Норма

– Я думав, що ти живеш на вулиці Ваасанкату, поверхом вище Аніти. Чи нижче? У Аніти був гарний дім, – сказав Ламберт.

Спека зробила частину сорочки на його грудях липкою. Хекання, промоклий від поту одяг та поспіх до зупинки в одному такті зробили так, що вони виглядали, наче батько й дочка, які запізнювалися на сімейний вечір і їхнім завданням було принести випивку. Молода пара, що прийшла на зупинку і чекала на трамвай, не побачила нічого смішного, та й інша пара, котра пройшла повз зупинки скандинавською ходьбою, не дивилася на них скоса. Вирівнявши своє дихання, Норма зрозуміла, що сказав Ламберт: він був у мами вдома.

– Я думала, що ви були лише друзями дитинства.

– І дитинства також.

Ламберт дістав невелику коробку сигар і запропонував їй. Норма похитала головою та подивилася на розклад руху. Наступний через вісім хвилин. Таксі приїхало б швидше, вона вмить набрала номер. Але все ж таки не подзвонила. Телефон повернувся до сумочки. Чого йому треба?

– Це ж стосується батька, так?

Лоб Ламберта напружився.

– Будьте добрі, залиште мене в спокої. Такі привітання можете передати йому, – сказала Норма.

Мама сказала б те саме. Нічого особистого. Якнайбільше нейтральності, як можна ввічливіше. Мамині фрази вилітали самі по собі і Нормі, очевидно, вдалося вибити Ламберта з колії, причому досить влучно, і вона самовдоволено вирівняла спину. А чого той чоловік від неї очікував? Думав, що вона кинеться щось беззв’язно гомоніти або запропонує випити святкового шампанського?

– Рейо дуже засмучений через те, що у вас такі відносини. Він дуже за тобою скучив.

Норма закусила губу і встигла проковтнути запитання, про яке не хотіла думати. Воно просто пролетіло в голові. Яким був батько? Той чоловік знав, а вона – ні. Вона вже не може отримати від мами відповідей на запитання, які її завжди цікавили. Вона не отримала від Рейо Росса нічого, окрім прізвища.

– Як я вже сказав раніше, можемо поговорити і про ці речі також десь у зручному місці, – сказав Ламберт.

Тон його голосу був досить невпевненим, і Норма жахнулася його впливу. Не дивлячись на те, що безлад в її голові був схожий на небезпеку, яка йшла від чоловіка поряд, вона хотіла все ж почути, що Ламберт міг розповісти про Рейо Росса, і їй спало на думку прийняти запрошення, бо один келих не зробить зла. Але відразу за цією ідеєю вона відчула, як напружилися корені її волосся, наче хтось потягнув її за голову, і це повернуло її до здорового глузду.

– Не хочу нічого знати про батька.

– Сумно про це чути, але у моєї справи немає нічого спільного із твоїм татом. Я вже багато років не бачив Рейо. Наша остання спільна поїздка була десь років десять тому.

Щоки Норми почервоніли. Даремно було б і думати, що батькові цікаво почути, як у неї справи. Якщо йому було байдуже три десятки років, то що могла змінити смерть мами?

Несподівано Ламберт досить розмашистим жестом стукнув себе по лобі, що виглядало, як сцена із німого кіно.

– Почекай! Невже мама тобі не розповідала? Мені на думку й не спало, що треба представити себе більш детально. Аніта була моєю співробітницею – я власник перукарні, де працює Маріон.

Під натиском спеки Норма присіла на лавку, а Ламберт швидко вмостився поряд з нею. Про це мама не розповідала. Скоріш за все вона не знала, хто володів перукарнею. Іншого пояснення не могло й бути. Мама не могла б так вчинити з Хеленою. Сморід від горіння пластикового пакета погіршувався запахом поту, запхнутий під плаття хвостик виступав верхньою частиною, наче пухлина, і Норма відчула, як у роті почала збиратися слина. Її нудило.

