Цензор снів

Мені достатньо було трьох днів, щоб вивчити літак і зробити два пробні лети. Я літав на фоккерах, а модель фірми «Avian» не надто відрізнялася від них своєю начинкою. Мотор гудів плавно і, на диво, не так гучно, як у фоккері, тобто, якщо такий літак використовувати вночі, то можна сісти доволі непомітно.

Щоб прилетіти до Оттави в обід, треба стартувати не пізніше сьомої ранку. Дорогою я зайшов до крамниці, купив пляшку вина, шмат сиру й житнього валлійського хліба. Покій у готелі був скромний, але затишний. Я вмостився на канапі, їжу розклав на столику й заходився вечеряти. Мене, звісно, цікавило, якою була мета такого перелету, але вирішив, що справді не варто перейматися. Лети на великі відстані траплялися й у Ґданську, але ніколи це не було самоціллю. Правда, досі доводилося літати лише в межах тисячі миль і головно по Європі, інколи до Північної Африки, всі ці маршрути були не важкі. З того, що зрозумів, великої поклажі в мене не буде, бо задля тих восьми баків пального навіть зайві крісла буде знято. Я допив вино, прибрав на столику і ліг спати.

О п’ятій ранку я встав і о шостій був на умовленому місці.

Літак гудів і подриґував, розігрівати його двигуни почали ще годину тому. Вдалині виднілося ще два літаки схожі на цей, але менші за розміром, їх, либонь, тримали на коротші відстані. Мряка висіла в повітрі, небо було захмарене, і пробирала до кісток прохолода. Старий Мурнау потирав руки, сутулячись, і кивав на літак:

– Ляля, правда? Двигуни типу Брістоль-Юпітер налаштовані ідеально. Жоден інший літак не підніме стільки галонів пального, як цей. А з таким вантажем потрібна буде дуже велика стартова смуга. У нас нема аеродромів відповідної довжини, отож доведеться вам злітати з трави. Тут ґрунт доволі твердий, проблем не повинно бути. Там вам дали два галони води, два термоси – один з гарячою водою, другий з міцною кавою. Ще є кілька кісточок бульйону з яловичини, шмат нарізаного бекону, хліб, сир і шоколад. І є тепла куртка в кабіні, також теплі штани й чоботи. Я б радив відразу те все на себе вбрати, бо над океаном особливо зимно. Я чув, що над океаном ви ще не літали?

– Ні. Але над морем не раз.

– Ну, там є свої нюанси, але не надто суттєві. Розрахунок після повернення. Проте я дам вам десять канадських доларів, як бонус, щоб ви собі в Оттаві могли чарку перехилити. Коли будете підлітати, з вами вийдуть на зв’язок і спрямують на приземну смугу.

– Це не буде летовище?

– Ні, це буде шосе. Запасне шосе, яким ніхто не їздить. У вас заберуть вантаж з поштою, а відтак завезуть автом до готелю. Готель з триразовим харчуванням, так що крім алкоголю витрат у вас не буде. Ну, що там? – гукнув двом інженерам, що керували підготовкою літака до вилету.

Йому відповіли, що все гаразд. Механіки, що монтували баки пального, вийшли першими, за ними зійшли інженери. Коли я піднімався в літак, вони чомусь не зводили з мене очей так, мовби я для них був дорогим родичем, з яким вони оце прощаються, але при цьому скалили зуби. Мурнау потиснув мені руку й сказав: «Боже благослови. Щасливого лету».

Всередині все було, як і в інших літаках, якими я літав, єдине, що баки пального займали доволі багато місця. У самому хвості я побачив чотири пластмасові скриньки, запаяні по всіх кантах так, що й не видно було, як вони відчиняються. Чотири великі гумові бальони барвистої барви лежали поруч, примоцовані до скриньок акуратно скрученими линвами. Не важко було здогадатися, що на випадок трощі, якщо скриньки впадуть в океан, ті бальони триматимуть вантаж біля поверхні. Цікаво, що там?

