільки почало наближатися до самої справи, передумали. Серед них були й мої родичі. Якщо все це взяти до уваги, зрозуміло, що нам має бути соромно.

При цих словах Кураноске вся атмосфера – атмосфера веселості, що панувала в кімнаті, – зникла, й одразу її місце заступила серйозність. Можна сказати, що розмова почала повертати саме туди, куди Кураноске і прагнув. Та чи це, врешті-решт, було вже так йому приємно, інша річ.

Почувши ці слова, Тодзаемон, стиснувши кулаки, вдарив кілька разів по колінах і перший сказав:

– Уся ця компанія – не люди, а тварюки. Нікого з них до справжнього самурая і близько підпускати не можна.

– Правильно! А стосовно Такади Ґомбея, то він іще гірший за тварюку.

Тюдзаемон, звівши брови, глянув на Хорибе Яхея, мовби шукаючи в нього схвалення. Запальний Яхей, звичайно, не промовчав:

– Коли ми тоді вранці виходили, я подумав: якби довелося з ним у цю хвилину стрітися, мало було б плюнути йому в лице. Адже уявити собі тільки – з’явився до нас із своєю нахабною фізіономією й каже: «Бажання ваше здійснилось. Яка велика радість!»

– Що ж, Такада і є Такада. Але от Оямада Сьодзаемон, той дійсно гарний, – сказав, ні до кого особливо не звертаючись, Маса Кюдайю, й тут заходилися в один голос лаяти відступників і Хара Соемон, і Онодера Дзюнай. Навіть мовчазний Хадзама Кіхей – і той, сам нічого не кажучи, киваючи сивою головою, погоджувався з усіма.

– Подумати тільки, в одному й тому ж клані й вірні васали, як ви, і ось такий народ. Через те ж бо всі, про самураїв уже нема чого й казати, але навіть городяни та селяни – і ті їх лають: собаки, дармоїди! Окобаясі Мокунуске-дуно минулого року зробив собі харакірі,[81] й ось пішла чутка, буцім і родичі його за змовою теж покінчили з собою. Ну гаразд, може, воно й не так, але якщо вже дійшло до цього, то не минути ганьби. Тим паче вашим. Тепер, коли всюди почалися ці акти помсти, не виключено, що знайдеться людина, яка візьме та й уб’є їх, посилаючись на те, що бути хоробрим у служінні справедливості – значить діяти по-едоськи[82] і що й ви здавна в гніві на них.

Дан’емон говорив палко, з таким виглядом, буцім це не було для нього сторонньою справою. Здавалося, він незадоволений, що не може сам узяти на себе обов’язок убити їх. Збуджені розмовою Йосида Тюдзаемон, Хара Соемон, Хаямі Тодзаемон і Хорибе Яхей, ніби відчувши натхнення, заходилися лаяти недостойних васалів і непутящих синів.

Серед усього цього тільки один чоловік, тільки Оїсі Кураноске, поклавши руки на хібаті, все більше й більше хмурнішав, усе менше й менше втручався до розмови й не відводив од хібаті задумливого погляду.

Перед ним розкрилося щось нове: напрям, якого він надав розмові, привів до того, що почали все дужче й дужче вихваляти їхню вірність, ніби на відшкодування за зраду колишніх однодумців. І разом з тим весняний вітерець, який віяв у нього в грудях, знову втратив частину свого тепла. Звичайно, свій жаль щодо відступників він висловив не тільки для того, щоб повернути розмову в інший бік. Він дійсно жалкував з приводу їхньої зради, вона була йому неприємна, та йому було шкода цих невірних самураїв, і ненавидіти їх він не міг. Для нього, як для людини, що доволі надивилася на всякі хитання людських почуттів і всякі переміни житейських обставин, їхня зрада була більш ніж природною. Якщо тут припустиме слово «щиросердно», то вони вчинили до жалю щиросердно. Тому він ніколи не змінював свого поблажливого до них ставлення. Тим паче тепер, коли помсту здійснено, на них залишалося тільки дивитись із усмішкою жалю. А люди вважають, що їх і вбити мало. «Чому ж якщо нас називають лицарями вірності, то їх треба вважати тварюками? Відмінність між нами й ними не така вже й велика». Кураноске, якому раніше було б неприємно почути про дивний вплив, зроблений їхнім вчинком на едоських городян, побачив тепер у громадській думці, висловленій Ден’емоном, хоча і в дещо іншому розумінні, як цей вплив озвався на відступниках. І вираз гіркоти, що з’явився на його обличчі, аж ніяк випадковим не був. Але його невдоволенню судилося завершитись іще однією останньою рискою.