– Не дивно, що ми не зустрічалися раніше. Я багато подорожував, хоча інколи і з’являвся у перукарні, – продовжував Ламберт. – За словами Маріон, Аніта останніми днями була якоюсь відчуженою, навіть сумною.

– Тобто сумною?

– Маріон прийняла це за своєрідне прощання.

– З чого вона це взяла?

– З різних дрібниць у жестах і словах. Аніта попросила Маріон приглянути за тобою, якщо з нею станеться щось погане.

Тепло його тіла піднялося на скронях та кінчиках волосся. Брехня була яскравою.

– У перукарні залишилися деякі речі Аніти. Думаю, ти хотіла б якось прийти їх забрати.

Брязкіт трамваю наближався, і Норма підвелася з лавки. Чи то їй здалося, чи то тон чоловіка і справді змінився, але Норма не знайшла потрібних слів відразу, а потім вона зрозуміла, що він почав звучати по-батьківськи. Ламберт схопив її сумку з покупками швидше, ніж вона встигла йому завадити.

– Це не слушний момент, – сказав Ламберт, – але я повинен все ж таки це сказати, оскільки ти очевидно не знаєш…

Трамвай зупинився. Двері відчинилися.

– Рейо помер під час аварії човна у Тайланді. Це було давно. Він був мені як брат і я можу багато чого розповісти про нього. Наша родина готова всіляко тобі допомагати. Ми завжди піклуємося про своїх.

Норма сиділа в трамваї до тих пір, поки він не зробив круг і не повернувся знову в район Калліо. Ламберт не брехав про батька. Новина не пробудила в Нормі ніяких почуттів, так само, як і не турбувало її те, що вона була на тій самій зупинці. По шкірі бігали мурашки, але це було не через Рейо, а через бажання, яке заклав Ламберт перед тим, як вона сіла в трамвай. Тільки зараз вона згадала, що цей чоловік ще не розповів, на які саме сумні речі він натякав біля воріт кладовища, і тут раптом вона зрозуміла, що шукала докази якихось зв’язків між ним та мамою не в тому десятилітті.

Ноутбук. Там може щось бути. Вона до того не розуміла, що Ламберт був частиною маминого життя останнім часом також.

Погляд Ламберта був приклеєний до екрана. Він знову крутив той самий запис з камери безпеки клініки у Банкоку. Той, де Аніта проникла у в’язницю, і на якому вона завела закуту у наручники дівчину. Відео було зроблене у закритому приміщенні і було чітко видно, що в руках її була камера і вона записувала розмову.

– Виключи його вже, – сказала Алла. – Ти не побачиш нічого нового.

– В якому, чорт забирай, місці та дідькова камера? – Ламберт перекручував запис. – Бос Аніти знає, що її викрили і вона померла. Чому на це немає ніякої реакції?

Алла дивилася на дітей, які гралися у дворі з Любою, та накладала на губи новий шар блиску. Ці шари утворювали хвилі, які залишали навколо губ точкові зморшки. Двоє із людей Ламберта стояли біля гномів у готовності перевіряти кожний рух та звук, навіжену їзду хлопців, які розносять рекламу, стрижку газонів, п’яні крики сусідів, які тільки-но вийшли з сауни по той бік паркану. Відразу після нещасного випадку з Анітою Алла зажадала собі охорону і вже нікуди не виходила сама. Авто забронювали, а безпеку будинку оновили. Такі міри її заспокоювали, хоча і не до кінця.

– Якщо росіяни все наплутали…

Ламберт зупинився, коли Алла підняла руку на знак білого прапору.

– Те, як це робила Аніта, не можна назвати традиційною російською звичкою вирішувати територіальні суперечки. Росіяни нагадали про себе після її смерті.

– Але якщо вони таки наплутали, то треба закінчувати цю гру, – продовжувала Алла. – Ми не будемо вплутуватися у війну. Так справа не піде.

