Реквієм для Рози

«Шкода. Слабую я. Боюся, що вже до могили поганяти треба, а тут таке діло… Може, знадобиться для історії?»

– Словом, та’, вона довго марудила, а потім, коли я сказала, що ти у мене й історик, і археолог, і палеонтолог, лауреат премії…

– Ти часом не сказала їй, що я поважний член таємного зібрання колишніх, чи то пак безнадійних, алкоголіків і дипломант премії графоманів? – перебив я свою любу донечку сердитим голосом.

– Та’, та ти не той, ну не утрируй.

Я оперезав Галюсю гнівним поглядом, але швидко змінив лють на милість, бо розпирала цікавість. Коли я бачив пожовклі старі папери, у мене в жилах починала рухатися кров з такою швидкістю, що я вже не хотів помічати того, що мелькало по обидва боки. У мене засвербіли руки.

Галя все зрозуміла. І я вже не чув і не бачив її тихого зникнення, бо, схиливши голову над невеликим зшитком, обережно почав розгортати сухі, аж порохняві папери. У наш вік суцільної схибленості в соцмережах, здається, можна творити історичні фоліанти, натискаючи на клавіатуру і шукаючи курсором, що й роблять сучасні доморощені історики й краєзнавці, а для мене навіть запах пожухлого паперу – магія, таїна, насолода… Мене заводить і збуджує ледь чутний шурхіт сторінок. Тільки не треба – про сублімацію. Статевий потяг і насолода мене частіше спустошують, а магія старовинних текстів вибиває із голови дурість і нагадує про мізерність бідолашних поривань.

Папір зшитка був старий, але не допотопний – це точно. Я бачив такі цупкенькі аркуші в архівах, і пахло це столітньою давністю. Не знаю, чому, але мені захотілося понюхати листи. І я вдихнув з усієї дурості. Дивно, та вони пахли не тліном, а якоюсь травою. Я намагався пригадати той запах, та даремно. Сторінки були різного розміру та якості. Хтось дуже охайно підклеював їх одна до одної й нумерував задом наперед, тобто сторінка за номером один була знизу, і списані вони були тільки з одного боку.

Я взяв на всяк випадок лупу, поклав на твердуватий, але улюблений стілець згорнутий вчетверо плед і вмостився перед дідівським письмовим столом зручніше. Зшиток лежав титульною сторінкою долілиць і, коли холодні від хвилювання пальці перегорнули перший листочок, якесь запаморочливе передчуття гойднуло мене на стільці. Чомусь здалося, що цей лист адресовано саме мені, а не комусь іншому. Я вже знав, що його писала жінка, бо почерк із плавними нажимами, які поволі переходили в тонесенькі ниточки й завитки, та й ще щось ледь уловне виказувало жіночу сутність цих паперів. Коли ж прочитав перші збляклі від часу рядки, написані чорнилом, то був уже зовсім ошелешений і знічений. Незнайомка зверталася до когось, називаючи моє ім’я. Так-так, вона писала Іванові. Я знав, що іноді на мене находить, що в мені ще й досі сидить оте застаріле, стократ архаїчне почуття романтизму. Пам’ятаю, на зустрічі однокласників моя шкільна антипатія, відмінниця Саша, сказала: «Іване, вже двадцять років після школи відкувала зозулька, а ти так і лишився невиправним романтиком». Але я не міг навіть нафантазувати того, що написано в цьому посланні невідь від кого. Із цього моменту моя свідомість почала рухатись в бік чорної діри, час від часу хапаючись за тонку шворку реальності. Якась невидима сила опускала мене нижче й нижче в суцільний хаос минулого, але та ж чортівня й підсмикувала в теперішній час. І вже ніхто не міг поставити мені під ноги твердь земну. Я сам собі здавався гиркою старовинного годинника, котра зірвалася з гальм часу.