Ден’емон, бачачи, що він замовк, припустив, що це викликано притаманною йому скромністю. І ось цей простацький самурай із Хіто, що схилявся перед ним, бажаючи висловити свою глибоку повагу, круто перевів розмову на цю тему і виголосив цілу промову, вихваляючи вірність і відданість Кураноске.

– Якось від однієї знаючої людини я чув, що в Китаї один самурай, не пам’ятаю, як його звали, так старанно вистежував ворога свого володаря, що навіть проковтнув вугілля, щоб оніміти. Але в порівнянні з тим, як Кураноске всупереч усякому бажанню вів розгульний спосіб життя, це не так уже й важко.

Після такої передмови Ден’емон почав довго-довго викладати всякі побрехеньки про те, що сталося рік тому, коли Кураноске влаштовував найрізноманітніші гульбища; якими важкими були йому, що прикинувся божевільним, ці прогулянки до червоних кленів у Такао й Атако; якими болісними були йому, Кураноске, що не жалів себе заради здійснення планів помсти, пиятики у свято квітучої вишні в Сімабарі та Ґіоні.[83]

– Як я чув, у ті дні в Кіото навіть виспівували пісеньку: «Оїсі[84] не камінь, не твердий, легкий він, мовби паперовий». Щоб так обдурити всіх на світі, потрібне велике мистецтво. Нещодавно сам Амано Ядзаемон і той похвалив: «Оце справжня мужність». І це цілком вірно.

– Що ви! Нічого особливого тут немає, – силувано обізвався Кураноске.

Його стримана відповідь, очевидно, не задовольнила Ден’емона. І він захоплювався все дужче й дужче. Тому він одвернувся від Кураноске, до якого досі звертав свою промову, і, обернувшись до Онодери Дзюная, з яким колись довго служив у Кіото, заходився ще палкіше висловлювати своє захоплення. Така його чисто дитяча запальність була для Дзюная, що користувався в усьому їхньому гурті репутацією людини з великим досвідом, смішною і в той же час зворушливою. Він сам, у тон Ден’емону, в усіх подробицях розповів, як Кураноске, маючи на меті обдурити Сайсаку, підісланого домом його ворога, в убранні монаха пробрався до Югірі з Масуї.

Кураноске, такий серйозний чоловік, склав навіть пісеньку. Вона стала дуже модною. Не було будинку розпусти, де б її не виспівували. У ній говорилось, як Кураноске в чорній рясі монаха, п’яний, крокує по обсипаному пелюстками вишень Ґіону. Тож нема нічого дивного, що й пісенька пішла в хід, і гульбища прославились. І Юґірі, й Укіхасі[85] – всі знамениті куртизанки в Сімабарі та Сюмоку-маті, коли приходив Кураноске, не знали, як ліпше його зустріти.

Кураноске слухав розповіді Дзюная з гіркотою, буцім у них чулося презирство. І в той же час у його пам’яті, мовби самі собою, прокинулися спогади про колишній розгул. Це були навдивовижу яскраві, барвисті спогади. У них він знову бачив світло великої свічі, відчував запах ароматичної олії, чув звуки сямісена. Навіть слова тієї пісеньки, про яку згадав Дзюнай:

Оїсі не камінь,Не твердий, легкий він,Мовби паперовий… —

викликали в його душі принадні, наче живі, образи Юґірі й Укіхасі, буцім ті просто втекли зі Східного палацу. Пригадав, як він без усяких вагань вів це розгульне життя – те саме, яке зараз виринуло з його пам’яті. Як він серед цієї гульні подеколи насолоджувався свободою та привіллям, зовсім забуваючи про справу помсти. Він був занадто чесним, аби заперечувати той факт, що обдурював і самого себе. Звичайно, йому, чоловікові, який розумів людську природу, й на думку не могло спасти, що цей факт аморальний. Через те ж бо йому й було неприємно, що ним захоплюються, вважаючи його розгул тільки засобом виконання обов’язку вірності. Це було йому неприємно, й разом з тим він почувався винуватим.