Я помахав стрию рукою, зачинив кабіну і спрямував літак на «злітну смугу». Трава весело хрумтіла під колесами, відповідний керунок вітру створював вигідні умови для старту. Я відчував, як пружинить ґрунт під колесами, десь далеко виднілася дорога, і я мав би злетіти раніше, аніж її досягну, але не квапився, мені розходилося про якнайбільший розбіг і, коли до дороги залишалася яка сотня ярдів, я різко потягнув на себе важіль, аж втискаючи собі в живіт. Літак підскочив угору і врешті злетів. Піднімався я легко і плавно, а радість лету сповнювала мої груди. Вистачило місяць не літати, аби стужитися за цим неймовірним краєвидом, що розкривається перед тобою, і знову почути гудіння мотору, наче стукіт власного серця. Коли літак піднявся на п’ятсот футів, земля зникла з очей, затягнута густою ранковою імлою. Я обережно перехилив машину на праве крило, збираючись виконати повний скрут і скерувати літак на захід, не спускаючи очей з компасу. Коли паралельні лінії уклалися в потрібній позиції, я вирівняв літак і піднімався все вище й вище, аж поки не опинився поміж двома шарами хмар.

3

У той час не існувало ще досконало вивірених маршрутів, контрольних процедур і особливих законів приземлення. Небо було безлюдним, і кожен летів, як йому на душу лягало. Тривалі самотні перелети над океаном не тішилися популярністю, тож зустріти когось дорогою було б такою ж дивиною, як і зустріти самотнього мандрівця в пустелі. Метеорологічні дані повідомляли, що аж до західних берегів Ірландії можна було сподіватися лише слабких лобових вітрів, які, певна річ, стануть дужчими над Атлантикою. Я пролетів над пошарпаними берегами Південної Валлії, а за дві години опинився над Ірландським морем, ще через хвилин сорок побачив Ірландію. Далі моїм орієнтиром були острови Аран біля входу в затоку Ґелвей. Швидкість літака відчутно зростала з початкових вісімдесяти миль на годину до дев’ятдесяти. А незабаром я наздогнав ніч. Вільний простір між шарами хмар почав заповнювати морок, горизонт зник, зате невидимі за дня фосфорні стрілки на щитку з приладами засвітилися. Тепер я всю свою увагу зосередив на компасі, прудкомірі та реєстраторі нахилу і скруту. Як уже геть стемніло, а місяця не було, вгорі яснів лише напнутий намет зірок, вони ряхтіли в очах, то гаснучи, то запалюючись. Я засвітив у кабіні світло, приглянувся до всіх приладів і знову погасив, занурюючись у безпросвітню вовну ночі. Можна собі уявити цей лет, коли тебе і всередині літака, і назовні оточує ніч, коли здається, що ти геть самотній не тільки в імперії ночі, а й у цілому світі. Двигун заспокійливо хурчав і додавав оптимізму, однак острах, який охоплював мене завше під час нічних перелетів, нікуди не подівся, він знову був зі мною, як і бажання увімкнути світло, але я знав, що так буде ще гірше, бо тоді не побачу навіть зірок, а вони попри їхню недосяжність давали імітацію затишку і створювали враження, що летиш таки не в галактиці, а над океаном або суходолом, і там унизу, не так уже й далеко, можуть бути живі істоти, байдуже – люди, звірі чи риби. В міру згорання пального швидкість літака могла б зрости, але над океаном навпаки вона буде спадати через сильніший вітер, отже треба було нарощувати висоту, де бушували не такі сильні вітри, а висота підкорялася знову ж таки залежно від згорання пального. О такій порі, коли ти самотній на всіх просторах ночі над пустелею, морем чи океаном, до голови лізуть розмаїті думки, кубляться й тиснуть на свідомість, тому я не любив нічних перелетів. Згадалася історія з таємничим зайвим пасажиром у сірому плащі, який інколи з’являвся в літаках, що вилітали з Ґданська. Його не бачив ніхто, окрім пілота, але такий лет завше завершувався катастрофою, і в тих випадках, коли з тієї трощі люди виходили живі, жоден із них не міг ствердити, що бачив ще якогось пасажира в сірому плащі, хоча пілоти клялися на Біблії, що таки бачили. У моїй команді навіть було опрацьовано детальний календар тих випадків, розписано все по годинах і днях, хлопці намагалися знайти закономірність у появі того таємничого чоловіка, а точніше якогось зловісного духа, але закономірності не було.