Аплікатор сильно надавив на нижню губу жінки і вона так потерла свій рот, наче зіскрібала висип. Старого шару наче й не було. Посередники Алли нічого незвичного не чули. Бізнес в Україні продовжував порушення, продавці не погрожували, склади не розграбовували і не палили, вікна нерухомості залишалися зачиненими. Розкриття Аніти не мало ніякого відношення до територіальних змагань, окрім того, що Алла впроваджувала свій логістичний ланцюг російського волосся. Ламберт ще пам’ятав, як дружина зігнала зі свого шляху декількох американців, які прагнули попасти на український ринок.

Алла поклала блиск і взялася за пилочку. Думка про війну кришила її гордість, наче тістечко безе об тарілку, і на мить у вікні з’явилася дівчина, яка була з уральським волосяним магнатом і яка поспішала. Змагання за владу на ринку волосся стало настільки сильним, що її чоловік отримав кулю в голову. Чоловік, який полював на Аллу, сам загинув, а його права рука втекла у Конго. Тепер Алла керувала своєю територією з Фінляндії за допомогою маленьких співучасників, але її залізна хватка все ж таки ослабла. Вона дивилася на малюків, які крутилися на дитячому майданчику.

– Українці могли бути лише приманкою, способом заманити Аніту до себе, – зауважив Альвар. – Ніхто не може протистояти такому волоссю.

Ламберт стиснув зуби. Квартири Марґіт, Норми та Аніти були просто гонитвою за химерами, і клан так і не отримав інформацію про постачальника волосся. В словах Ламберта відчувалося осудження, коли він сварив сина за безлад. Клан зробив помилку, забувши про додаткову обережність. Вони б мали відразу усвідомити, що у справі було щось неладне, бо так воно і було, якщо посередники Алли в Україні не знали, звідки було волосся, до чиєї території воно належало, від кого Аніта його отримувала. Вони захопилися українськими можливостями і дісталися ближче до крота.

– Хто б не дерибанив те волосся, може продовжувати бізнес разом з нами. Це дуже хороший товар, щоб продавати іншим, – сказав Ламберт.

– Звучить як війна, – відповів Альвар.

– Ми візьмемо лише те, що нам належить. Ми будемо відслідковувати всі зачіпки, поки не зловимо того, від кого це волосся приходить. Потім знайдемо шефа Аніти і роз’яснимо правила гри, – продовжував Ламберт.

– Це війна.

– Безсумнівно!

Кулак Ламберта бабахнув по столу. Супротивник був хитрий, як ніхто із його ворогів. Він зумів знайти крота із особистого минулого, того, кому в дитинстві той довіряв.

Салон пані Фолаке був зачинений, але гул швейних машин досягав порогу. Дівчата, які працювали у задній кімнаті, були ще на роботі і Маріон вже от-от мала отримати готове волосся. Було як завжди всіляке: зшите у стрічки, ущільнене, ламіноване, просте. Ніхто б і не помітив, що росіян також примішали. У цьому Фолаке була впевнена.

– Але все одно надчутливим клієнтам його давати не будемо, – запевнила Маріон.

Фолаке кивнула. Жорстке російське волосся піддалося різноманітним хімічним обробкам, тоді як українське лише помили та обробили антиалергенними засобами. Це стало хітом у Нігерії, бо такий засіб допомагає тим, у кого алергія на справжнє волосся. До того надчутливі люди користувалися синтетичним замінником, а тепер можуть мати справжнє.

– When will you get more?

– Soon, it’s just a delay.[3]

Маріон посміхнулася переконливою посмішкою і прилипла до стакану, який дала їй Фолаке. Проблему у логістиці, яка виникла після смерті Аніти, треба було виправити, поки жінка не запідозрила, що за все відповідала покійна. Маріон знову поглянула на телефон. Вона все продовжувала надзвонювати дівчині. Норма мала знати про знайомих своєї матері. Треба було з нею зв’язатися, хоча ніхто із членів клану не вірив, що Маріон це вдасться. На сімейних зборах її вже викреслили із обговорення, наче її зворотній відлік вже почався. Пусте місце….Вона була для клана вже просто пустим місцем.