І не було нічого дивного в тому, що, слухаючи ці вихваляння, Кураноске сидів з найпохмурішим виглядом. Діставши ще й цей останній удар, він із цілковитою ясністю відчув, як з його грудей звітрюються останні залишки весняного тепла. У них залишалася тільки досада на загальне нерозуміння, досада на власне нерозуміння, на те, що він не зумів передбачити таке нерозуміння. Холодна тінь цього відчуття все ширше й ширше лягала на його душу. Адже й пам’ять про його подвиг помсти, про його товаришів і, врешті-решт, про нього самого, певно, так і перейде в прийдешні часи в супроводі таких невиправданих вихвалянь. Перед лицем цього нерадісного факту він, поклавши руки на хібаті, де вже остигали жарини, і стараючись не зустрічатись очима з Ден’емоном, сумно зітхнув.

Через деякий час Оїсі Кураноске, що вийшов із кімнати під першим же слушним приводом, прихилившись до стовпа зовнішньої галереї, милувався яскравими квітками, які розпустилися на старій сливі серед моху та каміння старого саду. Світло сонця вже ослабло, і з бамбуків, насаджених у саду, насувалися сутінки. Там, за сьодзі, як і до цього, чулися жваві голоси. Слухаючи ці голоси, Кураноске відчув, що його поволі огортає смуток. Усе його єство охопила туга, невимовна туга, що проникла в самісіньку глибину його знову похололого серця.

Кураноске незрушно стояв, підвівши очі на ці тверді, холодні квітки, немовби врізані в синє небо.

Вересень 1917 р.

Одержимий творчістю

І

Ранок одного з днів дев’ятого місяця другого року Темпо.[86] У громадській лазні «Мацуною» на вулиці Доботьо в Канді з самого ранку, як завжди, велелюдно. «Громадська лазня… Тут усе змішалося: співи на честь богів і молитви буддам, любов і непостійність…» Ця картина, що її зобразив кілька років тому Сікітей Самба[87] в одному зі своїх гумористичних творів, і по цей час аж ніяк не змінилася.

Ось відвідувач із модною зачіскою «бабський пучок»,[88] занурившись у воду, виспівує утадзаймон.[89] Другий, причесаний на кшталт «тьоммаґе хонда»,[90] вже виліз із води й викручує рушник. Третій, із зачіскою «ооїтьо»[91] й виголеним лобом, поливає гарячою водою спину з татуюванням. Той, що із зачіскою «йосібей якко»,[92] давно вже із завидною впертістю тре лице. Біля чана з холодною водою сидить бритоголовий монах і тільки й знає, що поливає собі голову. Хлоп’як із зачіскою, схожою чи то на летючу бджолу, чи то на бабку,[93] зосереджено грається бамбуковою цеберкою та глиняною мискою… Усі ці такі несхожі між собою істоти, полискуючи мокрими, слизькими від води тілами, товпляться в тісній лазні, окутані клубами густої пари й освітані променями осіннього сонця, що пробиваються у вікно.

Гамір у лазні зовсім особливий. Передовсім – це хлюпання води й гуркіт переставлюваних шапликів. Потім – це гомін людей, які перемовляються між собою або щось наспівують. І зрештою – це удари калатала, що час від часу долинають з місця, де перебуває сторож. Словом, обабіч перегородки, що поділяє лазню на фуро та майданчик для миття, стоїть галас, точнісінько як на полі битви. До того ж сюди коли-не-коли заходять торговці. Або жебраки. Ну і, звичайно ж, без кінця снують відвідувачі. І от серед цього сум’яття…

Серед усього цього сум’яття, скромно примостившись у кутку, мився старий. Судячи з усього, йому було далеко за шістдесят. Сивина на скронях набула неприємного жовтого відтінку, очі стали підсліпуватими. Він був худий, але статури міцної, мабуть, навіть могутньої, і в руках і ногах його з відвислою шкірою все ще таїлася сила, яка противилася старості. Те ж можна було сказати і про обличчя: міцне підборіддя та великий рот немовби випромінювали люте блискання сили дикого звіра, як це було й тоді, коли старий перебував у розквіті літ.