Досить було подумати про ту примару, як я відчув поволі наростаючий холод, це була певна ознака, що відлетів від берега на добру тисячу миль, навіть якби не дивився на щиток. Довелося вбрати теплий одяг. Потім попив кави, і неприторенний смуток пройняв мене, я почав сумніватися, чи варто надалі співпрацювати з фірмою «Avian», якщо робота полягатиме на отаких нічних рейсах. Бо чим нічний лет відрізняється від замкнутого простору, який викликає в багатьох людей нестримне почуття паніки? Це все одно, що прокинутися живцем похованим у труні. І такого відчуття я ніяк не міг побороти, тому з надією часто зиркав на годинник, чекаючи на рятівний світанок. Сон мене не брав, голод теж, але я знічев’я все ж з’їв кілька плястерків бекону з хлібом та запив гарячим росолом. По грудях розлилося тепло, і я розстібнув куртку.

Ніч минала значно важче, ніж очікував, я зі страхом думав про дорогу назад, панічна відраза до неї охопила мене, вирішив, що нізащо більше не літатиму через океан, бо то була найдовша ніч у моєму житті, здавалося, їй не буде кінця, хоча здолав половину дороги й опинився посередині Атлантики. При леті над землею, летун завжди може визначити місце, над яким пролітає, порівнюючи терен з мапою та орієнтуючись за руслами рік, населеними пунктами, озерами, коліями та дорогами, але над океаном нема жодних орієнтаційних пунктів, а збитися зі шляху можна дуже легко, коли віють бічні вітри. Довкола панувала непроникна темрява, схожа до чорної стіни, крізь яку я змушений був без кінця пробиватися, а попереду ще чекала зрадлива ньюфаундлендська імла, яка покривала майже третину атлантичної траси, і крізь неї теж доведеться пробитися. У 1927 році ця імла поглинула фоккер «Сент-Рафаель», яким летіла шістдесятилітня княжна Людвіка Льовенштейн-Вертгейм, сестра графа Вексборо, з двома летунами. Таємниця їхньої трощі обросла легендами.

Коли нарешті почало яснішати, хоч і не видно ще було сонця, я полегшено зітхнув, світло принесло невимовну радість, нічниці розприслися, імла розсіювалася. Машина піднялася до чотирьох тисяч футів, хмари внизу посвітлішали, ба подекуди поміж них з’являлися просвіти й виднілася темна синь океану. Світанок зблиснув сонячними променями, незабаром я летів у сліпучому світлі над чистими хмарами, що нагадували снігові замети і, здавалося, ось-ось на них з’являться нартярі. Десь під обід хмари зникли, я бачив океан, срібні зблиски хвиль, інколи кораблі. Вигляд води завше надає летуну більшої певності, на душі стає спокійніше й затишніше. Хоча під час лету на великій висоті охоплює почуття безруху, літак дослівно висить у повітрі, і це дещо вимучує.

Раптом удалині помітив невиразну темну пляму грозової хмари, яка затуляла горизонт, наче гірське пасмо зі скелями й западинами. Блискавки раз по раз вирізьблювали її обриси, демонструючи щось потворне і загрозливе. Що ближче я підлітав, хмарове чудисько виростало на очах усе більше, і я вже бачив його страшну кошлату голову, яка кивала мені, бачив грубі руки з розчепіреними пальцями, що тяглися до мене. За мить я опинився в самому епіцентрі грози, яка шаленіла й заливала цілими потоками машину, кидаючи в різні боки, вириваючи з рук важіль, а блискавки миготіли в очах, засліплюючи. Удар блискавки в літак – дуже неприємне відчуття, але більше прикре, ніж небезпечне, бо рідко коли літак зазнає якихось поважніших ушкоджень, а здебільша поверхових. Мені доводилося пережити таке двічі: спочатку сильний зблиск, ляский гуркіт і гострий запах смаленого. Ризик пожежі малоймовірний, але часом зазнають ушкодження зовнішні обладнання, наприклад, антени.