Волосяні стрічки були вже майже готові. Маріон сиділа і чекала, дивлячись на вулицю. Стакан із манговим соком в її руці був доказом того, що їй не довіряли, вона це усвідомлювала. До речі, вона не сиділа би зараз в салоні Фолаке і її настигла би доля Аніти, бо її мали схопити в аеропорту Гельсінкі. Їй пощастило, що вони на всяк випадок завжди літали різними літаками. Її рейс прилетів на кілька годин раніше і за чашкою кави в «Старбаксі», очікуючи на подругу, вона помітила людей Ламберта. Спочатку вона засмутилася, потім намагалася додзвонитися Аніті, але та не відповідала. Коли двері відділення для отримування багажу відкрилися, Аніта влучила прямо до лап Ламберта, і його пальці до хрусту стиснули її зап’ястя. Пізніше Маріон виказала здивування, що Аніта прослідувала за нею до Банкоку, запевнивши, що думала, начебто та відпочивала з друзями десь у іншому місці. Клан повірив, бо вважав її дурепою.

Дзижчання зупинилося. Маріон отримала гарно упаковані стрічки волосся та готові смужки ламінованого.

Рух на вулиці вже зупинився, і лише десь далеко чувся гул відпочиваючих на терасі людей. Не було видно груп хлопців-іммігрантів або псів Ламберта. Маріон не прислухалася до порад Алли, вона не хотіла посилювати міри безпеки, бо так вона постійно відчувала б на собі батьків погляд. У той самий момент, як вона вирішила, щоб Аніта почала збирати докази проти клану для того, щоб його потім шантажувати, витиснути зі справ і контролювати його територію, її погляд був гостріший за звірячі ікла.

На верхньому куті монітору починалися бокові повідомлення про непрочитану пошту: всі за останній тиждень, всі від клієнтів. Почуття тиснули на груди. Норма відклала мамин ноутбук, бо знала, що весь завал сміття перукарні вивалиться перед нею, як тільки вона сяде за нього. Але все ж таки вона була задоволена, бо цей ящик залишився від мами і ніхто інший туди не залазив, бо тітка не знала маминого пароля «Елізабет Сіддал».

Норма увійшла на мамин електронний рахунок. Остання операція була покупкою у продуктовому магазині за день до поїздки до Тайланду. Орендна плата за травень була зроблена ще до подорожі, і на рахунку залишилося двісті п’ятдесят євро. Нормі ніщо не здалося дивним, єдине, що вона зрозуміла, що окрім плати за мамину весняну поїздку з нього вже місяцями не сплачувалися витрати кредитної картки і до поїздки мама не знімала великі суми грошей. Норма спробувала порахувати. Розходи на поїздку перевищували мамину зарплатню. Невже вона взяла позику, про яку не розповіла дочці? Дані банківського рахунку ні на що подібне не вказували.

Історія браузеру була почищена. Серед відправлених листів були лише повідомлення до Маріон, але вони були тільки про заброньований час та робочі зміни. Норма почала досліджувати фейсбук-сторінку перукарні, на якій мама була модератором під іменем Аніта Елізабет.

Акаунт був створений весною, і вона користувалася ним лише для роботи, а всі друзі, за включенням Маріон, були клієнтами. Норма запалила цигарку і міркувала. Ще за декілька годин до рейсу в Тайланд мама підтверджувала час для клієнток. Навіщо вона б це робила, коли планувала вкоротити собі життя?

Повідомлення про непрочитані листи дратували Норму і заважали її роздумам. Вона відключила Інтернет у комп’ютері та у своєму телефоні. Мама вже ніколи не буде онлайн, і за її рослинами вже не треба було доглядати, від цього залишилася лише записка-нагадування на екрані.