Старий ретельно вимив верхню половину тіла і продовжував митися, не ополіскуючись, із маленького дерев’яного шаплика. Він старанно тер себе шматком шовкової тканини, але з його сухої зморшкуватої шкіри не сходило нічого, що можна було б назвати брудом. Це раптом наповнило його відчуттям осені та смутку. Старий вимив ногу, обтер її вологим рушником, і тут рука його зупинилася, буцім сили зненацька покинули його. В шаплику відбивалося сліпучо яскраве небо, а на його тлі червоніли плоди хурми; здіймаючись над ребром черепичного даху, де-не-де вони мовби скріплювали між собою тонкі віти дерева.

І старому раптом здалося, ніби на нього впала тінь Смерті. Ця Смерть не таїла в собі нічого зловісного, нічого такого, що раніше жахало його. То було усвідомлення тихого, жаданого, безтурботного небуття, подібного до неба, відображуваного в шаплику. Який би він був радий, якби міг звільнитися від оман і страждань суєтного буття й забутися сном під покровом цієї Смерті, тим самим сном без сновидінь, який відвідує лише безвинних людей. Він утомився від життя. Та ще більше втомився він од мук творчості, що невідступно переслідували його вже багато десятків літ…

Ніби отямившись, старий розчаровано підвів очі від шаплика. Навколо, як і раніше, лунали жваві, веселі голоси, у клубах пари з карколомною швидкістю снували голі люди. До співу утадзаймон, який доносився з-за перегородки, приєдналися звуки модних пісеньок «Меріясу»[94] та «Йосіконо».[95] В усьому цьому, ясна річ, не було й натяку на ту Вічність, яка щойно отінила його душу.

– О, сенсею, от уже ніяк не очікував зустріти вас тут! Мені й уві сні не могло привидітися, що Кьокутей-сенсей із самого ранку завітає до лазні.

Обернувшись, старий побачив середнього зросту чоловіка, рум’яного, із зачіскою «хосоїтьо». Той стояв біля свого шаплика з перекинутим через плече рушником і весело всміхався. Схоже, він щойно закінчив купання й тепер збирався ополоснутися чистою водою.

– Радий, що ви, як завжди, у прекрасному гуморі, – з ледве помітною іронією промовив, усміхаючись, Бакін Сакіті Такідзава.[96]

ІІ

– Ну що ви, далебі, чи варто радіти такій дрібниці? Воістину втішно, що в світ виходять усе нові розділи «Восьми псів», що з кожним разом вони все цікавіші. – Співбесідник Бакіна кинув рушник у шаплик і ще голосніше заторохтів: – Подумати тільки! Фунамусі видає себе за сліпу вуличну співачку й замишляє вбити Кобунґо. Та в останню мить, коли його схоплюють і починають катувати, на допомогу йому приходить Соске.[97] Здорово закручено! До того ж цей випадок дає можливість Соске зустрітися ще раз із Кобунґо. Я, Омія Хейкіті, – всього лише простий торговець галантерейними товарами, та все ж смію вважати себе в певній мірі знавцем і цінителем «йоміхон».[98] Так от, чи повірите, навіть мені важко прискіпатися до чогось у ваших «Восьми псах»… О, вибачте великодушно, що беру на себе сміливість судити про речі, мені не доступні…

Бакін промовчав і заходився мити другу ногу. Що й казати, він здавна прихильно ставився до шанувальників свого таланту. Одначе це ставлення аж ніяк не заважало йому судити про них помірковано й безпристрасно. Для мудрого й проникливого Бакіна це було більш ніж природно. Але в той же час, хоч як це й парадоксально, здатність тверезо судити про людей, у свою чергу, також майже не впливала на його прихильність до шанувальників. Тому деколи він відчував до однієї й тієї ж людини і презирство, і приязність одночасно. Омія Хейкіті належав до розряду саме таких людей.

– В усякому разі, щоб писати так, як ви, потрібні чималі зусилля. Що не кажіть, а ви – наш японський Ло Ґуань-чжун.[99] Ой, вибачте, я, здається, до того ж набалакав зайвого. – Хейкіті знову зареготав. Його громовий регіт привернув до себе увагу одного з тих, що мився неподалік, – сліпого на одне око, миршавого смаглявого чоловіка із зачіскою «ооїтьо». Обернувшись до Бакіна та Хейкіті, він деякий час переводив погляд з одного на іншого й потім із дивним виразом обличчя сплюнув собі під ноги.