У світлі блискавок я побачив, що грозова хмара, хоч і велика, але витягнута вздовж, і в лівому кінці добре видно її хвіст – набагато вужчий і не такий грізний, хоч і доволі довгий. Можливо, я без ризику міг би пролетіти крізь той хвіст, але вирішив усе ж оминути бурю, бо літаком кидало б ще дужче, а баки пального й так загрозливо гуркотіли. Я плавно перехилив літак на ліве крило, це, здавалося, бурю ще дужче розлютило, що жертва так просто намагається випорснути з її мацаків, і вона кинулася всією своєю масою вперед, намагаючись всотати в себе літак, але я встиг догнати її хвіст, і ось уже буря бушує у мене за спиною. Несподівано почали злипатися очі, у яскравому світлі стали виростати розкудлані напівпрозорі тіні, опадати й знову підніматися, я добре знав цей стан – доволі небезпечний, бо здається, що ти не спиш і все гаразд, а насправді засинаєш і провалюєшся в кам’яний сон. Я випив кави і з’їв плитку шоколаду, це збадьорило, але не до кінця, і я хлюпнув собі в обличчя води, вода стікала по шиї аж на груди, але це було приємно.

Мертва зона без будь-якого радіозв’язку над Атлантикою нарешті проминула. Я почав спускатися і незабаром унизу вигулькнув берег Нової Шотландії, подекуди виднілися дахи будиночків. Пора було наладнати зв’язок з Оттавою. Вони відгукнулися майже одразу, уточнили, де я знаходжуся, і скоригували місце посадки. Раптова зміна висоти над хвилястим тереном викликала деякі перебої, повітряні струмені утворили подушку, яка підкинула літак догори, коли я пролітав над скелею, а по той її бік над рікою Святого Лаврентія гострий струмінь засмоктав машину додолу так, що я ледве зумів її вирівняти. Голос з рації увесь час перепитував орієнтири, а я нічого так не бажав, як нарешті опинитися на землі. Летів над рівниною, над лісами й лугами, і річка була моїм найкращим орієнтиром, аж поки не минув Монреаль, а за ним побачив шосе. Воно видалося казковим дивом, бо скидалося на ріку, яка витікає з лісу і мчить кудись на захід та зникає за обрієм. Машина сіла без проблем, а коли я спробував піднятися, відчув, як зціпеніли ноги, що аж підгиналися. Хтось відчинив у кабіну двері, я побачив усміхненого чоловіка в комбінезоні.

– Вітаємо в Канаді! – гукнув він і простяг руку. – Забирайте свої речі, там вас чекає авто.

– Котра година тут?

– Половина першої. Ви прибули вчасно, як ми й розраховували.

Я скинув з себе тепле вбрання, узяв наплічника і зіскочив з літака. На шосе стояло два авта, з одного махав рукою чоловік у шкірянці, біля другого стояв чоловік у сірому плащі й сірому капелюсі, виглядав на боса. Він лише кивнув. Я озирнувся. Той у комбінезоні ще з кимось таким самим витягали скриньки, звільнивши їх від бальонів. Невже там справді пошта?

– Вітаємо, містер Шуберт, – потиснув руку водій. – Мене звати Френком. Вас поселили в готелі «Король Ґеорґ». Їхати нам туди добру годину, то, мабуть, вам після такого рейсу варто подрімати. На обід ми не встигаємо, зате вас чекатиме щедра вечеря.

Я не став перечити й за мить провалився в сон. Прокинувся від водієвих штурханців.

