Цензор снів

Попри всі ті негаразди були в мене й світлі дні, коли я міг займатися своєю улюбленою справою – поповнювати колекцію ґудзиків. Доводилося для цього вдаватися до різних способів, але тут мета виправдовувала засоби на всі сто відсотків. Довідавшись, що 11 березня 1933 року до Львова прибуде фундатор футуризму й особистий приятель Муссоліні Філіппо Томмазо Марінетті, я загорівся будь-що-будь потрапити на зустрічі з ним. Газета писала, що ввечері того дня поет має оглянути виставу за своєю п’єсою «Полонені» в Оперному. Я помчав до театру і купив найдешевший квиток, який був, а наступного дня з хвилюванням сидів на гальорці й чекав Марінетті. Коли він з’явився у своєму чорному фракові, публіка привітала його стоячи. Я ледве досидів першу дію, і ще вона не закінчилася, а я вже мчав до буфету, цілком слушно розраховуючи на те, що поет мусить чогось напитися. І так сталося: він прийшов до буфету у супроводі цілої армії прихильників і писак, вони так біля нього юрмилися, що поет навіть не міг наблизитися до прилавка, аби замовити собі щось. Врешті гукнув через голови, і йому передали келих шампана, він попивав, а довкола нього вирували неабиякі пристрасті, жінки тицяли листівки для автографів, журналісти розмахували записниками, а незабаром у невеликому приміщенні забракло повітря, стало жарко, Марінетті час від часу витирав піт з чола, врешті не витримав і скинув свого фрака. Хтось послужливо підхопив його і повісив на вішак, а я тільки й чекав тієї миті, аби підкрастися і в тому шумовинні тихенько втяти ґудзичка з його фрака. Після того я так само тихенько й зник. Наступного дня газети писали, що інсценізація авторові сподобалася навіть більше, ніж римська, особливо він хвалив світляні ефекти. А після вистави відбувся бенкет на честь гостя в «Жоржі». Про запропалий ґудзичок не було ані слова. Шкода.

А після вистави відбувся бенкет на честь гостя в «Жоржі»

Друга поважна справа, якою я перейнявся зі щирим серцем, – перемитництво[38]. Я зібрав невеличку ґранду, і ми час від часу перетинали совєтський кордон. Туди несли різні вживані манелі – одяг, взуття, а назад – лантухи з соняшниковим насінням. Те насіння ми потім з успіхом продавали, а вбрання нам діставалося майже задарма, бо ми його брали в покійників, тобто не в самих покійників, а в їхніх родичів. Мали ми стійку на Личакові й пильнували, коли ховають якогось пристойного хлопа чи порядну кобіту. Я в таких випадках приєднувався до жалобної процесії та заводив розмову з ким-небудь, переважно з молодими кобітами, я хвалив небіжчика, казав про нього теплі зворушливі слова, вдаючи давнього знайомого, але, мовляв, давно ми не бачилися, а тепер мені так його бракуватиме. При цьому я довідувався чогось більшого про нього, а коли відбувалося прощання, я вихоплювався наперед і промовляв так, що нарід починав сьорбати носами, хлипати й завивати. Промова в мене завше була одна й та сама, я знав її напам’ять і міг залежно від обставин і від реакції слухачів то піднімати голос, то опускати, а як деколи помічав замало емоцій, то сам починав ридати. Після таких промов мені дякували, обнімали, а потім тягнули на поминки. Найбільше мені подобалося смалити халяви до молодих удовичок. Я їх ніколи не залишав напризволяще, після похорону вів попід руку і знову молов приємні для їхніх вушок слова, змальовуючи їхнє майбутнє сумирне життя, в якому навіть після втрати чоловіка знайдеться місце і для щастя. За столом я теж сумлінно дбав про вдовичку, майже нічого не їв, щоб не відволікатися, а в самому кінці, як прощалися, з почуттям досконало виконаної гри, отримував запрошення на візит. Не скажу, що завжди, але в переважній більшості удовички згодом віддячували мені не тільки лахами свого чоловіка, але й усім решта, й готові були хоч зараз іти під вінець, але я стримував їх тим, що про це подумають люди, а коли вже людська думка переставала бути актуальною, зникав.

Часом траплялися непередбачені пригоди. Якось на похороні після того, як я виголосив свою коронну промову і довів людей до сліз, раптом упізнав Гелю, одну зі своїх жертв, вона виявилася подругою Зосі, свіжої удовички, і не встиг я підбити клинці до тієї, як Геля вхопила мене за руку і просичала у вухо все, що про мене думає. «І ти це кажеш після того всього, що між нами було? – запитав я тремтячим від хвилювання голосом. – Невже нам було з тобою так зле?». – «Але ж ти пропав, гульвісо, пропав і не давав про себе чути». У голосі її вчувалося, що вона готова все мені вибачити, то я її, як умів, заспокоїв, аби не влаштувала скандалу. А все ж таки без скандалу не обійшлося. Зося жила з дітьми й нянькою і привести мене додому не могла, тоді врешті я вмовив її піти до готелю «Краківський», де в мене був знайомий адміністратор. Та тільки ми зачинилися в номері, і я почав стягувати з неї всі її гесики[39], як за дверима пролунали голосні крики. То Геля сперечалася з адміністратором, він наполягав, що в номері нікого нема, а вона кричала, що бачила, як я завів сюди даму. Зося кинулася вдягатися, а при цьому ридала і бідкалася, що так підвела свою найкращу подругу. Геля тим часом гаратала в двері руками й ногами. Я чув, як з сусідніх номерів повиходили люди, і у коридорі там уже панував гармидер і сміх. Нічого робити, я перекрутив ключа в дверях, різко відчинив, і Геля, не втримавши рівноваги, впала на паркет, а я, увібравши голову в плечі, хутенько вислизнув на коридор і помчав геть. Наступного дня Геля підстерегла мене на Кракідалах[40], де я забирав гроші за продані лахи, і дала по писку. У неї самої був синець під оком і розбита губа. Зося, видно, взяла верх. Я поцілував Гелю в щічку, повів до готелю та зробив усе, аби потішити її вражене самолюбство.