– А ви як і раніше захоплюєтеся складанням хоку? – поцікавився Бакін, спритно переводячи розмову на іншу тему, хоча це зовсім не означало, що він помітив злостиву гримасу одноокого. На щастя, навіть попри бажання він не зміг би її розгледіти, настільки слабким у нього був зір.

– Мені вельми приємна ваша увага, та мушу прямо сказати: я всього-на-всього аматор, який без усякого сорому береться за те, чого не вміє. Раз у раз бігаю на різні поетичні зібрання, а вірші чомусь не виходять. До речі, сенсею, ви, здається, не маєте особливої пристрасті до складання танка й хоку?

– Просто я не вмію цього як слід робити. Хоча був час, коли складав вірші.

– Ви, звісно, жартуєте!

– Ні. Але, видно, заняття це не по мені. Складаючи вірші, я досі відчуваю себе сліпцем, який силкується підглянути в щілину паркана. – Бакін зробив наголос на словах «не по мені». Він аж ніяк не вважав себе нездатним компонувати танка, і якщо розуміти його слова саме так, то в них не прозвучала впевненість у власних силах. Просто Бакін здавна відчував своєрідне презирство до такого мистецтва. Чому? Та тому, що і танка, й хоку були занадто малі, щоб умістити в себе його, Бакіна. Зміст будь-якого тривірша чи п’ятивірша, ліричного або пейзажного, хоч як би майстерно його було складено, виявлявся сумірним тільки з декількома рядками його прозового твору, не більше. Таке мистецтво він вважав мистецтвом другого сорту.

ІІІ

У тому, що Бакін зробив наголос на словах «не по мені», якраз і висловилося його презирство. Та ба! Омія Хейкіті, видно, не зрозумів цього.

– Ах, ось у чому річ, – промовив він вибачливим тоном, до червоності розтираючи тіло викрученим рушником. – А я ж бо, признатися, гадав, що така видатна людина, як ви, може з легкістю зробити все, за що візьметься. Вірно кажуть, що Небо не наділяє людину відразу двома скарбами.

Самолюбивий Бакін відчув невдоволення від того, що слова його були сприйняті буквально. Не сподобався йому й вибачливий тон Хейкіті. Він кинув рушник і ганчірку для миття на підлогу, розігнувся наполовину і, досадливо поморщившись, із запальністю в голосі промовив:

– А втім, думаю, що можу писати вірші не гірше за нинішніх маститих поетів.

Сказавши це, він мимоволі засоромився від власного хлоп’яцтва. Тільки-но, коли Хейкіті в найпишномовніших виразах хвалив його книгу, він не відчував особливої радості. Тепер же був незадоволений тим, що його визнали нездатним складати вірші. Тут явна суперечність. Миттєво проаналізувавши власну реакцію, Бакін заходився метушливо поливати себе водою із шаплика, намагаючись таким чином приховати ніяковість.

– Звичайно. Інакше ви навряд чи змогли б створити шедеври, подібні до «Восьми псів». Не сприйміть це за хвастощі, але я і справді прониклива людина!

Хейкіті знову зареготав. Але одноокого поблизу вже не було, а його плювок однесла вода, яку вихлюпнув на себе Бакін. Слова Хейкіті ще дужче його засоромили.

– Одначе ж я занадто захопився бесідою з вами. Мабуть, що піду занурюся в фуро.

Дивне відчуття ніяковості не покидало Бакіна. Досадуючи на себе, він повільно підвівся, змушений ретируватися перед цим добродушним чоловіком, його шанувальником. Що ж до Хейкіті, то йому, як видно, слова Бакіна надали ще більшої впевненості, що так личила істинному шанувальнику талантів.

– Ну що ж, сенсею, прошу вас найближчим часом неодмінно скласти якого-небудь вірша. Домовились? Так не забудьте ж! А тепер дозвольте відкланятись. Я знаю, ви страшенно зайняті, але все ж, якщо трапиться нагода проходити поблизу, прошу завітати до нас. Із вашого дозволу, я теж якось до вас навідаюсь! – кричав Хейкіті навздогін Бакіну. Він іще раз виполоскав рушник і, проводжаючи очима Бакіна, що прямував до перегородки, заходився розмірковувати, яким саме тоном він розповість дружині про зустріч із Кьокутей-сенсеєм.