– Приїхали, ось ваш готель. Маєте три дні відпочинку, а позавтра о восьмій вечора я заїду за вами. Виліт о десятій.

ІІІ. Андреас

1

У мене ніколи не було жодних політичних переконань, зате було велике бажання жити і то жити в гаразді, вільно й весело, наче метелик, це так чудово – жити, щоб жити. Ніколи не пробували? А дарма, тільки таке життя й приносить найбільше задоволення – життя задля життя, щоправда, це не так просто, бо життя сповнене різноманітних перепон, які доводиться долати, але мені поки що це вдається, цим я відрізняюся від свого батька. Мій батько скидався на перекотиполе, куди його тільки не заносило! От він начебто мав сформовані політичні переконання. Хоча, як я про нього можу судити, якщо ніколи його не бачив? Але з огляду на те, що мама про нього оповідала з глибоким смутком, так воно й було – неприкаяний був чоловік, поліг десь у бою з москалями, навіть невідомо, де його поховали. Ні, мені так жити не подобалося, мені баглося все в своєму життя облаштувати так, аби воно рухалося по колії – рівно, без вибоїн, без перепадів.

В певний період я відчув у собі порожнечу, спочатку вона займала зовсім небагато місця, але з часом стала розширятися, пучнявіти й наповнювати мене, наче бальон повітрям, і я бачив уже себе не людиною, а бальоном, який може будь-хто копати й гнати вперед проти моєї волі, а я лише буду звільна котитися, котитися і дякувати Творцеві, що бодай кочуся, хоч і під ударами ніг, але таки кочуся, а не лежу десь у фосі в болоті, нікому не потрібний. І тоді мені спало на думку, що так далі продовжуватися не може, не можу я більше зоставатися безвільним бальоном, якого невідомо хто надмухав, мушу вирватися з-під копливих ніг, задушити порожнечу в собі, випустити її з себе і наповнити себе чимось, що дає волю до життя, породжує спрагу перемог, я постановив собі, що повинен вибиватися на поверхню будь-що-будь, які б гурагани не бушували над головою. У мене було одне-єдине бажання, що керувало всіма моїми вчинками, змушувало коритися і бунтувати, стелитися і бити чолом у стіну, – це було бажання вижити будь-якою ціною, і ціна виживання не мала жодного значення, вона могла бути різною, могла бути й жалюгідною, і неможливою, але мусила бути, і якою б вона не була, вона завше була меншою за ту мету, яку я ставив перед собою – вижити. Те, що мені доводиться виживати коштом інших, не повинно мене спиняти, я не можу жити життям інших, у мене є лише одне моє життя, і я його мушу прожити так, аби потім згадувати з приємністю, а не вести підрахунки всім моїм вчинкам, які з погляду літ хотілося б переграти, виправити, скрасити, як то часто буває. Я прагнув жити так, аби ні за чим не шкодувати, інакше знову перетворюся на бальон, і хтось знову буде мене котити в безвість, а я не знатиму, хто він, і буду цим мордуватися, вганяючи себе в розпач.

Увесь свій вільний час я вбивав за книжками, я напихався ними, як корова запашним сіном, жадібно і безсистемно, книжки мене вчили добра і зла, але зло переважало, хоч і не було це зло надто шкідливим, бо воно поверталося до мене добром, зло то носило на собі ореол добра, то обрамлювало його, і я бачив, що без зла добро було б кволим і безпорадним, не варто боятися зла, якщо воно повернуте назовні, бо це, як наїжачені списи римського легіону, зло оберігає і дає відсіч, це зброя, яку носиш з собою. Усі книжки в мене були почеркані, пописані, рідко можна було натрапити на сторінку з чистими полями й не підкресленими рядками, бо я не просто читав, а виправляв, дописував, перекидав горіцапки думку того чи іншого автора, зважував її на тиглях свого сприйняття і або піднімав до рівня вибраних, або опускав до рівня люмпену, тавруючи своїми ж заувагами. Усі ці чужі думки скидалися на табун диких коней, щойно об’їжджених, завдяки мені чужі думки ставали розтлумаченими та освоєними, в такі моменти я відчував себе кимось, хто формує свідомість мас, веде їх кудись до обрію, виховує їхню духовну міць, хоча насправді я був ніким, я був маленьким слабеньким хробачком, який угвинчується в книжку і точить її, користі з того нікому не було, та й шкоди не було, але зате я таким чином витіснив із себе порожнечу, я чув, як вона з розпачем і болем залишає мене, щоб ніколи не повернутися, а я в уяві своїй виростав до співавтора книжки й мріяв зустрітися коли-небудь з ним та показати свої виправлення та зауваги. Цікаво було б поспостерігати за його реакцією.