Лист перший

Капелюшок

Доброго дня, вічно дорогий Іване! Я знаю, що Ви не чекаєте цього листа, і я, мабуть, не маю аніякісінького права писати Вам. Але кому ж сильному й розумнішому за мене розповісти свою довгу історію? Обираю Вас. Так вже складається, що мені завжди треба писати. Писати про все, бо інакше я не можу розгадати ребуси життя, по-справжньому щось усвідомити й збагнути. Коли я пишу – все стає на свої місця, і починаю розуміти більше. Я маю писати завжди, навіть тоді, коли мої слова ніхто не захоче читати. Сідаючи до столу, молюся і сподіваюся, що, по-при біль, який завдала, а може, ще й завдам, Ви дочитаєте це і не проклинатимете мене, бо сама ще не знаю, чим скінчиться історія і чи скінчиться взагалі. Я не впевнена, що колись Ви перегорнете ці сторінки, що вони знайдуть піщинку в сум’ятті теперішнього буревію, але те, що я не можу не писати – знаю напевно. Можливо, з цього листа почнеться ціла повість, а можливо, навіть роман, та головне, щоб дочитали до останньої крапки, якщо моє послання в безвідь віднайде Вас. Я не боюся здатися комусь якоюсь іншою, бо я тепер і є інша – зовсім не схожа на ту, якою була в жіночій гімназії, де вчили бути нудною, скромною й вихованою до ніяковості. Тоді я чекала Вас, я шукала, навіть передчувала. Мої передчуття справдилися так достовірно, що навіть наші діалоги, які колись проговорила подумки, співпали. «Не перебивайте мене, люба пані!» – говорили Ви. А я весь час боялася розгубити думки, котрі виринали після кожного мовленого Вами слова і враз тонули в навалі нових, наче це морські хвилі кидали мені до ніг рапани і мушлі з перлами і з ходу змивали їх у глибоку вирву. Я не встигала хапати…

Все почалося давно, але найголовніше чи найстрашніше – сьогодні. Я йшла в хутрі навиворіт по Маріїнсько-Благовіщенській[1] і подумки молила Бога, щоб не наштовхнутися на патруль, бо ті, дивні своїм новим мисленням, люди чомусь завжди бачили в мені буржуйку, навіть тоді, коли я замотувала голову дірявою хустиною нашої колишньої служниці Фросі. А тепер у мене не було тієї хустини, бо Фрося втекла від нас із якимось матросом, прихопивши все можливе й неможливе лахміття з нашого дому. Вона втікала поночі. Залишилися тільки ті речі, які були в моїй кімнаті. Одягаючись, я знала, що зрадить капелюшок, але надворі було зимно, дріботів мокрий сніг з дощем навперемін, і без капелюшка можна було привернути до себе ще більшу увагу. Парасолю Фрося продала восени на Сінному. Славна парасоля була: розлога, ручка з панцира черепахи. Фрося тоді ще й мої останні мітенки[2] продала. Та я тепер не про парасолю і мітенки, а про капелюшок… Маленький оксамитовий витвір мистецтва з бантом вмостився на моїй маківці, ледве прикриваючи чоло, та зовсім не рятуючи гарячу, на ту мить, голову. Той капелюшок привезла мені із самісінького Парижа княжна Марія Павлівна, далека родичка, ще з добрий десяток літ тому. Такі капелюшки вже давно вийшли з моди. Господи, та яка тепер мода! Ні – завиточкам, квіточкам, воланам! Моди тепер немає, вона – буржуазний пережиток, який хочуть витравити. Чесно кажучи, бант із капелюшка я теж хотіла витравити, тобто зірвати: смикала, смикала, навіть зубами спробувала – не вийшло. Можливо, вдома я б його ножем відрізала, але чомусь збагнула недоречність і виклик у цій прикрасі вже на самісінькому розі вулиці і, зупинившись біля чужого підворіття, намарне згаяла час. Мені конче треба було сповідуватися. Я вже сто років не була на сповіді. А хто тепер ходить на сповідь чи до причастя? І куди? Я поспішала туди, куди несли ноги, сподіваючись зустріти когось із старих знайомих, хто міг би мені порадити священика.