IV

По той бік перегородки панували сутінки, мов на смерканні. Від води здіймалася пара, ще густіша, ніж туман. Підсліпуватий Бакін невпевнено проштовхувався між купальниками. Якось дістався фуро, прилаштувався в кутку й занурив у воду своє зморшкувате тіло.

Цього разу вода була гарячіша, ніж завжди. Бакіна обдало жаром аж до кінчиків пальців ніг. Він глибоко зітхнув і заходився повільно обводити поглядом фуро. В сутінках ледве помітно вимальовувалися голови купальників, їх було семеро, а може, й восьмеро. Вони співали, розмовляли, а між ними розмірено і плавно погойдувалася поверхня води, що ввібрала в себе жир людських тіл. У воді відбивалося тьмяне світло, що просочувалося з-за перегородки. У ніс бив нудотний «запах громадської лазні».

Бакін здавна полюбляв поринати в романтичні мрії. Ось і зараз, розімлівши в гарячій воді, він мимоволі викликав у пам’яті картину зі своєї майбутньої книги.

…Палуба із щільним навісом од сонця. На море опускаються сутінки. Починається вітер. Глухий плескіт хвиль об борт корабля нагадує звук сколочуваного масла, до їхнього гомону приєднується шум навісу, що гойдається на вітрі, ніби шелест крил гігантського кажана. Зачувши недобре, один з моряків дивиться з острахом за борт. У небі над вкутаним у туман морем похмуро й самотньо червоніє місячний серп. І ось…

Тут картина, що уявилася в думках Бакіна, раптово зникла. Він почув, як зовсім поруч хтось лає його твори, причому багатослівно й умисно голосно, так, аби Бакін чув. Бакін вирішив було вийти із фуро, та потім передумав і весь перетворився на слух.

– Бакіна нині пишно величають «майстром Кьокутеєм», «жерцем храму літератури», але ж його книги – переробки чужих творів, і тільки. «Вісім псів» – це не що інше, як нашвидкуруч перекроєні «Річкові заводі».[100] Якщо цього не брати до уваги, то у «Восьми псах», звичайно, можна знайти дещо цікаве. Та китайський твір написано значно раніше. Тож заслуга Бакіна в тому лише й полягає, що він спромігся прочитати оригінал. Та й то як сказати, адже його книга – ще й переспів Кьодена.[101] Мимоволі будеш обурюватися!

Стуманілим поглядом Бакін глянув у той бік, звідки доносилась огуда. За густими клубами пари важко було розгледіти мовця, але, скоріше за все, це був той самий одноокий із зачіскою «ооїтьо». Видно, він розлютився, почувши, як Хейкіті щойно вихваляв «Вісім псів», і вирішив зігнати злість на Бакіні.

– Усе, що пише Бакін, – результат старанності, та й годі. У нього нічого немає за душею, а коли щось і є, то, мабуть, лише коментарі до Чотирикнижжя та П’ятикнижжя,[102] які куди більш доречні в устах учителя парафіяльної школи. Він нічого не тямить у сучасному житті – про це свідчить хоча б те, що він не написав жодної книги, в якій би не йшлося про давні часи. Він не може написати просто і ясно: «Осоме і Хісамацу»,[103] ні! – йому хочеться писати так: «Сім осінніх трав, або Історія кохання Хісамацу й Осоме». І таких прикладів, якщо висловитися в дусі «великого» Бакіна, можна «вздріти» силу-силенну.

Усвідомлення власної переваги часом не дає нам у повній мірі відчути ненависть. Ось і Бакін при тому, що слова огудника боляче вразили його, чомусь не відчув до нього ненависті. Йому тільки хотілось як-небудь висловити кривднику своє презирство, та зробити це, мабуть, заважав вік.

– Якщо вже на те пішло, то Ікку[104] й Самба – ось істинні письменники. В їхніх книгах ми бачимо живих, справжніх людей. Це вам не дрібні вироби, де потрібні лише вправність рук і сякі-такі знання. І цим вони здорово відрізняються від таких, як Сарюкен Індзя.[105]

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Жульєн Віо – літературний псевдонім французького письменника П’єра Лоті (1850–1923), який під час своїх мандрів бував у Японії і присвятив їй роман «Панна Акіко» («Панна Хризантема») і щоденник вражень «Осіння Японія».

2

Ітимеґаса – старовинний жіночий солом’яний широкополий капелюшок.

3