2

Я, Андрій Попель, народився у Харкові в 1914 році, батько мій зостався десь у Галичині, а мама, вже вагітна, поїхала до Харкова ховати свого батька, а мого дідуся, доброго старого німецького бюргера Дітріха фон Кленце, і переймати по ньому керування фабрикою сірників. Після того, як я народився, мама намагалася наладнати зв’язок із моїм батьком, відіслала йому кілька листів, але намарно, вона кликала його до нас, але він чомусь не відповідав. Тим часом справи маму не відпускали, й ми добули до того часу, коли почалася війна, а ми надійно осіли в Харкові. Війна переросла в революцію, а потім і в московсько-українську війну. Російські більшовики почали відбирати майно в буржуазії, а саму буржуазію нещадно знищувати, звуки розстрілів лунали щодня, а трупи вбитих лежали на вулицях у самій лише білизні, бо їхній одяг революційні солдати здирали й забирали собі або міняли на тютюн. Разом із буржуазією жертвами ставали всі українські патріоти, будь-хто з тих, що належав до «Просвіти» чи й не належав, а бував коли-небудь на якихось народних гуляннях; їх стріляли так само щодня, бо російська революція мусила постійно впиватися жертвами, аби кров’ю поєднати своїх солдат, злютувати їх в одне ціле, незважаючи на те, що в рядах її знайшли своє покликання пройдисвіти з різних країв. Фабрику моєї мами націоналізували, будь-коли її могли арештувати, і нам не залишалося нічого іншого, як утікати з Харкова на Захід, до Києва, там ще принаймні трималася українська влада. Однак поки ми туди дісталися, Київ захопили москалі, ми повернули на Кам’янець, влада УНР разом з Головним Отаманом отаборилася там, але знову ж таки ненадовго.

Був 1920 рік, місцеві газети закликали народ боронити Україну, щодня надходили вісті з фронтів, публікувалися списки загиблих. Сили УНР танули, армія відступала, а ми за нею. Ми добиралися з Кам’янця до Станіславова на возах з пораненими січовими стрільцями, від них мама нарешті довідалася про долю мого батька, він загинув буквально кілька місяців тому, серед стрільців знайшовся один, що приятелював з ним, і він розповів не дуже приємну для матінки новину: мій тато одружився вдруге, і десь там у Галичині є у мене сестра, яка, як і я, не бачила батька, бо народилася, коли він був на фронті, але встиг ще отримати звістку про її народження. Цікава доля людини, яка так ніколи й не бачила своїх дітей. Маму це все сильно пригнітило, мета нашої подорожі раптом вкрилася імлою. Я батька не знав, то й не дуже переймався, мене лише цікавила ота сестра, ще немовля, її мама була єврейкою. Це щось дивовижне, мій тато постійно шукав якихось пригод, мама розповідала, що його батько не прийняв її, німкеню, ледве чи він прийняв невістку-єврейку, але звідтоді я не раз думав про свою сестру, і хоч я її ніколи не бачив, але це не заважало мені в підлітковому віці час від часу уявно злягатися з нею, незмірно глибока насолода чаїлася в тій гріховній любові, відчуття такого близького й рідного тобі тіла, майже свого, оповивало мене страхом, який був водночас і приємністю. Доторки, поцілунки, шелест вуст, невловний шепіт тіл – забути це було неможливо, і я носив їх у собі, як носять відчуття запахів і звуків, а коли стрічав когось схожого до тієї, що постала в уяві, переповнювався коханням по самі вінця.