Норма поставила фіалку на прилавок і сказала, що вона не вміє доглядати за рослинами. Під її опікою вони просто помирають.

– Це квіти Аніти.

Флористка не чула про долю своєї постійної клієнтки. Їй було лише відомо, що хтось стрибнув під потяг, коли вона була в подорожі на південь, але не знала, що то була Аніта. Жінка присіла та зітхнула. Норма почекала, давши їй час усвідомити, що трапилося, а потім представила увесь вміст маминого балкону.

– Мамі було важливо посадити цей хвойний кущ на задньому дворі.

– Його ще можна пересаджувати, – відповіла флористка.

– Тоді посадіть його поки де-небудь.

Жінка уважно подивилася на рослини: вони були рідкісними для цих широт. Ставши старшою, мама захопилася догляданням внутрішнього дворику їхнього будинку і зробила його охайним. Кущ мигдалю був подарунком від вдячного клієнта незадовго до Тайланду. Норма вже збиралася йти, коли продавщиця дістала щось з-під прилавку.

– Аніта залишила тут свій запасний ключ.

Жінка дала Нормі товстий конверт. Він був запечатаний і зверху нічого не було написано.

– А мама так часто робила?

– Завжди, коли відправлялася у поїздки.

Норма не розуміла. Запасний ключ був у неї, а інший мама мала тримати на роботі.

Вона розірвала конверт. У середині ключа не було. Там була флешка та картка пам’яті.

На екрані мерехтіла відкрита валіза з накиданими до неї речами. Мама тримала камеру в руках і не могла встояти на місці, вона ходила навколо, всюди знімаючи різноманітну пилюку. Норма помітила пакет баранячого філе. Суміш спецій «Гарам масала», мигдаль. Остання спільна вечеря. Відео на картці пам’яті було зняте до того, як мама відправилася у подорож наступного дня. Екран почав дрижати і так сліпив, що очі почали боліти. Норма відвернулася та прочистила горло вином, проштовхнувши ком вниз. Вона шукала мамині послання в неправильних місцях, уявляла, що вона написала дочці, але справа у тому, що мама не була «писемною» людиною. Вона пояснювала речі, коли дзвонила, при зустрічі, у бесіді. Норма мала це збагнути раніше.

«Почавши все це минулого року, я не могла передбачити, до чого воно приведе. Тримаючи камеру в руках перший раз, я думала задокументувати речі, які твоя бабуся могла б пам’ятати. Заради тебе. Але вийшло інакше. Закінчилося тим, що я поїхала в розвідувальну подорож, події якої мали непередбачувані повороти. Сподіваюся, що зможу зібрати достатньо мужності, щоб все прояснити. Якщо у мене не вийде, то в Банкоку я дам тобі ці відеозаписи. Я безумовно дуже хвилююся. Я вже дуже близько і мій настрій, наче у переддень свята».

Мама була збуджена, і вона не залишала побажань усього найкращого Нормі, тому це не було її прощальним повідомленням, і Нормі ще не було так важливо переглянути це відео. Норма натиснула на паузу. Вона відрегулювала настройки екрана, зробивши його темніше, але достатньо світлим, щоб бачити картинку. В роті з’явився смак мигдалю, а в носі був запах смаженої баранини. Задушливе відчуття повернулося до горла і вино його не приховало. Розчісування волосся не покращило самопочуття. Вона глянула на іконку корзини. З відеозаписів може вийти щось, чого вона не хотіла б знати, але, заглушивши неприємне передчуття, вона секунду покрутила в пальцях знайдену в конверті картку пам’яті, на яку мама зробила резервні копії відео, та перейшла на першу. Це був файл, на якому був записаний травень 2012 року. Тільки зараз вона помітила, наскільки мама постарішала за рік. З’явилися нові борозни, очі стали більш впалими, чому не завадили ані зроблене Маріон нарощування вій, ані гелеві нігті, ані зроблена тією ж Маріон зачіска. Вона знову подивилася на список відеозаписів. Кожний файл мав назву: «Нормі». Переглядання їх викликало десятки почуттів.