– Ану-ану, баришня, йди-но сюди! – почула я голос позаду себе і завмерла з клятим капелюшком у руках, та за мить з переляку відірвала зубами бант і спрожогу запхнула його за полу свого виворітного хутра.

Розмірене поцокування підків по бруківці наближалося. Звук поціляв у потилицю, бив попід коліна, пригинав до землі… Я відчула небезпеку кожною клітиною свого тіла і завмерла як укопана, притискаючи обірваний капелюшок до грудей. Знала, позаду вони – творці воєнного комунізму, більшовики, руйначі мого світу. На мить заціпеніла, та відчувши над головою тінь, що нависла дамокловим мечем, опритомніла. Якась скажена сила, якась невимовна туга, чи Бог знає що, навіяла і примусила згадати, що я актриса театру Миколи Садовського[3].

Озирнулася. Той чоловік сидів на коні, як король на троні. Красиво сидить падлючка, подумала я.

– Скажіть, товаришу, а чи немає у вас ковточка води, щоб випити пілюлі? – промовила, не впізнаючи свого голосу.

Точно знаю, що посміхалася, вочевидь, невимушено, так учила мене колись Марія Старицька[4]. Ох, як довго не вдавалася мені та проста гримаса і як знадобилася вона мені тепер!

Прозорими, аж водянистими очима червоноармієць у шкірянці шугнув по мені згори донизу і назад, потім приклеївся до мого обличчя липучим поглядом, і раптом чималенький рот розплився до самісіньких вух.

Господи, невже мої гріхи подвояться, так і не дійшовши до сповіді? – устигла подумати я.

Його вороний кінь не міг встояти на місці – посмикував невлад віжкам гарною головою, підтанцьовував. А я вдавала із себе пустотливу шельму, обливаючись холодним потом і ще холоднішим осіннім дрібним дощем, моє волосся прилипло до лоба, бо обідраний власноруч капелюшок усе ще тримала біля грудей, не наважуючись вдягти на голову. Але я посміхалася…

– Якщо ми завоювали Київ, – сказав червоноармієць, – то таку кралю я теж можу завоювати. Тільки води в мене немає, от біда…

Він спішився і стояв так близько, що я відчула, як здригнулися мої ніздрі, вдихнувши різкий чоловічий запах. А ще я відчула справжній тваринний страх. Це не був страх слабшого перед сильнішим чи переможеного перед переможцем, це був страх самиці перед самцем, який може взяти без бою, без прелюдії, без дозволу все, що йому заманеться. Це був страх пійманої.

За цей короткий час далеко не всі пережили крах імперії, Центральну Раду, марш німців по Хрещатику, Гетьманат, Директорію з Петлюрою, Денікіна з Добровольчою армією і єврейськими погромами, навалу банд, переселення й ущільнення нас, буржуїв, червоними. Увесь Київ чув, як гатили гармати Муравйова по будинку Грушевського, який потім три дні палав до неба, і три дні місто грабували переможці, а останнім акордом – польська армія маршала Пілсудського, як не дивно, без розстрілів, контрибуцій і пограбувань, навіть театр працював, і люди вечорами гуляли містом, але, відступаючи, панове влаштували феєрверк, підірвавши київські мости.

Я, малопомітна людинка, загубилася в бедламі перемін, я довго куталася у діряву хустину Фросі, сама переховувала під час погромів єврейку Марію, коли на Великій Васильківській натовп волав: «Геть жидів із Києва! Бий жидву!» А тієї миті я стояла поруч новітнього командира і відчувала: прийшов мій страшний час, і вже не варто квапитися, бо все одно не втечу – куля швидша. А якщо ніхто не стане стріляти й втечу, то мене нікому переховувати. Я завжди була трохи «занадто»: занадто шанобливою, занадто скутою, ґречною… Маман страшенно дратувалася і не хотіла бачити мене актрисою. У нас це вважалося роботою чи заняттям для нижчого класу. Спрацював тільки мій юнацький максималізм, впертість і величезна любов батька, який балував мене і дозволяв майже все. Та з мене актриса виходила дуже другорядна, ніяка. Завжди знала, що місце на сцені у вторинних ролях мені забезпечило личко, а таланту – катма. Але якщо я зараз не зіграю… Треба входити в роль і хоча б раз у житті зіграти її бездоганно, як вчила Старицька. І я тріпнула капелюшком, збиваючи вологу, якомога кокетливіше поправила волосся та начепила обірваний чуперделик собі на маківку так, ніби то був захисний шолом.