Мені подобалося спілкуватися зі стрільцями, приглядатися до їхньої зброї, а ще я збирав ґудзики. Дорогою траплялося, що тифозні та важкопоранені стрільці помирали, і коли їх мали ховати, я завше просив, щоб мені дозволили відрізати бодай одного ґудзика. І мені дозволяли. До кінця мандрівки в мене назбиралося їх зо три десятки, а якби я побував з ними в Трикутнику смерті[3], мав би з тисячу, але то за умови, що я б звідти цілим вийшов – кажуть, тиф косив там сотнями. Серед стрільців було й кілька австрійських офіцерів, вони не були пораненими, вони просто вирішили повернутися додому, втративши віру в цей Богом проклятий народ, який не здатен змобілізуватися, не здатен стати одним цілим і розсипався на безліч отаманів, пройдисвітів, невдах, гультіпак і відчайдушних героїв, а деколи і святих. Моя мама з тими офіцерами швидко знайшла спільну мову. Коли ми зупинялися на постій у містечках, нас розбирали люди по хатах, але моя мама ніколи не ночувала зі мною, бо воліла з тими австрійцями відводити душу в корчмі. Не знаю, коли вона спала. Але принаймні нам була з того користь, бо австріяки спочатку прихопили нас на потяг зі Станіславова до Львова, а відтак помогли нам у Львові знайти хату, коли мама цілком справедливо вирішила, що нема сенсу мандрувати далі. В одного з офіцерів жив на Замарстинові самотній батько, офіцер збирався забрати його з собою і продав нам хату за невеликі гроші, які мамі вдалося зберегти.

Отак я потрапив у середовище для мене нове й дивне, бо хлопчаки, що мені з ними доводилося бавитися, розмовляли чудернацькою мовою, а коли перепитував незрозумілі вирази, вони сміялися і обзивали москалем. Тоді я поклав собі навчитися розмовляти так, як вони, і незабаром уже нічим серед них не вирізнявся, хоча найбільше любив бавитися на самоті. У мене було багато різних забав, залежно від пори року. Влітку я ловив метеликів, тих білих капустянок, надривав їм крильця, щоб не повтікали, а потім, скропивши гасом, підпалював і спостерігав, як вони горіли. То був мій маленький концтабір, найменший на світі концтабір, але я ще тоді про нього нічого не знав і навіть не передбачав, що він колись буде. Або робив дерев’яні хрестики, запихав їх у землю, а на тих хрестиках розпинав метеликів, як перших християн або рабів Спартака, і почувався імператором, бо міг навіть якогось метелика помилувати. Зимовими вечорами, коли був добрий мороз, поливав водою темну частину вулиці, а потім чекав на перехожих, але ні, я зовсім не тішився, коли вони гепали на спину, а відразу біг їм помагати, а якщо їм з торби щось вилітало, я все те сумлінно визбирував і складав назад, а потім проводжав, підтримуючи, до самої хати, а вони мені часом давали дрібняки, а часом гостинця, але переважно дякували й казали, який же я чемний хлопчик. Та коли я приходив додому і хвалився мамі своїм добрим вчинком, вона чомусь хапала тріпачку і лупасила мене, примовляючи: «А я не казала не робити того більше? Не казала?» І вона мала рацію, бо одного разу гугупнуло аж двоє старих, і вони мене упізнали, бо я вже кожного з них рятував, вони здогадалися, в чому полягала моя забава і розкричалися на цілу вулицю, а я мусив чкуряти чимдуж. Ще я любив ліпити з глини світ, а в світі тому – пальми, людей і верблюдів, я споряджав каравани, а потім лягав горілиць, дивився у небо і вдавав немовля, чекаючи на тріє царі.