«Три»

Коли я зустріла Ламберта вперше за багато років, перед очима пролетіли всі спогади. У його погляді я побачила таку саму реакцію. Але ми поводилися, наче всього цього не було, наче у нас не було ані спільного минулого, ані несправедливості щодо Хелени, ані вдачі Маріон. Так було легше для нас обох. А також для Маріон, яка в напруженні чекала на нашу зустріч. Ева порадила мені зберігати спокій, і будь що буде. Ніхто нічого не запідозрив.

09.05.2012

Бабусі не стає краще, прогнози невтішні. Її голова працює лише в моменти просвітлення, і тому я маю говорити з нею про Еву, бо відкладати справу вже нікуди. Перша спроба викликала спалах гніву, а наступна – гнівні сльози. Бабуся твердить, що не знає ніякої Еви, або плутає її з однойменною сусідкою, та приймається мене вичитувати за брови чи зачіску. Медсестра вже попередила, що мої візити призводять до надмірних хвилювань. Але я не здаюся.

Сьогодні спробувала, чи не допоможе світлина. Підійшла до бабусиної тумбочки і взяла сімейну Біблію. У ній знайшла фото і ткнула ним прямо в обличчя, щоб вона зрозуміла, що я мала на увазі цю жінку. Бабуся підскочила і намагалася вихопити його у мене. Я не віддала. Після цього вона почала терти свої скроні, забула, де ми знаходилися і знову повернулася у дитинство, попросивши зачесати її якнайкраще, щоб мати не сварила.

Це фото було в Біблії скільки я себе пам’ятаю. Маленькою я часто дивилася на цю загадку. Одного разу мене впіймали на гарячому і добряче відшмагали так, що я всю ніч ховалася в сараї. Тоді я не знала, що за жінка була на фото. Але місце світлини у Біблії говорило про те, що вона була якоюсь особливою. Те саме доводила мамина реакція. Я більше не згадувала про жінку під дахом будинку родини Наакка.

Питати про неї у інших я також не наважувалася. Я поділилася цією тайною лише з Хеленою, і завжди, коли ніхто не бачив, я ходила роздивлятися чорно-білі фотолистівки, які залишилися ще з минулого століття. Завдяки надприродньо довгому волоссю жінка виглядала більше, як казкова істота, аніж реальна людина. Лише коли я навчилася читати, змогла розібрати, що було написано на листівках і зрозуміла, що вона доводиться нам якоюсь родичкою. Ніколи не чула, щоб хтось колись говорив про жінку на ім’я Ева Наакка.

Після твого народження я передивилася усі можливі ліки, які я могла вживати, та мій раціон під час вагітності. Я підозрювала, що подорожувала кудись, куди вагітній жінці не треба було б їхати, або сталося так, що сама того не знаючи, була десь у занадто забрудненому місці або помилково з’їла радіоактивні гриби, чи була у домогосподарствах, де використовували хімікати для боротьби із комахами. Було зовсім абсурдним, що у мене дочка, у якої волосся росло більш ніж на метр в день. Якось мені спала шалена думка, що питання було у скритій спадковій якості або у вразливості до своєрідного росту волосся, і світлина Еви Наакка наштовхувала саме на ці думки. Якщо її волосяний шквал на фото був справжнім, то вона була б таким самим виключенням, як і ти, і в цьому випадку твоя винятковість не була моєю провиною.

Я почала шукати щось подібне до тебе в книгах та на фотографіях, і завжди поверталася до Евиної світлини. Якби вона не була б обрамленою, то стосувалася б одержимості моєї мами волоссям. У дитинстві вона завивала мені коси так спішно, що аж очі розбігалися. Коси треба було розпускати у школі і Хелена повертала їх у попередній стан перед поверненням додому. Бабуся була проти відкритих кучерів, вважаючи їх знаком розпусних жінок. Їх треба було тримати у належному стані. Незвичайність Еви могла пояснити таке відношення, якщо бабуся, безсумнівно, про це знала. Я тому і боялася, що причиною могло бути щось інше.