Червоноармієць пішов поруч мене, притримуючи коня за вуздечку, ми прямували по Великій Васильківській до Хрещатика і мирно розмовляли про нудний дощ і про зруйнований Київ. Мені вже майже не було страшно, хоча знала, що ніколи не забуду розкидані на майдані й по стежках Маріїнського парку тіла, поміж яких шастали голодні пси, і розстріли на валах Києва, на схилах Царського саду, у лісі під Дарницею, навіть у театрі… І мені здавалося, що саме цей червоний командир, якого я ще й не розгледіла до пуття, віддавав накази, а може, й власноруч розстріляв пів Києва.

Поволі входила в роль, пригадуючи, як підлітком симулювала хворобу, коли після канікул не хотіла йти до гімназії, як залазила під ковдру з головою і задихалася, вдаючи сердечний напад, як тремтіла від страху, що зараз мене викриють… А моя матінка заламувала у розпачі руки і визивала нашого лікаря, який ніяк не міг второпати, що зі мною, але призначав пілюлі й краплі, бо йому добре платили. Виходить, що грати я таки вміла. І подумки почала читати «Отче наш», множачи свої нікчемні прохання до Всевишнього про день цей неперелітний, неперейдений у своєму житті, про біль свого непокаяння, про всіх загиблих від руки цього гарного з виду ката, що йшов поруч мене, про свою велику зненависть і всепоглинаюче, невідоме раніше бажання помсти… І про Вас, дорогий мій Іване, я у тій молитві згадала, тільки чи почув мене Господь, не знаю…

Порожнява

У кожної людини час від часу накопичується надлишок енергії і певна чортівня, яку неодмінно треба кудись вихлюпнути, а то відбудеться щось на зразок вибуху. Навіть у геть безнадійного трудоголіка, схожого на перпетуум мобіле, яким я в принципі ніколи не був, трапляється отой надлишок. У моєму віці вже можна хоч абияк спрямувати броунівський рух запалу в позитивному напрямку, а от в юності бувало всякого: хтось плигав з мосту в чорториї, хтось чіплявся на задвірки трамваїв під час руху, хтось вбивав котів і собак, здираючи з них шкіру… Тоді щось непотребне за компанію міг утнути і я. Стоп, але ж трапляється й навпаки: буває так, що ти – пуста бодня, у якій аж гуде від всеосяжної відсутності вмісту. Порожнява така, що навіть інстинкт самозахисту зникає: ну привалить тебе якась цеглина із даху Головпоштамту на Хрещатику, ну розчавить мажор на своєму «ланосі» прямо на зупинці… Чи й не подія у світі суцільної глобалізації?! Усім те – до лампочки; і що цікаво, у стані пофігізму і тобі власний фінал теж – до ліхтаря. Але до чого це я?!

Десь там, на тому краю століття, жила-була вона і, безперечно, у ті буремні часи її щось переповняло. Мабуть, ці листи несуть якусь інформацію і комусь вони таки адресовані, але хіба мені? Може, це просто сповідальне жіноче чтиво столітньої давності? Я сподівався зовсім на інше. Хоча якась зернина, якийсь ембріончик у цих паперах міг бути.

Закрив зшиток. Клацнув запальничкою. Засмакував цигаркою. У цьому обмеженому просторі ще можна вдихнути порцію-другу запашного димку, пропустити його аромат через легені, заклубочити кільце, випустити його перед собою, насолоджуючись. А в принципі, відчути себе живим, не задроченим буднями…

– Іва-н-н-е… Іване! – почув за стіною глухі й протяжні звуки і нашорошився.