Врешті я вмовив її піти до готелю «Краківський», де в мене був знайомий адміністратор

Діло поволі пішло так вдатно, що мама перестала ґдирати й змирилася, бачачи, що я якісь зарібки до хати приношу. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку історію, що загримів до буцегарні надовго.

Сталося це так. Разом з моїм кумплем Левком поцупили ми течку в одного фацета. Ми тоді добряче хильнули в кнайпі «Під Цапком» на Казимирівський, а той бамбула теж собі дав за крават і сидів з посоловілими очима. Левко й каже, смикнімо йому течку, мо’, в ній шось путнє є. Тоді я пішов до того гостя ніби прикурити, а Левко потягнув течку, а відтак ми дали драла. Того вечора я подався ночувати до Левка. В течці ми знайшли іно трохи золотих, посвідчення на ім’я Януша Томашевіча, радника, ну і повно магістратських паперів. Я так собі їх проглянув і бачу, що то папери неабиякі, бо там були навіть військові плани й карта з позначеними таємними схронами зброї на випадок війни. Ого, думаю, нам велика риба попалася! А шо там, шо там, питає, Левко. Та таке, кажу, різна магістратська писанина. Шось важливе? Нє. А вночі, як Левко заснув, я тоту карту з позначками вийняв і запхав за образ у куті. Левко жив сам, все в нього було в порохах, і той образ був запорошений, виглядало на те, що не скоро туди хтось полізе. Але наступного дня вже «Nowy Wiek» дає оголошення: хто, мовляв, знайде таку і таку течку, дістане нагороду. Підемо разом, каже Левко. Якого дідька, кажу я. Ану ж то пастка, чого нам двом світитися, мені одному буде легше відбрехатися, аніж двом. А то знаєш, як буває, – розведуть по різних кімнатах і почнуть допитувати і, якщо покази не збіжаться, наші писки будуть прані.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

Хома Осип (1917–1958) – один із найкращих боксерів довоєнної Європи, член ОУН, доброволець дивізії «Галичина», брав участь у битві під Бродами, воював в УПА під псевдом «Боксер». Восени 1947 р. із рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону окупації Німеччини. У 1951 р. з родиною переїхав до США. Помер у шпиталі, не перенісши операції.

2

Двірець – вокзал.

3

Трикутник смерті – трагічна ситуація на фронті в 1919 році, коли армія УНР опинилася в оточенні більшовиків, білогвардійців та поляків. Тоді від тифу померло 25 тисяч вояків.

4

Шляфрок – халат.

5

Коляція – вечеря.

6

Ґредель Річард, барон (1890–1964) – власник маєтності й палацу в Сколе.

7

Ґредель, Валерія, баронесса – до 1944 року жила в Сколе, померла 1971 року у Відні

8

Аґрафка – шпилька.

9

Пан Едзьо – те саме, що кльозет.

10

Газардист – азартний гравець.

11

Газард – азарт.

12

Фордансер, дансер – фаховий танцівник, найнятий ресторацією для заохочення публіки.

13

Карнет – маленька картонна папочка, в яку вкладали рахунки в ресторанах.

14

Емерит – пенсіонер.

15

Мельоник – капелюх з вузькими крисами, який був модний за Австрії.

16

Райдувати – їздити.

17

Адресар – адресова книжка.

18

Пів чорної – маленька порція кави.

19

Анцуґ – костюм.

20

Цюпа – в’язниця.

21

Меценат – адвокат.

22

Крават – краватка.

23

Аршеник – арсен, миш’як.

24

Ґранда – компанія.

25

Мундуровий – той, хто носить мундир: залізничник, пожежник, поліцай і т. д.

26

Корсо – місце, де любили прогулюватися львів’яни, те саме, що «стометрівка», тепер проспект Шевченка.

27

Папільотки на голові крутити – у значенні «морочити голову». Папільотки – бігуді.

28

Майхер – ніж.

29

Язда – геть.

30

Пенцак – перловка.

31

Шмір – мастило.

32

Шварц Йосип – член КПЗУ, український письменник, публікував прозу в галицькій пресі під псевдонімом Йосип Чорненький, виїхав до СССР і був репресований, по війні виїхав до США та опублікував спогади.

33

Клявіс – ключник.

34

Цувакс – новак.

35

Хатранка – обшук.

36

Кіндер – блатняк.

37

Трагач – вантажник.

38

Перемитництво – контрабанда.

39

Гесики – різні дрібні речі.

40

Кракідали – місцина за Оперним театром.