10.05.2012

Штамп на листівці свідчив про те, що вона була відправлена з Нью-Йорку, але дата була розмазана. На іншій стороні чоловік на ім’я Антеро розповідав, що у вікні компанії, яка займалася перуками, побачив дівчину із знайомою зовнішністю: «То точно була Ева Наакка на зображенні. Я залишився непоміченим, начищаючи до блиску свого черевика перед будівлею», – написав він.

Ми не знали Антеро, але декілька років потому раптово натрапили на його сліди. Його мама, Хелмі, дожила до дев’яноста років і за кавовим столиком ми розмірковували, чи живий ще сам Антеро, і чи він ще в Америці, бо на похоронах його не було. Тітки Хелени почали пригадувати пригоди із шюцкором[4] і те, як під натиском зверху голова цього руху Карл Еміль Берг застрелився. Комуністи слідкували за ситуацією і були в курсі всього. Хелмі не спала ночами, бо в Антеро була звичка вплутуватися в подібні справи.

Коли від нього прийшла листівка після самогубства Берга, камінь упав з грудей жінки. Листівка доводила, що її син був в Америці, а не вплутався у неприємності у Фінляндії. Говорячи про листівку, тітоньки Хелени нахилялися одна до одної і шепотілися, чи була це саме та листівка.

Вирізнити десятиліття було легко. Карл Еміль Берг застрелився в 1921 році. Того ж року Хелмі отримала від Антеро листівку. У той самий час або трохи раніше Ева мала бути зображена у Парижі, де була зроблена фотографія. Я це зрозуміла, розмовляючи з арт-дилером Йоханссоном.

Портрет моїх бабусі з дідусем під час прибирання впав на підлогу, і мене відправили полагодити рамку до майстерні торговця творами мистецтва Йоханссона, яка була поєднанням відділу із рамками та магазину старих товарів. Щоб зайняти себе поки він працював, я отримала ящик зі старими фотографіями. На зображенні з Евою мене спантеличило побачене там поєднання слів «PC Paris», і я помітила ті самі букви на багатьох фотографіях у коробці. Йоханссон пояснив, що це вказувало на одну й ту саму досить відому друкарню, де були зроблені ці картки. «Моделі, які попадали на їхні листівки, не були аби хто», – сказав Йоханссон, і почав показувати пейзажі та розроблені для жінок збірки. Я відразу подумала, що Ева скоріш за все виграла якийсь конкурс краси, щоб попасти на цю листівку. В купі були і побляклі картки, серед яких знову була одна з Евою. Йоханссон розповів, що в той час тонувати фотографії могли лише в Парижі та Бельгії. Потрапити на фотокартку в Америці було неможливо, бо у них були власні зірки кіно, яких також знімали у тому старому світі. «Ручна праця, усі. Розфарбовування було жіночою роботою і багато хто з них отруїлися, коли обмочували пензля в роті» – шепотів Йоханссон.

03.06.2012

Встигли з Хеленою навигадувати Еві різноманітні пригоди. Ми були впевнені, що вона приймала участь у конкурсах краси, та намагалися зрозуміти, чи саме це здобуло її сумнівну репутацію у будинку Наакка. Як би там не було, а фактом було те, що вона відправилася у широкий світ і стала зіркою. Вона була тією людиною в нашому селі, з якої щось вийшло в житті. Наша Ева. У Паризькій студії. Це вплинуло на наше з Хеленою рішення: ми також звідси поїдемо. Ми не мали Евиної краси, але придумали б щось інше. Хелена мріяла про кар’єру співачки, а я просто хотіла побачити світ. На подорож до Америки або до Парижу у нас не було грошей, а от до Швеції можна було б добратися хоча б автостопом.