Якусь мить я ще сподівався на неповторення цього, до сказу знайомого слововиливу, ще не гасив цигарку в лискучій фарфоровій попільничці, а тримав її двома пальцями. Та намарне…

– Іва-н-н-е-е…

У кімнаті моєї дружини було темно, бо надворі вже поночіло, а світла вона не ввімкнула. Я став на порозі, відчуваючи всіма фібрами душі, що зараз почнеться… Але вгадати, що чекає мене цього разу, було неважко, бо хворобливі фантазії моєї благовірної німфоманки міг би передбачити й розтовкмачити навіть якийсь місцевий Фройд, хоча витівки іноді здавалися невичерпними. Я переступив поріг, все ще тримаючи цигарку в правиці.

– Ти де? – кинув запитання в німу темінь.

– Сиджу тут, голодна-голоднісінька, а ти не йдеш і не йдеш, – почув я глухий, наче із діжки, голос і здригнувся.

Попіл із цигарки упав мені на капці. Стало моторошно й зассало під правим ребром, слова прозвучали так, ніби вона хоче з’їсти мене, а я не йду та й не йду.

– Зараз принесу щось. Може, підігріти плов? – сказав неквапом.

– Ти замучити мене хочеш! – гаркнула вона впівголоса. – Їж сам той плов.

Я переступив поріг кімнати, намацав умикач за дверима і ввімкнув світло.

Моя, колишня по суті, та суща за документами половина стояла посеред кімнати в чому мати народила, розплітаючи волосся, і дивилася на підлогу. Вона так низько нахилила голову, що обличчя потонуло в кучерях, і здавалося, що у неї зовсім немає того обличчя. Спало на думку, що вже сто років не називав дружину іменем, так, наче я забув його назавжди. Знав, що ця нещасна істота без обличчя й імені зараз поволі безумствує і за мить я можу відчути на своєму тілі її цупкі пальці, бо вона почне вимагати плотської втіхи, клянчити, ридати, кусатися по-собачому… Захотілося втекти, провалитися крізь землю, завити так, як виє іноді вона, скаженіючи. Та найбільше такої миті хочеться просто померти короткою смертю… Може, я втомився від абсолютної прогнозованості того, що відбувалося, хоча мав би звикнути і давним-давно якось пристосуватися до долі, яка грала зі мною затяжну гру на виживання. Можна було рвонути з кімнати, зачинити наглухо двері й пересидіти цей, навіть не десятий, напад на кухні, налаштувавшись на знайоме озвучення домашньої божевільні, але, по-перше, потім треба буде вигрібати потрощений мотлох із її кімнати, по-друге, вислуховувати нарікання й поради «чулих» сусідів, а по-третє, все одно драма скінчиться психлікарнею… І я кинув цигарку прямо на підлогу, розчавив недопалок лівою ногою і, опинившись поруч дружини, миттю заламав її голі руки за спину, скрутивши рушником, яким вона вгамовувала мігрень чи своє пишне волосся. Потім зірвав із ліжка простирадло і став пеленати її всю, як велике немовля. Хвора трохи пручалася, але чинила те якось кволо, ліниво, зовсім не так, як уміла й могла, коли того дуже хотіла. А вже за мить вона почала сміятися. Дивно так сміятися, не реготати придурком, а весело сипати сміхом довкола, ну так, як сміялася давно-давно ще юною, коли ми були щасливими удвох. Та хіба зараз вона могла бути щасливою? Хоча що я можу знати про її світ? Вона тепер сприймає все так, як я не можу навіть уявити.

Усе скінчилося звичним дзвінком до мого старого друзяки Борисовича, який вже заслужено відпочивав, але колись був головним лікарем психлікарні, а тепер – консультантом, і, схоже, теж – головним.

– Завтра вранці привезеш, – сказав, не вимагаючи ніяких пояснень, бо був у курсі моїх кепських справ. – Тільки дивись, не злиняй. Після приймальні відвідаємо бібліотеку.

Він реготнув у слухавку, мабуть, пригадав, як я колись пошився в дурні, не в’їхавши в його приколи, яких у цього занепалого янгола з борідкою Мефістофеля було, хоч греблю гати, хоч ложкою їж. Тоді Борисович ще був головлікарем, а я вперше привіз дружину до «жовтого дому». Потиснувши мені руку в коридорі п’ятірнею, якою запросто утримував трилітровку, він сказав: «Я, звичайно, не факір, але твою благовірну трохи опритомню. Звикай, бо вона тепер наша пацієнтка надовго. Та не вішай носа, зараз сходимо в бібліотеку, і все буде в нормі». Ми зайшли в якусь кімнату, він замкнувся на ключ, а я, роззираючись на 50-дюймовий телевізор, шкіряний диван, крісла і абсолютну відсутність книг, бовкнув: «Яка це в біса бібліотека?!» Тоді Борисович тупо напоїв мене ще справжнім вірменським коньяком, але зараз не хотілося зриватися, і похід до «бібліотеки» був мені – як приший кобилі хвіст. А ще в мене не було бажання вислуховувати цього розумного чорта, який народився антисемітом, маючи у власному прізвищі сумнівне закінчення. Після випитого максимуму, у певній стадії задоволення він починав чіплятись до мене з питанням: «А тепер скажи, хто ми тут такі були? Ну хто…» І чорта ти йому повинен казати: хазари, кріпаки, совки, сармати, скіфи? Це що, я повинен ставати гадалкою, таким собі оракулом з очима в минуле? Ідіотичне питання від того, хто аж пнеться здатися вищим за всіх бодай на пів голови, ніби він один знає, хто ми тут такі були.

Вранці, вкотре відчуваючи себе гадом, який запроторив благовірну в дурку, я благополучно оминув пиятику в підпіллі лікарняної «бібліотеки» і, відчувши тимчасову полегкість, сподівався на усамітнення. Хотілося посидіти в якомусь затишному кутку, але наші кав’ярні – зовсім не кав’ярні, а скоріше пивниці. Тут ніхто не читає бодай газети, ніхто не розмірковує над вічним у самоті – всі збиваються в гурти, п’ють пиво, гучно говорять ні про що і позирають на того, хто, попри все, наважиться усамітнитися в суцільному бедламі й замовити тільки горнятко кави, як на схибленого чи скнару. Це вам не патріархальна Європа, якою я трохи повештався.

Поплентався куди очі дивляться, втішаючись сигаретою за сигаретою, ніби немовля пустушкою, не сподіваючись на просвітлення, бо почуття провини було таким же гнітючим, як тоді, коли поховав матір.

Мама хворіла довго, а згоріла швидко. Вона, ще зовсім не стара, зотліла за три тижні. Діабет, кома, інфаркт… Ескулапи по-людському порадили оформити групу, я сам обійшов потрібні кабінети, зібрав анамнези, підписи, направлення… Усе вдало. Їду шукати ЛТЕК, а там сидить невмируща шапокляк із зачіскою, схожою на капелюх, і, дивлячись на мене крізь власну спотворену призму порядності холоднокровним поглядом, протягує папірця, на якому написана дата. «Вона в лікарні, прийти не зможе», – кажу. «Нічего, єщьо раз придьош за направлєнієм, ілі поправіцця і сама прідьот», – вставляє мене на «ти». Я плюнув, помчав до мами. Тиждень практично не відходив від хворої, бо хотіла, щоб я був поруч, а не хтось чужий, оплачений. За місяць ніби одужала, посвіжіла, почала ходити. Я знову до ЛТЕКу. Шапокляк призначила дату. Привіз маму, сиджу в коридорі, чекаю… Виходить біла, як крейда, і сльозами давиться. Я – до неї. Мама каже: «Вона сказала, що я ще сто років проживу і ніякої групи мені не положено». – «Як це?! Навіть третьої не дали?» – питаю. «Ніякої. Пішли звідси, пішли, синку! Я цю людину знаю давно». Назавтра у мами повторний інфаркт. І все.

Живу із відчуттям провини. І що страшно: вже ніхто й ніколи не спростує, не відмінить моєї провини, бо нікому. Смерть не виправдовує живих, – смерть може виправдати тільки мертвих.

Я прийшов додому голодний і злий на самого себе. Випив холодної кави і сів за стіл, розгорнувши по- жовклі аркуші.

Лист другий

Міфічна Роза

Дорогий Іване, тоді все обійшлося, бо вже на Хрещатику мого несподіваного кавалера оточили червоні і почали голосно щось розповідати, він навіть не встиг зі мною словом обмовитися. А я, рада старатися, шугнула від них… Щоправда, той комісарчик вже зовсім скоро підловив мене на місці нашої першої зустрічі і майже силоміць затяг до якогось приміщення, схожого на каральну установу. Ні, я зо страху пішла сама, а він вдавав із себе залицяльника, хоча міг бути, та, може, й був одним із членів «черезвичайки», яких, подейкували, у Києві було десятків зо п’ять.

В коридорах приміщення було людно. Всі сновигали туди-сюди, як великі чорні жуки. Шинелі, кітелі, шкірянки… Ті шкірянки враз нагадали мені про обдертий диван з нашої вітальні, про його останні хвилини краси. Він, сповнений урочистої грації, завжди стояв у вітальні. Мама плакала, коли з нього знімали шкіру, ніби із живого. Червоноармієць обережно зрізав оббивку по краєчках, щоб бува не пошкодити. А мені тоді здавалося, що ось-ось диван не витримає тортур і застогне, а може, закричить, так як кричав Соломон, наш сусіда з будинку навпроти, коли прийшли вбивати його сім’ю. Тоді євреї часто кричали криком, збурюючи світ на супротив. Я запитувала своїх близьких: чому ж ми, буржуї, не кричимо, коли приходять убивати нас, чому не кричали священики, яких розстрілювали сотнями? Та мені ніхто на те не відповідав. А із оббивки нашого дивана, мабуть, пошили ще одну шкірянку, бо той одяг полюбляли комісари. Мій тато, дорогий таточко, який відступив із Петлюрою світ за очі, казав, що ті шкірянки, в яких ходили новітні комісари, були пошиті для авіаційного батальйону ще в роки Першої світової війни, з якої почалося наше лихоліття, але їх так і не встигли поносити, а революціонери знайшли той одяг на якомусь складі й видали як уніформу чекістам. А ще він казав, що в шкірянках не так жерли воші, від яких потерпали всі.

Комісарчик, імені якого я ще не знала, всадовив мене в коридорі на лаву і, ніби жартуючи, наказав чекати, а сам щез за дверима котрогось кабінету. Мені страшенно хотілося втекти, але біля входу стояв червоноармієць із гвинтівкою, він бачив, що ми заходили в цей капкан удвох. Мені нічого не залишалося, як нервуючи йорзати на лаві й тривожно роззиратися довкруж.

Її я побачила і впізнала одразу, хоча коридор цієї страшнуватої установи був довжелезним і велелюдним. Роза теж була в шкірянці, уся така ладненька, спідниця пряма й закоротка трохи, і чоботи лискучі-лискучі, і перепоясана не по-жіночому, бо ремінь широкий і з портупеєю на лівому боці. Доки вона йшла наближаючись, я приглядалася, наче заворожена чи отупіла від подиву, бо та Роза колись грала у єврейському театрі й була такою актрисою, що куди мені. А тепер ось вона ішла довгим коридором, і здавалося, що це й тут тільки грає якусь чудну чи просто модну роль, що десь поруч теж є сцена і скоро, зовсім скоро почнеться вистава… І це тільки грим, тільки костюм, тільки забава.

Наші очі зустрілися. Ми ніколи не були знайомі, але якщо я бачила її, то й вона могла бачити мене. Я не була примою театру, але сцену я знала, і сцена мене – теж, а це означало, що мене бачили глядачі.

– Ти із театру Садовського! – чи то запитала, чи то ствердила для самої себе Роза, зупиняючись навпроти мене.